3. 4. Остаточне самовизначення літературної критики. Закономірність і несинхронність цього процесу в національних культурах, його специфіка в Україні

Протягом ХVII–ХVIII століть, коли на українських землях зіткнулися інтереси сусідніх держав — Росії, Польщі, Туреччини — і поступово занепадала національна державність, поглиблювалася мовна колізія, яка має прямий чи опосередкований стосунок до критики. З одного боку, україномовна багата народна творчість, з другого, — латиномовна і польськомовна поезія і наука, книжна староукраїнська мова в освіті і художній літературі, яку витісняла з офіційних сфер мова російська, — все це, хоча й взаємодіючи поглиблювало соціяльне розшарування українців, ставило додаткові питання для критичного осмислення.

Через латинь як мову європейської науки в Україну швидше проникали нові філософсько-естетичні ідеї, особливо в епоху Бароко¹². Але чужі мови акумулювали їх серед освіченої верстви міщан і дворян, які все інтенсивніше відпливали в культури тих народів, — носіїв цих мов. Якщо з початком Відродження в Європі культурні діячі Італії, Франції, Німеччини, Польщі (державно оформлених націй) переходили від книжної латини до рідних мов, які зрештою ставали державними, то в Україні відбувалося протилежне. Якщо поширені серед освічених людей салони, клуби, «родові вечори» інтимізували взаємини творців художніх творів і публіки і в такий спосіб також сприяли розвиткові критики в усній формі, то в «неповній» українській нації такі явища були поодинокими (братські школи, Острозький центр, київський гурток Є. Плетенецького тощо). Російські дворяни і польські дідичі, дістаючи за окупаційні заслуги українські посілості, творили навколо себе не українське за мовою і духом культурне середовище, а російське чи польське. Протягом ХVIII століття у країнах Західної і Центральної Європи виникають спеціальні журнали, які спричинюють остаточне виділення літературного критицизму в літературну критику як окремий вид творчої діяльності. У колоніально залежних українських губерніях таких чинників розвитку критики тоді не існувало.

Протягом ХVIII ст. в Росії також формується періодика, яка починає відігравати відчутну роль у художньому житті. Тут уже 1739 року з’явилося слово «критика» (правда, у французькому варіянті), а з 1750 р. воно фігурує у статтях В. Тредіаковського, а відтак і на сторінках журналів «Трудолюбивая пчела» (1759) О. Сумарокова, «Трутень» (1769) і «Живописец» (1772) М. Новікова¹³. Україна, розділена між двома імперіями, мусила задовольнятися російсько-, польсько-, німецько-, французькомовною періодикою.

Звичайно, окреслюючи логіку формування літературного критицизму в культурному контексті України, беручи до уваги праці викладачів Києво-Могилянської академії (традиційно-реферативне й оригінально-індивідуальне в їх поетиках і риториках), можна говорити про те, як у цьому процесі «розхитувалися й розмивалися спочатку непорушні «святі» естетичні канони, розмикалося й розширювалося коло нормативних еталонних художніх зразків, а, отже, й «права» авторів на індивідуальні відступи від схематичних матриць до життєвих явищ і природних форм. Йшов невпинний процес урізноманітнення естетичних пошуків у сфері змісту й форми художніх творів і взаємообумовлений наслідок цього процесу — формування нових адекватних конкретно-індивідуальних критеріїв інтерпретації та оцінки творів поточної літератури, а згодом і ретроспективної художньої спадщини»¹⁴. Однак все це повною мірою виявилося в Україні аж у ХIХ ст. Протягом ХVII–ХVIII століть з’явилися твори, які для сучасного читача, щоб вони активно функціонували, мусимо перекладати з давньоукраїнської на сучасну літературну мову, чого не роблять росіяни, поляки, німці, французи (хоча подібну проблему мають і інші народи світу).

Отже, ретроспективний погляд, сформований в сучасній системі знання, виявляє в історії всіх національних культур типологічно споріднені форми існування оцінок художньої творчості, які стали передумовами власне літературної критики. Така загальна закономірність проявляється не синхронно в усіх народів, а в різні історичні періоди. Це підтверджується українським національним досвідом. Літературна критика в Україні, як органічний прояв її культури, формувалася в руслі світової традиції, але з політичних причин стала помітним чинником літературного процесу і суспільного життя аж у другій половині ХIХ ст.

Українські вчені того періоду заклали основи літературознавчої науки, принципи якої споріднюють філологів формально-поетикальної (за визначенням Л. Білецького, неокласичної) школи. Це була перша, на його думку, «дійсно наукова теорія», а «характер самої поетики, який виробила на ґрунті західноєвропейському, як певної теорії поезії в її класифікації поетичних родів, ґатунків (жанрів — Р. Г.) та взагалі ріжних поетичних форм, українська стара неокласична школа, існував у ХIХ ст., існує тепер (1924 р. — Р. Г.) і буде існувати ще довгі часи»¹⁵.

Таким чином, теоретичний аспект літературознавства в епоху класицизму складався за античними зразками, але на засадах філософії раціоналізму, тому домінував, виокремлюючись у відносно самостійну галузь знання і в Україні, і в Росії. Літературна критика, немислима без теорії літератури, чекала додаткових поштовхів та умов.