Розділ ііі Особливості особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.
Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи на відміну від інших мають на меті забезпечити фізичній особі не природнє існування, а соціальне буття, тобто гарантувати повноцінну участь у соціальному житті.
До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:
право на ім'я;
право на честь, гідність та ділову репутацію;
право на індивідуальність;
право на зображення та голос;
право на особисте життя;
право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
право на інформацію;
право на свободу творчості;
право на вибір роду занять;
право на місце проживання;
право на недоторканність житла;
право на пересування;
право на свободу об'єднань;
право на мирні зібрання. 3
Право на ім'я.
Ім'я є найдавнішим юридичним способом індивідуалізації фізичної особи. Воно складається, як правило, з імені, прізвища та по батькові.
Аналізуючи право на ім'я (статті 294-296 ЦК України), слід зауважити, що воно містить у собі:
право на володіння, користування та розпорядження іменем, яке забезпечує особі можливість бути носієм імені (володіння), використовувати (платно чи безоплатно) своє ім'я у всіх сферах суспільних відносин, рівно як і розголошувати своє ім'я, давати дозвіл розголошувати своє ім'я, чи заборонити розголошувати своє ім'я (користування), а також вирішувати фактичну долю свого імені, на приклад, передавати його дітям, змінювати його у випадку досягнення повноліття, одруження, розлучення тощо. В окремих випадках ім'я може використовуватись і без згоди на це особи. Так, наприклад, ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) без згоди особи лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення (ч. 4 ст. 296 ЦК України). При цьому використання початкової літери прізвища фізичної особи у пресі, літературних творах не є порушенням її права;
право вимагати звертатись до особи по імені полягає в тому, що ніхто не має права на довільне спотворення в написанні чи вимові імені. Будь-яке спотворення є порушенням цього права. У випадку перекручення імені фізичної особи (наприклад, у засобах масової інформації, під час спілкування тощо) воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні (ч. 3 ст. 294 ЦК України);
право на псевдонім – це право використовувати для своєї індивідуалізації вигадане ім'я (псевдонім). Це право поширюється і на використання особою права на астронім (зазначення свого імені у вигляді набору друкованих знаків, наприклад «зірочок»);
право вимагати зупинити незаконне використання свого імені, під яким слід розуміти заборону будь-якого порушення права на ім'я.
Подібним до права на ім'я є право на присвоєння імені (статті 145-147 СК України). Сутність цього права полягає у наданні імені фізичній особі до того моменту, поки вона ще не в змозі реалізувати вказане право самостійно. Цим правом наділені батьки, усиновлювачі, опікуни, а в окремих випадках органи опіки та піклування чи суд. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 294 ЦК України, вибір імені можливий з урахуванням національних традицій (наприклад, подвійне чи потрійне ім'я, відсутність по батькові тощо) або можливе присвоєння транскрибованого імені (тобто імені, яке як вимовляється відповідно до національних традицій, так і пишеться, наприклад, Софі Лорен (а не Софія Лорен), Анне Вескі (а не Ганна Вескі) тощо).
Аналогом права на ім'я в юридичних осіб є право на найменування (ст. 90 ЦК України), яке також є способом індивідуалізації, що реалізується та охороняється відповідно до чинного законодавства.
Право на честь, гідність та ділову репутацію.
Під поняттям «честь» слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Гідністю є внутрішня самооцінка особою своїх якостей. Суміжним із даними поняттями є поняття «ділової репутації», що містить усталену зовнішню оцінку фізичної чи юридичної особи у сфері підприємницьких відносин. Дані особисті немайнові блага мають бути недоторканними від будь-яких посягань ззовні.
Право на честь, гідність та ділову репутацію у ЦК України не передбачено. Замість цих прав передбачені «право на повагу до гідності та честі» (ст. 297 ЦК України), а також «право на недоторканність ділової репутації» (ст. 299 ЦК України). Проте певна обмеженість зазначених прав у позитивному аспекті, а також невизначеність поняття «повага» дає підстави говорити, що фізичні особи наділені більш розширеним особистим немайновим правом на честь, гідність та ділову репутацію, а саме:
право на гідність – це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті;
право на честь – це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) при дотриманні морально-етичних і правових норм з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею;
право на ділову репутацію – це право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її як підприємця та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею. При цьому слід зазначити, що у правовому суспільстві, де основним принципом є рівність прав усіх, потрібно захищати не лише ділову репутацію підприємців, а й репутацію усіх членів суспільства взагалі незалежно від сфери їх професійної діяльності. Саме тому сьогодні назріла потреба законодавчої регламентації більш широкого права – права на репутацію, яким охоплювалось би право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її як фахівця у будь-якій сфері професійної чи іншої діяльності та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи чи окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки і користування нею.
Суміжним з даним правом є право на повагу до тіла померлої особи та місця її поховання, яким наділені члени сім'ї та родичі померлого. Сутність цього права полягає в обов'язку шанобливого ставлення до тіла померлої особи та місця її поховання, а також у забороні глуму над ними (ст. 298 ЦК України).4
Право на індивідуальність.
Під поняттям «індивідуальність» потрібно розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших індивідуумів.
З огляду на це, право на індивідуальність полягає в тому, що фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 300 ЦК України). Реалізація цього права не лише стверджуватиме у суспільстві повагу до особистості, але й забезпечить його динамічний розвиток. Однак дане право також має повні межі, до яких слід віднести встановлення спеціального порядку або заборону тієї чи іншої поведінки, яка хоч і забезпечує розвиток індивідуальності, проте заборонена законом або суперечить моральним засадам суспільства. Так, наприклад, особи, які належать до нудистів, вправі реалізувати свою індивідуальність, але у спеціально відведених для цього місцях.
Право на зображення та голос.
Близьким до права на індивідуальність є право на зображення та голос, яке, на жаль, не знайшло свого місця в ЦК України, однак наявність окремих цивільно-правових норм свідчить про те, що реалізація та охорона цього права здійснюється у межах цивільного права.
Під поняттям «зображення» слід розуміти зовнішність, фігуру, фізичні дані, одяг тощо, а також сукупність усіх цих елементів (стиль). Поняттям «голос» охоплюються не тільки певні звуки, що відтворюються у формі слів, мелодій тощо, але й мова як взаємозв'язок між цими звуками, з усіма своїми особливостями (тембр, заїкання, невимова окремих звуків, говір тощо).
Право на зображення та голос полягає в можливості визначати, використовувати і розпоряджатися своїм зображенням, голосом та його записом. Однак дане право має відповідні обмеження, які зводяться до того, що представники окремих професій повинні дотримуватися певних вимог щодо свого зображення, наприклад, працівники міліції, судді, лікарі тощо.
Дане право може реалізовуватись також і шляхом певних заборон. Так, фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку та показана (відтворена) лише за її згодою, крім випадків, прямо передбачених законом, наприклад, якщо зйомки проводяться відкрито на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру (п. 1 ст. 307 ЦК України).
Якщо особа добровільно погодилася на знімання її на кіно-, відео-, телеплівку, вона може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя, за умови відшкодування нею усіх витрат, пов'язаних з демонтажем запису (ч. 2 ст. 307 ЦК України). У випадку, коли фізична особа була зображена на фотографіях, інших творах образотворчого мистецтва, вона також може вимагати припинення її показу в тій частині, у якій це стосується її особистого життя, за умови компенсації заподіяних збитків іншим особам, яких вони зазнали внаслідок скасування публічного показу, відтворення чи розповсюдження даних фотографій або інших творів образотворчого мистецтва (ст. 308 ЦК України). Варто додати, що фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це зумовлено необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.
Право на особисте життя.
Кожна фізична особа має своє особисте життя, під яким слід розуміти її поведінку поза межами виконання будь-яких суспільних обов'язків. Зрозуміло, що дана поведінка є доволі різноманітною і тому право на особисте життя не визначає конкретні активні дії, які має право вчиняти носій даного права, а лише вказує на те, що фізична особа сама визначає своє особисте життя (ст. 301 ЦК України).
До змісту цього права включається також і передбачена законом можливість фізичної особи або ознайомлювати зі своїм особистим життям інших осіб, або зберігати своє особисте життя у таємниці. Однак це право також має певні обмеження, наприклад, коли обставини особистого життя є доказом у кримінальній справі.
Право на особисті папери та таємницю кореспонденції.
Суміжним з правом на особисте життя є право на особисті папери (ст. 303 ЦК України). До особистих паперів фізичної особи належать документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо.
Право на особисті папери містить як право власності на ці папери (що є майновим правом і полягає у можливості володіння, користування та розпорядження особистими паперами), так і право на їх недоторканність. Під поняттям «недоторканність особистих паперів» слід розуміти, що ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опублікування, допускається лише за згодою фізичної особи (осіб), якої (яких) вони стосуються, а у випадку її (їх) смерті – за згодою її (їхніх) дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає – батьків, братів та сестер.
Обмеженим це право може бути у випадку, коли будь-які особисті папери передані до фонду бібліотек або архівів з додержанням прав заінтересованих осіб. У цьому випадку фізична особа має право вільно ознайомлюватися і використовувати вказані особисті папери, зокрема шляхом опублікування (ст. 305 ЦК України).
Одним із видів права на недоторканність особистих паперів є право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України), під яким слід розуміти право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов та інших видів кореспонденції. Гарантії дотримання цього права полягають у тому, що:
використання, зокрема шляхом опублікування, листів, телеграм та інших видів кореспонденції може проводитися лише за згодою фізичної особи, яка направила їх, та адресата, а у випадку смерті принаймні одного з них – за згодою його дітей, вдови (вдівця), а якщо таких немає – батьків, братів та сестер;
кореспонденція, що стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у випадку, якщо у ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи, а інформація, яка міститься у такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.
Обмеження цього права можливе з метою запобігання злочину чи з'ясування обставин під час розслідування кримінальної справи лише за відповідним дозволом суду, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Право на інформацію.
Антиподом до права на особисте життя є право на інформацію, оскільки вони захищають дві різні сфери інтересів – приватного та публічного. Інколи найбільш складним є саме встановлення тієї межі, де публічні інтереси починають порушувати інтереси приватні. Згідно із законом інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.
Згідно зі ст. 302 ЦК України право на інформацію – це передбачена законом можливість збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Однак зазначені дії не стосуються інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності, крім випадків, коли ця інформація подається посадовою або службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи).
Право на свободу творчості та вибір роду занять Фізична особа, відповідно до ст. 309 ЦК України, має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що полягає у можливості вільного вибору сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості. Досить важливою гарантією цього права є передбачена законодавцем заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів творчої діяльності.
Подібним до права на свободу творчості є право на вибір роду занять (ст. 312 ЦК України), під яким слід розуміти передбачену законом можливість вільно на власний розсуд обирати та змінювати рід занять, виконувати певну роботу або обіймати певні посади. Гарантією цього права є заборона до примушення виконання роботи. При цьому не вважається примусовою роботою військова або альтернативна (невійськова) служба, робота, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний та надзвичайний стан.
Право на місце проживання та недоторканність житла.
Право на місце проживання фізичної особи є комплексним особистим немайновим правом фізичної особи, до якого належать:
право мати місце проживання, тобто передбачена законом можливість утримувати на певному речовому праві житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де дана особа постійно, переважно або тимчасово проживала би (ч. 1 ст. 310 ЦК України);
право на вільний вибір та зміну місця проживання, тобто передбачена законом можливість вільно обрати той населений пункт, де розташовувалося б місце проживання, а також змінювати його у разі необхідності (ч. 2 ст. 310 ЦК України). Однак це право може обмежуватись випадками, передбаченими законом.
Суміжним з даним правом є право на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України), під яким слід розуміти можливість фізичної особи дозволити проникнути до житла лише за її згодою або за вмотивованим рішенням суду. Це право може бути обмежене у невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна, або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. До змісту права на недоторканність житла належить також і заборона виселення або іншим чином примусового позбавлення житла, крім випадків, встановлених законом за рішенням суду.
Право на пересування.
До права на пересування, відповідно до ст. 313 ЦК України, слід відносити можливість фізичних осіб вільно пересуватися по території України (після 14 років), виїхати за її межі і безперешкодно повернутися в Україну (після 16 років), а також вільно визначати місце свого перебування, обирати способи і засоби пересування. До досягнення фізичними особами визначеного вище віку вони мають право пересуватися відповідно по території України чи за її межами лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів чи піклувальників та в їх супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
Право на свободу об'єднання та мирні зібрання.
Також до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують її соціальне буття, належить право на свободу об'єднання, тобто можливість фізичних осіб за власною ініціативою об'єднуватися у політичні партії та громадські організації, а також право на мирні збори – передбачена законом можливість вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі. Організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у строки, що передують даті їх проведення та не обмежують вказане право громадян. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону.5
РОЗДІЛ ІV Захист особистих немайнових прав.
Гарантією нормального здійснення фізичними особами особистих немайнових прав виступає їх належний цивільно-правовий захист (ст. 275 ЦК України). Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:
вимагати непорушення цих прав;
вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 280 ЦК України) та інші (спеціальні) способи – відповідно до змісту цих прав, способу їх порушення та наслідків, спричинених цим порушенням. До таких спеціальних способів захисту особистих немайнових прав законодавець відносить:
поновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК України);
спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту (ст. 277 ЦК України);
заборону поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України).
Гарантією своєчасного та ефективного захисту особистих немайнових прав є передбачена ст. 279 ЦК України можливість накласти на особу штраф, у випадку невиконання покладеного рішенням суду зобов'язання вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права або ж у випадку ухилення від виконання судового рішення. При цьому сплата штрафу не звільняє особу; від обов'язку виконати рішення суду.
Поновлення порушеного права.
Даний спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав, передбачений ст. 276 ЦК України, полягає в тому, що орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, фізична або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. У випадку, якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.
Спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту.
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (ч. 1 ст. 277 ЦК України).
Під правом на спростування слід розуміти право на визнання особою, яка порушила особисте немайнове право інших осіб, неправомірності своїх діянь та визнання цієї інформації неправдивою, яке вчинюється у такий самий спосіб, у який була поширена неправдива інформація. У випадках, коли спростування неможливо чи недоцільно провести у такий самий спосіб, воно повинно проходити в адекватній (схожій, максимально наближеній) формі з урахуванням того, що спростування має бути ефективне, тобто охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попереднє поширення інформації. Так, наприклад, якщо спростування у тому самому засобі масової інформації є неможливим внаслідок його припинення, то воно повинно бути оприлюдненим в іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.
Право на відповідь – це право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права. Принципова відмінність між відповіддю та спростуванням полягає у тому, що:
відповідь передбачає внесення пояснення щодо поширених відомостей, тоді як спростування зводиться до визнання попередньо поширених відомостей неправдивими;
відповідь здійснюється особою, щодо якої були поширені відомості, або членами її сім'ї, тоді як спростування – лише особою, яка поширила ці неправдиві відомості. У випадках, коли поширювачем неправдивої інформації є посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, то спростовувати цю інформацію повинна юридична особа, у якій вона працює.
Право на відповідь та право на спростування неправдивої інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам, а також іншим заінтересованим особам (ч. 2 ст. 277 ЦК України).
Підставою виникнення права на спростування та відповідь є юридичний факт правопорушення, до змісту протиправної поведінки якого входять поширення:
відомостей, тобто доведення інформації до відома третьої особи будь-яким способом за умови здатності сприйняття останньою її змісту. При цьому не вважається поширенням відомостей повідомлення їх особі, якої вона стосується;
відомостей про особу, тобто з яких можна було б точно встановити, що вони стосуються конкретної особи, чи, принаймні, ця особа входить до кола осіб, яких дані відомості стосуються;
відомостей неправдивих, тобто таких, що не відповідають дійсності чи викладені неправдиво. При цьому негативна інформація, поширена про особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її поширив, не доведе протилежного (презумпція добропорядності).
Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права.
Ще одним спеціальним способом захисту особистих немайнових прав є заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України). Сутність цього способу захисту полягає в тому, що у випадку, коли:
особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, може бути захищене завдяки тому, що суд може заборонити їх випуск у світ до усунення порушення цього права;
особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього по рушення, а якщо усунення порушення неможливе – вилучити ти раж газети, книги тощо з метою його знищення.
При цьому суттєва відмінність певного спеціального способу захисту від попереднього полягає в тому, що підставою його застосування є правопорушення, яке іменується дифамацією, тобто поширення навіть правдивої інформації, але за умови, що нею порушуються особисті немайнові права, наприклад, право на особисте життя чи право на таємницю про стан свого здоров'я.
Отже, в цивільному законодавстві України існують чіткі тенденції розвитку правової бази щодо регулювання та охорони особистих немайнових прав особи, які покликані забезпечити гармонійний розвиток людини як особистості та гідного члена громадянського суспільства. Подальший розвиток цивільно-правового регулювання особистих немайнових прав в Україні має бути зорієнтований на світові стандарти в галузі прав людини. Проте це не повинно бути необдуманою рецепцією відповідних міжнародних норм права, а зваженим процесом, який має базуватися на запозиченні світового досвіду, поєднаного з особливостями національного світосприйняття, правотворення та праворозуміння. Також слід зауважити, що навіть наявність наддосконалої правової системи – це лише передумова, яка без належного поєднання із своєчасною, однозначною та повною реалізацію і захистом особистих немайнових прав не зможе досягти необхідного результату.6