40

Зміст

Вступ 3

1. Історія і теорія євразійства 6

1. 1.Передумови формування концепції євразійства 6

1.2. Cтворення концепції євразійства в 20–х роках ХХ ст. 11

1.3. Сучасна “Євразійська ідея”. Неоєвразійство. 17

2. Доктрина євразійства і Україна 20

2.1. Україна в ідеологічній системі євразійства 20

2.2. Фактори впливу ідеології євразійства на Україну 26

Висновки 34

Список використаної літератури 37

Вступ

Актуальність. Євразійська доктрина, вік якої налічує вже близько ста років і яка породила євразійську ідеологію, світобачення і методологію, не відійшла у минуле, більше того – вона у вигляді неоєвразійства знаходить своїх прихильників і послідовників у наш час. Попри несприятливі історичні обставини, євразійський дух, течія і, певною мірою, євразійський світогляд збереглися до сьогодні. Євразійська концепція нині є популярною у політичних колах не лише в Росії, а й у країнах Центральної Азії, Азіатсько–Тихоокеанського регіону. Знову стала актуальною перспектива створення геополітичної реалії під назвою “Євразія”. Усе це зумовлює актуальність розгляду теми євразійства.

Проблемою, розглянутою у курсовій роботі, є прояв євразійської доктрини в політичному житті Росії, котрий полягає в тому, що неоєвразійські сили поступово набирають обертів. Реалізація “євразійського політичного проекту” поступово переходить зі сфери нереальної, ілюзорної у сферу практичну, із безпосереднім впливом на Україну. Формування Єдиного Економічного Простору, інтеграція нашої держави в ЄврАзЕС та інші кроки впливають на українську політику. Отже, для розуміння їх можливих наслідків для України необхідно ретельно досліджувати сили, які у сучасній російській політиці називають себе неоєвразійськими.

Дослідження перспективи відновлення євразійської доктрини та євразійської ідеології в наш час є актуальним, оскільки деякі політичні сили як в Росії, так і в інших країнах СНД намагаються знайти шляхи практичного застосування євразійства в сучасних політичних реаліях. Загалом проблема полягає в тому, що євразійство, з одного боку, виступає культурно–цивілізаційною парадигмою, а з іншого – політичним проектом, який прагнуть реалізувати деякі сили на теренах колишньої Російської та Радянської імперій.

Євразійська тема є актуальною і для України, хоча б у геополітичному аспекті, адже територія України географічно є частиною простору під назвою “Євразія”. До того ж історично український народ завжди перебував у взаємодії як з європейськими, так і з азійськими народами.

Євразійська концепція на початку 90-х років минулого століття була не просто реанімована як світоглядний концепт, а й підхоплена і використана російськими політиками, які шукали нову ідеологію, що змогла б об’єднати народи на теренах колишньої Російської імперії. В. Скуратівський зазначив з цього приводу, що за допомогою євразійства в Росії будується ідеологія “надзвичайної ударної сили” просто на наших очах, яку Росія – в разі побудови своєї третьої імперії – неодмінно використає [4, 86]. Але розгляд євразійства тільки як інструменту здійснення імперської політики експансії є недостатнім, оскільки воно є й певним світоглядом, досліджуючи який можна пізнати сутність євразійських народів.

Об’єктом дослідження є неоєвразійська доктрина як культурно–цивілізаційний проект, політична концепція, своєрідна ідеологія, що може бути використана як теоретична основа практичного політичного курсу.

Предметом дослідження є вплив євразійства на політичні, економічні, ідеологічні, інформаційні процеси, що відбуваються в Україні.

Мета роботи – полягає в тому, щоб розкрити зміст доктрини євразійства та показати її вплив на Україну.

Завдання дослідження:

• охарактеризувати передумови виникнення й еволюцію політичних ідей євразійства;

• показати генезу євразійства з XIX століття до наших часів;

• розкрити особливості євразійського світогляду;

• визначити методологічну базу євразійської доктрини, що дозволяє порівнювати класичне євразійство з його сучасними варіаціями;

• зясувати місце України в ідеологічній системі євразійства;

• дослідити фактори впливу ідеології євразійства на Україну;

Джерельна база дослідження. Євразійська доктрина початково творилася російськими інтелектуалами в еміграції. Вони були палкими патріотами і вірили у своєрідність євразійського простору, більшу частину якого займала Росія. Через це євразійство як доктрина виглядає суто російським феноменом, що створювався для використання росіянами та російськими державними діячами. Тож не дивно, що й досліджувалася проблема євразійства переважно саме російськими авторами. Серед них слід відзначити М. І. Толстого, праця якого “Русский узел евразийства” [27], що є комплексною збіркою творів низки класиків євразійського вчення, зокрема М. Трубецького, П. Савицького, Л. Карсавіна, Г. Фроловського, В. Вернадського та інших, дає цілісне уявлення про євразійство як доктрину. Велику роль в осмисленні євразійства відіграв А. Дугін. У своїй роботі “Основи геополитики. Геополитическое будущее России” (2000) [12] він наводить тексти класиків євразійства (Трубецького, Савицького, Алексєєва) та формулює власне бачення цього феномену. З вітчизняних авторів варто відзначити О. Т. Чередниченка, який здійснив комплексний аналіз євразійської проблеми в контексті україно-російських відносин [40]. І. О. Кресіна в роботі “Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси” [17] проаналізувала євразійську доктрину в загальних рисах, розглянула її вплив на українські процеси. Матеріали на євразійську тематику таких авторів, як В. Л. Скуратівський [30], Р. М. Рукомеда [28], О. В. Фесенко [35], Д. А. Чистілін [41], В. М. Дебенко [9]. Серед західних дослідників проблеми євразійства слід назвати тих, хто в рамках геополітичної проблематики займається вивченням Євразії. З класиків це X. Макіндер і К. Хаусхофер, із сучасних дослідників – С. Хантінгтон і 3. Бжезинський [2].

Структура курсової роботи відповідає меті та завданням дослідження і складається зі вступу, двох розділів з п’ятьма підрозділами, загальних висновків, списку використаної літератури, який містить 41 найменувань. Повний обсяг курсової роботи становить 40 сторінок.

1. Історія і теорія євразійства

1. 1. Передумови формування концепції євразійства

Для Росії постає необхідність створення не просто нової ідеології, а такої ідеології, що матиме потужний об’єднуючий потенціал, ґрунтуватиметься на національних традиціях, позитивному релігійному досвіді співіснування різних конфесій, глибоко сягатиме своїм корінням у психологію народів, котрі здавна живуть на теренах Росії. Така ідеологія була сформована в 20-30-х ХХ ст. роках в основному російськими вченими в еміграції і дістала назву “євразійська доктрина”. Але більшовики, визнаючи лише комуністичну доктрину, зробили все можливе, аби вона не поширилася в СРСР. Втім, “рукописи не горять”, і євразійство постало у новому вигляді в сучасній Росії. Звичайно, деякі його елементи були змінені, деякі суттєво переглянуті й відкориговані відповідно до нашого часу, але суть доктрини залишилась незмінною, а нова її редакція дістала назву “неоєвразійство”. Представники неоєвразійства прагнули сприяти поверненню Росії спадщини видатних учених і запропонувати ідеологію, що, на їхню думку, могла б вивести країну на успішний шлях загального розвитку. Однак, доктрина євразійства мала свої джерела виникнення.

Одним із джерел виникнення євразійського руху та євразійської концепції слід вважати релігійний провіденціалізм (релігійно-філософська концепція, яка грунтується на усвідомленні причин усіх подій як вияву волі Бога. Це стосується і розуміння сенсу всього, що відбувається у світі як напередвизначеного наміру Божого, його провидіння [36, c. 461]) російського мислителя першої половини XIX століття П. Я. Чаадаєва, який вважав, що Росія, перебуваючи між Заходом та Сходом, мала поєднувати в собі “обидва великі начала духовної природи”, що характеризуються своєрідною соціокультурною специфікою, властивим лише Сходу або Заходу духом, але не зробила цього і залишилася поза часом і поза межами двох цивілізацій [39].

В 40-50-х рр. XIX ст. в російській суспільсній і філософській думці з’явилися два напрямки – слов’янофіли, які стали говорити про “особливий шлях Росії” і “західники”, які наполягали на необхідності для Росії йти по шляху західної цивілізації, особливо в галузі суспільного устрою, громадянського життя, культури.

У слов’янофільстві (І. В. Киреєвский, 1806–1856; А. С.Хом’яков, 1804-1860; К. С. Аксаков, 1817-1860 тощо) можна виділити наступні ідеї, які мали значення для формування майбутньої концепції євразійства: самобутність культурних типів; органічність соціальної еволюції; громада як соціокультурна структуроутворююча форма соціального буття; соборність як принцип організації і ідеал соціального життя, в якій особисте і суспільне відповідні при їх співвіднесенні; заперечення державності та елементи анархізму; особлива роль духовної, в тому числі релігійної та ін.

Взагалі, слов’янофі́льство – світоглядово-ідеологічна і суспільно-політична течія в Росії у 1840-1870 рр., яка на противагу російській орієнтації на Західну Європу (так званих “західників”) перейшла на шлях російського панславізму, ідеалізувала все, що російське, протиставляла Росію Заходові, православ’я (“єдина правдива християнська релігія”) – католицизмові, московські звичаї – европейським, вихваляла минувшину й суспільний лад Московської держави (зокрема допетровської доби), а також общину, артілі тощо [37, с. 421].

Головну роль у виробленні поглядів слов’янофілів зіграли літератори, поети і вчені А. С. Хомяков, І. В. Кириєвский, С. Т. Аксаков, Ю. Ф. Самарін. Видатними слов’янофілами були А. І. Кошелев, Д. А. Валуєв, Ф. В. Чижов, І. Д, Бєляєв, А. Ф. Гільфердінг, В. І. Ламанский, В. А. Черкаський. Близькими до слов’янофілів з суспільно ідейним позиціям були письменники В. И. Даль, А. Н. Островський, А. А. Григор’єв, Ф. І. Тютчев.

Філософські погляди слов’янофілів представляли собою своєрідне релігійно-філософське вчення. Істинна віра, що прийшла на Русь зі східної церкви, обумовлює, на думку слов’янофілів, особливу історичну місію російського народу. Початок “соборності” (вільної спільності), що характеризує життя східної церкви, вбачалося слов’янофілами в російській суспільстві. Православ’я і традиція общинного укладу сформували глибинні основи російської душі.

З питання про шляхи історичного розвитку Росії слов’янофіли виступали, на противагу західникам, проти засвоєння Росією форм західноєвропейської політичного життя. У той же час вони вважали за необхідне розвиток торгівлі і промисловості, акціонернї і банківської справи, будівництва залізниць і застосування машин в сільському господарстві. Слов’янофіли виступали за скасування кріпосного права “зверху” з наданням селянським громадам земельних наділів.

Російське слов’янофільство майже не мало впливу серед українців. Їх погляди частково відбилися у творчості російськомовної слобожанської письменниці Надії Соханської. Деякі етнографічно-історичні праці М. Максимовича та О. Бодянського (обидва працювали в Москві) віддзеркалювали погляди слов’янофільства. Намагання братів Н. П. Аксакова та А. П. Аксакова притягнути до співпраці і слов’янофілами Т. Шевченка, М. Костомарова і П. Куліша не мали успіху [20].

Що стосується західництва (Г. Н. Грановський, 1813–1955; В. Г. Бєлінський, 1811-1848; А. І. Герцен, 1812-1870; М. Г. Чернишевський, 1828-1889 тощо), то тут виявилися такі найбільш значущі ідеї, котрі протистояли слов’янофільству: єдність світової історії та її законів; дотримання революційного прогресизму (в радикальному крилі західництва); аналіз масового суб’єкта соціальних перетворень (народ, класи); концепція соціальних конфліктів та ін.

Західники, західництво – напрямок російської антифеодальної громадської думки 1840-х років, що протистояв слов’янофілам. Первісною організаційною базою західників були московські літературні салони. Ідейні суперечки, що вібувалися там зображені А. І. Герценим в “Минулому і думах”. У московський гурток західників входили А. І. Герцен, Г. Н. Грановський, Н. П. Огарьов, В. П. Боткін, Н. Х. Кетчер, та інші. Тісний зв’язок з гуртком мав В. Г. Бєлінський, що жив у Петербурзі, до західників відносився також Іван Тургенєв [38, с. 257-259].

М. Я. Данилевський вирізняв окрему слов’янську цивілізацію як певний “культурно-історичний тип”. Тим самим він заклав підґрунтя для розуміння слов’янського світу як своєрідного самодостатнього організму. Водночас Данилевський критично ставився до Європи й до системи європейських цінностей. Передусім, як і деякі західні філософи, він критикував панування матеріалістичної парадигми на Заході. Особливо гостро Данилевський підкреслював відмінність духовної Росії та матеріалістичної Європи. Слов’янський світ, центральну роль у якому відігравала Росія, за Данилевським, обирав більш духовний, нематеріалістичний спосіб життя, організації суспільства і відносин у ньому [8].

До започаткування ідеї євразійства певною мірою був причетний російський філософ В. Соловйов, який вважав Росію “третім світом”, покликаним синтезувати все, що властиве західному та східному світам, подолати історичну обмеженість кожного з них, аби досягти “позитивної загальної єдності”. Росія мала окреме положення й призначення; їй властива певна месіанська роль, яка й полягала у досягненні синтезу Сходу та Заходу [17].

Ідеї та праці слов’янофілів були зосереджені на і її історичній місії Росії, цивілізаційному призначенні, певній божественній долі. Вони поклали початок євразійській концепції як пошуку шляхів організації євразійського простору під проводом Росії. Крім слов’янофілів на формування доктрини євразійства мало західництво як антипод російської унікальності.