Висновки

Витоки євразійства зазвичай зводять до слов’янофільської традиції. Самі євразійці вважали своїми попередниками старших слов’янофілів (Олексій Хомяков, брати Аксакови), пізніх слов’янофілів, таких як Костянтин Леонтьєв, Микола Страхов та Микола Данилевський, а також Гоголя і Достоєвського як публіцистів. Спадкоємцями слов’янофілів вважали євразійців і багато дослідників і критики євразійства Однак євразійство має ряд істотних відмінностей від слов’янофільства. Євразійці заперечували існування слов’янського культурно-історичного типу і вважали, що культури туранских народів, пов’язаних з російсько загально історичною долею, ближче до російської культури, ніж культури західних слов’ян (чехів, поляків). Євразійці відкидали також і панславістскіх політичний проект, їх ідеалом було федеративний євразійська держава в кордонах СРСР до 1939 року (єдина відмінність – євразійці пропонували включити до складу СРСР Монголію).

Євразійство – потужна течія російської наукової і громадської думки ХХ століття. Воно склалося в середовищі російської революційної еміграції в 1921 році, і на 20-і роки припадає період його найбільшого розквіту. В кінці 20-х років рух пережило затяжною і важку кризу, який призвела до його розколу. У 1930-і роки Євразійство продовжувало існувати, проте відігравало вже меншу роль в суспільному житті еміграції. Після II світової війни, у зв’язку з арештом радянськими каральними органами ряду видних євразійців, Євразійство як організований політичне рух припинило існування, але його ідеї аж ніяк не втратили свого значення. Надалі Євразійство знайшло послідовників в особі етнолога Л. Н. Гумільова (1912-1992) та ін. З євразійської доктрини, сформованої у 20-30-х роках ХХ ст. і розвинутої Л. Гумильовим, постало сучасне неоєвразійство, представлене декількома напрямами в нинішньому політичному та інтелектуальному житті Росії. Основний сучасний напрям євразійства, представлений А. Дугіним, складає основу неоєвразійства, яке розуміють як політичну концепцію і як ідеологію. Неоєвразійство в сучасній Росії набуває все більш організаційно оформленого характеру.

Особливості євразійського світогляду та його методологічну базу формують такі поняття євразійської доктрини як: “ідеократія”, “пасіонарність”, “Євразія”, “євразійський становий хребет”, “ідея-правителька”, “туранський елемент”, “симфонічна особистість”, “євразійська культура”, “православна релігія” та “православна церква”.

З євразійської доктрини, сформованої у 20-30-х роках ХХ ст. і розвинутої Л. Гумильовим, постало сучасне неоєвразійство, представлене декількома напрямами в нинішньому політичному та інтелектуальному житті Росії. Основний сучасний напрям євразійства, представлений А. Дугіним, складає основу неоєвразійства, яке розуміють як політичну концепцію і як ідеологію. Неоєвразійство в сучасній Росії набуває все більш організаційно оформленого характеру.

Неоєвразійство відрізняють від класичного євразійства такі ознаки, як використання геополітичного підходу для інтерпретації сучасних політичних процесів, заперечення домінуючої ролі православ’я як духовного й релігійного фундамента доктрини, конкуренція з атлантизмом і глобалізмом, посилення уваги до економічної складової суспільного життя. За цими та іншими ознаками неоєвразійство претендує на роль нової російської національної ідентичності та форми самоідентифікації народів Росії. Воно дедалі виразніше проявляється у політичній та громадській сферах, знаходить підтримку з боку офіційної влади російської держави.

У зовнішньополітичній сфері Російська Федерація демонструє певні елементи реалізації неоєвразійства переважно щодо колишніх республік Радянського Союзу, хоча увага надається і таким державам, як Китай, Індія та Іран. Тому, як через регіональні організації, так і шляхом прямого військового, економічного, політичного, культурного та іншого співробітництва, Росія й надалі намагатиметься зміцнити свої зв’язки із зазначеними країнами. У разі успіху це дозволить ефективно протистояти більшості сучасних викликів Російській Федерації. На прикладі порівняння з атлантизмом виявлено, що неоєвразійство може виступати у якості нової ідеології, особливо, на тлі останнього загострення відносин російського керівництва із Заходом. У перспективі існує можливість трансформації неоєвразійської концепції в одну з програм інтеграції країн СНД.

Євразійська доктрина з самого початку свого виникнення виявляла інтерес до українського питання у контексті загальних україно-російських відносин і розглядала україно-російський зв’язок на глибинному рівні, небезпідставно вважаючи його одним з провідних чинників формування культурно-цивілізаційної парадигми російської і української державності. У той же час, неоєвразійство, в якому домінуючу роль відіграє геополітичний підхід щодо сприйняття політичних та історичних процесів, втратило глибину сприйняття україно-російського зв’язку і розглядає українське питання виключно у контексті підпорядкування українських інтересів російським інтересам в усіх сферах. Неоєвразійці продовжують сприймати Україну виключно як об’єкт світової політики і не приховують своїх намірів щодо відновлення контролю над Україною, навіть якщо для цього необхідно ініціювати процес внутрішнього розколу в країні, що може обернутися дефрагментацією її території. З огляду на це, з точки зору національної безпеки України, неоєвразійство та прихильні до нього організації і рухи на кшталт Євразійського союзу молоді, становлять загрозу українським державним і національним інтересам.

Неоєвразійство на ідеологічному та політичному рівнях все глибше впливає на сучасну політику Російської Федерації, що призводить до зростання імперських устремлінь Кремля, посилення російського тиску на Україну з метою її остаточного входження до євразійського геополітичного проекту і вибору зовнішньополітичної орієнтації на користь Москви.