5. 2. Українські альманахи і періодика 40-х років

1841 року вийшло три альманахи: «Ластівка» Є. Гребінки в Петербурзі, «Сніп» О. Корсуна в Харкові, «Киевлянин» М. Максимовича у Києві (перша його книга з’явилася 1840). Власне літературно-критичний матеріял містив тільки «Киевлянин» — статтю укладача «О стихотворениях червонорусских». «Ластівка» була так скомпонована, що, крім жанрово окресленого критичного матеріялу, все ж була наскрізь пройнята літературно-естетичним критицизмом. По-перше, передмова до альманаху «Так собі до земляків» і післямова «До зобачення» становлять за змістом і стилем єдине ціле, що не тільки пояснює задум і назву збірника, а й виявляє ставлення Є. Гребінки до ряду суспільних і художніх явищ. По-друге, примітка до публікації першої глави «Гайдамаків» Т. Шевченка поєднує функцію коментаря, реклами й захопленого поцінування. По-третє, порядок розміщення творів (упереміжку Л. Боровиковського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, В. Забіли, О. Чужбинського, Є. Гребінки та ін., оригінальних і перекладних, фольклорних і стилізованих під фольклор) та їх групування в «оглаві» (проза, вірші) своєю розбіжністю також ранґують-оцінюють ці твори.

«Сніп» О. Корсуна «скручений», кажучи словом укладача, інакше: у семи розділах подаються твори з жанровим визначенням, але без зазначення там авторства, яке все-таки розкривається аж у змісті-«указателе». І. Галка (М. Костомаров), П. Кореницький, Степан, Петро і Марфа Писаревські, М. Петренко і сам О. Корсун пропонують власні твори, переспіви-переклади, віршовані народні повір’я, в які О. Корсун прозою вклинює свої роздуми і про минуле України, її місце серед слов’ян, і про її мову — тобто світоглядну концепцію проводить, не порушуючи рекомендацій цензури. Але й І. Галка ще перед списком дійових осіб трагедії «Переяславська ніч» пропонує заспів, який начебто і відповідає офіційному поглядові на єдину Росію — берегиню спокою в імперії, але водночас підносить не Малоросію, а «славну Україну».

Широку програму мав упорядник і видавець альманаху «Молодик» І. Бецький, однак протягом 1843 – 44 рр. йому вдалося випустити тільки 4 книги, в останній з яких була видрукувана найпомітніша того періоду проблемно-оглядова стаття М. Костомарова «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке». П’ять випусків «Южного русского сборника» А. Метлинського 1848 року містили також чимало критико-бібліографічних відомостей про твори Г. Квітки-Основ’яненка, М. Петренка, М. Мака­ровського, А. Александрова і самого укладача. Кредо А. Метлинського, викладене у передмові, мало цілком виразну критичну спрямованість: «Стало понятно всем, — писав він, — что ничтожны толки о самобытности и народности без изучения частностей и подробностей, и что целое сильно и богато своими частями, а части живут и цветут только при своем целом, и что, уважая европейское просвещение и питая любовь к человечеству вообще, не должно, однако, забывать ни себя самих, ни своего народа, ни семьи, ни родины, которыми условливается круг и образ наших действий»⁵. Це була теоретична мотивація видавничо-творчої діяльності харківських романтиків, своєрідний протест проти нівеляційних зусиль офіційних чинників російської імперії.

Наступні видання збірників М. Максимовича (Киевлянин, 1850; Украинец, 1859, 1864), які він укладав власними зусиллями, будучи часто єдиним їх автором, після виходу на пенсію через хворобу (1845), були чисто історико-літературними, тому на літературну критику майже не впливали.

Після розгрому Кирило-Мефодіівського братства протягом «чорного семиліття» на Східній Україні наступив літературно-критичний антракт, що скінчився публікацією збірника П. Куліша «Записки о Южной Руси» (1856–1857) і альманаху «Хата» (1860).

У Західній Україні внаслідок революційних змін, що сталися в Австро-Угорщині протягом 1848–55 рр., став можливим не тільки вихід альманахів «Вінок русинам на обжинки» (1846, 1847), «Перемишлянин» (1850–1860), «Весна» (1852), «Лервак з-над Сяна» (1852), «Зоря галицька яко альбум на год 1860», а й журналів — «Пчола» (1849), «Лада» (1853), «Семейная библиотека» (1855–56). Пожвавленню літературного життя і критики як його елемента сприяли тут газети «Зоря галицька» (1848–1857), «Дневник руський» (1848), «Новини» (1849), «Галицько-руський вістник» (Вістник, 1849–1866)⁶.

Українські альманахи і часописи у період з 1840 по 1860 рік мали велику географію (Київ, Харків, Львів, Перемишль, Москва, Петербург, Відень) на стику двох ворогуючих імперій. Це ускладнювало виміну думками і результатами творчості українських діячів культури, які жили в різних державах, і стимулювало епістолярну критику і розвиток такого її жанру, як огляд літератури на відповідній території українських етнічних земель з обов’язковим ретроспективним поглядом у минуле — аж до княжої доби. У таких оглядах інформативність викладу спостережень проймалась оцінним ставленням до нього з позиції зіставлення, порівняння літературних явищ на політично розділених частинах України, що ставало одним з критеріїв поцінування творів і здобутків, вад, утрат літературного процесу взагалі. Промовистим свідченням про це є листи І. Вагилевича до М. Максимовича, Я. Головацького до О. Бодянського, статті М. Макси­мовича «О стихотворениях червонорусских» (1841), І. Вагилевича «Замітки о руській літературі» (1848), Я. Головацького «Три вступительнії пре­подаванія о руській словесності» (1849).

В окреслений період розвиткові української критико-естетичної думки прислужилися університетські професори (М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров, А. Метлинський, П. Гулак-Артемовський, Я. Головацький), гімназійні вчителі (П. Куліш, Л. Боровиковський), які займалися і фольклористикою, і видавничою справою, і лишень принагідно писанням власне літературно-критичних есе, «розправ», «изысканий». Жоден з них, як скажімо В. Бєлінський в Росії, не міг зосередитись тільки на літературній критиці. А ті, що не працювали в освітніх закладах Росії чи Австрії (Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, І. Вагилевич, Я. Головацький), не мали можливості регулярно виступати на сторінках стабільної періодики, як це робили виразники «офіційної народності» в Росії: Ф. Булгарін («Северная пчела»), О. Сенковський («Библиотека для чтения»), М. Погодін і С. Шевирьов («Москвитянин») чи слов’янофіли О. Хом’яков, К. Аксаков, Ю. Самарін на сторінках журналів «Москвитянин», «Молва», «День», «Современник». Російські поборники естетичної критики О. Дружинін, В. Боткін, П. Анненков, С. Дудишкін мали свою періодику («Библиотека для чтения», «Телескоп») або могли друкуватися в «Современнике», «Отечественных записках».

Полеміка чи діалогові стосунки основних напрямків у російській критиці (реальна критика, естетична критика, офіційно-народницька і слов’янофільська критика) творили «силове поле» критицизму, яке так чи інакше позначалося на критичних виступах українських критиків, що брали участь у культурному житті імперії. Політичне протистояння двох потужних імперій, які змагалися за сфери впливу, відбилося на суспільному житті Галичини, Буковини, Закарпаття. Там почали формуватися на основі різних орієнтацій (на Австрію чи на Росію) дві «партії»: москвофілів і народовців. Західноукраїнська періодика ставала їх органами і в такий спосіб диференціювала критику бодай за цими орієнтаціями. Проте спільним для критики на всіх українських землях був предмет оцінки: нові твори, писані по-українськи в умовах недержавного статусу рідної мови. Це породжувало нову мовну проблему, якої не могла обминути літературна критика. Правописні суперечки на Східній, «азбучна війна» на Західній Україні відлунювали чи не в кожному виступі критиків. Це явище — однотипне з полемікою «шишковістів» і «карамзиністів», «западників» і «слов’янофілів» у Росії — було лише віддаленим аналогом, але закорінювалось в українській дійсності. Воно своєрідно позначалося на змісті і формах критичного дискурсу кожного культурного діяча України, що навіть принагідно потрапляв у ситуацію, в якій мимоволі чи свідомо виступав у ролі літературного критика. Так сталося з ботаніком М. Максимовичем, славістом О. Бодянським, істориком М. Костомаровим, священиками Я. Головацьким, І. Вагилевичем.

Внутрішнім каталізатором власне літературної критики того періоду були художні явища, які ставали подіями в українському культурному житті: «Кобзар» Т. Шевченка, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Чорна рада» П. Куліша, не опублікована тоді, але відома за списками політична поезія Шевченка, яка за межами Російської імперії ставала предметом обережних публічних оцінок (приміром, в «Замітках о руській літературі» І. Вагилевича вже 1848 року, коли Шевченко був на засланні).

Міжкультурна дифузія двох близьких (але відмінних за ментальністю, етнопсихологією) народів за умов відсутності будь-якої автономії для нацменшин призводила неасимільованих письменників не тільки до двомовності, а й до переходу окремих в інонаціональну культуру. Це також стимулювало критичну думку, спрямовуючи її на пошуки глибинних імпульсів творчості, розширення критеріїв оцінки таких явищ, як твори М. Гоголя, Марка Вовчка.

Розвиток філології, вдосконалення методології літературознавства у першій половині ХIХ ст. (праці Т. Бенфея, представників міфологічної школи в Росії: М. Мюллера, Ф. Буслаєва, О. Афанасьєва, західноєвропейські концепції органічності літературного твору, генія тощо) озброювали літературну критику відповідними засадами аналізу й поцінування літератури як минулого, так і сучасності. В Україні чільне місце серед вчених універсальної ерудиції, які не цуралися поточного літературного процесу і журнальної діяльності, посіли М. Максимович і М. Костомаров.