Soc_kafedr_posibnyk

Додатки

курс Мочара вилився в антисемітську чистку березня 1968 року, коли більшість критично мислячих інтелектуалів єврейської національності були виселені з країни. Бауман, звільнений з університету, був змушений відмовитися від польського громадянства, щоб виїхати з Польщі. Спочатку він емігрував до Ізраїлю і деякий час викладав в Університеті Тель-Авіва. Упродовж 1971–1990 рр. обіймає посаду професора соціології в Університеті Лідса. Працюючи у Великобританії, Зигмунд Бауман, уже як мислитель-постмодерніст, здобув світове визнання, маючи значний вплив на різноманітних авторів, від нових лівих до лібералів. Із кінця 1990-х він є одним із визнаних теоретиків альтерглобалістського руху.

Він є автором таких книг, як «Індивідуалізоване суспільство», «Мислити соціологічно», «Глобалізація. Наслідки для людини і суспільства», «Свобода». Нині Бауман – професор університетів Лідса та Варшави, почесний доктор університету Осло, володар престижних наукових премій (європейської премії Амальфі з соціології та соціальних наук, премії Теодора Адорно, премії фонду подружжя Гавл «Vize 97»).

Основні праці: «Соціалізм: активна утопія» (1976); «Герменевтика і соціальні науки» (1976); «Законодавці та інтерпретатори» (1987); «Натяки постмодерності» (1995); «Мислити соціологічно» (1996); «Глобалізація: людські наслідки» (1998); «Індивідуалізоване суспільство» (2002); «Соціологія на кожен день» (1964); «Думки посоціологічному» (1990); «Текуча сучасність» (2008).

381

Соціологія

ВІТЧИЗНЯНА СОЦІОЛОГІЯ Соціологічна дукма в Україні – соціологічні ідеї,

концепції, гіпотези, проблеми, котрі виникали й вирішувались в Україні чи поза її межами, були безпосередньо пов’язані з колом тих життєво важливих завдань існування української держави, які не могли не розглядатись вітчизняними дослідниками.

Основні представники: М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Липинський, Б.Кістяківський.

«Кожен, хто іде служити народу, одягає на себе терновий вінок» М.Драгоманов

Михайло Драгоманов (1841-1895) був одним із засновників української соціології, людиною, що перша використала поняття "соціологія" в курсі своїх лекцій.

Найбільш відомі твори М.Драгоманова: «Вопрос о значении Римской империи и Тацит», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Положение и задачи науки древней истории».

Михайло Драгоманов вважав соціологію універсальною, але й точною наукою про суспільство. Він досить критично ставився до деяких концептуальних положень позитивізму О.Конта й органістичної теорії суспільства Г.Спенсера.

На думку М. Драгоманова, соціологія – це наука про діяльність людини в суспільстві, тому вона повинна містити такі ж узагальнення, формулювання законів, як і точні науки. Для цього необхідно використовувати соціологічний метод «логічної семантики», котрий означає класифікацію, типізацію та аналітичне групування суспільних явищ.

Структура суспільства, за М.Драгомановим, має три основні підсистеми:

382

Додатки

•матеріал, з якого складаються суспільства (індивіди, народності);

•суспільства (їхні форми: сім'я, клас, державний союз, міждержавний союз);

•продукти суспільної діяльності (матеріальні та моральні).

Продовженням і розвитком соціологічного методу є порівняльний, або компаративний метод, яким часто користується вчений. Широко послуговуючись порівняльним методом, М. Драгоманов вивчає:

•різні соціальні, етнічні групи, а також їхніх представників у різні історичні періоди;

•життя сучасних йому народів, які перебували на примітивній стадії розвитку, що дає можливість перевірити факти стародавньої історії;

•певні артефакти минулого, що відобразилися у фольклорі, звичаях, народних традиціях.

Частиною соціологічного методу є принцип історизму у формі системного, конкретно-історичного підходу.

Розвиток суспільства за ним пов'язаний із упливом багатьох різноманітних факторів: економічних, політичних, культурних, духовних. Отже, М. Драгоманов реагує на спроби зобразити всю різноманітність суспільних явищ як наслідок дії якого-небудь єдиного фактора – чи то економічного, чи то географічного.

Досить активно використовує М.Драгоманов поняття стан, клас, маси, корпорація. Визначаючи класи, він виходив із поділу суспільства на людей "м'язової та розумової праці". На соціальну структуру, вважав він, впливають не лише економічні відносини, спосіб виробництва, але й активність політичних, соціокультурних та інших учасників соціального процесу.

Поділ суспільства на можновладні й бідні класи пояснюється існуванням приватної власності, що є певним історичним явищем, яка виникає на досить високому рівні

383

Соціологія

розвитку суспільства. Як історичне явище приватна власність не вічна та з часом поступиться місцем власності колективу.

Основними чинниками суспільного прогресу М.Драгоманов вважає: економічний прогрес, вільну науку та філософію, а також культуру.

Упоглядах на історичний процес у цілому і на окремі його сторони, зокрема на прогрес, Драгоманов проявив себе глибоким мислителем. Його ідеї про закономірний і об'єктивний характер прогресу як неминучого настання корінних змін у суспільстві, про роль народу, цього основного рушія прогресу, про національне й інтернаціональне суперечать уявленню про Драгоманова як, головним чином, ліберального діяча і мислителя.

Увідомого, російського соціолога М. М. Ковалевського як відомо, прогрес – це «гармонія» і «солідарність» у суспільстві, а в С.Гогоцького – «усталеність», непорушність державних основ. У Драгоманова ж – це боротьба за найсправедливіший лад на землі (хоч багато в чому для нього і неясний), за визволення від нужди і рабського безправ'я, за такий національний розвиток, який не перечив би розвитку інших народів. В цьому корінна відмінність його поглядів на прогрес від буржуазно-ліберальних.

Роль Драгоманова в розвитку ідей прогресу в 70–80 роках досить помітна. Вона була б іще помітнішою і вагомішою, якби Драгоманов був тісніше пов'язаний з визвольним рухом безпосередньо, якби він жив не в еміграції, а на своїй рідній землі. Тоді для нього були б яснішими ті нові тенденції, що виникли в соціальних відносинах наприкінці 80-х – на початку 90-х років: значне зростання робітничого руху, поширення марксистських ідей, розвиток політичних форм класової боротьби трудящих.

Однак, навіть стислий аналіз поглядів Драгоманова на історичний процес свідчить про їх прогресивність для свого часу. В багатьох випадках вони відповідали корінним вимогам революційно-визвольного руху 70–80 років у Росії і на Україні,

384

Додатки

відіграли помітну роль у розвитку ідей прогресу, в підготовці до сприйняття передовими верствами суспільства історичного матеріалізму.

Соціальний прогрес, маючи незворотний характер, є закономірним, вільним від випадковостей процесом, який має власну логіку. Суспільно-історичний рух не є прямолінійним і зазнає змін темпу, тимчасових зупинок, відкатів назад, повернення до вже пройдених етапів.

Говорячи про соціальну еволюцію, М. Драгоманов, поряд із поступовим переходом суспільства на більш високий ступінь, визнавав і революційний шлях. Та перевагу він надавав поступовому, невибуховому, стрибкоподібному, прогресивному рухові суспільства, в якому люди мають більші можливості для індивідуального та громадського самовираження й розв'язання власних життєвих проблем.

Значне місце у творах М. Драгоманова посідають проблеми політичних відносин. Він вважається фундатором політичного лібералізму в Україні. Відносини між державою та суспільством, між загальногромадськими пріоритетами й особистими правами та індивідуальною свободою є предметом дослідження політичної соціології М. Драгоманова.

Основні праці:

«Малоросія в її словесности» (1870); «Що таке українофільство» (1881); «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891); «Листи на Наддніпрянську Україну» (1894); «Грінченко Б. Драгоманов М. Діалоги про укр. нац. справу» (1994).

385

Соціологія

«Постійно шукати і ніколи не задовольнятися тим, що пізнав» М.Грушевський

Грушевський Михайло (1866–1934) –

український історик, соціолог, громадський та політичний діяч. Народився у м. Хелмі. Виріс на Кавказі – спочатку в Ставрополі, а потім у

Владикавказі. Навчався в Тифліській гімназії, Київському університеті (історико-філологічний факультет). Працював в університеті під керівництвом Володимира Антоновича. Активний член Київської Громади, голова Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові, редактор „Наукових записок” цього товариства. В 1919 р. був ініціатором створення „Вільного українського соціологічного інституту” у Відні. З березня 1917 по квітень 1918 року – голова Української Центральної Ради.

Уперше почав застосовувати в українській історографії історико-соціологічний метод, розроблений на рубежі ХІХ і ХХ ст. європейським позитивізмом. Основа соціологічних інтересів М. Грушевського – фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії (О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та ін.), М. Грушевський обґрунтував неможливість моністичного розуміння історії, а також неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціальної реальності. У суспільстві, за його переконаннями, можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автономність і механічність соціального процесу, оскільки слід рахуватися із психологією, елементами доцільності й моральної регуляції людської спільноти. Крім того, наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя.

Соціальний процес, на думку М. Грушевського, характеризується певним ритмом, тенденціями, формами.

386

Додатки

Завдання соціології саме в тому і полягає, щоб, відкидаючи мінливе, випадкове, вибирати типове, постійне, те, що становить власне основу соціального ритму. Український вчений обґрунтував думку, що характерними тенденціями соціального розвитку є диференціація й інтеграція. Чергування цих тенденцій відбувається під впливом комбінації факторів, проте в певному соціальному просторі й часі можуть переважати то економічні, то релігійно-психологічні, то соціально-політичні факти та ін. Отже, М. Грушевський, по суті, відстоював розуміння динаміки суспільної еволюції, близьке сучасним посткласичним теоріям.

В українській соціології М.Грушевський виступає як один із засновників і прихильників української ідеї. Він розробив власне розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Сутність історіософської та соціальної концепції М. Грушевського ґрунтується на трьох основних поняттях: народ, держава і герой в історії. В народі Михайло Грушевський бачив дієву силу історії. Досліджуючи історію українського народу, він висуває ідею „національної самооборони” і „національної смерті”. Вся історія українського народу – це пробуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії.

Розглядаючи еволюцію так званої класової держави, Михайло Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загостренням конкурентної боротьби в самій керуючій верхівці за владу, відзначає суперечності, які виникають між військовими і духовенством, аристократією палацовою і провінційною і т.п. Він звертає увагу на потужну силу, якою виступає національне почуття.

У своїх працях М. Грушевський утверджує думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки, Київська Русь стала першою формою українського життя.

387

Соціологія

У соціологічному розрізі М. Грушевський прагне з’ясувати питання про роль держави в історичному розвитку. Звертаючись до соціально-історичного минулого він стверджує, що Київська держава виникла на своєму рідному ґрунті й український народ завжди прагнув до соціального і національного визволення, до створення української державності. У поглядах Михайла Грушевського на соціальну природу держави відбився вплив концепцій Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Сергія Подолинського, Михайла Павлика та ін. Концепція суверенності держави України, яка будує відносини з іншими державами на рівноправних умовах, була втілена М.Грушевським у його автономно-федералістичних поглядах, що базувалися на твердому переконанні, що автономія України буде опиратися на чесну, справедливу федерацію з Росією. Пізніше Грушевський стає на позиції проголошення суверенітету України.

Отже, створена ним цілісна концепція українського соціально-історичного процесу увібрала в себе як кращі здобутки світової науки, так і досягнення сучасної йому української соціальної та громадсько-політичної думки.

Закономірно, що для радянської влади впродовж наступних десятиліть він залишався не ким іншим, як „українським буржуазним істориком”, одним із головних ідеологів і ватажків буржуазно-націоналістичної контрреволюції в Україні. Тільки в незалежній Україні ім’я Михайла Грушевського знайшло справжнє визнання.

Основні праці:

«Історія України-Руси (багатотомник)» (1904–1936 рр.); «Нарис історії українського народу» (1904); «Про українську мову й українську справу» (1907); «Освобождение Звільнення Росії та українське питання» (1907); «Про українську мову і українську школу» (1912); «Як жив український народ» (1915); «На порозі Нової України: гадки і мрії» (1918); «Початки громадянства (Генетична соціологія)» (1921).

388

Додатки

«Державу українську може здійснити наша любов до неї, а не зненависть до її ворогів» В.Липинський

Липинський В’ячеслав (1882–1931) –

видатний український історик, політолог, соціолог.

Народився в польській сім’ї в селі Затурці на Волині. До дванадцяти років Липинський навчався у домашніх вчителів, потім навчався в Луцькій підготовчій школі, Житомирській гімназії. У 1900 році вступив до першої класичної гімназії м. Києва, де став членом Української студентської організації („Громадт”). Одночасно Липинський бере участь у роботі Польської студентської організації („Кола”), яку він безуспішно намагався об’єднати з „Громадою”.

У 1903 році після служби в російському драгунському полку Липинський продовжує навчання в Ягелонському університеті (Краків), де вивчає агрономію та історію, а у 1906–1907 рр. займається соціологією у Женевському університеті. У 1909 році Липинський публікує свою першу велику працю „Шляхта на Україні”, в якій намагався усвідомити завдання шляхетського стану в житті українського народу; його соціальне призначення. Він вважав, що українська шляхта, як певна соціальна верства в українському суспільстві, зникла уже у ХІХ ст., справа національного відродження України потребує її відродження як частини національної еліти, котра сприятиме становленню незалежної національної держави. У 1912 р. Липинський видає велику працю „Z dziejow Ukraine”, присвячену тим періодам української історії, коли, перебуваючи під владою Литви і Польщі, в українському народі прокинулось прагнення до національної незалежності й створення суверенної держави. Липинський став

389

Соціологія

ідеологом консервативного крила прихильників державної незалежності, очоливши групу „Вільна Україна”. Національна незалежність і вільна Україна були для нього двома головними частинами українського національного процесу й мали абсолютну практичну та моральну цінність. Нездатність українських патріотів-федералістів визнати ці цінності як пріоритетні, вважав він, стала однією з основних причин, які перешкодили створенню незалежної держави під час революції 1917 1920 рр.

Під впливом ідей Липинського головними критеріями для визначення національності стають територія, загальний історичний досвід, інститути, типи еліт. У 1920 році в еміграції Липинський разом зі своїми однодумцями засновує партію ”Український союз хліборобівдержавників”, видає журнал „Хліборобська Україна”, який стає головним рупором українського консервативного руху. У цьому журналі Липинський публікує свої знамениті „Листи до братів-хліборобів”. Метою УСХД була боротьба за встановлення в Україні „класократичного” устрою у формі традиційного гетьманату.

Політична соціологія Липинського народжується з ідеологічних, політичних і військових конфліктів, які потрясли Європу на початку ХХ ст. Вчення Липинського про ідеологію, як інші частини його соціологічної концепції, підпорядковане пошуку теоретичного вирішення основного практичного питання – побудови незалежної української держави. Ідеологія, вважав він, покликана дати правильну орієнтацію напівусвідомленим інстинктивним рухам етносу до національної незалежності. Для Липинського ідеологія це частина загальнонаціональної справи побудови національної держави. У соціологічному вченні Липинського ідеологія відіграє інструментальну роль. Її головне завдання зводиться до того, щоб бути могутнім ефективним засобом у національному відродженні. Ідея, слово, вважає вчений, не мають справжньої цінності за

390