49. Халіфат Омейядів.

Омейя́ди (661—750) — перша мусульманська династія халіфів із роду Омейя, засновником якої став Муавія.

Омеяди продовжили завойовницькі походи мусульманських армій: було захоплено всю Північну Африку на захід від Єгипту, завойовано Мавераннахр. Військові завоювання дали мусульманській спільноті велику кількість рабів, що призвело до економічного розвитку халіфату. Було досягнуто успіхів і в адміністративно-господарському управлінні. Наприкінці VII ст. на землях Халіфату було проведено грошову реформу, в результаті якої з’явилися нові срібні монети – дирхами. Майже на чотири століття вони стали зразком для всіх наступних грошей ісламських держав і основною „конвертованою валютою” всього цивілізованого світу.

Проте в той же час всередині халіфату росло невдоволення правлінням Омеядів. Їх звинувачували в пристрасті до розкоші, в нехтуванні ісламом. Головною силою опозиції виступали шиїти, звинувачуючи Омеядів у незаконному правлінні. Вимоги шиїтів підтримували арабські племена Іраку і набожні мединці. Зросло назадоволення неарабського населення, особливо мавалі — торговельних партнерів арабських племен. У результаті Омеядів було скинуто, але плодами цієї перемоги скористались Аббасіди — фактичні організатори антиомеядівського повстання, яким керував Абу Муслім.

Один з небагатьох уцілілих від поголовного винищення член сім'ї Омеядів, Абдаррахман ібн Муавія, втік до Іспанії, де йому вдалося756 року заснувати нову гілку династії Омеядів.

50.Аббасидський халіфат — ісламська феодальна держава, що отримала свою назву від династії своїх правителів, халіфів із родини Аббасидів. Халіфат називають також Багдадським за назвою його столиці, міста Багдад. До складу халіфату входили території сучасних арабських країн Азії, Іран (до початку 9 ст.), південна частина Середньої Азії, Єгипет, а також Північна Африка (до 9 ст.). Він існував як самостійна держава з 750 по 945 рік, коли його завоювали Буїди, що панували там до завоювання Багдадусельджуками у 1055 році. Під назвою Аббасидський халіфат розуміють також ісламську форму теократії, представники якої правили в Багдаді з 762 по 1258, а після захоплення його монголами перебували вКаїрі при мамлюкських султанах Єгипту до його завоювання османами в 1517 році.

Аббасидський халіфат був феодально-теократичною деспотією на чолі з халіфом, в руках якого зосереджувалася духовна та світська влада. На відміну від Омеядів (661–750), арабських аристократів, опорою яких були арабські племена, Аббасиди спиралися на аристократію багатьох країн, що входили до складу їхньої держави. За перших Аббасидів у 8-9 сторіччях особливе значення мала іранська знать, зокрема рід Бармакидів, а арабська родова аристократія втратила своє виняткове значення та привілейоване становище.

Найбільшими містами Аббасидського халіфату окрім Багдада були Басра та Дамаск. Ці міста були найбільшими ремісничими та культурними центрами.

Вже наприкінці 8 сторіччя арабські та іранські мореплавці досягли берегів Індонезії та Малайї, а потім через Сінгапурську протоку потрапили до Тихого океану й вели торгівлю з Китаєм. У Гуанчжоу були квартали заселені купцями мусульманами, які прибули з Аббасидського халіфату.

Оскільки халіф поєднував в своїх руках світську та духовну владу і був головою ортодоксального ісламу, то повстання проти існуючих порядків, викликані наприклад великими податками чи утисками знаті й чиновників, часто ставали також ідеологічними конфліктами й набували форми сектантства, єресей чи відновлення старих доісламських вірувань. Найзначнішими з них були — виступи під керівництвом Сумбада в Хорасані (755), повстання Муканни (776–783) в Середній Азії, селянська війнахурамітів (816–837) під керівництвом Бабека в Азербайджані та Західному Ірані, повстання під керівництвом Маз'яра в Мазендерані (839) та інші.

Характерною особливістю суспільства Аббасидського халіфату було тривале існування сильного рабовласницького ладу. Праця рабів, переважно іноземного походження використовувалася не лише в побуті та ремеслах, але й в сільському господарстві й особливо в системі штучного зрошування. У найбільш розвинутому аграрному регіоні халіфату — Південному Іраку та в Хузестані для обробки цілини, проведення каналів, вирощування бавовни та цукрової тростини використовувализинджів — рабів зі Східної Африки. У 869–883 роках відбулося могутнє повстання зиджів, яке халіфські війська ледь придушили. Після того, хоч рабство й збереглося, але загальна кількість рабів та їхнє значення в господарстві почали швидко зменшуватися.

Вже з кінця 8 сторіччя посилення місцевої знаті, що привласнювала державні землі, дозволило прикордонним регіонам Аббасидського халіфату стати незалежними від багдадського уряду. Сепаратистські прагнення феодалів збіглися з прагненням місцевого населення звільнитися від арабського панування. Виникли місцеві династіїІдрісидів (788–985) в Марокко, Аглабідів (800–909) в Іфрикії, а з 821 року почалося відокремлення Ірану де панували Тахіриди (821–873), Саффариди (867–908),Саманіди (875–999), Газневіди за Махмуда та Маруда та деякі інші дрібні місцеві династії. Особливо запеклою й успішною була боротьба народів Середньої Азії таЗакавказзя, що завершилася в 9 сторіччі відновленням місцевої державності.

Одночасно з розпадом Аббасидського халіфату відбувалося ослаблення політичної влади й значення багдадських халіфів. Занепокоєні повстаннями підданих (в тому числі й жителів столиці) і, не вважаючи надійним та достатньо боєздатним ополчення арабських племен, верхівка яких була пов'язана з попередньою династією, халіфи зробили своєю опорою загони, що складалися з іноземних найманців та рабів (персів, берберів та інших). Халіф Мутасім (833–842) став формувати гвардію з рабів тюрків. В другій половині 9 на початку 10 сторіччя ця гвардія захопила політичну владу в халіфаті. В 945 році західноіранські шиїтські шахіншахи Бувейхіди (Буїди), захопивши Багдад, зробили халіфа знаряддям своєї політики. Позбавлений політичної влади халіф перетворився на мусульманського першосвященика, авторитет якого визнавали усі суніти. Після захоплення Багдада сельджуками в 1055 році аббасидські халіфи, хоч і залишалися переважно першосвященниками, частково відновили свою світську владу. Але в той час вони володіли тільки Багдадом та його околицями й були лише дрібними володарями.

25.Імперія Сун– держава в Китаї, що існувало з 960 по 1279. Правляча династія – Чжао, на прізвище роду государів.

Підстава імперії поклало кінець роздробленості Китаю, що тривала з часу падіння династії Тан в 907 року. Появі імперії передувала Епоха п'яти династій і десяти царств .Переломним пунктом в історії династії є 1127, коли війська чжурчженьского державиЦзінь захопили столицю імперії, Кайфен. Імператорський дім був заграбована в полон до Маньчжурії, але одному з синів отрекшегося монарха вдалося втекти на південь, у Цзяннань. Він переніс столицю в Ліньань (сучасний Ханчжоу), а його воєначальник Юе Фей зупинив подальше просування чжурчженей на південь. Таким чином, історія Сун ділиться на Північний і Південний періоди, відповідно, до і після перенесення столиці.