2. Джерела французького цивільного кодексу 1804 р.

Основними джерелами кодифікації були: римське право в трактуванні європейських середньовікових університетів, звичаєве право Франції і революційне законодавство.

Рецепійоване римське право складало основу писаного права на півдні країни. Звичаєве (кутюмне) право, зафіксоване в ХVІ ст., домінувало в центрі і на півночі. Демаркаційною лінією між ними була Луара.

Зберігали значення королівські ордонанси, канонічне право. Модернізація приватного права була здійснена в другій чверті ХVІІІ ст. під керівництвом канцлера Дагессо. Вийшли Ордонанс про дарування (1731 р.), Ордонанс про заповіти (1735 р.), Ордонанс про субституції (1748 р.). Але вони не скасували дії всіх інших джерел права і тільки підвищили роль у цивільній юстиції Паризького кутюма. Із права часів революції джерелами кодексу Наполеона стали закони про шлюб, батьківську владу, привілеї та іпотеки.

Створення Цивільного кодексу країни було одним із важливих завдань, проголошених конституцією 1791 р. У 1793, 1794 і 1796 рр. були запропоновані проекти такого кодексу (керував кодифікаційною роботою Камбасерес), однак через постійні державно-політичні переміни, жодний не був прийнятий.

Робота над кодексом активізувалась урядом Наполеона. У липні 1800 р. було створено спеціальну комісію, до якої увійшли члени касаційного суду – Тронше, Порталіс, Малевіль і Біго-Предмне. Безпосередню участь в обговоренні окремих статей брав Наполеон. 21 березня 1804 р. Цивільний кодекс Франції був прийнятий. У 1807 р. його назвали Кодексом Наполеона. В 1816 р. він знову дістав назву Цивільного кодексу. Але в історії справедливо залишився під назвою Кодексу Наполеона. “Моя слава, – говорив Наполеон, – не в тому, що я виграв сорок битв … Те, що буде жити вічно, – це мій цивільний кодекс”.

Це був дійсно зразок передового, прогресивного для того часу законодавства. Він вважається найдосконалішим із класичних кодексів за формою викладу та структурою. Він складається із вступу і трьох книг: про осіб, про речі (майно) і про зобов’язання.

3. Основні риси кодексу:

а) право власності

В основу кодексу була покладена ідея недоторканості приватної власності. Право власності, – стверджував один із його творців, Порталіс, – основне право, на якому базуються всі суспільні установи, таке ж дорогоцінне для кожної людини, як і її життя. Цю точку зору поділяв і Наполеон, який підкреслив на одному із засідань Державної ради “необхідність примножити число власників, що є твердою опорою безпеки і спокою держави”. Із 2281 статті кодексу біля 800 статей присвячені приватній власності, яка згідно ст. 544 розглядалася як “право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином”. Виходячи з положень Декларації 1789 р. кодекс закріпив недоторканість і невідчужуваність власності.

В кодексі виділені три види власності залежно від суб’єкта права індивідуальна, державна і общинно-комунальна.

Всі речі ділились на нерухомі та рухомі. До перших відносились земля, будинки, незалежно від вартості і розміру; до других – гроші, дорогоцінності і т.д. Власність на річ, як рухому, так і нерухому, давало право на все, що ця річ виробляла. В кодексі підкреслено, що нікого не можна змушувати поступатися своєю власністю, якщо тільки це не робиться з причин суспільної користі та при справедливому попередньому відшкодуванні.

б) зобов’язання.

Їм присвячена більша частина третьої книги Кодексу Наполеона. Головна увага серед зобов’язань приділена договірним (про недоговірні йдеться лише у 20 статтях). Основні принципи договірного права запозичені у римського права: свобода договору (автономія індивідуальної волі), формальна рівність сторін договору, надання договору сили закону для осіб, що уклали його. Реалізація цих принципів означала, що жодна особа не може бути примушена до укладення договору, який не відповідав би їх намірам і що зміст договору визначається лише волею сторін. Ніщо не могло бути підставою для односторонньої відмови від угоди. Ніяке втручання в угоду приватних осіб не допускалося, якщо тільки вона не суперечила закону, моралі і громадському порядку.

У кодексі передбачено 8 типових і поширених договорів: купівлі-продажу, міни, найму речей, роботи або послуг, товариства, позички, зберігання, застави, договір вірогідного прибутку. Лише в окремих випадках явна невигідність договору для однієї із сторін могла бути підставою для визнання його недійсним. Наприклад, відповідно до ст. 1674, коли продавець нерухомості продавав майно за ціною, що становила не більше ⁷/₁₂ його дійсної вартості.

Другим джерелом зобов’язань визнавалося заподіяння шкоди (цивільний делікт). Той, хто заподіював шкоду, відповідав за делікт як у випадку прямої умисної дії щодо чужої речі чи прав, так і в разі недбалості і непередбачливості.

Кодекс встановлював також, що зобов’язання може виникати безпосередньо із закону у випадках, які спеціально передбачені законом.

в) сiмейно-шлюбне i спадкове право.

Норми сімейно-шлюбного права викладені у першій книзі за чіткою схемою:

1) про умови законності шлюбу, визнання шлюбу недійсним чи відсутнім;

2) про взаємовідносини, права і обов’язки подружжя;

3) про розірвання шлюбу (за вимогою Наполеона було закріплене випереджаюче свій час положення про можливість розірвання шлюбу із взаємної згоди подружжя; пізніше воно було скасоване і затверджене знову лише у ХХ ст.);

4) про відносини батьків і дітей.

Найважливішим нововведенням в області сімейно-шлюбного права стало закріплення інституту цивільного шлюбу. Шлюб був чисто світським, хоча не заборонялося проводити за бажанням релігійні церемонії. Шлюбний вік встановлювався: 18 років для чоловіків і 15 років для жінок.