Розділ іі. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи.

До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існу­вання фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід від­носити:

• право на життя;

• право на здоров'я;

• право на безпечне довкілля;

• право на свободу та особисту недоторканність;

• право на сім'ю, опіку, піклування та патронатне виховання.

Право на життя.

Згідно з ч. 1 ст. 281 ЦК України кожна фізична особа має не­від'ємне право на життя. Законодавець не визначає ні особистого немайнового блага «життя», ні самого «права на життя». Проте, аналізуючи чинне законодавство, можна дійти висновку, що під по­няттям «право на життя» слід розуміти таке особисте немайнове право, яке об'єднує два основних аспекти: право на власне життя та право давати життя іншим.

Право на власне життя містить активний та негативний зміст, до яких, зокрема, слід відносити:

• право на фізичне існування, під яким слід розуміти природне право фізичної особи на існування як біологічного, психічного та со­ціального організму;

• право на фізичну (природну) смерть об'єднує передбачену ч. 4 ст. 281 ЦК України абсолютну заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (активна евтаназія);

• право на медичні, наукові та інші досліди, тобто юридично за­кріплена можливість проведення над повнолітньою фізичною осо­бою різноманітних дослідів лише за умови її вільної згоди (ч. 3 ст. 281 ЦК України);

• право на усунення небезпеки, що загрожує життю, має мож­ливість будь-якими не забороненими законом способами захищати від протиправних посягань своє життя, а також життя інших людей (ч. 2 ст. 281 ЦК України) і вимагати усунення небезпеки, яка загро­жує життю людини, що створена внаслідок підприємницької або ін­шої діяльності (ст. 282 ЦК України).

Право давати життя іншим є складовою частиною загального права на життя. Призначення цього права полягає у виконанні лю­диною її священної місії – продовження людського роду. Безпереч­но, основним повноваженням, що складає зміст права давати життя іншим, є можливість виконання репродуктивної функції природ­ним шляхом. Однак треба звернути увагу на те, що, крім даного пов­новаження, право давати життя іншим – це:

• право на стерилізацію, тобто юридично гарантована можли­вість проведення медичної операції, що має на меті позбавлення біологічного організму здатності до репродуктивності (відтворен­ня). Даним правом згідно з ч. 5 ст. 281 ЦК України наділені повнолітні фізичні особи (як чоловік, так і жінка). Реалізувати це право вони можуть лише за власним бажанням. Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медико-соціальних показань може бути проведена за згодою опікуна з попереднім повідомленням прокурора;

• право на штучне переривання вагітності, яким відповідно до ч. 6 ст. 281 ЦК України наділені лише жінки, за умови, що вагіт­ність не перевищує 12 тижнів. Перелік обставин, що дають право на переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за медичними та соціальними показаннями, встановлюється законом;

• право на штучне запліднення та перенесення зародка в орга­нізм жінки, яке має повнолітня жінка за медичними показаннями (ч. 7 ст. 281 ЦК України).

Окреме питання стосується меж реалізації даного права. У літе­ратурі доволі поширеною є точка зору, що право на життя є абсо­лютним правом. Але дане право все ж таки має певні межі, напри­клад, воно обмежується діяннями інших осіб у межах необхідної оборони.

Право на здоров'я.

З правом на життя тісно пов'язане право на здоров'я. Згідно з чинним законодавством під поняттям «здоров'я» слід розуміти стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

Право на здоров'я є поняттям значно ширшим від передбаченого Конституцією України «права на охорону здоров'я». І навіть попри те, що для збереження нормативної відповідності зі ст. 49 Конститу­ції України ЦК України також дублював норму про «право на охо­рону здоров'я» (ст. 283), аналіз чинного законодавства дає нам усі передумови вважати, що цивільне законодавство закріплює саме «право на здоров'я» в його позитивному і негативному змісті.

Право на здоров'я містить:

• право на надання медичної допомоги (ст. 284 ЦК України), яке об'єднує цілу низку інших прав. По-перше, це право вимагати надання кваліфікованої медичної допомоги. При цьому фізичні осо­би, які досягли 14 років, відповідно до ч. 3 зазначеної статті реа­лізують це право за власною волею або ж і проти їх волі, за умови, що внаслідок хвороби або каліцтва ця особа перебуває у стані, що є небезпечним для життя, і не може повною мірою оцінити того, що відбувається з нею (ч. 5 ст. 284 ЦК України).

У випадку реалізації права на звернення за медичною допомогою фізична особа має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій (ч. 2 ст. 284 ЦК України). По-дру­ге, повнолітня фізична особа має право відмовитися від надання їй медичної допомоги (ч. 4 ст. 284 ЦК України). Що стосується мало­літніх та недієздатних фізичних осіб, то їм медична допомога нада­ється навіть у випадку відсутності згоди малолітнього, його батьків (усиновителів) чи опікуна або ж опікуна недієздатного. Окремим компонентом цього права є право на надання психіатричної допо­моги, що реалізується згідно із Законом України «Про психіатрич­ну допомогу» та іншими нормативно-правовими актами у сфері ме­дичного обслуговування;

• право на медичне страхування, передбачене ст. 49 Конституції України, означає можливість особи використати загальнообов’язкове та добровільне медичне страхування на підставах та в по­рядку, визначеному чинним законодавством. Особливо слід зауважити, що на сьогодні в Україні здійснюється реформування систе­ми медичного страхування, спрямоване на відхід від безкоштовного медичного обслуговування шляхом перекладення обов'язку з відш­кодування витрат, пов'язаних із наданням медичних послуг, на від­повідні страхові фонди (справедливості заради, потрібно зазначити, що ця складова права на здоров'я містить здебільшого майновий зміст);

• право на інформацію про стан свого здоров'я (ст. 285 ЦК України) – це право фізичної особи на достовірну і повну інформа­цію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відпо­відними медичними документами, що стосуються її здоров'я, крім випадків, коли ця інформація може погіршити стан її здоров'я, стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, або зашкодити процесу лікування. До даного права слід відносити також і передбачену законом можливість у випадку смерті фізичної особи бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайо­митись із висновками щодо причин смерті членів сім'ї фізичної осо­би або уповноважених нею інших фізичних осіб;

• право на таємницю про стан свого здоров'я (ст. 286 ЦК України) містить право фізичної особи не розголошувати та вима­гати від інших осіб нерозголошення інформації про стан свого здо­ров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Гарантією цього права виступає пряма заборона законодавця вимагати та по­давати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи, однак це право може бути обме­жене. Так, наприклад, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я (ст. 30 СК України);

• право на усунення небезпеки, що загрожує здоров'ю, тобто мо­жливість особи будь-якими не забороненими законом способами за­хищати від протиправних посягань своє здоров'я, здоров'я інших фізичних осіб (ч. 2 ст. 281 ЦК України), а також вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльно­сті, яка загрожує життю та здоров'ю (ст. 282 ЦК України).

Право на безпечне довкілля.

Доволі близьким до двох попередніх особистих немайнових прав є право на безпечне довкілля. Під поняттям «довкілля» слід розу­міти усе те, що оточує особу: навколишнє природне середовище, предмети праці та побуту, харчові продукти тощо.

Під правом на безпечне довкілля, згідно зі ст. 293 ЦК України, слід розуміти:

• право на безпечне для життя і здоров'я довкілля – це пе­редбачена законом можливість вимагати, щоб довкілля особи ство­рювало для неї безпечні, сприятливі умови проживання, праці, навчання, побуту тощо, тобто забезпечити їй життя гідне людини. Дане право забезпечується визнанням незаконною будь-якої діяль­ності, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, та можливістю вимагати від кожного припинення такої діяльності;

• право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто можливість безперешкодного отримання повної та достовірної ін­формації про якість харчових продуктів і предметів побуту, про умови проживання, праці, навчання тощо.

Специфікою даного права є його додаткова регламентація норма­ми екологічного законодавства (наприклад, шляхом встановлення системи гранично допустимих викидів та скидів, гранично допусти­мих концентрацій забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів, гранично допустимих рівнів фізичних впливів на навко­лишнє природне середовище тощо), законодавства про охорону пра­ці, стандартизацію, сертифікацію, метрологію, низку державних стандартів, будівельних норм і правил та ін.

Право на свободу та особисту недоторканність.

Одним з особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та особисту недотор­канність. Дане право складається з двох взаємопов'язаних складо­вих: права на свободу (ст. 288 ЦК України) та права на особисту не­доторканність (ст. 289 ЦК України).

Право на свободу – це юридично закріплена можливість особи діяти на власний розсуд відповідно до своїх інтересів та мети. Однак право на свободу не слід розглядати як закріплену законом вседозво­леність. Воно також повинно мати передбачені законом межі, оскіль­ки неконтрольована свобода людини може перерости у свавілля. Реа­лізація права на свободу забезпечується передбаченою законом забо­роною будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання наркотичних та психотропних за­собів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу. Окрім цього, одним із видів гарантій дотримання цього права є також і заборона тримання фізичної особи в неволі, можливість затримання особи лише у випадках і в порядку, встановлених законом, арешту або тримання під вартою не інакше як за вмотивованим рішенням суду.

З правом на свободу тісно поєднано право на особисту недотор­канність, під яким слід розуміти передбачену законом заборону фізичного, психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з бо­ку інших осіб. До змісту права на особисту недоторканність слід від­нести заборону катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання, а також фізичного покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальника­ми, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних. Та­кож правом на особисту недоторканність охоплюється право на роз­порядження щодо передачі після смерті фізичної особи своїх органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам (ч. 4 ст. 289 ЦК України), а також право особи на донорство крові, її компонентів, органів, інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин (ст. 290 ЦК України).

Право на сім'ю, опіку, піклування та патронатне виховання.

Досить важливим у системі особистих немайнових прав, що забез­печують природне існування фізичної особи, є право на сім'ю, опіку, піклування та патронатне виховання. Дане право також склада­ється з чотирьох складових: 1) право на сім'ю (ст. 291 ЦК України); 2) право на опіку; 3) право на піклування (ст. 292 ЦК України); 4) право на патронатне виховання (гл. 20 СК України).

Під поняттям «сім'я» згідно з чинним законодавством розуміють осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (ст. 3 СК України). У науковій літерату­рі дане поняття через свою невизначеність, суперечливість та не­однозначність піддається суттєвій критиці. Зокрема, справедливо вказується на те, що дане поняття не має суто правового змісту, а є об'єднанням економічних, демографічних, трудових ознак, а також малопридатне до правового застосування.

До права на сім'ю належать:

• право на створення сім'ї (ч. 1 ст. 4 СК України), що містить у собі передбачену законом можливість фізичних осіб, які досягли шлюбного віку, а в передбачених законодавством випадках і фізич­них осіб, що не досягли шлюбного віку, створювати сім'ю на підста­ві шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать мо­ральним засадам суспільства;

• право на вибір осіб, які утворюватимуть сім'ю, що містить у собі можливість як вільного вибору партнера за шлюбом, так і мож­ливість вибору батьків, народжувати чи усиновлювати їм дітей і яку кількість, а також можливість вимагати у повнолітніх осіб вий­ти зі складу сім'ї за умов та на підставах, передбачених законом;

• право на перебування в сім'ї, до якого слід відносити передба­чену законом можливість фізичних осіб, незалежно від віку, жити в сім'ї (ст. 4 СК України). З досягненням повноліття фізична особа са­ма вирішує, чи перебувати їй у сім'ї, чи ні. Що ж стосується дітей, то вони перебувають у сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживають;

• право на підтримання зв'язків із членами своєї сім'ї містить заборону перешкоджати особі підтримувати моральні, духовні, ма­теріальні та інші зв'язки з членами своєї сім'ї незалежно від того, де вона перебуває (ч. 3 ст. 291 ЦК України);

• заборона розлучення з сім'єю попри волю особи означає, що фізична особа, згідно з ч. 2 ст. 291 ЦК України, не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, на­ приклад, позбавлення волі за вчинення злочину тощо.