5. 7. Початок літературно-критичної діяльності п. Куліша

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) дебютував як прозаїк і поет на початку 1840 років (в альманахах М. Макси­мовича «Киевлянин» і Є. Гребінки «Ластівка»), а відтак після трирічного заслання до Тули (1847–50) здобув незаперечний авторитет як етнограф і видавець, опублікувавши два томи «Записок о Южной Руси» (1856, 1857), перший в Україні історичний роман «Чорна рада» (1857). Розмаїта творча і видавнича діяльність П. Куліша природньо за тих умов зумовила і власне літературно-критичні виступи в російських журналах і в українському альманасі «Хата».

Витоки його літературного критицизму містилися не тільки в суспільно-культурній ситуації, в якій П. Куліш формувався як людина, а й у його характері, темпераменті і способі життя. Канва його життя (за М. Зеровим), що було «неспокійним, баламутним, невпорядкованим»²⁴ (за Ю. Шевельовим), здатність до постійного самоаналізу, ретроспекції стали основою аналітичності і пафосності його писань, що мали практичну спрямованість: Куліш завжди прагнув на когось впливати. За влучним спостереженням Ю. Шевельова-Шереха, «аналітичність не перешкоджала щирості пафосу, щирість і напруга пафосу не виключали аналітичності»²⁵. А це і є внутрішньою схильністю до літературної критики як практичної публічної діяльності. Проаналізувавши весь корпус епістолярної спадщини Куліша у зв’язку з його різножанровою творчістю і розмаїтою діяльністю, цей же дослідник дійшов справедливого висновку: «В усьому цьому Куліш не тільки аналітик, а і провідця, організатор, прокладач шляху... Він пропонує, він застерігає, він кличе, радить, наказує, вимагає, втручається, картає, загрожує. Як ветхозавітний пророк, він один знає правду, путь спасіння і майбутнє. Але він також і вчитель... »²⁶.

З таким темпераментом і наставленням, маючи серед найближчих приятелів М. Костомарова і Т. Шевченка, прагнучи державної кар’єри в центристській шовіністичній імперії із збереженням власної національної само­ідентичності, Куліш не міг обминути літературної критики і мав право навіть 1859 року твердити, що «нашої» критики ще немає» (ХІЛК-I. — С. 258).

П. Куліш внутрішньо освоював і засвоював засади «естетичної критики» (саме цим терміном він часто оперував), коли компонував-стилізував «епопею» Україна» за грецькими зразками, але в стилі українських дум, коли писав ідилію «Орися», коли оснащував етнографічно-фольклорні матеріяли «Записок о Южной Руси» численними примітками, коментарями, коли переписував по-російськи україномовну «Чорну раду», коли писав численні листи. Тому його статті — «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народні оповідання» Марка Вовчка» (Вестник Європы, 1857, т. 12), «Григорій Квітка й його повісті. Слово на новий вихід Квітчиних повістей» (СПб., 1858), «Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність» (написано 1859, опубліковано 1860 року в альманасі «Хата») виявили вже сформованого критика, який в журналі «Основа» працював, так би мовити, на професійній основі.

Місце і роль П. Куліша окресленого періоду влучно схарактеризував свого часу М. Зеров: «Куліш — центральна засада у вивченні українського письменства 40–60-х рр. Поет і прозаїк, етнограф і критик, видавець, літературний ініціатор, — він причетний до всіх помітних літературно-громадських заходів 40-х рр. і відіграє головну роль наприкінці 50-х – на початку 60-х»²⁷.

Таким чином, протягом двадцяти років ХIХ століття (з 1840 по 1859) літературна критика на етнічних українських землях функціонувала в естетичній свідомості освіченої верстви як важливий чинник літературного процесу, усвідомлювалася в поняттях «істинна критика», «строга критика», «естетична критика» у зв’язку з засадами романтизму. Її основними діячами були представники старшого покоління культурних діячів (М. Максимович), молодші вихідці з харківської школи романтиків (М. Костомаров, А. Мет­лин­ський), колишні члени «Руської трійці» (І. Вагилевич, Я. Головацький) і сформований в атмосфері київських братчиків П. Куліш. Розпочало журналістсько-критичну діяльність наймолодше покоління галичан (К. Климкович, Ф. Гарасевич, Є. Згарський), що виявить більшу активність в наступне десятиліття. Основною ферментуючою силою української літературної критики були доля української мови і творчість Т. Шевченка.