твори з дитячої літератури / конспекти д / konspekt_dit.li
.docТема: Творчість Олеся Донченка для дітей. Проблематика й образи школярів у повісті „Школа над морем“.
1. О.Донченко. Життєвий і творчий шлях письменника. Багатство й актуальність тем і проблем у творах.
2. Повість О. Донченка про школу «Школа над морем». Тема дружби і виховання дітей в колективі. Характеристика образів дітей (Сашко Чайка, Омелько Нагірний, Галина Кукоба, Олег Башмачний). Образи вчителів і вихователів.
3. Повість „Лісничиха“. Відтворення життя школи в дні Великої Вітчизняної війни. Проблема навчання й виховання учнів та суспільно корисна праця. Майстерність у зображенні картин природи.
4. Оповідання О.Донченка для молодшого шкільного віку: „Галаганчик“‚ Голубий гвинтик“‚ „Золоте яєчко“ та ін. Образи дітей‚ показ їх інтересу до громадського життя‚ любові до Батьківщини.
5. Роль і місце О.Донченка в розвитку дитячої літератури.
Література:
1.Білецький та ін. Дитяча література. – К.: Радянська школа‚ 1967.
2. Білецький та ін. Українська дитяча література. – К.: Радянська школа‚ 1963.
3. Веселка. Антологія української художньої літератури для дітей. В 3-х томах. К-, Веселка, 1967—1969.
4. Весняні обрії-; Збірник статей з питань дитячої літератури. К., Дніпро, 1968.
5. Заєць І. Олесь Донченко. – К.: Молодь‚ 1956.
6. Література для. дітей і юнацтва. Розділи в «Історії української літератури», т. 2. К., Вид-во АН УРСР, 1957.
7. Малик В. Олесь Донченко. – К.: Веселка‚ 1971.
8. Письменники Радянської України. Біо-бібліографічний довідник. Упорядники: О. Килимник, О. Петровський. К-, Радянський письменник, 1970.
9. Час, діти, література. Збірник. К-, Веселка, 1969.
В середині 20-х років у сім'ю українських дитячих письменників прийшов активний працівник культосвітніх установ, учасник самодіяльних колективів Олександр (Олесь) Васильович Донченко. Він приніс палке прагнення змалювати правдиві картини дійсності, які б виховували в молодого читача почуття патріотизму і гордості за свій народ, за Батьківщину.
Своє естетичне кредо письменник прекрасно виразив у статті «Про любов до дітей»: «Написати художні твори про дітей для дорослих, яскраво, поетично оспівати душу нашого юного покоління, правдиво розповісти про дитячі радості й прикрості, та так розповісти, щоб наш чудовий піонер і школяр постав перед читачем живим, у всій своїй душевній красі, майбутнім громадянином великої Радянської держави. Чи не це великий благородний задум, який чекає свого найшвидшого втілення в поемах, повістях і романах?» Ці рядки письменника скоріше можна назвати його рапортом народові про вже зроблене, ніж обіцянкою. Бо писані вони незадовго перед смертю, у 1953 р., а в творчому доробку Олеся Донченка вже були написані такі прекрасні художні твори, як «Школа над морем», «Лісничиха», «Юрко Васюта» та ін.
Олександр Васильович Донченко народився 19 серпня 1902 р. в містечку Великі Сорочинці на Полтавщині в родині вчителя. Дитячі роки майбутнього письменника пройшли в селі Велика Багачка, де батько вчителював. У 1911р. сім'я переїжджає в місто Лубни; де Олесь вступає до гімназії і навчається аж до 1920 р. Після закінчення гімназії вчиться на кількамісячних курсах робітників позашкільної освіти і їде вчителювати. Пізніше він працює інспектором політосвіти та на інших посадах.
З 1922 по березень 1924 р. О. Донченко працює відповідальним секретарем редакції газети «Червона Лубенщина». З березня 1924 р. знаходиться в лавах Радянської Армії, спочатку як рядовий воїн, а потім — полковий учитель. Повернувшись з армії, працює секретарем юнацького сектора Державного видавництва України, потім редактором літературного бюлетня РАТАУ.
Писати Донченко почав з часу роботи в газеті «Червона Лубенщина». Перші вірші друкував у цій газеті, а пізніше — в журналах «Червоний шлях» та «Молодий більшовик». Перша книга віршів «Червона писанка» вийшла в 1926 р., наступного року з'являється п'єса «Комсомольська глушина», а в 1928 р. опублікована друга збірка віршів «Околиці», оповідання «Сурми» і повість «Золотий павучок». Основна тематика ранніх творів Донченка — життя молоді на селі.
З творами для дітей Олесь Донченко починає виступати з 1927 р., написавши віршовані оповідання й казки. Та справжнім покликанням письменника стала проза для дітей. Першими великими прозовими творами для юних читачів були повісті «Ударний загін» і «Веселі кролі» (1931). Ці твори цікаві й цінні для молодого читача тим, що автор на основі справжніх фактів життя українських дітей показує активну участь шкільної молоді в громадсько-корисній роботі.
В повісті «Веселі кролі», наприклад, мова йде про організацію при сільській школі артілі юних кролеводів. Така артіль могла б служити зразком колективного господарювання, а вирощені дітьми кролі сприяли б укріпленню матеріальної бази школи.
У повісті «Ударний загін», що була відзначена премією на Всеукраїнському конкурсі, письменник зображує діяльність піонерської організації у перших сільських комунах. Але обидві повісті багато втратили тому, що автор недостатньо показав керівництво дітьми з боку дорослих. Як і в повісті «Веселі кролі», в «Ударному загоні» помітний схематизм в змалюванні образів дітей, "штучність“ у зображенні окремих ситуацій. На обох повістях позначився вплив дуже модного на той час «дитячого авангардизму».
В дальших творах Олесь Донченко намагався позбутися цих істотних вад у своїй творчості. У нових повістях з'являються типові, реалістичні, повнокровні образи дітвори. Першим таким твором і була повість «Аул Іргіз» (1932).
Написана на основі матеріалів, що їх зібрав письменник під час подорожі на Магнітобуд, повість «Аул Іргіз» розкриває картини жорстокої класової боротьби в казахському аулі. На фоні цих подій письменник показує формування характеру дванадцятирічного хлопця Юлдаша, який разом з дорослими бореться проти хитрого і підступного місцевого глитая Мухамедова.
В повісті є ряд напружених сцен, якими автор підкреслює складність боротьби між біднотою і баями. Особливо вдало показано процес усвідомлення Юлдашем відповідальності перед своїм народом за події, що відбуваються в аулі. Дізнавшись про намір глитая продати табун коней, який мав стати власністю колгоспу, юнак переборює немалі труднощі і вчасно прибуває в село, щоб сповістити про підступні плани Мухамедова.
Дальша діяльність О. Донченка як у літературі для дорослих, так і в літературі для дітей ішла в напрямку піднесення художньої майстерності, розширення тематики, наближення її до актуальних проблем життя. Помітним явищем на шляху до цієї перебудови і творчого зростання була повість «Школа над морем» (1937).
В центрі повісті стоїть проблема формування нової людини, проблема комуністичного виховання молоді. Цим актуальним питанням сучасності письменник присвятив ряд інших творів цього періоду і, зокрема, повісті «Вітер з Дніпра», «Батьківщина», «Лукія», «Карафуто», збірки оповідань «Школярі», «Галаганчик» та ін.
Працюючи над повістю «Школа над морем», автор всю свою увагу віддавав проблемі правдивого змалювання молодого героя. У статті «Твориться повість про пінерську мужність і чесність», що появилася в період роботи над книгою, О. Донченко писав: «Зараз я обмірковую нову повість про дітей у колгоспі. Це буде твір про піонерську мужність і чесність». Письменник прекрасно розумів, що читачі чекають від нього книги, герої якої б «були справді живими людьми, а не якимись ляльками, за яких розмовляє автор і смикає їх за ниточки, щоб вони рухались».
Сюжет повісті «Школа над морем» розгортається по кількох лініях: а) зображення навчання і виховання учнів у школі, б) змалювання пригод Олега Башмачного, в) показ життя прикордонників. Але основний задум автора концентрується на змалюванні дитячого подвигу. Подвиг письменник розуміє не як вчинок ради задоволення свого власного бажання, а як такий, що цілком і повністю спрямований на чесне і віддане служіння Батьківщині. Автор засуджує будь-яку спробу здійснити подвиг заради особистої слави.
Герої повісті — сини і дочки колгоспників, місцевої інтелігенції‚ їм властиве відчуття перспективи майбутнього, за яке вони наполегливо борються. Сашко Чайка, наприклад, мріє стати поетом, Олег Башмачний — капітаном криголама, Омелько Нагірний — вченим, Яша Дереза –винахідником. О. Донченко пише про буденне життя школярів, у якому є високе і низьке, прекрасне і таке, що заслуговує осуду. На цьому загальному фоні діяльності школярів вимальовується героїчний вчинок Олега і Сашка, вчинок, гідний зватися справжнім подвигом.
Глибоко і правдиво показано в повісті діяльність піонерської організації школи на чолі з піонервожатим Максимом. Максим — справжній вихователь піонерів, кращий друг і порадник їх. Він вміло організовує культурний відпочинок піонерів, влаштовує цікаві ігри з дітьми, добре розуміє художню літературу, навіть сам написав п'єсу про життя піонерів.
Добре змальовано у повісті образ директора школи Василя Васильовича. В цьому образі письменник втілив ті кращі риси і якості, що необхідні кожному вчителеві, вихователеві і, особливо, директору школи. Василь Васильович — не лише хороший директор і досвідчений вчитель мови і літератури. Він всебічно розвинена людина. Василь Васильович прекрасно розуміється в астрономії, організовує астрогурток. Він — глибокий психолог, що вміє читати по виразу обличчя думки своїх вихованців. Саме тому він своєчасно помітив неуважність на уроках Олега Башмачного, розгубленість піонерки Галі Кукоби, захоплення Омелька Нагірного гіпнозом. Василь Васильович завжди вміє знайти ключ до серця кожного з учнів.
Досить вдало в повісті показано дружбу Сашка й Галі, а також обставини, при яких позитивно розв'язався конфлікт між Сашком і Олегом.
Автор цілком справедливо і своєчасно в ті роки поставив у повісті питання про поєднання навчання і виховання дітей в школі з їх прагненнями до подвигу в ім'я Батьківщини адже це був час, коли в Німеччині до влади прийшли фашисти і стали готувати похід на Радянський Союз.
Значне місце в повісті приділено опису змагань між учнями різних класів із шахів, шашок, фізкультурних змагань тощо. «Школа над морем» стала якісно новим кроком вперед у піднесенні художньої майстерності письменника. Гострота сюжетних ситуацій, тонкий гумор у зображенні побутових сцен з життя й діяльності школярів, романтична піднесеність у змалюванні дитячого подвигу роблять цей твір цікавим для читача.
Є в повісті «Школа над морем» й окремі недоліки, які знижують її художню цінність і виховне значення. Вони свідчать про те, що і в час написання повісті О. Донченко ще не до кінця позбувся залишків схематизму, який був характерний для його ранніх творів. Окремі розділи повісті побудовані на штучних, явно надуманих конфліктах (зустріч Олега в шкільній комірчині з диверсантом, знахідка на горищі браунінга та ін.).
В роки Великої Вітчизняної війни із-за поганого стану здоров'я О. Донченко не був на фронті, він евакуювався в Казахстан і працював кореспондентом газет «За большевистские темпьі» та «Угольная промьішленность». Одноразово письменник працював і над новими художніми творами. В ці роки О. Донченко написав оповідання «Жива легенда», російською мовою видає твори «Допрос», «Жизнь» та ін. Для дітей у роки війни Олесь Донченко створив цікаву повість про дружбу українських і казахських дітей «Серце беркута»; Вперше повість була надрукована в журналі «Дніпро» в І944 р.
Після війни Донченко працює найбільш продуктивно і переважно виступає з творами для дітей. За післявоєнні роки він написав такі цікаві твори, як «Лісничиха» (1947), «Повість про новий дім» (1947), «Заповітне слово» (1948), «Сад» (1949), «Юрко Васюта» (1950), «Золота медаль» (1953).
Повість «Лісничиха» — один з кращих творів для дітей. В ній розповідається про дітей і дорослих, які у винятково складних умовах жили й боролися проти німецьких загарбників.
В основу повісті «Лісничиха» покладено факти, взяті з життя людей близької і рідної автору Лубенщини. В одному із сіл поблизу Лубен справді був випадок, коли батька, що пішов на фронт, замінила на посту лісника його малолітня дочка.
Продвідною ідеєю повісті «Лісничиха» є показ моральної переваги радянських людей над фашистськими загарбниками. Головна героїня повісті Улянка — це смілива, мужня дівчинка-патріотка, яка віддано служить Батьківщині. Лишившись без батька й матері, Улянка знаходить притулок і захист у знайомого батьків Макара Макаровича, по-материнському про Улянку турбується вчителька Людмила Степанівна.
Підкреслюючи важливість взаємовідносин між людьми, автор майстерно вплітає у свою розповідь про долю сироти Уляни чудову народну легенду (про Чернамай-зілля), в якій говориться про те, що в найглухішому закутку лісу, де ніхто ніколи не бував, «виросло над ручаєм товсте м'ясисте стебло, а на ньому розцвіла червона, гаряча, як вогонь, квітка. Ніхто ще її не бачив ніколи. А хто знайде її й зірве, той ніколи, ніколи, скільки житиме, не буде сиротою. Кожна стрічна жінка буде йому матір'ю, кожен чоловік — батьком, юнак братом, а дівчина — сестрою. В кожній сім'ї стане він рідним, серед усього народу — улюбленим сином».
Улянка не зірвала такої квітки, хоч вона ввижалася їй, але дівчинка себе відчувала рідною між людьми, всі до неї ставились з любов'ю.
Для змалювання психічного стану Улянки О. Донченко створює хвилюючі пейзажні картини. Коли дівчинка дізналася про смерть батька, вона глибоко переживає і, не знаючи, де себе подіти, біжить у гущавину лісу: Настрій її в ту хвилину автор розкриває через таку картину природи:
„Тривожно загули верховини грабів і кленів. Чорна хмара сповнила півнеба, кривим оком моргала в темряві блискавка. Все тривожніше гули верховини. І враз вони затихли, немов прислухаючись до чогось таємничого й невідомого. І тоді в раптовій тиші, коли вітер згорнув свої крила, почувся далекий шум. Він швидко наближався. Перші краплини, важкі, як олово, застукали по листі, і слідом за цим хлюпнула злива“.
Зображуючи найрізноманітніші види зв'язків, людини з природою, О. Донченко в повісті «Лісничиха» часто користується змалюванням відповідного стану явищ природи для розкриття характеру героїні, навіть для створення її портретної характеристики. Окремі риси портрета Улянки-лісничихи в повісті О. Донченка чимсь нагадують якусь деталь, предмет лісової природи: «На ній була картаста новенька кофтина, синя спідниця і біла хустинка, як терен-цвіт. І ця хустинка різко відтіняла чорні брови дівчинки, її засмагле обличчя й світлі очі. Такі світлі й зелені, що в темряві вони, мабуть, блимають, як світлячки. Її кругле ніжне підборіддя схоже було на яблуко, а припечений сонцем кирпатенький ніс скидався на жовту лісову грушку, яка вистигала проти сонця аж на самісінькій верхівці деревах.
Щоб надати мові повісті емоціональної піднесеності, автор дуже вдало користується засобом звуконаслідування. У хвилину тяжкого смутку, що охопив Уляну, на дереві раптом з'являються сороки, і увага дівчинки концентрується на їх скреготінні: «Чи скорро, старра, буррю стріччати? Чи скорро, старра?» А друга: «Не старра я, сестрро-сестррої Не старра!»
Жолудь зірвався, застукав по гілках, сердито забубонів: «Буду бити вас обох, білобокії Буду бити вас обох, білобокі!»
У повісті «Лісничиха» письменник особливу увагу звертає на любовне ставлення дітей до праці, до виконання своїх обов'язків. Улянка не просто замінює старших на роботі. Вона любить цю професію лісника, безмежно закохана в ліс. Через внутрішні монологи автор передає затоплення дівчинки красою лісу, різними породами дереві з ними Улянка розмовляє, як з подругами:
«Здрастуйте, сестри-берізки, вас не впізнати сьогодні. Чи ви це, мої білокорі? Ой, леле, не чують привіту, свічками палахкотять».
Протягом своєї понад тридцятирічної літературної діяльності О. Донченко написав багато творів для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Найбільшою популярністю в наймолодшого читача користуються оповідання «Ґалаганчик» (1936), «Голубий гвинтик» (1950), «Золоте яєчко» (1952).
Всі три оповідання написані в різні періоди, на різні теми, але проблема в них спільна — виховання поваги до праці й людей праці, проблема вибору професії. У стильовому відношенні оповідання відзначаються стислістю викладу думки, наявністю в них гумору, в кожне оповідання автор вкладає почуття любові до дітей.
Оповідання «Ґалаганчик» своїм змістом найтісніше пов'язане з актуальними проблемами села середини 30-х років. За великі успіхи передовиків соціалістичної праці відзначали найвищими урядовими нагородами. Ось про один з таких трудових подвигів жінки-колгоспниці Уляни і розповідає письменник. Автор оповідання не просто опоетизовує працю колгоспниці, а говорить про трудовий подвиг так, щоб це було зрозуміло дітям, щоб вони відчули, що мова йде не про звичайну буденну роботу, а про вищі досягнення праці — подвиг в ім'я процвітання Вітчизни.
Найсильнішим місцем оповідання є розмова батька з сином про героїчний труд матері: «До схід сонця вставала наша мама Уляна, синку, з ланкою своєю буряки доглядала в полі. З маленьких зернят зійшли вони, бур'ян їх хотів заглушити — наша мама бур'ян полола, біля коного корінця, як біля рідної дитини, ходила. А тепер їде мама Уляна у Москву розказати про свою працю, бо найбільшого врожаю вона домоглася і ні в кого ще такого врожаю не бувало ніколи».
Оповідання «Ґалаганчик» має велике пізнавальне і виховне значення. Воно розкриває перед дітьми процес праці по вирощенню буряків і викликає повагу до героїв праці.
Цікаво і доступно для малят розповідає Олесь Донченко про роботу тракторного заводу в оповіданні «Голубий гвинтик».
Живучи, в Харкові, письменник Часто бував на ХТЗ, знайомився з роботою його цехів і детально вивчив процес складання тракторів. Про це він і розповідає дітям. Але засіб розповіді і особливий. Герої його оповідання — діти-дошкільнята з дитсадка. їх устами письменник розмовляє про різні робітничі професії на заводі.
В оповіданні. «Голубий гвинтик» письменникові вдалося створити чіткі індивідуальні характери своїх малих героїв, дати їх стислі портрети, розкрити їх внутрішній світ.
Уже на початку оповідання автор малює портрет Софійки. Це — «чорнява дівчинка в нових рипучих черевичках. Над лобом у неї був чубчик, перев'язаний червоною стьожкою». Інший герой оповідання, хлопчик Толя,— «товстий, недовіра і насмішник, завжди носив у кишені цукор і смоктав — любив солодке».
Софійчина подруга Тася — білоголова, з коротким волоссячком, схожа на хлопчика. А Петрусь — хлопчик, який краще за всіх умів робити з паперу кораблики.
Окремими деталями портретів автор надає оповіданню гумористичного характеру. Так, говорячи про непокірний чубчик Софійки, автор підкреслює, що «цей чубчик завжди стирчав угору і при кожному кроці кланявся: «Здрастуйте, здрастуйте, здрастуйте!»
Оповідання «Золоте яєчко» автор присвятив показу сучасного колгоспного села. На кількох сторінках оповідання письменник зумів передати складний процес механізованого, електрифікованого колективного сільського господарства, в якому тепер не є новинками трактори, Комбайни, механізовані кузні і навіть птахоферми. З процесом роботи колгоспної птахоферми і знайомить автор своїх молодих читачів.
Через діалог між хлопчиком Андрійком і завідуючою птахофермою Оленою Григорівною письменник показує‚ як працює птахоферма, як слід себе поводити під час роботи. Автор виховує у дітей любов до професії птахівника. Після відвідин птахоферми Андрійко став допомагати Олені Григорівні: «Часто тепер ходить на птахоферму Андрійко, допомагає бабусі. А в дитячому садку він хвалиться таким, як і сам малюкам: «Що без мене й робила б бабуся Олена Григорівна!».
В оповіданні часто зустрічаються діалоги, питальні та окличні речення, які надають розповіді більшої виразності і жвавості («Ну й ловко грає Андрійко на пищику. Ви ніколи не чули, як він грає?», «Ой, бабусю, скільки , тут кліток!.. Нащо вони?», «А який це Андрійко? Чи не той, що приніс із птахоферми золоте яєчко?»).
12 квітня 1954 р. Олесь Донченко помер. Багато незакінчених творів залишив він. Але й те, що лишив письменник молодим читачам, увійде цінним вкладом в українську дитячу літературу. Твори його багато разів видавалися на Україні, були перекладені на російську, білоруську, казахську та інші мови народів СРСР.