твори з дитячої літератури / конспекти д / dit_lit_Simonenko

Тема: Творчість В.Симоненка для дитячої аудиторії

Література:

1. Ткаченко А. Василь Симоненко.— К., 1990.

1. Кошелівець І. «У хороший Шевченків слід ступаючи» // Дивослово.— 1995.— № 1.

2. Опус В. Серед грому і тиші // Сучасність.— 1995.— № 1.

2. Сверстюк Є. Василь Симоненко прилетів на білому коні // Сучасність.— 1995.- № 1.

3. Вінграновський М. Всі ми з одного часу і з одного народу // Київ.— 1989.— № 3.

4. Пахаренко В. Духовний камертон Василя Симоненка // Слово і час.— 1993.— № 2.

Одного разу Дмитро Павличко сказав про Василя Симоненка: «Він мало жив. Немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб'ється до нашого слуху шум його двигунів. Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, заряджений тривогою двадцятого віку і любов'ю до української землі. Це порівняння неточне, бо звук моторів неодмінно гине, а звук поетового серця, хитаючи серцями мільйонів, відроджується в душі народу».

Василь Симоненко — це народна совість в українському красному письменстві. Не судилося його таланту розкритися вповні, але те, що він створив, нетлінне. Слово його — справжнє коштовне надбання, воно висяває всіма мальовничими гранями. Симоненко не думав над тим, щоб доскочити літературної слави — вона прийшла до нього посмертно і утвердилася навіки.

Його поезія витримала випробування протягом кількох десятиліть. Чим же бере за живе Симоненко? Простотою, щирістю вислову, глибоким проникненням у душу людини, зокрема дитини.

Так сприймається і поема «Кирпатий барометр», що висвітлює тему виховання молодого покоління, недооцінена чи, власне, ніяк ще не оцінена в нашому літературознавстві. «Кирпатий барометр» — це син! З'явилося нове життя на тривожній, роздертій суперечностями планеті. Тож як не молитися за нього! Перший розділок так і називається — «Замість вечірньої молитви». І виспівано в ньому клопітливе, бентежне щастя молодого батьківського серця:

Ти лежиш іще впоперек ліжка —

Ну до чого мале й чудне!

А до тебе незримі віжки

Прив'язали цупко мене.

Над народами, над віками

Встало горе, мов чорний гном.

Торохтять бойові тамтами

Над прозорим дитячим сном.

І встає проти кривди й злоби

Мій обсмалений сонцем гнів,

Щоби спав ти спокійно, щоби

Ти сміявся і жебонів.

Розділ II —«Погрози ночі». Дійовими особами тут виступають і «всесвітній жах» («Дам тобі великі очі і великі вуха, Страх до смерті залоскоче силу твого духа»), і «пітекантропи» («Нам живеться ласо й любо, А на совість ми плюєм — Що потрапило на зуби, Те жуєм, Жуєм, Жуєм!»), і «хор генералів». Із зловісної пісні останніх треба навести не одну, а кілька строф, щоб дати змогу читачам пересвідчитись у провидющій застережливій силі поетового слова: «Слухай, мрійнику, ідіоте! Ти — в комедії лицедій! Ми випльовуєм сотнями з рота Недогризки людських надій! Не цяцьками — ракетами бавимо, А життя не вертає назад — Син ітиме з очима кривавими Крізь гарячий атомний чад. ...Здичавілі од крові нації Будуть щирити ікла, мов звір, І здихатимуть від радіації У роззявлених пащах нір. Як розірве космічну тишу Передсмертний стогін землі — Вічність подвиги наші запише На своєму сивім чолі!» (рукописний варіант — «На своєму чорному тлі!»). Далі в «Погрозах ночі» лунає монолог маленького привида. Авторові ввижається його ровесник, маленький хлопчик, що так і не виріс, бо чужий солдат одвів його до «людей у білому», які забрали в нього кров, увіллявши її «убивцям у голодні вени». «Я — твоя мука і твоє сумління, Мені кати не обрубали крил: Із ран моїх бере твоє коріння Для боротьби і ненависті сил. ...Я кличу вас у відчаї не гнуться, А вибухати, як нові сонця!» В. Симоненкові не чужі всесвітні, глобальні мотиви, споріднені з «Атомними прелюдами» М. Вінграновського чи з «Сонячним етюдом» І. Драча, де діють «сонця — оранжеві, тугі, 3 тривожними музичними очима». (А в написаній ще через десятиріччя «Таємниці буття» І. Драч скаже: «Сонця вибухають ранісінько-рано й народжують бджіл, і людей, і планети»).

І, нарешті, третій розділок «Кирпатого барометра» — «Ранок». Ці сім строф могли б бути й окремим віршем, актуальність якого у наш час незмірно зростає. Поет прозирнув тут на багато десятиліть уперед. Тож варто навести цей розділок повністю:

Над тихим сном мого малого сина,

Над плетивом думок моїх і мрій

Пливла тривога, ніби всесвіт, сива,

Гойдаючись на гребенях надій.

Цідилась ніч крізь темне сито неба,

І зорі танули, як вогники малі...

Кирпатий мій! Дивлюся я крізь тебе

У завтрашнє страдалиці Землі.

Я бережу для тебе її квіти,

Тобі несу думок своїх огонь,

Для тебе запускаю на орбіти

Ракети із порепаних долонь.

Ми народились в муках, щоб родити,

Синами обезсмертити свій рід,

Щоб квітував на диво всього світу

Козацький геніальний родовід!

Сини! Сини! Барометри кирпаті

Людського спокою і завтрашнього дня!

Ми перед вами разом винуваті,

Що на планеті бійки і гризня.

Ми винуваті, що міліють ріки

І лисинами світять береги,

Що десь духовні лупляться каліки

І виростають наші вороги.

Будь проклят спокій! Досить нарікати

На клопітливий і суворий час!

Грядуть сини — барометри кирпаті,

Вони за все спитають завтра нас.

Те «завтра» — наше сьогодні. Чи дійшов до всіх стривожений, набатний голос поета? На превеликий жаль, ні. Ріки вже не те що міліють, а тисячами стираються з обличчя «землі з переораним чолом», лисіє планета, засолюються землі і моря, не припиняються «бійки і гризня», «лупляться» духовні каліки...

Перебудова, гласність, демократизація, всенародний рух проти байдужості — ось ті «гребені надій», послідовне, неполовинчасте втілення яких у життя покликане переломити несприятливий хід історії, дати свіжі імпульси для створення якісно нового стану суспільства, світу загалом. І на хвилях цього оновлення мають бути донесені до десятків мільйонів сердець (насамперед— юних) максималістські морально-етичні ідеали В. Симоненка.

У звертанні поета до сина чуємо голос народу. Окреме, індивідуальне стає під його пером узагальненим, типовим. Це видно з усього контексту твору. Але для більшої наочності можна зупинитися бодай на таких двох рядках: «Для тебе запускаю на орбіти Ракети із порепаних долонь». Це надзвичайно сильний образ, і є потреба розглянути його докладніше. «Велич і краса» народу всмоктуються з молоком матері й лише згодом осмислюються (та й то не всіма) як найвище надбання. І глибоко по-людському щасливий той, до кого приходить пора вдячності. Причому, як правило, за речі, що здавалися колись звичайними і самозрозумілими. Повертається до свого напівсирітського дитинства і В. Симоненко. «В мене була лиш мати, Та був іще сивий дід,— Нікому не мовив «тату» І вірив, що так І слід»,— так починається вірш «З дитинства». Болісна тема, означена поетом у розглянутій нами при аналізі збірки «Тиша і грім» віршованій новелі «Кривда», знаходить тут своєрідне продовження. Не нарікаючи на долю, що не дала йому батька, поет сповнений вдячності дідові, який знав чимало пісень та історій. Вмостившись у нього на колінах, можна було, заглядаючи в його очі, зануритись у глиб віків:

Мелькають червоні жупани,

Вирує, кипить Дніпро,

І Байда стріляє в султана,

Підвішений за ребро.

І грізні полки Богдана

Шляхетську орду женуть,

А з півночі десь за бураном

На поміч стрільці ідуть.

Несуться зі свистом-гуком

Богунці у всі кінці...

І я затискаю руку,

Мов шабля у тій руці.

1 плачу, було, й сміюся,

Як слухаю ті пісні...

Спасибі ж тобі, дідусю,

За те, що ти дав мені...

Як усе-таки важить, аби змалку ввіходили в тебе — з очей у вічі, з уст у вуста живі біоструми зв'язку часів і поколінь. Аніякими інформаційними вибухами, комп'ютерно-дисплейними перевагами не переважимо живої душі пушкінської Орини Родіонівни, шевченківського та симоненківського дідів з їхніми бувальщинами й небилицями, піснями, легендами та баладами, із дзвонковим колодязем народної мудрості, пам'яті, моралі.

Тож і не дивно, що саме дідова смерть закарбувалася в його ще дитячому серці (1949 рік) таким сильним потрясінням, викликавши до життя один з найкращих віршів «Дід умер». Адже дід Щербань уособлював у його сприйнятті найсвітлішу пам'ять, батьківське начало, допитливий розум і пісенну душу народу, його давню і сучасну легенду (старі біївчани розповідали, що під час війни «дід Щербань, достеменно знаючи усі броди-переброди у болотах понад Удаєм, не раз переводив через них партизанів, ховав по очеретах утікачів-полонених. Він нікого не боявся, допомагав удовам і малим сиротам»; а мову його цікаво характеризує спогад Ганни Федорівни про те, що він «умів говорити до прикладу», себто у риму, «часто уживав дотепне прислів'я або ж приказку...» ).

«Кирпатий барометр» — продовження цього дідового образу вже стосовно власного сина. Згадаймо ще з вірша «Дід умер»: «Він тепер вже не встане і ранком не піде із косою під гору круту». І далі: «Його думи нехитрі додумають внуки...» А тепер з «Думи про діда»: «Довга тінь од горба вже облизує його ліву ногу, а права ще ступає по сонячній смужці. Гостра коса аж висвистує — так не терпиться дідові докосити останню ручку і, нарешті, спочити».

«КРИВДА.»

В. Симоненко назвав цей твір новелою. Справді, в ньому помітні найприкметніші ознаки жанру: поет повідомляє про незвичайну життєву подію, несподівану розв'язку. Дія в новелі напружена, драматична. Змальовано Івасеві складні переживання: дитина знає ласку тільки від матері:

Але в грудях жаринка стука,

Є завітне в Івася одно —

Хоче він, щоб узяв за руку

І повів його тато в кіно.

Він з усім згоден: «Хай би тато смикнув за вухо, хай нагримав би раз чи два,— Все одно він би тата слухав і ловив би його слова».

Та де ж він, той тато? — Покинув, повихрився...

Івась підсвідомо, всерйоз повірив словам сусіда: «Ти пустуєш... а тебе дома батько жде».

Та це була брехня, підла, підступна — і тому хлоп'я сприйняло її як нелюдську кривду. Оповідь ведеться лаконічно, жодного зайвого слова. Поет фіксує і наївну дитячу помсту кривднику — з рогатки вибив шибку. Новела засвідчила вміння поета вести розповідь економно і ефективно. Ось приклад згущеного, майстерного письма: «З оченят, від плачу промоклих, рукавом витирав блакить», «Любить босим прогоготіти По ранковій колючій росі». Психологічно вмотивована поведінка Івасева — відкритість його душі, відвертість, довірливість.

«КАЗКА ПРО ДУРИЛА»

Український літературознавець Михайлина Коцюбинська, пригадуючи літературний процес 60-х рр., підкреслювала, що тогочасний читач шукав у художніх текстах прихованої думки, достеменної правди, завуальованої під дозволюваними радянською владою слововисловами. До таких творів належить чимало творів В. Симоненка, а саме: «Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож у країну Навпаки» та «Казка про Дурила». Коли перші дві казки побачили світ ще у 1963—1964 рр., то остання була надрукована значно пізніше. Вона з'явилася на сторінках газети «Молода гвардія» 12 грудня 1987 р. (хоч уривок із неї публікувався в еміграційній газеті «Українське слово» 25 лютого 1965 р. під назвою «Хор старійшин з поеми "Фікція"»). Публікатор «Казки про Дурила» В. Яременко зазначав, що в ній мовиться про «шукання Батьківщини у вигаданому ідеологічними дотепниками заміннику святого поняття —у Рідному краю і щастя втекти із Раю, в якому Батьківщина тільки для вибраних». Така ідея твору.

В. Симоненко розкрив потворний світ перевернутих явищ, у якому панують фальшиві цінності, вірніше — псевдоцінності, притягнені владними силами для повної підміни справжніх людських вартостей. Правда і брехня не просто помінялися місцями. Така тенденція стала панівною у соціалістичному суспільстві, в якому випало жити поетові. Треба було свіжого, незалежного погляду, яким володів. В. Симоненко, аби показати дійсність у її справжньому вигляді. Тут простежується традиція світового казкарства, зокрема розгортається мотив відомого твору датського письменника Г.-Х. Андерсена «Голий король». Так само, як хлопчик із цього твору, не засліплений нікчемною брехнею, вигукнув: «А король голий!», вчинив і персонаж Симоненкової казки. Дурило сказав про «старшину» ретельно приховувану всіма правду і тому був покараний, вигнаний з дому, «щоб не балакав малий (сатана) того, що усім відомо...».

Твір В. Симоненка виповнений натяками на конкретно-історичні реалії, хоча, звісна річ, не слід у кожному слові відшуковувати обов'язкову паралель між художнім зображенням та життєвими подіями. І все-таки неподоланні гори та бридкі чорнильні моря чітко вказують на бюрократичну дійсність, позбавлену людського сенсу, а це більше — на криваву практику побудови Раю (тобто «світлого майбутнього») та його Засновника, вождя репресивного режиму: До щастя дорога веде через річку — та річка із крові і трішки зі сліз.

Виявляється, що кров у ній «тих людей, що підло не визнали наших ідей». Мовиться про суть більшовизму, його стиль боротьби з інакомисленням, із життям, що не вкладається у спекулятивні оманливі комуністичні ідеї: шлях до «нової ери», як називався комунізм, прокладався через винищення мільйонів людей.

Герой Симоненкового твору мав перейти всі випробування задля морального очищення та повернення до першоджерел свого роду, де «на тихій Зеленій горі біліє батькова хата». Він і не виходив за межі рідної, але «не своєї», як писав свого часу Т. Шевченко, землі, переінакшеної злочинною «старшиною» до невпізнання. Право на існування тут мав лише той, хто її зрікся. Дурило теж змушений був стати перекинчиком. Але це вже умовний спосіб, своєрідна хитрість персонажа, котрий таким робом спромігся втаємничитись у середовище довколишнього антисвіту, накинутого його Батьківщині. Це виявився удаваний відхід Дурила від себе, від своєї сутності, аби приховати справжні наміри у змаганні з небезпечним і сильнішим суперником. Дія відбувається не так у зовнішньому світі, як у людській душі. Тобто, В. Симоненко, користуючись сюжетним каноном народної чарівної та побутової казки, переставив, так би мовити, акценти, перевів сповідь із зовнішньої події на внутрішню. Головне для поета—розкрити болісний шлях пробудження людської гідності, відродження національної свідомості, що мало відбутись у душі кожного українця. Цей процес дуже тяжкий. Недарма Дурило тричі вибиває двері до щастя, аби визволити його з осоружної печери, і лише з третьої спроби вони йому піддаються. Символ печери, що вказує на безправне віковічне животіння нації у Рідному краю, заперечується символом відкритих дверей, що втілюють у собі енергію відродження, спрямовану на звільнення української душі, уособлюваної в образі вічно вродливої дівчини.

«Казка про Дурила» —твір повчального спрямування з яскраво вираженою мораллю. За жанром — це притча із внутрішньо розгорнутою алегорією, різновидом інакомислення, коли абстрактне поняття передається за допомогою конкретного образу. Звертаючись до фольклорного та літературного досвіду, В. Симоненко, одначе, не обмежувався виведенням повчального висновку. Персонаж його твору від самого початку — мудрий, дарма що пойменований Дурилом. Тут видиме (ім'я) не відповідає істотному. Адже насправді позбавлений глузду не герой казки, а середовище, яке вимагало від нього задля панівного ладу зректися людської та національної основи.

У «Казці про Дурила» відбито й особисті роздуми та переживання В. Симоненка, і гіркий досвід багатьох поколінь українців. Вона була написана 4 вересня 1963 р., коли поет немовби опинився на «острові самотності», ізольований від довкілля, позбавлений можливості друкуватися в республіканських виданнях. У цей час він отримав відмови від видавництв та журналів і газет. Тоді й з'явилася «Казка про Дурила», написана, як зазначалось у щоденнику поета, «одним подихом», дарма що її нікому було прочитати. Критики вважають її «лебединою піснею» В. Симоненка. Через кілька місяців перестало битися його чесне полум'яне серце.

Окремо проаналізуємо дві віршовані казки для дітей — «Цар Плаксій та Лос-котон» і «Подорож у країну Навпаки». Писано їх із цілком певним «цільовим призначенням» (а першим слухачем був син Лесик), що зумовило й відповідну манеру викладу, лексику, неускладненість сюжетів, оптимістичні кінцівки.

Країна Сльозолий, де «на троні цар Плаксій», його дочки Нудота, Вай-Вай і Плакота, сини — Плаксуни, їхні слуги забіяки-сльозівці,— така експозиція першої казки. Наступний розділок знайомить з антиподом цих занудних персонажів — дядьком Лоскотоном, що «ходив по всій країні І носив з собою сміх...». Далі, як то й водиться в казках,— арешт Лоскотона віроломним капітаном Макакою, визволення його батраками і робітниками і розправа з царем за допомогою сміху. Насамкінець — жартівлива рекомендація, як можна потрапити в той край, де й понині живе веселий Лоскотон. Отакий нехитрий сюжет обростає веселими подробицями, дотепними зворотами, випромінює життєрадісне світобачення.

«Подорож у країну Навпаки» позначена більшою дозою моралізаторства. Четверо хлопчиків, що скаржились на своє нібито гірке життя, за намовою хитруватого бороданя (такого собі новітнього «діда Оха») потрапляють у країну Навпаки. А там — «для малечі просто рай»; твориться різна чудасія: «Оком чують, вухом бачать, Догори ногами скачуть. Сажотруси хати білять, Землеміри небо ділять, Косарі дерева косять, Язиками дрова носять»... У рукописному варіанті тут були ще такі рядки: «Об лоби сокири точать, Словом, роблять, що захочуть»,— чи не натяк на недавнє «задзеркальне» минуле нашої «країни Навпаки»? Є тут і ще одна алюзія до реальної дійсності з жадобою верхніх ешелонів влади до нагород: «...Ходять в небо по зірки, наберуть їх повні жмені, Ще й напхають у кишені І додолу з неба — скік! — Хто на скирту, хто на тік».

Спершу такий «рай» дуже сподобався хлопчакам: вони бешкетували, втішались, аж поки не потрапили в полон до царя Невмиваки за те, що в них не все навпаки («В них праворуч руки праві?! Чом вони очима бачать?»). Далі, як годиться, втеча, порятунок від погоні за допомогою квітів, Глоду, Шипшини, Терну і того ж бороданя, що виявився не таким і хитрим, а просто дав змогу дітям перевірити себе, як тепер кажемо, в екстремальних умовах. Повернувшись до матерів і бабусь, мандрівники обіцяють, що їх тепер ніяким бубликом не заманиш у країну Навпаки.

Обидві казки відверто моралістичні, що знижує їх художній рівень. Та все ж написані вони гарною мовою, в традиціях пригодницького жанру, з гумором і щирою симпатією до маленьких читачів: це й сьогодні робить їх потрібними, надто ж з огляду на не вельми щедрий ужинок сучасної української дитячої літератури, а віршованої й поготів. Із плином літ од поета можна було сподіватися справжніх шедеврів у цій царині. Підтвердження — інакомовна і зовсім не дитяча «Казка про Дурила», яку розглянемо далі. Урвавшись, той плин обірвав і такий перспективний напрям розвитку таланту.

10