іст. вчень шпори / 47. Спіноза

47. Природно-правова теорія Бенедикта Спінози

Барух (Бенедикт) Спіноза

1. Основне призначення держави Б. Спіноза вбачав у тому. аби надати кожній людині можливість керуватися власним розумом і таким чином здобувати свободу.

2. Однак чим більше своїх природних прав людина добро­вільно передає державі, тим більше вона підкоряється верховнім владі й потрапляє в залежність від неї, що може спричинити певну

„втрату свободи.

4. Прибічник сильної державної влади, Б. Спіноза водночас вважав, що вона не повинна втручатися в особисте життя людей і детально регламентувати їхню життєдіяльність, свободу котрої він обстоював.

4. Не менше мислитель захищав і свободу думки та слова, до того ж, не тільки від обмежень їх державною владою, але й від релігійного авторитету.

4. Він хоч і погоджувався з панівною на той час думкою про різні форми держави (демократію, аристократію, монархію), але засуджу­вав як абсолютизм, так і конституційну монархію (вона ворожа загальному благу, а монарх боїться своїх підданих більше, ніж ворогів),

визнавав, що аристократична форма влади, хоч і краща від монархії та більше пристосована до збереження свободи, але не здатна повністю зберегти інтереси суспільства. Віддавав перевагу демократичній формі (вона найбільше забезпечує мир та гаранту* безпеку життя; всі без винятку люди

підлеглі одним і тим же законам: найбільше наближає людей до тієї свободи, котру надає їм природа)

7. Визначає демократію як загальне зібрання людей, які спільно мають верховне право на все, що вони можуть. Саме демокра­тичне правління у формі республіки здатне найкраще забезпечити свободу.

7. Стверджував, що влада, котра здатна управляти людиною тільки за допомогою страху, не може бути добровільною. Тож людей потрібно вести так, аби їм здавалося, що їх ніхто не веде, а вони живуть за власним розумом і волевиявленням.

7. Право у Б. Спінози - це той "дух держави, яким усі повин­ні керуватися". Воно встановлене розумом і наказує діяти певним чином. Дія, вчинена не за правом, є злочином.

10. Міра свободи індивіда визначається мірою розумності, спрямовується на загальне благо та втілюється в законі, що забезпечується примусом.