твори з дитячої літератури / конспекти д / dit_lit_Tyutyunnik

Тема: Творчість Гр. Тютюнника для дітей

Література:

1. Аврахов Т. Екзистенція в художньому слові Григора Тютюнника // Укр. мова і літ. в школі.— 1992.— № 9—10.

2. Аврахов Т. Поліфункціональність художньої деталі у творчості Григора Тютюнника // УМЛШ. – 1989. – № 8. – С. 16 – 22.

3. Мороз Л. Григір Тютюнник: Літературний портрет.— К., 1991.

4. Мороз Л. З. З любові й доброти (Григір Тютюнник): Літ.-крит. нарис. – К.: Рад. письменник‚ 1984. – 182 с.

5. Тульчинська Н. Лексичні засоби відтворення психічного стану героя в оповіданні "Дивак" Гр.Тютюнника // Українська мова — державна мова України. Всеукраїнська наукова конференція 24-25 лютого 1998 року. Статті та тези за матеріалами конференції. Присвячується вісімдесятиріччю Дніпропетровського державної університету.— Д.: ДДУ, 1998.— С.217 - 218.

6. Тульчинська Н. Мотив самотності героя-підлітка у прозі Гр.Тютюнника // Актуальні проблеми літературознавства: Збірник наукових праць.— Д.: Навчальна книга, 2001.—Т.9.— С.55 - 64.

Кому доля подарувала більш-менш тривале спілкування з Григором Тютюнником, той мав змогу бодай час від часу зазирати в його творчу лабораторію, спостерігати деякі елементи його творчого процесу. Г. Тютюнник ніколи не переказував сюжету своїх оповідань і повістей, не оповідав у загальних обрисах про свої задуми, зате часом, ходячи по кімнаті, зображував свого героя, перевтілювався в нього, грав якісь сценки з його життя, передаючи все — жести, міміку, інто­нації... «Поки не побачу персонаж, як людину — живу, цілісну, з харак­тером, не сяду писати... — казав письменник.— Якщо я його до кінця, до найменшої рисочки в зовнішності і характері не бачу, то як же його зможе побачити читач? Я прагну освітити його з усіх боків, поглядом різних людей, і обов'язково в реальних, як воно є в житті, обставинах».

Такий підхід до характеротворення, до змалювання життя має в письменника свої джерела, він закладений в особливостях його світосприйняття, в певних рисах його особистості. Ті витоки, що свого часу сприяли народженню, як письменника, автора «Виру» Григорія Тютюнника, зумовили й творчий почерк — яскравий, виразно індивідуальний — його молодшого брата Григора. Хлопець зростав серед людей, обдарованих природженим гумором, чіпкою спостережливістю, неабияким артистизмом. У Тютюнників — Хтудулів, як їх називали в селі по дідові,— уміли, як засвідчував письменник, «перекривити, скопіювати мало не кожного шилівця й шилівчанку, беручи від кожного найхарактерніше й трактуючи його в найкумедніший спосіб» '.

Отож, можна сказати, що саме хата Тютюнників, зміст, атмосфера, колорит родинного життя, глибоко закорінені в пам'яті й серці хлопця, стали й першою мистецькою школою майбутнього письменника. У рідному селі, серед найближчих людей — підмурівок його життєвих і творчих позицій.

Дитинство Григора Тютюнника було вкорочено війною: він народився в грудні 1931 року. Етапами його біографії були — двохсоткілометрова мандрівка одинадцятирічного хлопця з Донбасу в рідне село на Полтавщині під час фашистської окупації, в повоєнні роки — ремісниче училище, праця на заводі та на шахті, нелегка військова служба на флоробітничої молоді і в Харківському університеті... Це вони формували й загартовували характер невпокореної, чесної, щирої людини і стали життєвою основою його творчої справи. А літературний досвід і настанови старшого брата Григорія, школа Т. Шевченка, В. Стефаника, М. Коцюбинського, А. Чехова, Максима Горького, Г. Косинки, О. Довженка, розпочата ще під час навчання на філологічному факультеті, сприяли зміцненню народного, коріння його життєвих і творчих позицій. Його твори виплекані не в теплицях літературних ремінісценцій, вони народжені власною пильною-спостережливістю, талантом, неабиякою працездатністю, умінням сягати найглибших шарів життя і світитися до людей добротою, любов'ю і щирістю.

Літературна спадщина Григора Тютюнника не дуже велика, але художня вартість її висока. Його книги виходили у видавництвах «Молодь» і «Веселка», збірку вибраних творів «Коріння» випустило «Дніпро». Книжки Г. Тютюнника видавалися також у Москві, їх перекладено мовами народів СРСР та зарубіжних країн. Жодне з його оповідань чи повістей не лишалось непоміченим, хоча згадували їх переважно в-загальних оглядах і доповідях, надовго лишаючи його ім'я в переліку молодих авторів. Тим часом обговорення творчості Г. Тютюнника на засіданні об'єднання прозаїків Київської організації СПУ у 1979 році показало: його колеги за жанром, а з ними і критики одностайні в тому, що йому належить помітне, далеко не ординарне місце в сучасній українській літературі. У лютому 1980 року Григорові Тютюннику була присуджена літературна премія імені Лесі Українки, якою в республіці відзначаються найкращі твори для дітей.

Він був у розквіті творчих сил, йому охоче пропонували співробітництво видавництва «Веселка» і «Молодь», літературні журнали. Він щиро відгукувався на це, бо був сповнений цікавих творчих задумів. Але 6 березня 1980 року його життя обірвалося трагічно і раптово. Нам лишилися твори письменника, його мистецька спадщина, інтерес до якої не згасне.

У дитячу літературу Григір Тютюнник прийшов у 70-х роках мовби й несподівано. Тим часом щирість, гранична простота і природність його оповіді — це риси, без яких важко уявити справжню дитячу літературу. Григір Тютюнник скупий на слово, але кожне його речення — то образ, жива клітина нашого життя. Він не терпить інфантильності, але і словесної еквілібристики, за якими здебільшого ховаються порожнеча і безпомічність. Його твори вражають насиченістю інформації, конкретної, цікавої, що так імпонує дітям. Нарешті, у творах Г. Тютюнника завжди пломеніє щира, непідробна любов до дітей. Вони — тривога і печаль, радість і надія письменника. Пам'ятаючи своє вкорочене жорстокою війною дитинство, він хоче, щоб у дітей нинішніх воно було освячене добром і любов'ю. Тому письменник гнівний і непоступливий там, де кривдять дітей, де людська черствість і корисливість зачіпають дитину, проте лагідний і добрий там, де дітлахам допомагають, де їх підтримують, сіючи в душах доброту і чесність.

У Григора Тютюнника важко знайти твір, в якому б він не торкався чийогось дитинства: коли не грунтовно, багатопланово, як у повістях «Облога», «Климко», «Вогник далеко в степу», в багатьох оповіданнях, то принаймні побіжно, бодай у чиємусь спогаді абощо. Діти в його творах спостережливі й винахідливі, кмітливі й працьовиті. Вони дають контрастну підсвітку будь-якому героєві, вигранюючи риси його вдачі, виявляючи людську сутність персонажа.

З другого боку, можна з певністю сказати, що кожен твір письменника, незалежно від того, яке місце в ньому займають діти, відтворює атмосферу, в якій зростає юне покоління, виявляє ті чинники, що живлять свідомість, формують емоційний і етичний світ дитини. У цьому плані особливо цікаві твори, де взаємини дорослих героїв з дітьми нерідко складають основний їх зміст (оповідання «В сутінки», «Сито, сито...», «Тайна вечеря», «Обнова»).

Проте подеколи оповідання роз­вічує, зогріває й окремий, дрібний начебто епізод спілкування дітей з дорослими або — і це часом ще цікавіше — зі старими людьми.

На подвір'ї баби Марфи (оповідання «Груші з копанки» циклу «Крайнебо») росте груша. Як сімейна реліквія. І як зваба для сільських дітлахів. Частування дітей для бабусі Марфи є священним актом, — воно йде з її серця, як тепло і світло від сонця, і приносить їй радість, утіху, зігріває її саму. Груша і копанка залишені Марфі першим її дружиною Уласом, «який загинув аж у ту германську війну», то — дариця, пам'ять бабусі од нього, а водночас і джерело радості для інших, передусім для дітей. «Котра й сама впаде,— каже баба про грушки в копаниці,— а то і я вкидаю, щоб холонули... Ось у полудень школярики йтимуть з учення, то до одної витягають, ласунці малі». Оте лагідне «школярики», «ласунці малі» виказує її глибинну любов до дітей, мовби аж переливання себе в них. Мабуть, саме завдяки своїй щедрості, вона, поховавши трьох чоловіків, що зоставили на її долі печать самої історії, не почуває себе самотиною, не доживає віку, а проростає в майбутнє.

Атмосфера людського тепла і доброти до дітей незмінно тішить серце письменника, він знов і знов наголошує, як ощасливлює, возвеличує себе людина, що випромінює дітям своє серце. Діти в Г. Тютюнника завжди немов згусток совісті, щирості, безпосередності. І спілкування з ними — чи хоча б зустріч, хай випадкова, хай з чужими дітьми — полегшує людині тягар її життя, знімає ускладнення, зігріває її та робить добрішою, повертає у власне дитинство, у власну юність.

Усмішка, добре слово, залюблений погляд створюють гарний настрій, прокладають надійний місток взаємності між малими й дорослими, поштивості й поваги до старших з боку дітей в оповіданні «Деревій». Коли старий Данило, зачувши про приїзд рідних дітей з Харкова, «біжить з малим посланцем, хекає по-дитячому та гостинця йому на бігу тиче: молодих горішків ліщинових, меду стільникового, загорнутого в широкий кленовий лист, чи ляща, спійманого вдосвіта,— що під руку підвернулося...», то це так він виявляє свою вдячність за радісну звістку, це його добро за добро, а дитина й собі відчуває радість за свою причетність до щастя й радості дорослих. Так народжується взаємне, власне, спільне моральне вдоволення і як вияв сповненості щастям, і як вияв вдячності.

Часом дорослим нелегко стримати своє роздратування розбишакуватою малечею. Як нелегко це було, певне, й сліпій Ганні з оповідання «Вуточка», хоч у неї, забутої синами, незнаної онуками, й були підстави для гніву чи образи. Проте «Вуточка» не сердилась, коли дітвора дражнила її, «бо знала, що тим лиш підстьобне, заохотить малечу, і тоді від неї не одв'яжешся, а тільки посміхалася в небо або зупинялася й питала:

— А чиє це ти таке голосне та бідове, га? А йди лишень, будеш бабі за поводиря! — І йшла собі далі...» ³.

За цими непоказними виявами доброти і лагідності дорослих про перепетмобіле! І ти підростеш — будеш вічним двигуном. Хто робить — той і двигун.

• А хто не робить? — допитується Колько.

• А хто не робить, той свистить,— сміється Юхим».

У сім'ї, незважаючи на спалахи батькового примхливого гніву, панує атмосфера поваги, шаноби до батька. Бажання допомогти, якось прислужитися йому — щастя для дитини. Працьовитість, доброта, щирість, вимогливість, відданість дітям, людям взагалі, формує дитячі характери, їхнє ставлення до людей, до навчання і праці, до життя.

Виглядати тата на обід — то най­більша радість малого Колька, найпочесніше доручення, яке він пере­брав від старших братів та сестер. І коли він, добігши до хати, гукає, хе­каючи: «— Ідуть тато! Чуєте, ма? Йдуть!»,— а очі в малого «горять, як жаринки: він перший побачив тата», то це вже якнайкращий аргумент на користь «педагогічної системи», трудової школи Юхима Кравчини.

У батькові, в пам'яті про нього знаходить моральну й духовну опору герой оповідання «В сутінки»: «Я тільки тріньки-трінечки пам'ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким»². Думкою й тривогою за батька живе й герой оповідання «Сито, сито...»: «А де наш тато? Скажи мені правду... Святу правду...» ³.

Таку саму повагу і співчуття з боку героїв оповідань, а отже і автора відчуваємо й щодо матері, особливо тоді, коли їй доводиться заміняти батька, коли мати лишається єдиним захисником і порадником дитини (оповідання «Обнова», «Сито, си­то...»). Пам'ять про її лагідність, доброту, турботу робить і дорослого вже Івана Срібного дитинно-ніжним у стосунках з матір'ю, вічно зобов'язаним за те, що в дитинстві подеколи гнівався на неї, як вона бодай зрідка дбала й про себе — адже їй не було ще й тридцяти п'яти — коли і «їй хотілося хоч раз у місяць побути молодою і гарною».

У більшості героїв Г. Тютюнника живе пам'ять власного дитинства, У згадках дорослих воно майже завжди рожево-піднесене, бо повертає у світ малих турбот, поновлює єдність з рідними місцями, з природою, серед якої ріс, вертає голубінь майбутнього, що тепер уже стало минулим, а тоді було таким загадково-привабливим, хоч нерідко й наївним. «Федорові Несторовичу пригадалося, як у дитинстві шльопав босими ногами по розбитій чередою степовій дорозі, крута пилюга гарячими струмочками цідилася крізь пальці, а вітерець виносив з-поміж кіп теплий дух спілого жита... Корова йшла з пасьби додому повагом, немов з роботи, телятко терлося у неї під боком і лізло до вим'я. Заходило сонце, у вузеньких хутірських вуличках стояла червона курява, в садках варилася на триніжках вечеря, гупали об землю спілі яблука... Життя здавалося тоді вічно щасливим» '. Ідилія дитинства в творах Г. Тютюнника не пов'язується з бездумним байдикуванням, з безплідними витівками — вона освячена працею. Є луки, річка, ліс, город, є зачарування молодим місяцем і хмариною, шепотом листя й іншими, такими звичайними й загадковими дивами природи. Але в центрі усього цього завжди була праця. Дитина залюбки розпалює вогнище, пасе корів, ловить рибу, добуває дрова, допомагає на городі. Це та звичайна робоча атмосфера, в якій спілкувались і самоутверджувались діти, в якій проектувалося майбутнє — характер, життєві принципи, життєва практика.

З любові письменника до дітей народжується і його ненависть до їхніх кривдників. Жорстокість до дітей, — стверджує письменник, — ознака виродження людини, ЇЇ морального самознищення. Згадаймо Шашла з оповідання «На перекаті». Забачивши «двійко хлоп'ят з в'язанками обчухраного шелюгу за плечима», які прошкували, «про щось розмовляючи і сміючись», лісник Шашло лякає їх із засідки пострілом. «Хлопчики отетеріло зупинилися, кинули в'язанки — по десятку хворостин, стрибнули з переляку у воду, і течія понесла їх униз, до перекату».

Так само жорстоко вчинив багато років тому об'їждчик Шашло з німим хлопчиком Павлушком, який збирав на стерні колоски. Нараз хлопцеві «боляче, наче вогнем обпекло спину. Павлушко упав з переляку на землю: подумав спочатку, що його вдарила блискавка, а коли глянув гарячими од сліз очима вгору, то побачив верхи на коні колгоспного об'їждчика Захарія Шашла з батіжком в одній руці і з кількома порожніми мішечками в другій,— знову зіщулився і припав до землі, як перепеля...».

Письменник кількома штрихами домальовує портрет садиста і злодія, що під маскою охоронця поля чи лісу шукає, як поживитися за громадський кошт. Його життєва філософія: або мені, або нікому. А жорстокість до дітей — машкара зажери, в якого нічого не лишилося людського.

Не менш чутливий письменник і до душевного болю, що його часом зазнає дитина. Оповідання «В сутінки» майстерно розкриває драму матері і сина — двох рідних по крові, але чужих душею людей. Драму, народжену невірністю матері, яка зрадила чоловіка, що пішов на фронт. Відчуття родинного зв'язку плекалося і закріплювалося в народі тисячоліттями. Тому розрив цього ланцюга завжди болючий. А кривда від того, хто дав тобі життя, болючіша стократ.

Г. Тютюнник вміє наголосити на чутливості й незахищеності дитячої психіки, вміє переконливо змалювати народження протесту, можливого, власне, в єдиній формі — втечі від кривдника.

Глибока гуманність творів Г. Тютюнника полягає, зокрема, в тому, що заподіяне дітям зло не перероджує їх, не робить злими, тим паче злочинцями. Вони знаходять у собі силу вирости людьми. Німого Павлентія («На перекаті») скривдила природа, позбавивши мови, тяжко скривдив колись Шашло, але односельцям він усміхався довірливо і лагідно, а дітей любив, переживав за них так, аж у горлі в нього «перекочувалися якісь ніжні, нікому не зрозумілі звуки...» Без матері виріс і вивчився, став студентом герой оповідання «В сутінки», і лишилися в ньому почуття жалю, доброта до людей, лишилися, звісно, й до матері, що свого часу завдала була йому душевної муки. Герой і оповідач твору — тепер уже студент, гостро відчуває жалість до матері, яку приїхав провідати через багато літ: «Мені кортить узяти їхні руки в свої, одтирати, ховаться в них обличчям і радіти, що в мене теж є мати — хороша, як у всіх...» '.

...Пильний погляд на твори Григора Тютюнника для дорослих, зокрема, ті, що в них ідеться про дітей, їхні долі, про ставлення до них з боку старших, дає змогу побачити виразну громадянську, педагогічну і художницьку позиції письменника в їхній органічній єдності. Утверджуючи ідеали добра і краси, історичної пам'яті, єдності і взаємного обов'язку поколінь, борючись проти індивідуалізму і жорстокості, за створення атмосфери працелюбства г чесності, щирості й самовідданості, колективізму і особистої розкутості, Григір Тютюнник засвідчив як письменник свою вірність принципам гуманізму, якими завжди відзначалася українська література. Його твори об'єктивно відбивають високі моральні засади життя нашого суспільства, відображають найсуттєвіші риси народного характеру. При чому робиться все це на матеріалі, здавалось би, місцевого, часткового значення, коли персонажі — найзвичайнісінькі, нічим мовби й непримітні люди — про свої почуття оповідають просто і щиро, зовні спокійно, врівноважено, не драматизуючи ситуацій, не нагнітаючи подій, не жадаючи до себе посиленої уваги. Письменник тонко відчуває і вміє майстерно передати внутрішній світ і психічний стан людини. І, хоч як дивно, часом саме дитячі персонажі допомагають йому вигранювати складні долі дорослих, окреслювати їхні яскраві характери, відкривати сповнені драм і трагедій ситуації. Отож введення дитячих персонажів — навіть епізодичних — належить до важливих особливостей художнього письма Григора Тютюнника.

Добре знаючи дітей, їхню психологію, здобувши вже чималий досвід у відтворенні їхніх доль і характерів, вимогливий до себе письменник згодом звернувся і безпосередньо до наймолодшого читача. Його твори, адресовані дітям, своєю суттю, заглибленістю в життя, правдивістю зображення виходять за межі виключно дитячих інтересів і цим вигідно відрізняються від багатьох інших книжок. Це перш за все — разюче правдиві розповіді дітям другого повоєнного покоління про мужність і витривалість малечі часів війни і перших повоєнних літ, реалістичні, без прикрас, картини життя, що стало історією, але повинно передаватися в спадок новим генераціям як жива пам'ять самого народу.

Критика часто справедливо закидає письменникам, що вони надовго затримуються у своєму дитинстві. Вона вбачає в цьому серйозний симптом нестачі знань сьогоднішнього життя, його пекучих проблем і протиріч. Григір Тютюнник звернувся в своїй творчості до дитинства, маючи солідний набуток у «дорослій» літературі. У нього виникла органічна потреба згадати війну і повоєнні роки не тільки для себе, а й для тих, хто сьогодні не знає, що це таке. Згадати для того, щоб показати, який ми дужий народ і в чому наша сила, щоб із джерел тієї сили додати гарту новому поколінню.

Діти у вирі війни, їхні злигодні й поневіряння, їхні зустрічі з добром і злом, їхнє таке самостійне і таке важке життя — тема повістей «Облога» і «Климко». Сюжетну канву обох творів складають мандри дітей-сиріт — Харитона у пошуках батька на фронті («Облога») і Климка у прагненні з далекого Слов'янська принести солі і, продавши її, порятувати свою вчительку з немовлям на руках від голодної смерті. Перед читачем розкривається широка картина життя в прифронтовій смузі («Облога») та в умовах фашистської окупації («Климко»). І там, і там воно важке, нашпиговане смертями, каліцтвами, голодом і холодом. Справді, аж надто великий тягар поклала війна на плечі дітей. На дитячу душу Харитона налягає і підступність Данила Птаха, який осиротив хлопця, звівши наклеп на його батька, і егоїзм матері, що покинула дитину, і лицемірство баби-добродійки, яка після причитань над дитячою долею шле йому прокляття за прогаяне курча, і загибель від бомби невідомого безногого діда, який збирався почастувати хлопця печеним буряком, знайшов для нього добре напутнє слово, і зустрічі із спустошеними жінками, які, не витримавши життєвого тягаря, піддалися чарці, хоч і не вивітрилося з них співчуття до чужої біди, і пожарища, поневіряння осінніми степами у густих туманах... Климкові, що вже й так осиротів, доводиться пережити загибель дядька-машиніста, єдиної рідної людини, бачити, як руйнується їхня оселя, спостерігати людських покидьків, що стали поліцаями, спекулянтами, ворожбитами з однією метою — нажитись на людському горі, на людських стражданнях. Він бачить полювання на людей, яких вивозять на каторжні роботи до Німеччини. Та найбільше вражає хлоп'я приреченість на голодну смерть улюбленої вчительки з малим дитям.

Згадаймо, як пристрасно Г. Тютюнник боронить дітей від найменшої кривди у творах, що про них ішлося раніше. А тут стільки жорстокого обтяжує серця дванадцяти-тринадцятилітніх хлопчаків! І саме тому, що нестерпний тягар злигоднів, які спричинила війна, лягає передусім на душі й долі дітей, ще жахливішою постає вона, ще болючіша і прикріша її антилюдська, антиприродна суть і тим могутнішим у своєму оптимізмові і силі духу постає народ, чиї навіть малолітні діти здатні витривати й перемогти. Не просто вижити, а саме витривати й перемогти. Цієї думки не спростовує і загибель Климка, бо він гине на очах тих, хто його жде, гине, виконавши добровільно покладений на себе обов'язок.

Сила духу дітей — героїв Тютюнникових повістей — іде природно від дорослих, від їхньої підтримки й допомоги, їхнього прикладу й доброго слова. Для Харитона — передусім від батька й бабусі, для Климка — від дядька Кирила, від отієї атмосфери дружньої робітничої злагоди, чесної праці, взаємної поваги і турботи, яка панувала у пристанційному виселку. А скільки тепла і світла йде до дітей від учительки з повісті «Климко», яка «осяяла їх такими лагідними, такими рідними очима, що їм обом здалося на мить, ніби все навколо так, як і колись було, що немає і не було ніколи війни... що ось зараз на станції озветься гудком паровоз і дзвоник за клубом, де школа, покличе їх на перший урок...».

У нелегкому поході по сіль Климко теж вбирає в своє серце доброту людей, з якими звела його доля,— і безногого шахтаря, і тітки Марини, яка пригріла й виходила його від хвороби. Білорус, казах, українець, росіянин,— всі, хто бодай епізодично з'являється у творі, живуть одним духом, однією правдою чесності і доброти, правдою ненависті до окупантів та їхніх доморощених посіпак. Ніякою зброєю, ніякою жорстокістю фашисти не здатні ро­зірвати ланцюги братерства між людьми, не здатні вбити людської гідності й доброти. Малому Харитонові з «Облоги» зігріває серце порядність молодого солдата Коті, цнотливої юної Каті, а особливо душевна щедрість вчителя-солдата Михайла Васильовича Калюжного, у якого в самого десь, у невідомості, такий же син.

Ці дві, багато в чому схожі за структурою повісті не однакові за характером художнього вирішення проблеми головного героя. Образ Харитона в «Облозі» відіграє роль ліхтаря, за допомогою якого письменник висвічує війну в її проекції на побут, поведінку, долі людей — як цивільних, так і військових— у прифронтових умовах. Образ Климка вражає своєю цільністю, високістю і благородством мети, силою волі, стійкістю і мужністю характеру. Він потай від усіх заходився добути сіль для вчительки, сіль як еквівалент самого життя. Згадаймо: «Іще чував Климко, що за склянку солі можна виміняти всякого добра: мисочку чи й дві кукурудзи, відерце картоплі чи й хліба справжнього» '. Яке то вже життя, якщо мисочка кукурудзи, картоплина чи шматок хліба — цілий достаток! А хлопець прирікає себе на ще важчі поневіряння, і не спокушає його ситий затишок у добрих людей: « — Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане в нас голоду, так і прийду або приїду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть...» Климко по-дорослому, працею віддячує людині за доброту до нього, по-дитячому не допиває молоко, щоб було для вчительчиної дитини, наче можна його донести за двісті кілометрів. По-дорослому вірний своїм друзям, своїй учительці, своєму обов'язку. Він діє як герой і гине геройською смертю, ука­зуючи шлях до життя втікачеві з фашистської неволі.

Клекіт війни відчутний і в повісті «Вогник далеко в степу». Війна тут присутня своїми жорстокими наслідками — сирітством дітей, розрухою, нестатками.

Важке дитинство випало поколінню тих, кому сьогодні за сорок, по

колінню дітей війни, які мужньо зносили разом з дорослими ті лихоліття! Юні герої повісті—три Василі й Павло — вже по війні мусили покинути школу: голод привів їх у ремісниче училище — тут і навчають, і сяк-так годують. Немає нічого незвичайного в їхньому житті: щоденна втомлива дорога з дому до училища й назад, теоретичні й практичні заняття, обіди... Але саме тут, у колективі завтрашніх робітників, відбувається становлення характерів. Тут їх виводить у люди власна сумлінність, праця і людська доброта старших, сама атмосфера нелегкого, але чесного життя, головними чинниками якої є і розуміння директором училища, вчорашнім фронтовиком, що ці діти повинні жити, вчитися. І піклування про учнів пенсіонера-майстра, його любов і народжений цією любов'ю до дітей і робітничої професії педагогічний такт. І добування дров, і нічні тривоги, щоб не проспати, бо ж до училища дев'ять кілометрів, а в господі ні годинника, ні півня, щоб збудив. І шматочок хліба для тітки Ялосовети, яка лишилась єдиною близькою людиною по війні. І вперше пізнаний смак абрикосів, бо в селі лишився єдиний садок. ! якась єдність людей у ставленні до дітей, єдність чужих людей, не організованих і навіть не знайомих між собою — єдність у доброті, яка відбиває дух нашого народу, що знає горе, дух нашого суспільства, найгуманнішого за своїми принципами, за своєю метою. З тих дітей, які по війні пішли в ремісничі, нині складається гвардія робітничого класу. Повість цінна ще й тим, що показує початок трудової біографії, початок життєвого шляху цієї гвардії.

У повісті діти променяться від успіху, від самостійної праці, сповнюються гідністю, що їх чогось навчили, що вони вже щось уміють. Перша лопата, виготовлена із снарядної гільзи. І перша, може, вже й не дитяча задумка п'ятнадцятилітнього хлопчика: «Найлюбішою мені стала думка про хату. Сам складу, по деревині, по соломині вкрию, хай тільки потепліє та подовшає день. Доки ж ми в курені житимемо?» Так і виростають діти працьовитими, чесними, і спрямовує їхні вчинки внутрішній голос власної совісті: не підвести товаришів, допомогти тітці, відстояти честь групи... Людська доброта до дітей проростає добротою і в їхніх серцях.

І той вогник далеко в степу, який залишали хлопці в дорозі, повертаючись з училища, щоб удосвіта він відлякував вовків і можна було коло нього зігрітися, ще й сьогодні огортає теплом нашу душу, освітлює наші витоки з минулого в майбутнє.

У всіх трьох повістях дітям випадає честь самим вирішувати свою долю — і вони не опиняються на дні, не зневірюються, не губляться, а лиш гартуються, ростуть чесними, роботящими, тямущими, добрими, захищеними власною совістю від зла, підлості. Цей імунітет проти підлості й зла, вироблений самою нашою дійсністю, тими добрими людьми, які оточували й допомагали дітям, забезпечує перемогу дітей у страшному двобої з тією долею, яку визначила війна.