Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ПЕРЕДУМОВИ Й ОСОБЛИВОСТІ ЗАРОДЖЕННЯ.doc
Скачиваний:
21
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
287.74 Кб
Скачать

Розділ 4 становлення української літературної критики в першій третині хiх століття (Дошевченківський період)

4. 1. Суспільні умови

Суспільні умови, за яких відбувалося становлення літературно-критичної думки, окреслювалися і визначалися насамперед політичними факторами. З 1772 року західноукраїнські землі були у складі Австрійської імперії (згодом — Австро-Угорської). Після знищення Запорізької Січі (1775), поділу Гетьманщини на губернії (1781), скасування козацьких полків як військової формації і одночасно адміністративно-територіальної одиниці (1783) на східноукраїнських землях запанувало московське «единообразие». Воно виявилось в уніфікації освітньої системи і лінґвогеноциді українців. Після розпуску полкових українських шкіл сконфісковано всі монастирські землі і маєтки (1786), чим завдано ще одного удару українським школам, які утримувалися монастирями. Козацькоукраїнська старшина зрівнялася правами з російським дворянством і в масі своїй пішла на спілку з Москвою.

Катерина II та її наступники на початку ХIХ століття послідовно здійснювали політичний «заповіт» Петра I. У ньому давалися такі поради, як-от: держати російський народ у стані безперервної війни; при кожній нагоді втручатися у справи європейських держав, особливо Німеччини; розділити Польщу, підтримуючи в ній внутрішні заколоти і чвари; безупинно розширювати межі Росії; підтримувати союз з Австрією, підбурюючи проти неї німецьких вельмож; розбудовувати флот на Балтійському і Чорному морях; поступово наближатися до Середземного моря і Франції, щоб запанувати в Європі. Перемога Росії над Наполеоном 1812 року здавалася реальним кроком до здійснення такого плану і викликала патріотично-шовіністичний шал. Однак декабристське (1825) і польське (1830–31) повстання в Російській імперії засвідчили наявність опору такій політиці як з боку частини росіян, так і поневолених народів.

Царизм безперервно посилював тиск на духовне життя громадян, особливо «інородців». 1801 р. запроваджено державну цензуру. У Статуті для цензури 1804 р. зазначалося: «Ни одна книга или сочинение не должны быть напечатаны в Империи Российской, ни пущены в продаж, не быв прежде рассмотрены цензурой»1. 1826 р. створено третій відділ імператорської канцелярії — власне російська таємна поліція.

В унісон з органами державного насилля діяла система освіти. 1802 р. утворено Міністерство освіти. Давні українські школи стали виключно духовними, інші — російськомовними. З 1804 року в губернських містах діяли чотирирічні гімназії, у повітових — «уездные училища». 1810 р. Києво-Могилянську Академію реорганізовано в Духовну Академію, яка стала центром денаціоналізації української молоді. Для підготовки вірнопідданих кадрів «обрусителів» на території України відкрито університети — Харківський (1805) і Київський ім. Св. Володимира (1834), які мали «собственную свою цензуру для всех издаваемых... сочинений», а також «частными людьми в округе его издаваемых». Університетам підпорядковувались гімназії. 1835 р. скасовано «Малороссийское генерал-губернаторство» і Київ останнім з українських міст втратив особливий статус, передбачений Магдебурзьким правом. 1842 року скасовано також Литовський статут, який здавна був українським національним правничим кодексом. Так утверджувалося російське «единообразие» на Сході України; тому теза про «менше лихо» для українців, які жили у складі Російської імперії, в порівнянні з українцями Австро-Угорщини, — є безпідставною догмою.

Політика Австро-Угорщини як конституційної монархії, хоч і спиралася на відому засаду «поділяй і володарюй», забезпечувала українській національній меншині певні демократичні права і свободи, особливо після революції 1848 р. Але й на початку ХIХ ст. українці могли навчати дітей рідною мовою, готувати священиків для греко-католицької церкви, друкувати деякі видання.

З другої половини ХVIII ст. в українські освічені верстви проникають ідеї Просвітництва. Вільнодумство поширюється після французької революції 1789–1794 рр., виникають масонські ложі, на Лівобережжі — осередки політично-філософської думки Я. Козельського (Глухів), О. Пали­цина (на Сумщині), В. Пассека (Кременчук), В. Капніста (Обухівка Мир­городського повіту), критиці піддаються церква, кріпосництво, обговорюються ідеї республіканізму, однак питання політичної автономії України після трагедії Мазепи і жорстокої розправи з його послідовниками навіть не виникало, домінувала концепція «спільного добра» і «спільної вітчизни». На прояви вільнодумства царизм відповідав посиленням цензури.

Цензурні настанови і норми передбачали навіть юридичну відповідальність авторів, видавців, цензорів. Так, у «Статуті про цензуру» 1804 року встановлювалося: «Цензурний комітет і кожен цензор, особливо при розгляді книг і творів, стежить, щоб нічого не було в них проти закону Божого, правління, моральності й особистої честі будь-якого громадянина. Цензор, який схвалив книгу чи твір, які суперечать цьому припису, як порушник закону, притягається до відповідальності у міру важливості вини»2.

З посиленням політичної реакції царські сановники у відповідь на винахідливість літераторів, які вдавалися до езопівської мови, збільшували кількість цензурних обмежень. У «Цензурному статуті 1826 року», що з’явився після виступу декабристів, подавалася, власне, інструкція, яка визначала ідейну спрямованість художнього твору. «Якщо літератор, — відзначалося там, — описує виступи, що відбувалися в різних державах супроти законної влади, намагається прямо чи непрямо виправдати їх винуватців і приховати викликані цим злочини, жахи і нещастя цілих народів; якщо він усіх цих гірких наслідків не подає як повчальну науку сучасникам і нащадкам, то творіння його, осуджуване справедливістю і людством, підлягає суворій забороні»3. Гостро засуджувались і «пагубные мудрования новейших времен». Цензори повинні були рассматривать периодические издания с особым вниманием», а при розгляді статей для них «соблюдать крайнюю предосмотрительность и осторожность». Зобов’язувалось цензорів забороняти навіть будь-які «намеки на строгость цензуры».

За таких умов літературна критика виявлялася друком тільки в межах дозволеного. Вона жорстко спрямовувалась в русло «самодержавия, православия и народности» при розгляді змісту творів, а при розгляді їх форми — в русло бібліографічної описовості і характеристики жанрово-стилістичних вимірів. Це підтверджують перші на українських землях журнали, які почали виходити у Харкові.