твори з дитячої літератури / конспекти д / konspekt_dit.lit.6 франко

Тема: І. Я. Франко – видатний теоретик і критик дитячої літератури‚ автор художніх творів для дітей.

План

1. І. Я. Франко — видатний теоретик і критик дитячої літератури, автор художніх творів для дітей.

Ідейно-тематичне і жанрове багатство творів письменника для дітей. Літературно-естетичні та педагогічні погляди І. Франка.

2. Казки І. Франка для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. «Киця», «Ріпка» (за народними сюжетами). «Ріпка» — новий варіант народної однойменної казки. Відмінність від народної казки.

3. Збірка „Коли ще звірі говорили“. Алегоричне змалювання в казках тогочасних суспільних відносин. Персоніфікація тварин у казках: «Фарбований Лис», «Осел і Лев», «Вовк війтом», «Королик і ведмідь» та ін. Гумор і сатира.

4. Сатирична казка «Лис Микита» для дітей середнього шкільного віку. Фольклорні джерела. Композиція, сюжет, мовностилістичні особливості.

5. Автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «У кузні», їхні жанрові та мовностилістичні особливості. Майстерне змалювання психології дитини, образів дорослих, середовища, в якому виховується малюк, розкриття яскравих незабутніх дитячих вражень. М. Коцюбинський про дитячі оповідання І. Франка.

6. І. Франко як перекладач творів для дітей. Роль І. Франка у розвитку української дитячої літератури.

Література:

1. Гундорова Т. Франко – не Каменяр. – Мельборн, 1996. – 159с.

2. Закревська Я. Казки Івана Франка. – К.: Наукова думка‚ 1966.

3. Історія української літератури 19 ст. (70 – 90-ті роки): У 2 кн. Кн.. 2.: Підручник // За ред. О.Д.Гнідан. К.: Вища школа, 2003. – 439с.

4. Клим’юк Ю. Лірика Івана Франка як система жанрів. – Чернівці: Рута, 2006. – 406с.

5. Корнійчук В. Ліричний універсам Івана Франка: горизонти поетики. Монографія. – Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2004. – 488с.

6. Походзіло М. Іван Франко в школі. – К.: Радянська школа‚ 1970.

7. Тихолоз Б. Психодрама Івана Франка. – Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2005. – 180с.

8. Тихолоз Н. Казкотворчість Івана Франка. – Львів‚ 2005. – 316 с.

Творчість Івана Франка характеризується надзвичайним багатством і різноманітністю. Активно працював він як літературознавець і критик. Крім літературно-наукової роботи, Франко займався публіцистикою, був видатним громадським діячем. Бібліографічний перелік творів і праць Франка нараховує біля п'яти тисяч назв. Ставлячи в своїх художніх творах, наукових і публіцистичних працях найбільш значні питання суспільного життя, Франко багато уваги приділяв також проблемам освіти й виховання дітей та юнацтва. Педагогічним питанням присвячено також велику кількість статей («Наші народні школи та їх потреби», «Ревізія шкільних бібліотек», «Женщина-мати», «Середні школи в Галичині», «Педагогічні тумани», «Тайні товариства молоді», «Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах» та ін.). Франко гостро критикував сучасну йому систему навчання й освіти в Австро-Угорській імперії. У вірші «На суді» писав про те, що «тут з кафедр, амвон ллєсь темнота, не ясний світ». Виховання здійснювалося в дусі ворожості до всього прогресивного, спрямованого на визволення народу.

Письменник виступав за таку освіту й виховання, які прищеплювали б дітям знання, любов до народу й прагнення всіма силами служити йому, Освіта й виховання повинні допомогти людині виявити свої найкращі якості й здібності, підтримувати й розвивати їх, спрямовувати на вірний шлях суспільно корисної діяльності й визвольної боротьби.

У статті «Женщина-мати», написаній на самому початку літературної діяльності (1875), Франко характеризує виховання дітей як святу працю для людства, як працю для вітчизни. Виховання дітей — один з найперших моральних обов'язків людини, від нього залежить майбутнє народу. «Яка молодь, таке й майбутнє народу»,— писав він у статті «Громадянські права студентів».

У вихованні дітей і молоді Франко надавав великого значення дитячій літературі. Він був не лише автором значної кількості творів, що увійшли в золотий фонд дитячої літератури, а й видатним теоретиком та критиком дитячої літератури.

Окремий розділ «Лектура для дітей» в статті «Женщина-мати» Франко присвятив розглядові питання про читання дітям книг. Висловлюючи стисло вимоги до дитячої книги, Франко писав: «Не належить давати їм сентиментальних і романтичних нісенітниць, але вибирати твори, які образують розум і дух і становлять, таким чином, здоровий корм душі. Найотвітніші до того — малі оповідання з подорожей та історії з народного й родин­ного життя, де уявлення живе й ясне, спосіб вираження короткий, простий і зрозумілий. Наука, поправа і моральність повинні бути головними елементами і підставами тих творів».

Як бачимо, письменник надавав великого значення відборові книг для дітей і обізнаності батьків з критерієм цього відбору. Книги повинні відтворювати правду життя, відзначатися реалізмом, поширювати кругозір дітей, а також сприяти їх моральному вихованню й виробляти у них здорове світосприймання.

Франко називає в своїх ранніх статтях ті твори, які, на його думку, можуть бути широко рекомендовані в дитячому читанні. В статті «Женщина-мати» він згадує «Робінзона Крузо», «Хатину дяді Тома», деякі твори Фенімора Купера. «Наша словесність... подає також досить багатий матеріал. Повісті Основ'яненка й Устияновича, Шевченкові «Гамалія», «Наймичка» і «Москалева криниця» та інші того роду твори Можуть стати корисною І здоровою лектурою початковою». Як бачимо, в статтях 70-х рр. Франко ще не міг рекомендувати творів українських письменників, написаних спеціально для дитячого читача. їх тоді майже не було. Тому він ґрунтовно розглядав питання про використання в дитячому читанні творів, написаних для дорослих. Уже цей відбір свідчить про ту значну увагу, яку письменник виявляв до справи дитячої літератури. В подальшому Іван Франко сам активно включається у творення дитячої літератури, стає активним співробітником дитячого журналу «Дзвінок» і видає свої твори окремими виданнями

З 1890 но 1900 р. Франко надрукував у «Дзвінку» біля 30 творів. Крім того, до співробітництва в цьому журналі він залучає М. Коцюбинського, Олену Пчілку, Лесю Українку, Л.Глібова та інших письменників..

Водночас Франко продовжує виступати як критик дитячої літератури й розробляє питання її теорії.

Всіма своїми критичними працями Франко підкреслював, що виховна цінність художніх творів визначається їх високим ідейним і художнім рівнем. Так само й від дитячої літератури він вимагав реалізму, народності, глибокої ідейності. Зокрема, в «Передньому слові» до видання «Дрібної бібліотеки» (яка видавалася головно для молоді та юнацтва) Франко писав, що ця серія книг включає в себе «повісті видатно реального напрямку», «взірці новішої поезії з соціальною, научною та політичною підкладкою», а також популярні наукові праці.

Отже, загальні вимоги до дитячої літератури мусять бути тими самими, що й до літератури для дорослих.,

Але Франко завжди підкреслював велике значення; специфічних рис і якостей дитячої літератури. Вона має бути максимально дохідливою, цікавою, веселою. У творах дитячої літератури цілком правомірною є вигадка, домисел, фантастика. Неабияке значення має в дитячій літературі й сила емоційного впливу на читача, вміння викликати естетичні переживання, давати відчуття насолоди, викликати напруження, хвилювання.

У творі «Байка про байку», перша частина якого є власне своєрідною теоретичною статтею про специфіку дитячої літератури, Франко відзначає, що розмова з дитячим читачем має свої особливості, зумовлені дитячою психологією.

« — А як ви думаєте, любі мої... Чи маленьким дітям можна давати їсти твердий хліб, волову печеню, капусту?

- Ні. Вони б від того занедужали. їм дають кашку на молоці.

— От і бачите! Гола, повна правда життя — то тяжка страва. Старші можуть заживати її, вона для них смачна і здорова. Але дітям не можна давати її так, як старшим, треба приготовлювати її в ріденькім стані, в образках, у байках. І вони так приймають її. А притім ще одно. Вони люблять звірів, чують себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх; от тим-то й оповідання про звірів: їм такі цікаві, особливо, коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати й поводитись, як люди».

В цій розмові письменника з дітьми з'ясовується, що не всяка вигадка цікавить і хвилює дітей, а лише та, яка близька до правди життя, бере свої коріння в світі реальних подій і взаємин. Дітей не зацікавить і здається їм нісенітницею розповідь про те, що Вовк літає в повітрі, Лис плаває в воді, а Кіт живе в норі під землею. А коли образи тварин є алегоріями і за ними криється те, що зустрічається в людських взаєминах‚— такий твір і схвилює, і багато чого навчить.

Не применшуючи важливості інших жанрів дитячої літератури, Франко надає особливо великого значення казці, яка досить повно й широко враховує особливості дитячого сприймання. Елементи фантазії й вигадки в казці розвивають і збагачують дитячу уяву, вражають своєю незвичайністю, хвилюють і підносять дитину. Але, незважаючи на фантастичну форму, казка повинна поглиблювати у дітей розуміння навколишнього життя, знайомити з природою й суспільством, виробляти розуміння людських характерів і формувати власні якості вдачі дитини. Вигадка в казці буде непотрібною і зайвою, якщо вона не сприятиме поглибленню світорозуміння, якщо вона є самоціллю.

Народні казки являють собою, на думку Івана Франка, незаміниму цінність у вихованні дітей, зокрема в розвитку естетичних сприймань ї любові до рідної мови: «Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти й чарівної милозвучності. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвилин, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті». Великого значення надавав І. Франко педагогічному керівництву дитячим читанням. У читанні треба забезпечити систему, яка передбачала б ознайомлення саме з найкращими творами, усвідомлення їх ідейного багатства й художньої сили. Зразком такого вдумливого керівника є образ учителя Міхонського з оповідання «Борис Граб», який добре знає індивідуальні схильності й запити учнів, палко любить літературу. Рекомендуючи в певному порядку читати кращі книги, ведучи розмови про прочитане, він прагне-виробляти в учнів власні погляди й переконання. «Власна думка! Власна духовна праця — ось у чім властива ціль гімназіїі» — говорить Міхонський.

Критичні виступи Івана Франка великою мірою впливали на літературне життя України, в тому числі на розвиток дитячої літератури. Не менше значення мала і його власна практика в галузі творчості для дітей. Особливо плідно працював письменник у дитячій літературі протягом десятиліття — з 1890 до 1900 р.

Більшість творів, написаних Франком для дітей, становлять казки. Письменник часто використовував у них сюжети, взяті з народної творчості різних країн світу. Франка особливо цікавила в казках їх моральна спрямованість, ідейний зміст, співзвучність з тими проблемами й справами, якими жило тоді суспільство. Використані Франком сюжети набирали глибоко актуального значення, відзначалися яскравим національним колоритом, набували виразної виховної спрямованості.

Ряд творів Франко написав для дітей-дошкільнят. Вони відзначаються глибоким знанням психології малят, їх уявлень та інтересів. У них багато м'якого гумору, радісного почуття, дотепності. Поширений сюжет казки «Ріпка» Франко зробив більш динамічним, дійовим особам надав імена (дід Андрушка, баба Марушка, мишка Сіроманка і т. д.). В казці відтворено ряд побутових подробиць, дається зображення процесу праці, згадано ряд знарядь праці (мотика, граблі та ін.). Казка має ритмічну будову й римування, вона насичена гумором, дотепними порівняннями й характеристиками. Ось зразок: «Тішиться дід, аж не знає, де стати.— Час,— каже,—нашу ріпку рвати! Пішов він у город —гуп, гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, заперся ногами, добуває сил усіх, сопе, як ковальський міх,—мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень».

Казка показує велику силу взаємопідтримки, колективних зусиль. Значним успіхом у малят користується й вірш Франка «Киця». Киця плакала на кухні, бо кухар сам сметану злизав, а вину на кицю звалив та ще й хотів побити. Невинна киця просила її не бити, ніжно й з певним лукавством обіцяла спіймати зайчика, пташок, рибок. Високою художньою майстерністю відзначаються й віршовані казки Франка «Лисиця-сповідниця», «Медвідь» та ін.

Визначним явищем в українській дитячій літературі був вихід збірки казок Франка «Коли ще звірі говорили» (перше видання 1899 р., друге видання —1903 р.). До збірки Франко додав передмову, в якій писав: «Оці байки, що зібрані в книжечці,— то старе народне добро... Бажаю вибрати для наших дітей книжечку щонайкращих казок різних часів і народів, я зупинився поперед усього на тих, де оповідається про самих звірів. Вони найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 літ, заставляють їх сміятися й думати, розбуджують їх цікавість та увагу до явищ природи».

Франко підкреслює, що, видаючи цю книжку, він «мав на оці більше педагогічну мету». Про характер цієї мети письменник говорив, що діти «відси винесуть перші й міцні основи замилування до чесноти, правдивості й справедливості, а надто любов до природи і охоту придивлятися близько її творам».

За основу казок цієї збірки Франко використав ряд сюжетів із збірника російських народних казок Афанасьєва, німецьких казок братів Грімм, ряд сербських, грецьких та індійських казок, а також одну перську казку «Як звірі правувалися з людьми» (цю казку Франко рекомендував для старших дітей, вказуючи, що вона буде «не лише цікавою, а й пожиточною лектурою, даючи у казковій одежі немало фактів із історії розвою та культури людей і природи»).

Казкові прийоми, елементи фантастики й вигадки в цій збірці не приховують життєвих взаємин людей, явищ реальної дійсності. Твори спрямовані проти різних моральних вад, проти негативного в людській поведінці.

Казка «Заєць і їжак» малює два цілком різні характери: скромний і розумний їжак та хвалькуватий і самозакоханий Заєць. Цей Заєць з погордою дивиться на їжака, не відповідає на його добрі привітання, глузує з його кривих ніг.

Їжак знайшов спосіб провчити цього хвалька. Казка закінчується мораллю: «А для вас, небожата, відси така наука: ніколи не піднімайте на сміх бідного чоловіка, хоч би се був простий, нерепаний їжак».

Художня майстерність казки виявляється в умінні виразно окреслити характер персонажа, у використанні багатої палітри прийомів і засобів зображення. Заєць запитує їжака:-«Ти чого так рано в полі волочишся?» Вже це «волочишся» розкриває перед нами його прагнення показати свою зверхність. В казці цікавий зачин, який часто зустрічається у фольклорних творах, є яскраві деталі пейзажу, іронія («мої буряки» у їжака, «своя капуста» у Зайця). Використовує письменник внутрішній монолог, що поглиблює розуміння характеру, народні прислів'я («Про мене, Семене...»). Жваво й дотепно будується діалог.

У казці «Королик і Ведмідь» показано, що Ведмідь, вважаючи себе дуже могутнім і безкарним, ображав і принижував дітей маленької пташки Королика. Однак Королик, зібравши пташок і комах, забезпечивши єдність і добру військову тактику, перемагає хижаків, примушує Ведмедя вибачатися перед тими, над ким він знущався.

Казка спрямована на захист гідності, вона таврує тих, хто, будучи впевненим у своїй силі, пригноблює й ображає інших, зневажає рівність і чулість. Взагалі всі казки збірки «Коли ще звірі говорили» в алегоричній формі показують пороки класового суспільства з його визиском, кар'єризмом, зловживанням владою й силою. В казках прославляється честь і дружба, взаємопідтримка в обороні скривджених і слабих. Характерно, що казки показують перемогу тих, хто обстоює справедливу справу. Це відповідає народним переконанням.

Казка «Фарбований. Лис» — одна з кращих у збірці. В ній показаний хитрий і нахабний Лис, який вважав, що «нема нічого неможливого для нього». Одного разу, ховаючись від псів, він вскочив у діжку з фарбою. Лис використовує свій зовнішній вигляд для того‚ щоб здобути царську владу. А ставши царем, зберігає звичайні царські порядки: «Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи. Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голо-ден. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той богу дякував, що жиє». Зрештою тварини позбулися цього ошуканця й крутія. І нічого не втратили.

Казка зривала ореол вищості з монархів, показувала їх як хижаків і злочинців, байдужих до чужого горя.

В казці «Старе добро забувається» засуджується невдячність, брутальність. Казка «Лисичка й Журавель» спрямована проти хитрощів, егоїзму й нещирості. Дружба може ґрунтуватися лише на щирості, доброті.

Високий художній рівень казок Франка полягає в майстерному доборі алегорій, що відповідають народному розумінню вдачі тварин (вовча зажерливість, лисяча хитрість, ведмежа незграбність, осляча впертість і т. д.). Перенесені на людей, ці якості влучно характеризують представників різних соціальних прошарків серед панівних і привілейованих кіл класового суспільства. Франко майстерно розкриває характери у вчинках або через розмови, твори відзначаються лаконізмом, увагою до психологічних і побутових деталей.

Франко уникає використання в казках складних метафор, малодоступних дітям молодшого віку. Він вживає переважно епітети й порівняння, зокрема такі, які образно розкривають психологічний стан персонажів: «Наш Микита скрутився, мов муха в окропі», «Лев став, мов чолом о стіну стукнувся», «Лев пішов, похнюпившись та підібравши хвіст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води» (докладніше про це в статтях В. Закревської про мову казок Франка. Див. «Дослідження творчості І. Франка», вип. 1 і 2, вид. АН УРСР, 1956 і 1959).

В казках маємо безліч веселих, комічних сцен і ситуацій, сповнених щирого й доброзичливого сміху, почуття гумору. Позитивні герої казок, носії кращих рис і якостей, теж бувають смішними із своїми вадами, іноді наївністю, іноді дотепністю й несподіваними хитрощами, які й допомагають їм здобути перемогу.

Але по відношенню до хижаків автор користується засобами гострої сатири, зображення їх носить викривальний характер.

Особливе місце серед творів І. Франка займає велика віршована казка «Лис Микита», призначена для дітей середнього й старшого шкільного віку,

В казці «Лис Микита» Франко використовує поширений у фольклорі й літературі різних народів сюжет, але надає йому сучасного звучання й нової ідейної спрямованості, а також українського національного колориту. У казці відтворена галицька дійсність кінця XIX ст., порядки Австро-Угорської імперії. У цьому царстві привільно почувають себе Лев, Вовк, Ведмідь. Серед них здобув добре становище й хитрий та винахідливий Лис Микита, який вдало використовує слабкості інших і завжди виходить сухим з води, маючи до того ж значні вигоди.

Сюжет казки розгортається динамічно, в ній багато гострих і напружених епізодів, що викликають найрізноманітніші почуття — від веселого сміху до гніву.

Національний колорит казки виявляється, зокрема, у використанні суто українських назв тварин (ведмідь Бурмило, вовк Неситий, кіт Мурлика та ін.), широкому зображенні картин побутового характеру і вживанні понять побутової лексики (жупан, сап'янці, війт тощо).

Мають поширення серед дітей, переважно середнього й старшого віку, великі віршовані казки Франка «Абу-Касимові капці» та «Коваль Бассім».

Царська цензура перешкоджала поширенню казок І. Франка в Росії, вважала небажаним ознайомлення з ними дітей. У передмові до видання збірки «Коли ще звірі говорили» (1903) Франко писав: «Цю книжечку... подавали наші київські земляки до російської цензури... І що ж ви скажете — цензура заборонила її всю, від початку до кінця! От які-то небезпечні ті звірячі історії...».

Крім казок, Франко написав для дітей також велику кількість оповідань. Окрему групу серед них становлять оповідання з елементами автобіографічного характеру

Яскрава і глибоко зворушлива картина ставлення трудящих до дітей, їх турботи про дитину показані в оповіданні «У кузні». Франко показує, який глибокий і незгладимий слід залишився у нього з літ раннього дитинства, проведеного в батьковій кузні, серед людей праці. Форми народного життя, здорова народна мораль виховують дитину вже з найменших літ. «В ту пору ніхто з них не думав, що та кузня, і та компанія в ній, і той її дружній, радісний настрій лишаться живими та незатертими в душі маленького, рудоволосого хлопчини, що босий, у одній сорочці сидів у куті коло огнища і якого дбайливий батько від часу до часу просив заступити від скачучих іскор». Письменник пише, що запас вогню, взятий у батьківській кузні дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя, ніколи не погасав.

Письменник з любов'ю показує образи чесних трударів, їх пошану й любов до корисної праці, їх просту, щиру дружбу. Батько, «пильний і тямущий робітник, любив кпити собі з дармоїдів та фушерів, з роззяв та гала-пасів». Тут розповідали повчальні історії про недотепу, який за сім років навчився робити пшик, висміювали нероб. Будучи людиною громадською, товариською, батько любив людей. «З людьми і для людей» — се був девіз його життя». Згадка про те, що «коваль радісно глядить на своє діло, любується ним», як і вся атмосфера кузні, вчила дитину любити працю і людей праці.

Тут, в оточенні людей праці, у малої дитини закладалися основи здорової моралі, правильного світорозуміння, ненависть до суспільної несправедливості, повага до людей труда. Автор показує народну педагогіку в дії, показує, як могутньо виховує дитину те оточення, в якому вона перебуває.

Але Франко був далекий від ідеалізації тих умов, в яких виховувалися діти трудящих. В умовах важкого гноблення вони не мали доступу до культури й освіти. Педагогічні знання проникали в середовище трудящих з великими перешкодами. Оповідання «Малий Мирон» пройняте тією думкою, що треба уважно й чуло ставитися до індивідуальності дитини, не приглушувати, а підтримувати й розвивати індивідуальні схильності дітей.

Маленький селянський хлопець Мирон має добру пам'ять, виявляє глибокий інтерес до навколишнього світу, він допитливий і енергійний. У нього виникає багато запитань, на які він намагається сам знайти відповідь. "Його дивує нелюдяність і черствість серед людей. Хлопчик любить природу і відчуває глибоко її красу.

А мати дуже часто гримає на хлопця за те, що він не схожий на інших дітей. Замість того щоб підтримати хлопця в його схильностях і шуканнях, відповісти на його запити, мати приголомшує хлопця своєю нечулістю, створює в нього настрій пригніченості, боязливості.

У Мирона виразно виявляється власна думка, певна схильність до аналізу. Але він не вундеркінд, Франко показує його дитячі муки й сумніви, його помилки.

В кінці оповідання Франко говорить: «Коли прийдеться такій дитині вік жити під тісною сільською стріхою, без ширшого досвіду, без яснішого знання, коли від малку нетямущі родичі почнуть натовкати в неї все на такий спосіб, «як звичайно в людей», то їм і вдається придавити вроджений нахилок до своєрідного; всі невживані й приголомшені здібності дитини заніміють і занидіють у зав'язку, і з малого Мирона вийде кепський господар або, що гірше, не доразу приголомшена живість та прудкість характеру попре його до злого, не можучи розвитися на добре».

Роздумуючи далі над можливою долею Мирона, Франко передбачає, що й при сприятливому ставленні батьків, доброму навчанні й широкій освіті Мирона все ж чекає важкий шлях. Перейнявшись правдами науки і прагнучи перетворити їх у життя, Мирон не уникне в'язниці, «скінчить тим, що загине: десь, у бідності, самоті та опущенню на якімсь піддашшю або з тюремних стін винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу». Таким є типовий шлях талановитої людини за тогочасного ладу.

Важливе місце в спадщині І. Франка належить оповіданням про школу. Письменник показав навчання дітей на різних щаблях. Початкова школа відтворена в оповіданнях «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Красне писання», «Отець-гуморист». Навчання старших дітей (що було рідкістю) показане в оповіданнях «Молода Русь», «Борис Граб», «Гірчичне зерно» та ін.

В одній із статей Франко писав: «Наше виховання та освіта — чи ж не є. се млинок, в которий кладуть здорових дітей, а виймають покалічених дітей?»

Сумна й глибока правда відтворена в оповіданнях Франка про школу, Письменник з почуттям болю й обурення показав суспільству гнилизну системи тогочасної освіти. Ця «освіта» в зародку вбивала у дітей всі кращі якості, їх мрії й жвавість, їх дитячі інтереси й прагнення. Маленький Гриць («Грицева шкільна наука»)" вперше прийшов до школи. І відразу вчитель став крутити йому вуха, бити різкою по плечах. Наука була такою, що вісімнадцять учнів з тридцяти нічогісінько не навчилися і «всі вони під час того шкільного року заєдно робили собі блискучі надії, як то буде гарно, як вони увільняться від щоденних різок, позаушників, штурканців, «пац» та «попідволосників» і як покажуться знов у повній блиску своєї поваги на пасовищі». Гусак на пасовищі відразу вивчив усе, чого Гриць навчився за цілий рік науки в школі, – вислову «А баба галамага!»

Валько («Красне писання») став учителем після того, як довгий час працював економом і жорстоко знущався над селянами. І в класі він більше почуває себе економом, ніж учителем. «Якого біса тим хлопам пхатися сюди!.. Хлопський син,—значиться, можна його бити й зобиджати, як хочеш, ніхто за хлопським сином не впімнеться!» —так думає Валько і так діє.

Таку ж систему жорстоких побоїв встановив у школі й учитель з оповідання «Олівець». У школу він приходив п'яний, на учнях зводив свої рахунки з селянами, безжалісно бив дітей. Отець Телесницький («Отець-гумо-рист») примушував одних учнів бити перед усім класом інших учнів, сам нестримно реготав у цей час і примушував усіх дітей сміятися під час побоїв.

Закінчуючи оповідання «Отець-гуморист», Франко пише, що він мав намір словом нестертої ганьби та прокляття заплямувати тих, «що вчительство трактують як жорстоку іграшку та задоволення своїх диких інстинктів, а не як велике діло любові...»

Письменник у цих оповіданнях надає окремим зображуваним епізодам величезної узагальнюючої сили, ставить питання широкого суспільного значення. У цьому вияв його високої майстерності.

Письменник іноді вдається до широких публіцистичних відступів (наприклад, роздуми про те, що чекає Мирона в оповіданні «Малий Мирон»), які, однак, органічно входять у тканину твору. Часто зустрічаємо в них ліричні відступи, вияв теплого авторського почуття (наприклад, згадка про «запас вогню, взятий на далеку мандрівку життя» - «У кузні», звертання «бідний малий Мирон» та ін.).