5. 3. Літературно-критична діяльність м. Максимовича київського періоду

Михайло Олександрович Максимович (1805–1871) не тільки впливав на розвиток української літературної критики, а й творив її. Вже основні віхи його життя підводять до розуміння внеску вченого у літературний процес 40-х–кінця 50-х рр. і в другій половині ХIХ ст.

брав активну участь у літературному житті Москви, виступаючи з літературно-критичними статтями про російську літературу в столичних часописах («Московский телеграф», «Атеней», «Телескоп», «Молва»), в альманасі «Денница». Серед його знайомих — К. Рилєєв, М. Гнєдич, В. Жуковський, О. Пушкін, М. Гоголь, В. Бєлінський, М. Погодін і майже всі відомі українські літератори. У своїй оселі він приймав Т. Шевченка, допомагав йому матеріяльно і морально, листувався з ним.

Ставши першим ректором Київського університету, М. Максимович читав курс російської словесності, був одночасно деканом філологічного факультету. Отже, повернувся в Україну для постійного проживання з практичним досвідом літературного критика, тому відразу планував видавати тут журнал, але (Київ — не Москва!) спромігся лише на скромні збірники, хоча був дуже обережний, поміркований, ніколи не суперечив (принаймні публічно) офіційній доктрині «православия, самодержавия, народности». Те, що радянські дослідники світогляду М. Максимовича видавали (звісно, з марксистської позиції) за суперечності і непослідовність, насправді було для нього послідовним, бо породжене духом його часу і можливостями.

Філософський тип мислення Максимовича позначився на дослідженнях старовини, української народної творчості, відбився і в літературній критиці. Вчений обстоював переконання, що «вся наука должна быть философическая от своих главных и общих положений до самых частных исследований»⁷. Як видно, тяжів до філософського позитивізму, який згодом стане домінуючим, тому мав претензії і до критики гегельянця В. Бєлінського. Л. Білецький справедливо поцінував М. Максимовича як першого яскравого представника історико-порівняльних досліджень «культурних виявів народного духа в його мітах, у поезії»⁸. Такі методологічні засади аналізу словесності виявилися вже в передмові до збірки «Малороссийские песни» (1827), апробувалися в університетських лекціях, зокрема в інтерпретації «Слова о полку Ігоревім» (1835). Саме тут він сформулював своє методологічне кредо, яке застосовував у дослідженнях історії літератури та в аналізі нових творів. Розуміючи шкідливість догматичного «прикладання» загальних істин до оригінальних творів, М. Максимович писав: «О песни Игорю, как самообразном явлении поэзии должно судить более по ней самой, нежели по каким-либо частным правилам критики, составленным по иноземным образцовым сочинениям. Критика её должна состояться из рассмотрения её самой, как выражения тогдашней жизни, в совокупности с другими памятниками древней нашей словесности и народной поэзии нашей и других славян; и в сообразном только с общими требованиями вкуса, только с общими условиями и законами изящного. Лишь тогда критика её послужит к изъяснению свойств её и своенародной нашей поэзии и к составлению некоторых правил своенародной нашей Пиитики»⁹. Слушно зауважив свого часу П. Федченко, що сказане Максимовичем про «критику давнього тексту мало безпосереднє відношення до формування методів, принципів літературної критики»¹⁰. Апробацію такої методології на матеріялі сучасної йому української продукції здійснив сам М. Максимович у статті «О стихотворениях червонорусских» (1841), в плані проектованого ним журналу «Киевский собеседник» (1846), у полеміці з П. Кулішем щодо творчості І. Котляревського і М. Гоголя, на жаль, своєчасно не опублікованій («Оборона украинских повестей Гоголя», «Трезвон о Квиткиной «Марусе»).

Роль М. Максимовича у збудженні літературного критицизму молодших літераторів виявилась також у листуванні з ними і в тому, що на нього, як на авторитетну особистість, орієнтувалися і харківські, і львівські романтики. Про це свідчили О. Шпигоцький і Я. Головацький. Перший писав О. Срезнєвському: «... вот перед тобою Максимович: довольно одного слова, одного имени»¹¹. Другий про дійовість впливу Максимовича на галичан говорив конкретніше, визнаючи, що його ровесники-літератори «повиновались зрелым постановлениям опытного и доброжелательного мужа и следовали почти безусловно его советам»¹².

Отже, в 40-і роки Х1Х ст. у літературному процесі України типовим зразком зрілої літературно-критичної статті в жанровій формі рецензії-огляду була Максимовичева публікація «О стихотворениях червонорусских».

Композиція цієї доволі просторої статті, яка в «Киевлянине» займала понад 30 сторінок (111–152), — типова для журнальних оглядів. Короткий вступ мотивує вибір теми і подає вихідну тезу, яка далі є основою критичних суджень, смакових оцінок. У вступі ж автор окреслює обсяг матеріялу, який планує проаналізувати в наступних статтях («Впоследствии мы представим... »¹³), і того, що є предметом розгляду в даній статті, чітко формулюючи при цьому мету: «... известим... о начатках литературной деятельности» над Дністром за п’ять років (1835–1839).

Вихідна теза поєднує історичний та естетичний елементи. М. Макси­мович нагадує пунктирно історію поділу колись єдиних українських земель, констатуючи, що «... коренной народ Червоной Руси и теперь тот же, что и прежде был: та же русская речь звучит за Днестром, что и на Днепре; на том же языке народная песня оглашает Карпатские горы и раздается по украинским степям и берегам черноморским» (с. 116). Інформуючи читачів про «возобновление литературной деятельности на русском языке у нашей заднестрянской братии», він додає: «Стихотворные опыты их не такого ещё достоинства, чтобы подвергать их строгому суду критики» (там само). З його статті бачимо і досвід журналіста, доброзичливо наставленого до «заднестрянской братии».

Головна частина статті — це рецензентські роздуми й оцінки, які розгортаються відповідно до того, як Максимович за хронологією розглядає конкретні твори і збірники західноукраїнських авторів, друковані латинкою чи «слов’яноцерковними буквами», писані «язичієм» чи живою народною мовою. Близькість до народної творчості (до «своенародности» — улюблений термін Максимовича тут не раз вживається) і жива розмовна мова — головні критерії його критичних оцінок. Смакові нерозгорнуті оцінки виповнюють цю статтю у таких формах: «особенно приятно», «лучшее перо», «стихи так непрекрасны», «несравненные стихи», «очень милая песня», «более других нам понравилась «Веснівка» і т. п.

Підсумкова оцінка переростає в пораду літераторам і видає практичну спрямованість літературної критики, яка випливає з узагальнення історичного досвіду. «Вековой опыт нашего русского стихотворства,— пише рецензент, — должен послужить в урок для писателей червонорусских. Пусть они избегают искусственного словосочетания и стихосложения! Живая литература у них может процвести только на их народном, живом языке» (с. 118).

В останньому абзаці статті М. Максимович жанрово означає свою публікацію («обозрение») і бажає побратимам над Дністром «вдохновений своенародных, песнопений на самобытный лад» (с. 120).

Таким чином, в одній статті автора проявились, власне, його світогляд, науковий досвід, естетичний смак і журналістська вправність. Хоч і не було тоді ще диференціяції у межах літературознавства за предметом і за спеціалізацією у сфері діяльності, але це не заперечувало появи зразків «чистої» літературної критики. Її розвитку посутньо прислужився М. Макси­мович.