1.Сутність «ефекту Веблена»

Торстейн Веблен виступив із рядом критич­них щодо традиційного маржиналізму праць, «Теорія бездіяльного класу”, «Теорія ділового підприємства» , «Абсентеіїстська власність» .

Проголосивши в ролі вихідного методологічного принципу еволюційний підхід до аналізу економіки, .Веблен прагне відстежити процеси природного добору і пристосовуваності різноманітних соціальних інститутів. Інституціональна динаміка відображає особливості людської поведінки, яка формується під впливом різних інстинктів, притаманних природі людини: батьківського, майстерності, порожньої цікавості, войовничої поведінки, корис­ливості. Основним протиріччям сучасного йому суспільства Веблен вва­жав «дихотомію індустрії та бізнесу». Джерелом доходу для бізнесменів стають не зростаючі обсяги продукції, яка випус­кається, а фінансові спекуляції: маніпуляції цінними паперами, гра на біржі і т.п. Власність все більше набуває фіктивного характеру, стаючи «абсентеїстською» втіленою не в реальному матеріальному багатстві, а в його невловимих фінансових титулах: акціях, облігаціях, кредитних зобов'язаннях. Ці форми багатства мають самостійний характер руху, можуть концентруватися в чиїхось руках, отримуючи монопольну владу, що дає можливість створювати штучну нестачу товарів і роздувати ціни. Відірваність абсентеїстської власності від реальної створює ве­личезний розрив між грошовою оцінкою капіталу і його дійсною вартістю. Завищені купівельні можливості фірм спричиняють кре­дитну інфляцію, що призводить до спаду виробництва і кризи. Носієм всіх цих негативних тенденцій є інститут «бездіяльного класу» — власників, які ведуть паразитичний спосіб життя і не бе­руть участь у створювальному процесі виробництва благ і послуг. Основою їхнього добробуту є багатство, накопичене у вигляді фінансових активів, що визначає їх місце в соціальній структурі суспільства, ступінь престижності займаного ними становища, спосіб життя, заснований на демонстративному суперництві в мар­нотратному споживанні. Така поведінка представників бездіяльно­го класу створює економічні ситуації, які не можуть бути пояснені з точки зору загальноприйнятої неокласичної теорії попиту. У ви­падку збільшення ціни на який-небудь престижний товар, вони не скорочують попит на нього, а зі снобістських мотивів збільшують його. Така ситуація отримала згодом назву «ефект Веблена».

2.З якими причинами повязане уповільнення темпів екон. зростання у Франції наприкінці XIX ст.?Впродовж XIX ст. Франція займала друге місце у світі за рівнем промислового виробництва, поступаючись лише Англії. Однак в кінці XIX ст вона опинилася на четвертому місці. Причиною цього була, перш за все, поразка у Франко-прусській війні та її наслідки. Мирний договії 1871 р. був невигідним для Франції. Вона зобов'я зана була сплатити Німеччині 5 млрд франків контрибуції і як гарантію виплати віддавала частину своєї території — провінції Ельзас та Лотарінгію, Ці землі були економічно найрозвиненіші, багаті на залізну руду, вугілля, тут добре розвивалася текстиль­на та інші галузі промисловості. Втрата Ельзасу тз Лотарінгії примусила Францію ввозити велику кількість залізної руди і чорних металів. Сировинна база Франції й без того була недостат ньою. Вона змушена була імпортувати половину необ хідного їй вугілля. Таким чином росла собівартість французьких металовиробів, зменшувалася їхня кон курентоспроможність.У французькій промисловості також необхідно було міняти застаріле фабрично-заводське обладнання, що вимагало значних капіталовкладень. Тим часом французькі капітали експортувалися і станови­ли 30% світових інвестицій. За даними на 1908 р. у| французьку промисловість і торгівлю було вкладе­но 9,5 млрд франків, в облігації та закордонні цінності'— 104,4 млрд франків. Вивіз капіталу І колонії та напівколонії давав величезні прибутки.Відсталою порівняно із СІЛА та Німеччиною була й структура французької економіки. Скорочували­ся потужності металургії, вугільної та інших галу­зей промисловості. Успішно розвивалася легка про­мисловість. Перед Першою світовою війною Фран­ція залишалася аграрно-індустріальною країноюснування гострих проблем у сільському господарстві також стримувало розвиток економіки. Аграрні реформи середини XIX ст. не змогли ліквідувати наявні в сільському господарстві супе­речності. Парцелярність (роздрібненість) селянських господарств і низький технічний рівень зумовили нерозвиненість внутрішнього ринку, затримували "зайве" населення у землеробстві, зменшували ри­нок робочої сили, приріст населення. Непосильною для французького сільського госпо­дарства виявилася конкуренція американського зер­на та інших продуктів, що призвело до гострої кри­ли і необхідності структурної перебудови аграрного сектора країни. На світовий ринок Франція виходила в основному .з дорогими тканинами, парфумами, косметикою, одя­гом, ювелірними виробами та іншими предметами розкоші.

3. Економічне вчення П.Буагільбера. (15балів).

П'єр де Буагільбер — засновник класичної полі­тичної економії у Франції .У працях «Докладний опис становища Франції...» (1696), «Роздрібна торгівля Франції» (1699), «Міркування про природу багатства, грошей і податків» (1707) та інших Буагільбер виступає з гострою критикою мерканти­лізму. Усупереч останньому він джерелом багатства вважає не обіг, а виробництво, зокрема сільське господарство. Він оголошує себе «адвокатом сільського господарства» і вимагає від уряду всілякого сприяння аграріям.

Буагільбер виступає за реформування податкової системи, проти державного регулювання цін на зерно. Буагільбер розуміє об'єктивну суть економічних законів, які ді­ють як закони природи. Природу він ототожнює з Провидінням, тобто з Богом. Він виступає проти втручання держави в економічне життя. Буагільбер доводить, що справжнє багатство нації — це різні корисні речі, а передовсім продукти землеробства. Джерелом багатства є праця. Теорія вартості. Буагільбера, як і Петті, Маркс називає заснов­ником трудової теорії вартості. Буагільбер виділяє ринкову ціну і «істинну», або «справедливу» вартість товару. Величину останньої він визначає витратами праці. Буагільбер виходить з того, що всі економічні зв'язки між людьми ґрунтуються на обміні продуктами праці. Цей обмін, підкреслює він, має відбуватися згідно із витрата­ми праці. А це означає, що Буагільбер стоїть на позиціях еквівален­тного обміну. Для нормального економічного розвитку країни, за Буагільбером, потрібен вільний обмін між галузями виробництва й відшкодову­вання витрат виробників. Ці проблеми можуть бути вирішені міжга­лузевим поділом праці за умов вільної конкуренції. Теорія грошей. Відсутність у Буагільбера чіткого розуміння при­роди товарного виробництва виявилась у трактуванні ним самого поняття «гроші». Він вважає, що гро­ші взагалі порушують природну рівновагу товарного обміну відпо­відно до «істинної вартості». Буагільбер бачить в грошах джерело всіх нещасть товаровиробників. Єдина корисна функція грошей, яку визначає Буагільбер, — це полегшення обміну. Саме тому, на його думку, не має значення, який товар виконує функцію засобу обігу. Отже, золото і срібло можна замінити паперовими знаками. Економічні ідеї розвинули далі фізіо­крати.

4. Визначте загальні для всіх країн риси промислового перевороту. Промисловий переворот – це перехід відручного, ремісничо-мануфактурного до до великого машинного фабрично-заводського виробництва. Важливою складовою промислового перевороту було впровадження у виробництво і транспорт робочих машин і механізмів, які замінили ручну працю людей; парових двигунів; створення сомостійної машинобудівної галузі. Промисловий переворот – це світовий процес. Для нього були характерними як загальні закономірності, так і специфіка особливості у кожній окремо взятій країні.Характерними рисами були: удосконалення техніки, розвиток машинобудування, розвиток банків та кредитної системи, розвиток промисловості та транспорту.

5.Визначте характеристики відповідних форм феодального землеволодіння в Західній Європі.

Алод — приватна сімейна власність, яка вільно відчужувалася — продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади (мар­ки). Марка базувалася, таким чином, на приватній власності на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці її членів. Одночасно зберіга­лася земельна власність галло-римського населення та церкви. Продовжувало діяти римське законодав­ство, яке оберігало цю власність. Разом з тим зроста­ло землеволодіння франкських королів та знаті. Карл Мартелл, король Франкської держави (714—751 рр.) провів військово-аграрну реформу. Суть її полягала у надан­ні воїнам-рицарям пожиттєвих земельних наділів —бенефіціїв — за умови виконання ними військової службу і васальної присяги на вірність королю-сеньйорові. Право власності на землю зберіга­лося за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмови від служби чи зради. У часи правління династії Каролінгів (з 751 р.) надання бенефіціїв стало системою. В IX ст. васальна служба стала спадковою. Бе­нефіцій перетвор. на феод — основну, най­поширенішу форму землеволодіння доби середньовіч­чя. Феодальне г-ство утверджувалося і роз­вивалося в межах маєтку-сеньйорії. Королівськими грамотами феодалам надавався імунітет — при­вілей здійснювати у своїх володіннях функції дер­жавної влади: фіскальні та судово-адміністративні. Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділил^Сеньйорії зви­чайного типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів). Орні землі домену із зерновим виробниц­твом становили майже третину його загальної площі. Були поширеними прекарні угоди, відомі з римських часів, згідно з якими алод вільного дрібного землевласника відчужувався на користь сеньйора чи церкви, а потім повертався селянинові в пожиттєве користування як прекарій (земля, вида на на прохання). Поступово прекарії стали спадко вими, взаємовідносини селян і землевласників обумовлювалися сплатою натураль-ної чи грошової рен­ти, виконанням селянином повинностєй на користь феодала та обов'язків сеньйорів щодо селян. Отже, протягом V — IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службо вого землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що ґрунту­валося на алодальній власності, витіснив феодаль­ний маєток-сеньйорія — замкнуте натуральне гос­подарство, власник якого (сеньйор) мав усю повноту влади на своїй території

6. Визначте, чим характеризується процес формування ринку праці та ринку капіталів для Англії, Франції, Нім та США.

У першій половині 19 ст. сформувався світовий ринок як підсистема господарства, пов'язана з об­міном товарів за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого об­міну. Він став формою усталених зв'язків між на­ціональними ринками, що внаслідок успіхів на транс­порті, в будівництві доріг остаточно утвердилася як складова частина загальносвітової ринкової госпо­дарської системи. Зовнішня торгівля набула світо­вого характеру. Формувалися світовий кредитний та валютний ринки. Масова міграція трудових ре­сурсів свідчила про виникнення міжнародного рин­ку праці. Отже, склалася система міжнародних еко­номічних відносин як результат взаємодії всієї сукупності світових господарських зв'язків. Основними чинниками цього процесу були розвиток великої машинної індустрії, утворення колоніальної системи, міжнародний поділ праці, що розподілив світ на промислово розвинені й економічно відсталі країни. Визначилися галузі, які працювали на основі імпортних надходжень або на експорт. Лише зовнішній ринок міг поглинути масовий випуск фабричних товарів. Для збереження панування на внутрішньому ринку національні корпорації повинні були забез­печувати світовий рівень з якості та цін.

Важливим фактором формування світового ринку було утворення колоніальних володінь. У 1914 р. територія колоній промислове розвинених держав становила 85 млн КВ; км з населенням 560 млн осіб. Найбільшими колоніальними імперіями стали Великобританія, про яку казали, що в ній ніколи не заходить сонце, та Франція.Основою формування світового ринку став міжна­родний поділ праці (МПП) зі спеціалізацією окре­мих країн у виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку. Протягом XIX ст. переважаючою формою МПП була міжгалу­зева предметна спеціалізація. З другої половини XIX ст. набула розвитку така форма МПП, як внутрішньогалузева спеціалізація. Провідною і найстарішою формою світогосподар ських зв'язків була міжнародна торгівля, до якої були залучені всі незалежні та колоніальні країни, її характерною ознакою був імпорт сировини з колоні­альних країн, оскільки найрозвиненіші країни, за ви­нятком СІЛА, були мінімально забезпечені сировиною З кінця XIX ст. для зовнішньої торгівлі власти­вою була тенденція зростання протекціонізму і вста­новлення монопольних цін. Важливою формою зовнішньоекономічних зв'язків були міжнародні міграційні процеси, пов'язані з переселенням європейців до Америки. З 1816 по 1856 р. з Європи до США емігрувало 5 млн, а в другій половині XIX ст. — 18 млн осіб. Ек-ним наслід­ком міжнар. міграції роб. сили було при­скорення розвитку промисловості та сільського гос­подарства в країнах імміграції, посилення міжнар-го поділу праці, зб. експорту товарів з цих країн і одночасно імпорту товарів у країни імміграції.

7. Визначте, що стало наслідками Великих географічних відкриттів? Великі географічні відкриття мали важливе зна­чення для господарства Західної Європи. Виникли економічні зв'язки між найвіддаленішими землями і народами різної матеріальної культури. Торгові шляхи перемістилися з Середземномор'я на океан. Зовнішня торгівля у XVI — XVIII ст. стала світо­вою. З американського континенту в Європу були завезені кукурудза, картопля, тютюн, какао, ваніль, індики. Європа віддячилася Новому Світові збіжжям, овочами і фруктами, різного роду тваринами. Поча­лося формування світового ринку, складної макро-цивілізаційної системи, основою якої були новоєвро­пейська цивілізація, і в яку поступово втягувалася Америка, Східна Європа з підвладними Росії про­сторами Євразії та африканський континент.

Небачений приплив до Європи благородних металів зумовив так звану революцію цін. Вона почалася насамперед в Іспанії, яка отримувала значну частку колоніального золота і срібла. Зросли ціни на това­ри в Іспанії, Португалії, Франції, Англії. Одночасно почалося здешевлення дорогоцінних ме­талів. Внаслідок революції цін найбільше збагати­лися купці, що займалися посередницькою торгів­лею, збільшилися прибутки промисловців. Приско­рився перехід до мануфактурного виробництва.

Одним із результатів Великих географічних від­криттів було створення світової колоніальної систе-ми. Найбільшими колоніальними державами спер­шу були Іспанія та Португалія. Дещо пізніше у світо­вий колонізаційний рух вступили Англія, Франція й Нідерланди, поступово перетворюючись у могутні колоніальні імперії. Нещадне пограбування колоні­альних народів призвело до нагромадження вели­чезних багатств у країнах Західної Європи.

8. Дайте визначення процесу первісного нагромадження капіталу.Історично пов’язується з первісним нагромадженням капіталу і становленням капіталістичного підприємництва. Капіталістичне підприємництво, що виникло в надрах феодалізму, відрізнялось від попередніх форм товарного господарства перш за все як велике виробництво, що використовує кооперацію праці багатьох найманих робітників. Виникнення капіталістичного підприємництва пов’язане з первісним нагромадженням підприємницького капіталу. Первісне нагромадження капіталу, що створює капіталістичні відносини, є процесом, який перетворює, з одного боку, засоби виробництва і засоби до життя в капітал, а з іншого — безпосередніх виробників у найманих робітників. Процес первісного нагромадження являв собою передісторію капіталізму та утвердження капіталістичного способу виробництва. Основу цього процесу становив розвиток товарного виробництва. З розвитком ремесел і торгівлі відбувалась усе більша диференціація ремісників, причому багаті цехові майстри перетворювались спочатку в скупників, а потім у промислових підприємців, що створювали капіталістичні майстерні та мануфактури. У процесі первісного нагромадження капіталу велику роль відігравали торговельний та лихварський капітали, які сприяли розвиткові товарно-грошових відносин. Торговельний капітал часто рухався впромисловість, і купець у цьому разі перетворювався в капіталіста-мануфактурника. Лихварі ставали іноді банкірами. Водночас із формуванням верстви найманих робітників відбувалось виникнення буржуазії — власників грошового і продуктивного капіталу. У процесі первісного нагромадження капіталу певну роль відігравало насилля.

Для переходу від дрібнотоварного виробництва були потрібні значні кошти. Процес так званого "первісного нагромадження капіталу" найбільш яск­раво проявився в Англії. Його основними шляхами були: аграрний переворот та Реформація; система державного боргу, в результаті якої надзвичайно збагатилися ті лихварі, купці і підприємці, котрі пози­чали державі гроші під великі проценти; протекціо­ністська політика уряду щодо національної буржу­азії; колоніальна система, піратство тощо.

У результаті змін, які відбулися в XVI — першій половині XVII ст., в Англії сформувався клас нових власників — дворян-джентрі, підприємців, купців-торговельників, заможних фермерів, які во­лоділи значними капіталами, але з ряду причин були позбавлені політичної влади. На середину XVII ст. п Англії загострилися релігійні суперечності. Саме вони й стали основним приводом для революції 1640—1660 рр.

Внаслідок революції було ліквідовано феодальну власність на землю. Нові класи та стани отримали поступ до державної влади. Було проголошено свобо­ду промислового й торгового підприємництва, усунено основні перепони для господарського піднесення. Почав зростати обсяг багатогалузевого мануфактурного в-ва, яке стало панівним у пр-ті Англії. Успішно розвивалися суднобудівництво, вовняні, паперові, скляні, металургійні, кораблебудівні мануфактури. За темпами і масштабами анг­лійська промисловість у кінці 18 ст. зайняла І місце в Європі,

У ході аграрного перевороту було ліквідовано дрібні селянські господарства, утверджувалась велика земельна власність лендлордів і фермерів. Сільське господарство досягло значних успіхів в агрокультурі та агротехніці. У XVIII ст. Великобританія стала країною класичного фермерського господарства.

У мануфактурний період торговельний капітал пе­реважав над промисловим. Головними сферами вкла­дення капіталів у Великобританії залишалися зов­нішня торгівля і морські перевезення. Велику роль в економічному зростанні Англії відіграв Навігацій­ний акт (1651 р.), згідно з яким зовнішньоторгові операції країни могли здійснюватися лише англій­ськими кораблями або кораблями тієї країни, звідки імпортувався товар. Цей закон підірвав посередни­цьку торгівлю і мореплавство найбільшого супро­тивника Англії — Голландію. Він сприяв розвитку англ. суднобудування і мореплавства. Англія обігнала за масштабами колоніальної і торгової екс­пансії Нідерланди, відвоювала у Франції її найваж­ливіші володіння, захопила Індію і перетворилася на світову колоніальну імперію

9. Дайте основні характеристики Нової економічної політики (непу)

У 1921 р. більшовики та їхній вождь В. Ленін були змушені визнати повний провал політики "воєнного комунізму" і перейти до нової економічної політики (непу). Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власни­кам; введення господарчого розрахунку на підприєм­ствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій; відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозверстки продподатком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення. у сільському господарстві неп передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішим була заміна продрозверстки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був у два рази меншим, ніж розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку.

У промисловості неп передбачав повернення дрібних та середніх підприємств їхнім власникам, проведення децентралізації управління промисловістю. Підприємства могли об'єднуватися у трести. Була підмінена обов'язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У галузі торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної організовувались ярмарки. Неп сприяв розгортанню кооперативного руху. Сформувалася єдина система кооперації: споживчої, сільськогосподарської, кредитної, виробничої. Вона сприяла підвищенню продуктивності праці, заготівлі й збуту продукції, елективному кредитуванню селянських господарств.

10. Державне регулювання економіки за Дж. Кейнсом

Неокласична теорія зображала економіку як саморегулюючу систему, у якій порушена рівновага неминуче відновлюється за рахунок раціональної поведінки господарюючих суб'єктів. Людиною, яка зробила чергову рево­люцію в економічній науці, став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946). Д. М. Кейнс, син викладача економіки Невіла Кейнса, закінчив Кембріджський університет. Економічні потрясіння, пов'язані з Великою депресією, змусили його переглянути ряд за­гальноприйнятих в економічній науці тверджень і запропонувати принципово нове трактування механізму функціонування ринкової економічної системи, викладене в книзі «Загальна теорія зайня­тості, відсотка і грошей» (1936) Центральна ідея, навколо якої будується вся система доказів, полягає в тому, що конкурентна ринкова економіка не може забез­печити автоматичне відновлення рівноваги за умови повного вико­ристання ресурсів. Економічна система в принципі нерівноважна і попит не йде автоматично за пропозицією, як це випливало із «за­кону Сея». Основною причиною, яка порушує рівновагу в економічній си­стемі, є нестача ефективного попиту, величина якого тотожна національному доходу. Національний дохід під час використання розпадається на спо­живання і заощадження.

Ця обставина робить автоматичне перетворення заощаджень в інвестиції дуже проблематичним. Неспожиту частину доходу люди не поспішають вкладати у виробництво, тому що існує явище, називане Кейнсом «перевагою ліквідності». Певні причини спону­кають власників доходів тримати свої кошти в грошовій (ліквідній) формі. Насамперед, це потреба у готівці для виконання поточних угод — трансакцій («трансакційний мотив»). Потім — очікування можливого підвищення ставки відсотка, що дає можливість отриму­вати від своїх заощаджень більший дохід («спекулятивний мотив»). 3 іншого боку, розміри інвестицій залежать від фактора, який Кейнс називає «граничною ефективністю капіталу», що вира­жається через відношення очікуваного прибутку від приросту капіталовкладень до самого цього приросту.

Недостатньо успішно виконують свою регулюючу роль і ціни. Падіння попиту в умовах неповної зайнятості веде не до зниження цін, а до скорочення виробництва і ще більшого загострення про­блеми зайнятості.

Що ж стосується заробітної плати, то і вона не стає ефективним інструментом досягнення повної зайнятості. Діяльність профспі­лок, соціальні програми роблять заробітну плату негнучкою і не дозволяють їй оперативно реагувати на зміни попиту та пропозиції на ринку праці.

11. Економічна думка Вавілонії. (15балів).

Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месо­потамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у дер­жавах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна влас­ність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою зако­нодавства регулювати економічну діяльність населення та регламе­нтувати приватноправові відносини.

Відомою пам'яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського царя Хаммурапі. Текст законів складається зі вступу, 282 статей та підсумку. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найбільш цікаві (з економічного погля­ду) статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускається у тій мірі, яка не спричинятиме ма­сового зубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних служ­бовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне рабство. У цілому закони ца­ря Хаммурапі є системою правових норм, спрямованих на регулю­вання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е.

12. Економічна думка Стародавнього Єгипту. (15балів).

Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати ек-ну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насампе­ред правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Одні з перших відомих нам пам'яток економічної думки нале­жать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображен­ня численні питання організації та управління державним господар­ством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися з творів державних чиновни­ків (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Проречення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», рі­чні адміністративно-господарські та юридичні документи. У Ст. Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матеріальних ресурсів. Тому періодично проводилися переписи населення з урахуванням вікових і професійних особливостей, скла­далися земельні кадастри, обліковувалась худоба та інші матеріальні ресурси. Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) госпо­дарством, організацію праці царських ремісників (майстрів) та землеробів — безпосередніх виробників матеріальних благ у староєгипетському суспільстві.

Важливе місце у давньоєгипетській літературі належить повчан­ням — творам дидактичного характеру, в яких розглядаються питання управління державним господарством на найрізноманітніших його рівнях. Так, наприклад, «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.) дає уявлення про полі­тичні та економічні функції фараона — глави держави, про класовий характер староєгипетської влади. Автор говорить про необхідність ворожого ставлення до незаможних та придушення натовпу, з одно­го боку, і возвеличування, нагородження царем своїх вельмож, жер­ців — з іншого. Тоді вони працюватимуть задля царя як один загін і не буде серед них бунтарів¹. У «Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі» (XXI — XVIII ст. до н.е.) не тільки узагальню­ється життєвий досвід, а й описується соціальна структура Старода­внього Єгипту. При цьому оспівується та прославляється професія писаря (чиновника), яка давала змогу посісти високе місце в ієрар­хічній державній системі. Ідеться про привілеї, незалежність, зага­льне пошанування посади писаря, яку можна було отримати лише після підготовки в спеціальній школі писання.

Заслуговують на увагу такі пам'ятки економічної думки Старо­давнього Єгипту, як «Проречення Іпусера» (відома копія початку XVIII ст. до н.е.) та «Пророцтво Неферті». Вони розповідають про соціальний переворот, що стався у XXIII — XXI ст. до н.е., опису­ють розпад централізованої системи управління, розкрадання подат­кових декларацій, знищення сувоїв законів судової палати та ін. Ли­хо для держави — порушення суворої регламентації господарства, брак контролю за діяльністю виробників та бездіяльність чиновни­ків. У цих творах всіляко обстоюється ідея централізму, єдності да­вньоєгипетської держави — надійної запоруки порядку в країні та стабільних доходів чиновників державного апарату.

13. Економічна думка Стародавнього Китаю. (15балів).

Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV — III ст. до н. є. Про­тягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо еко­номічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручання держави в економічне життя країни та методів управління ним: Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившись на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть: Назва цього напряму походить від імені його засновника — Конфуція (Кун-цзи) (бл. 551 — 479 до н.е.). Основні постулати вчення Конфуція викладено у збірці «Лунь юй» («Бесіди й міркування»), записаній його учнями. Його вчення захищало архаїчні стосунки, ві­чний та незмінний порядок, установлений іще легендарними прави­телями глибокої давнини, сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання ритуалів, обрядів, певних норм ети­ки та моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відносин як запоруку стабільності державного ладу. Конфуцієм було запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель мав дотримува­тися економії у витратах та дбати про людей. Видатним представником конфуціанства у Стародавньому Китаї був Мен-цзи Він висунув концепцію поділу китайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи, що такий поділ є «загальним законом у Піднебесній». Тим самим ви­знавалися природними відносини панування й підпорядкування. Ке­ровані мали утримувати тих, хто ними керує. Щоб це виконувалося як найуспішніше, Мен-цзи пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему «криничних полів» (названа так за порядком розміщення полів, що нагадує ієрогліф «криниця»). Згідно з нею громадська земля розмежовувалася на дев'ять однако­вих ділянок. Вісім із них оброблялися окремими родинами, а дев'ята («суспільне поле») — усіма цими родинами спільно. Урожай з цієї ділянки було призначено для держави.

Виразником економічних ідей стародавнього конфуціанства був також Сюнь-цзи У своєму вченні він, на відмі­ну від Конфуція і Мен-цзи, виходив з «лихої природи» людини. На його думку, тільки практична діяльність породжує доброчесність. Не засуджуючи прагнення людей до збагачення, Сюнь-цзи вважав ознакою чесноти, якщо бідний збагатів, діючи у рамках закону. Він висловив ідею про необхідність поділу праці. Сюнь-цзи зазначив, що речі, котрими користується одна людина, є результатом праці багатьох людей, оскільки кожна людина не може одночасно володі­ти мистецтвом усіх [ремесел]. Згідно з поглядами Сюнь-цзи основними принципами економіч­ної політики держави мають бути: економія у витратах, забезпечен­ня достатку народові, необхідність збереження надлишків.

Конфуціанство зазнало також впливу такої течії старокитайської суспільної думки, як легізм. Школа легістів виникла в VI — V ст. до н.е. Одним з її засновни­ків був Лі Куй — перший міністр правителя царства Вей Він склав «Зведення» усіх наявних до нього законів, ко­тре стало основою законодавства у період НІ ст. до н.е. — III ст. н.е. Є відомості, що Лі Куй створив учення про найповніше використан­ня сил землі, утіливши в ньому ідеї державного регулювання хліб­ного ринку. Держава, як уважав Лі Куй, мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та голоду.Визначним представником школи легістів був Гунсунь Ян відомий іще як Шан Ян. Його економічні погляди ви­кладено у «Книзі правителя області Шан», складеній його учнями у кінці IV — першій половині III ст. до н.е. Шан Ян уважав, що дер­жава досягає процвітання за допомогою двох засобів: землеробства й війни. Правителю необхідно нагромаджувати великі запаси про­довольства для ведення воєн і утримування чиновників. До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) — засновник школи моїстів. Учення Мо Ді та його по­слідовників викладено в книжці «Мо-цзи», написаній у III — II ст. до н.е. Моїсти виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й за­кликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуань-цзи». Тра­ктат визнає закономірність змін у природі й суспільстві. Зміни в громадському житті пояснюються чергуванням урожайних і невро­жайних років. Автори «Гуань-цзи» виходять з того, що могутність держави зро­стає завдяки наполегливій праці. Тому вони пропонують провести регламентацію праці землеробів, ремісників, торговців та служилих людей, аби ці соціальні групи населення не міняли своїх занять.

14. .Економічна думка Стародавньої Індії

Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджу­валися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв'язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Пи­семними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно ре­лігійні трактати буддійські та брахманістські.Вони да­ють уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економі­чних категорій, зокрема власності, майна. Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов'язку, матеріальної ви­годи та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу. Найвідомішими книжками про обов'язок (дхарму) є «За­кони Ману», про вигоду (артху) — «Артхашастра», про кохання (ка-му) — «Камасутра». «Закони Ману» (близько II ст. до н.е. — І ст. н. є.) — це збірка релігійних, моральних, політичних та правових вка­зівок, що приписувалися міфічному родоначальникові людей Ману. У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера котра об'єднувала тваринництво, землеробство, торгів­лю та лихварство. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському госпо­дарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов'язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя лю­дини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонують­ся брахманізмом. «Артхашастру» присвячено користі, ма­теріальній вигоді — артхі. Це трактат про: мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» — Це зведення правил, адре­сованих царям та правителям, якими вони мають; керуватися у своїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано ґрунтовні відомості про економіку, адміністрацію, со­ціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику ін­дійської держави.

«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарсько­му житті країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної полі­тики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи. Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманіт­ні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. «Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою ре­гламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибут­ком. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, і його норма заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10%.

15. Економічна теорія недосконалої конкуренції Дж. Робінсон.

Головна її праця (побудована на завадах неокласи­цизму) «Економічна теорія недосконалої конкуренті» стала відомою в усьому світі. Дж. Робінсон ставить собі за мету довести, що конкуренція за умов монополізації виробництва видозмінюється, але зберігається, як зберігається сам ринок. Щоб довести це, Робінсон користується прийомами неокласичної школи, її основоположними категоріями — граничний дохід, еластичність попиту і пропозиції і т. ін. Вона виходить із того, що категорія досконалої конкуренції є абст­рактною моделлю, яка ідеалізує реальне становище на ринку, але має важливе значення для розуміння принципів ринкової поведінки фірми. Її увагу привертають інші ринкові ситуації: чиста монополія, монопсонія, олігополія та зв'язані з ними форми монополізації рин­ку, їхню природу Робінсон виводить із відношення економічних агентів до факторів виробництва та диференціації товарного світу.

Вона виходить із того, що в економіці не існує незалежних само­стійних виробників; що об'єктивними є процеси концентрації, корпоратизації, зумовлені перевагами великого виробництва; що моно­полії впливають на ринкове співвідношення попиту і пропозиції та забезпечують різноманітні форми контролю над ринком. Чисту (абсолютну) монополію вона визначає, як володіння продуктом, для якого немає близького замінювача. Покупець у та­кому разі позбавлений можливості вибору і змушений купувати то­вар у монополіста (один продавець — багато покупців). Існування чистої монополії Робінсон зв'язує з монополією на фа­ктори виробництва, особливо на сировину. Тому чиста монополія, на думку Робінсон, — це швидше теоре­тичне поняття, а не реальна ситуація. На ринку вона так само мало­ймовірна, як і досконала конкуренція.

Дж. Робінсон указує також на те, що монополія не обов'язково зв'язана з виробництвом і власністю на окремий вид товару. Виробники однорідних, але неоднакових за характеристиками товарів стають монополістами. Монополія — це не що інше, як наявність одного продавця кожного специфічного товару. Монопсонія — ситуація, протилежна чистій монополії (один по­купець — багато продавців). Аналізуючи цю ситуацію, Робінсон по­казує, що монопсоніст також може застосовувати цінову дискримі­націю і в такий спосіб контролювати ринок. Але і його влада на ринку обмежується багатьма факторами.

Реальним для ринку є щось проміжне між чистою конкуренцією та чистою монополією, і на думку Робінсон, такий стан наочніше відображає чинники поведінки монополістів на ринку. Це тип рин­ку, який контролюється кількома фірмами, — олігополія. Як прави­ло, фірми об'єднуються і перешкоджають вступу інших фірм на ри­нок, У результаті там панує обмежена кількість виробників однорідного або взаємозамінного продукту.

Ціноутворення за умов недосконалої конкуренції. Особливістю олігополії є взаємозалежність рішень панівних фірм у галузі цінової політики. Жодне таке рішення не може бути прийняте без урахуван­ня можливих контрзаходів з боку конкурентів. Отже, за олігополії проведення власної цінової політики стає неможливим: конкуренція втрачає свою досконалість і набирає но­вих форм, в яких синтезуються монополія й конкуренція, що дає змогу поєднати їхні переваги і змушує примиритись із поєднанням їхніх недоліків. Це проявляється в тім, що ціна втрачає свою елас­тичність, через підвищення цін зменшується рівень пропозиції, спадає попит.

Водночас Робінсон указує на те, що цінова конкуренція в оліго­полії не припиняється, вона здійснюється за рахунок якісної моди­фікації товару, зміни його функціональності, поліпшення реклами, запровадження нових форм торгівлі. Один продукт може бути замі­нений іншим того самого виду, але вищого гатунку, тобто дорож­чим. Зростає роль торговельної марки, реклами. Покупець ураховує якість, транспортні витрати, обслуговування, надання кредиту, упа­ковку, зовнішній вигляд. У такий спосіб відбувається диференціація однорідного товару, що забезпечує новому його різновиду таке саме монопольне становище на ринку.

Але Робінсон не приділяла окремої уваги аналізу проблеми ди­ференціації товару, вона обмежилась висновком, що в суспільстві кожен виробник є наперед визначеним монополістом. На її думку, диференціація продукту є не єдиною і не визначальною умовою влади монополіста на ринку і Робінсон підкреслює, що передумовою виникнення олігополії і недосконалої конкуренції є концентрації виробництва, що «скрізь можна спостерігати тенденцію до монополізації, яка проявляється у програмах обмеження, системах квоту­вання, раціоналізації, зростанні гігантських компаній»

Пропонуючи свою теоретичну концепцію, Робінсон дотримува­лася антимонополістичної позиції, виступала проти засилля моно­полій.

16. Економічне вчення Ж.Б.Сея

«Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства» було упе­рше видано Сеєм 1803 р., але, оскільки він не захотів усунути з книжки критику фінансової політики уряду, її не перевидавали до 1814 р. Саме тоді Сея було відряджено новим урядом в Англію для вивчення стану її економіки. Він спостерігає бурхливий розвиток індустрії і робить висновки, які знайдуть відображення в його теорії. Результати досліджень було також опубліковано в трактаті «Англія та англійці» (1814). Цього ж року доопрацьований «Трактат полі­тичної економії» знову вийшов у світ. За життя Сея він перевидава­вся п'ять разів. 1821 р. його було видано англійською мовою, і він на довгі роки став стандартним навчальним посібником з політичної економії в Англії та Америці. У 1828—1829 рр. Сей опублікував «Повний курс практичної по­літичної економії» у шести томах.

Предмет політекономії. Політичну економію Сей визначає як науку, що дає змогу пізнати природу багатства, способи його ство­рення, порядок розподілу, та феномени, що спричиняють його зник­нення. Це наука, яка базується на кількох фундаментальних прин­ципах і переважну більшість висновків виводить із цих принципів.

Аналізуючи виробництво, Сей стверджує, що не лише земля є фактором багатства, бо під багатством слід розуміти будь-які ре­зультати виробництва, що приносять користь, мають реальну внут­рішню цінність.

Отже, виробництво означає продукування ко­рисних послуг, які можуть виступати в матеріальному і нематеріа­льному вигляді та обмінюватись одна на одну завдяки однаковій внутрішній цінності.

Теорія вартості. Сей під вартістю розуміє корисність, і хоча й зазначає, що метою його аналізу в межах проблеми розподілу є до­слідження законів, які регулюють розподіл вартості, однак відмов­ляється від трудової теорії вартості.

Його розуміння витрат виробництва збігається із визначенням чинників ціни: собівартість, що включає витрати виробничих послуг (капіталу і праці), ренту та прибутки. Обмін виробничими послуга­ми визначає ситуацію на ринку. Попит на ці послуги, як основу цін­ності всіх інших послуг, зумовлює їхня власна цінність. Отже, трудову теорію вартості Сей розуміє досить плюраліс­тично: вартість розглядається як ціна, тобто залежить від корис­ності товару, витрат на його виробництво, а також від попиту і пропозиції.

Теорія трьох факторів. Головну ідею праці Сміта — трудове походження багатства — було трансформовано Сеєм у теорію трьох факторів виробництва. Людина, капітал та земля — основні агенти виробництва, чинники зростання багатства в суспільстві. Саме вони доставляють те, що Сей згідно зі своєю теорією послуг називає про­дуктивними послугами. На них існує попит промислових підприєм­ців. Підприємці комбінують виробничі послуги з метою задоволення попиту на продукти споживання.

Підприємець у Сея — це людина, що наділена особливими якостями, котрі дають їй змогу вести виробництво вибраним свідомо курсом, панувати у сфері розподілу. Це не капіталіст у вузькому значенні цього слова, не землевласник чи робітник, які майже завжди пасивні, а людина, навколо якої «обертаються» виробництво й розподіл, підкоряючись її впливові й силі волі. Тобто Сей фактично розглядає підприємця як четвертий фактор виробництва.

Ціноутворення. Розміри корисності факторів (послуг), тобто ве­личина заробітної плати, прибутку й ренти, на думку Сея, виявля­ються в процесі обміну. Саме в процесі обміну відбувається форму­вання ціни на корисні послуги. Сей уважає, що ціна формується на ринку під впливом попиту та пропозиції. Тобто закон попиту та пропозиції регулює ціну послуг і проду­ктів, розміри прибутків, ренти, процента, заробітної плати. Теорія ринку. Описані підходи лягли в основу концепції, яка здобула Сею визнання і достатню кількість послідовників, — теорії ринку, яку назвали «законом Сея». Суть теорії полягає в тім, що, за твердженням Сея, товари та послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює потребу в інших, по­стійно забезпечуючи потенційний попит. Завдяки цьому кризи над­виробництва неможливі.Інакше кажучи, кожний продавець є одночасно й покупцем, і на­впаки: щоб придбати, необхідно спочатку продати. Тому Сей робить висновок, що рівновага попиту та пропозиції встановлюється авто­матично і відбивається тільки на ціні, а не на можливості реалізації товару.Ідеї Сея лягли в основу багатьох досліджень майбутнього — про­блем циклічного розвитку, теорії граничної корисності, теорії факторів виробництва, теорії підприємця-організатора, підприємця-новатора та багатьох інших, не кажучи вже про теорію попиту і пропозиції, яка знайшла відображення в економічних працях його наступників.

17. Економічне вчення Т.Р. Мальтуса.

Томас Роберт Мальтус (1766—1834) навчався у коледжі при Кембріджському університеті. Після закінчення був сільським свя­щеником, а з 1793 р. і викладачем у згаданому коледжі- Там прояви­вся його інтерес до філософії та політекономії. 1798 р він анонімно публікує свій памфлет «Нарис про закон народонаселення у зв'язку з майбутнім удосконаленням суспільства», де викладає деякі свої погляди на закономірності і взаємозалежності економічного та де­мографічного процесів. Саме ця праця, що кілька разів перевидава­лась, сприяла перетворенню Мальтуса на одіозну постать, об'єкт найжорстокішої критики.

Теорія народонаселення Мальтуса привертала увагу не стільки постановкою суто демографічних проблем, скільки тим, що вона спростовувала уявлення про можливість удосконалення суспільства з допомогою соціального законодавства та державного регулюючого впливу. Вона створила передумови для розробки цілої низки еконо­мічних та соціальних доктрин.

Мальтус доводить, що приріст населення саморегулюється пере­довсім обмеженістю засобів існування. Щойно кількість цих засобів зросте — зросте й населення, якщо цьому не заважатимуть якісь надзвичайні перешкоди. Надзвичайними він називає моральні пере­пони, пороки та нещастя, які не мають об'єктивно-економічної при­роди, але котрі, у свою чергу, можуть бути наслідком надмірного зростання населення.

Теорія народонаселення породила небезпідставні звинувачуван­ня Мальтуса в зайвому песимізмі, але для нього самого вона стала поштовхом для ґрунтовного дослідження економічних проблем, що мали підтверджувати його доктрину. Він упритул підійшов до від­криття кількох класичних законів політекономії, таких, наприклад, як закон граничної корисності, земельної ренти, фонду заробітної плати, що їх згодом сформулюють представники неокласичного на­прямку.

Мальтус зробив значний внесок у дослідження проблеми циклічно­сті економічного розвитку. Причини цього явища він убачав передов­сім у способах розподілу суспільного продукту, що, на його погляд, ви­значає обсяги виробництва та розміри попиту на вироблену продукцію.

Економічні цикли. Мальтус, по суті, був одним із перших еко­номістів, який визнав існування проблеми циклічності розвитку. Він критикував Сея, який теоретично доводив неможливість криз, тобто неможливість надвиробництва товарів понад ту кількість, що може бути спожитою, а труднощі реалізації зв'язував із недостатнім роз­витком системи торгівлі. Мальтус зазначає, що зростання населення само собою не забез­печує зростання попиту. Він не ототожнює платоспроможного по­питу та попиту, що спричиняється зростанням потреб, і намагається дати відповідь на питання: чи впливає розподіл на споживання й по­пит, чи існує зв'язок між попитом та доходами, між попитом і спо­живанням та заощадженням.

Теорія розподілу. На думку Мальтуса, основна проблема еконо­мічної теорії полягає у визначенні законів раціонального розподілу доходів. У центрі теорії розподілу Мальтуса лежить вартість ство­реного продукту,

Проблема реалізації. Проблема реалізації створеного продукту аналізувалась Мальтусом з кількох сторін: він намагався показати, як продукт розподіляється між класами і як реалізується його вар­тість; як цей розподіл впливає на дальше виробництво, його струк­туру і його обсяги; як зростання народонаселення позначається на розвитку виробництва та зайнятості; що спричиняє кризи надвироб­ництва за тенденції до зростання населення і які існують механізми запобігання кризам; в якому співвідношенні перебувають різні фор­ми доходів і як це співвідношення впливає на дальший економічний розвиток.

Теорія ефективного попиту. Розподіл суспільного продукту на доходи — це лише перший крок на шляху до забезпечення економі­чної рівноваги. Другим, і, на думку Мальтуса, надзвичайно важли­вим — є способи використання прибутку.

Отже, прибуток є мотивом капіталістичного виробництва, джерелом його розвитку й запорукою врівноважування економі­ки. Досліджуючи проблему оптимального співвідношення попиту та пропозиції, як основи стабільного поступального економічного роз­витку, Мальтус дійшов висновку, що класична політекономія зали­шає поза увагою механізм розподілу чистого доходу капіталіста на споживання та нагромадження, тоді як отриманий прибуток капіта­ліст розподіляє на дві частини — ту, що є основою дальшого розши­рення виробництва (заощадження), і ту, що призначається для осо­бистого споживання.

Заробітна плата потрапляє в центр уваги Мальтуса в ході ана­лізу попиту як одного зі складових рівноваги. Зазначаючи, що всі інші види доходів впливають лише на еластичність попиту, він ука­зує на тісний зворотний зв'язок заробітної плати із розмірами при­бутку, отже, з інвестиціями. Одночасне їх зростання, таке, що не призвело б до спаду виробництва, можливе лише за певних умов.

18. . Економічне вчення У.Петті.

Уільям Петті (1623—1687) — основоположник класичної полі­тичної економії в Англії. Він народився в сім'ї ремісника. Оцінка економічних поглядів У. Петті є неоднозначною. Одні вважають його меркантилістом, інші (здебільшого марксисти) — за­сновником класичної політичної економії. Детальний аналіз його праць дає, однак, підстави для висновку, що він є економістом пере­хідного періоду від меркантилізму до класичної політичної еконо­мії. Його перу належить кілька наукових творів: «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682).

У своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину мерканти­лізму. Обґрунтовуючи економічну політику держави, він розвиває теорію торгового балансу, виступає за нагромадження в країні золо­та і срібла, виправдовує колоніальну експансію, виступає як прихи­льник втручання держави в економічне життя.

Завдання науки Петті вбачав у необхідності пояснити «таємничу природу» цілого ряду явищ, з'ясувати суть економічних процесів. Застосував Петті й новий метод дослідження економічних явищ. Перебуваючи під значним впливом таких філософів-матеріалістів, як Ф. Бекон і Т. Гоббс, саме в них він запозичив деякі методологічні за­сади, які доповнив розробленими ним самим статистичними таблиця­ми. Визначення багатства. Уже сама постановка цього питання бу­ла в Петті іншою, ніж у меркантилістів. Він намагається не просто дати його визначення, а й кількісно підрахувати його з тим, щоб сприяти впорядкуванню оподаткування. На відміну від меркантилістів, він бачить багатство як суму ру­хомого й нерухомого майна. Проте, як уже зазначалось, золото і срібло — це не єдиний вид ба­гатства. Заслугою Петті є усвідомлення «виробничого» походження ба­гатства, джерелом якого є не сфера обігу, а праця, виробництво.

Теорія вартості. Петті вважають засновником трудової теорії вар­тості. До проблеми визначення вартості він підходить з позиції пропо­рційного обміну, що визначається витратами праці на виробництво то­варів і залежить від її продуктивності в різних галузях. Якщо ж, на думку Петті, продуктивність праці з видобутку срібла зросте, наприклад, удвічі, то бушель хліба буде прирівнюватися вже до двох унцій срібла. Отже, «природна ціна» у Петті — це, по суті, вартість. Але у Петті немає розуміння вартості як об'єктивної реально­сті, як внутрішньої властивості товару. Він визначає не вартість товару, а його відносну вартість у грошовому вираженні, не відокремлюючи й вартість від ціни, її грошового визначення.

Заробітну плату Петті розуміє як ціну праці. Якщо меркантилі­сти просто схвалювали закони, що фіксували максимальний рівень заробітної плати, то Петті намагається знайти її об'єктивні фактори, визначити природну ціну праці. її величину він визначає вартістю засобів існування. Однак цю правильну думку Петті зводить нані­вець, коли пише, що рівень заробітної плати має дорівнювати міні­муму засобів існування, тобто забезпечувати лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб примусити робітників працювати. Низь­ка заробітна плата, на його думку, гарантує одержання прибутку ка­піталістами, здійснення нагромадження, а зрештою — конкуренто­спроможність Англії на зовнішніх ринках.

Рента також є продуктом праці. її величина — це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробниц­тва, до яких Петті відносить заробітну плату й витрати на насін­ня. Отже, рента, як визнає Петті, — це результат неоплаченої праці робітника.

Водночас Петті називає «природною та істинною» земельною рентою чистий (натуральний) продукт, створений у господарстві дрібного виробника. Аналізує Петті й суто земельну ренту, зокрема дає досить глибокий, як на ті часи, аналіз диференційної ренти.

Теорія процента. Процент Петті називає «грошовою рентою» і розглядає його як щось похідне від ренти. Величина процента зале­жить від розмірів земельної ренти й кількості грошей в обігу. У пра­ці «Різне про гроші» він трактує процент як страхову премію і плату за утримання. Петті заперечує необхідність законодавчого регулю­вання процента.

Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства й національного доходу. Він першим виокремив категорію національного доходу і здійснив його розрахунки. Національний дохід, на його думку, створюється і у сфері матеріального виробництва, і у сфері послуг

19. Економічні погляди Арістотеля.

Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Арістотеля (384 — 322 до н.е.) — найвидатнішого мислите­ля давнини. З його численних праць, що охоплюють найрізноманіт­ніші галузі знань (філософію, логіку, психологію, етику, політику, фізику, економіку та ін.), слід назвати «Політику» і «Нікомахову етику», в яких містяться міркування з економічних питань. Арістотель досліджував більш широке коло теоретико-економічних про­блем, ніж Ксенофонт і Платон, і виявив більшу глибину й оригіна­льність. Виходячи з того, що природний потяг людей до спільного життя приводить до утворення родини, селищ, а згодом і держави, Арістотель, як і Платон, створив проект «найліпшої держави». Соці­альною основою такої держави мають бути громадяни, які володі­ють «власністю середньою, але достатньою», оскільки «середній до­статок з усіх благ якнайліпший». Населенням держави є землероби, скотарі, ремісники, торговці, воїни, наймані працівники та раби. Найбільш привілейованими і шанованими громадянами є політичні діячі, а також філософи. Уся земля держави поділяється на дві час­тини, одна з яких перебуває у державному володінні, а інша — у приватному. Провідною галуззю економіки Арістотель також ува­жав землеробство.

Основою виробництва, на думку Арістотеля, має бути рабська праця. Основні безпо­середні виробники — це раби. Відтак існування рабства є економіч­ною необхідністю. Раба Арістотель розглядав як «наділене душею знаряддя». А через те, що раби є першим предметом власності, то саме вони стають основою багатства й головним джерелом його збільшення.

Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як накопичення грошей. Багатство першого виду має межу, якою є споживання. Багатство, виражене у грошовій формі, не знає меж. Відповідно до цього Арістотель розрізняв економіку і хрематистику. Під економікою він розумів мистецтво надбання благ, необхідних для життя чи корисних для дому, а також для держави, тобто приро­дну господарську діяльність, зв'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала й обмін (дрібну торгівлю) у межах, необхідних для задоволення потреб. Хрематистикою Арісто­тель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші.

Безперечною заслугою Арістотеля є аналіз зародження й розвит­ку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу. Вихідним пунктом, за Арістотелем, була мінова торгівля, тоб­то безпосередній обмін продукту на продукт, коли мінові відносини спочатку виникли між родовими сім'ями (общинами), а потім стали розвиватися всередині них. Поширення мінової торгівлі поступово привело до появи грошей, і мінова торгівля перетворилася на товар­ну (товарний обіг), яка є, власне, обміном за допомогою грошей. На думку Арістотеля, виникнення грошей — необхідність, зумовлена розвитком торгівлі. Гроші існують для зручності обміну. Природними функціями грошей Арістотель вважав функції засобу обігу й міри вартості. У міру нагромадження грошей товарна торгівля, у свою чергу, перетворюється на велику торгівлю, яка належить до хрематистики.

У цілому економічна думка Стародавньої Греції розвивалася спочатку за умов розкладу общини, виникнення рабства, пізніше — його розвитку й кризи. Тому в центрі уваги старогрецьких мислите­лів незмінно перебували проблеми рабовласництва, які вони розгля­дали, виходячи із соціальної, політичної та економічної ситуації того часу. Ті самі обставини зумовили й переважання в них натураль­но-господарського підходу до економічних питань. Щоправда, по­глиблення суспільного поділу праці, пожвавлення ремесла й торгівлі зробили необхідними спеціальні дослідження переваг натурального й товарного господарства, різних сторін товарно-грошових відно­син. Наукові досягнення давньогрецьких авторів зв'язані зі спроба­ми теоретичного осмислення таких економічних процесів і явищ, як поділ праці, обмін, товар, гроші та ін., прагненням зрозуміти закони господарського життя.

20. Економічне вчення Д. Рікардо.

Давид Рікардо (1772—1823) — видатний представник класичної політичної економії. Він народився в сім'ї лондонського біржового маклера. Його перші економічні праці було присвячено пробле­мам грошового обігу. 1817 р. було опубліковано його головну пра­цю «Основи політичної економії та оподаткування». У цій праці, як і в інших, Рікардо виступає як ідеолог промисло­вої буржуазії. Він не тільки розробляє економічну програму буржуа­зного розвитку, а й бере активну участь у політичній боротьбі бур­жуазії з землевласниками.

Як і Сміт, Рікардо бачить капіталістичні відносини природними і вічними. Він розвиває ідею свого попередника про особистий інте­рес як головну рушійну силу суспільного розвитку за умов повної свободи дії.. На головне місце він ставить інтереси промислової буржуазії, рішуче виступаючи проти великих землевласників — лендлордів.

Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу. Рікардо фактором зростання вважає розподіл. Теорія вартості. Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну й міно­ву цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоча вона абсолютно необхідна для неї. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел — рідкісності і кількості праці, що необхідна для їх добування. Існують товари, цінність яких визначається виключно їхньою унікальністю (статуї, картини, раритетні книги, монети). Цінність цих товарів не обмежу­ється кількістю праці, витраченої на їх виготовлення, і змінюється залежно від багатства і смаків споживача. Проте їхня кількість у за­гальній масі товарів незначна. Мінова цінність переважної більшості товарів визначається тільки працею.

Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він вважає, що зміни в заробітній платі не спричиняють відповідних змін цінності товару. Зміни в заробітній платі позначаються лише на величині прибутку. Рікардо також розрізняє «природну» й «ринкову» ціну. Під при­родною він фактично розуміє цінність, під ринковою — ціну. Рин­кові ціни зазнають випадкових і тимчасових коливань.

Гроші. Рікардо багато уваги приділяв аналізу грошей і грошово­го обігу. Це не випадково. Досконало знаючи правила біржової гри, він намагається теоретично обґрунтувати проблему грошового обі­гу. Крім того, це питання було тоді надзвичайно актуальним у зв'язку з припиненням Англійським банком у 1797 р. обміну банк­нот на золото, що зумовило їхнє знецінення. Саме тому Рікардо взяв активну участь у полеміці, що розгорнулася з цього приводу.

Теорію грошей Рікардо будує на основі своєї теорії цінності. Гроші він розглядає як товар, що має цінність. Основою грошової системи є золото. Цінність золота і срібла, як і будь-якого іншого товару, визначається витратами праці.

Теорія розподілу. Основною проблемою політичної економії Рі­кардо називав розподіл. Саме тому основу його системи становить теорія заробітної плати, прибутку й ренти. Ці категорії він розглядає з погляду їхньої величини і співвідношень.

Заробітна плата у Рікардо це — дохід робітника, плата за пра­цю. Праця як товар також має природну й ринкову ціну. « Отже, природна ціна праці визнача­ється в Рікардо цінністю засобів споживання робітника і його сім'ї. Природна ціна не є незмінною.Ринковою ціною праці є та, що фактично виплачується робітни­кам. Рікардо ставить її в залежність від попиту і пропозиції, тобто узалежнює рух заробітної плати від руху народонаселення. За умов швидкого зростання населення попит на робочі руки відстає від про­позиції і заробітна плата знижується.

Прибуток. Прибуток у Рікардо — це перевищення цінності над заробітну плату. Він не має жодних сумнівів, що робітник створює своєю працею цінність більшу, ніж одержує у вигляді заробітної плати. Головне, що цікавить Рікардо, — це проблема величини при­бутку і його співвідношення із заробітною платою.

Велику увагу приділяє Рікардо проблемі зниження норми прибу­тку. Із розвитком суспільства, зазначав він, норма прибутку має тен­денцію до зниження. Вона зумовлена, на думку Рікардо, тим, що продуктивність праці в сільському господарстві зменшується (дія «закону спадної родючості ґрунту»), а це призводить до зростання цін на продукти харчування, отже, до зростання заробітної плати й відповідного зниження прибутку.

Земельна рента. Ренту Рікардо визначає як «частку продукту зем­лі, яка виплачується землевласнику за користування першопочатковими і такими, що не руйнуються силами ґрунту». Він відрізняє ренту від тієї частини орендної плати, яка виплачується за користування капі­талом, витраченим на підвищення родючості землі, будівництво госпо­дарських приміщень тощо. Аналізуючи ренту, Рікардо ставить завдан­ня дослідити її природу й виявити закономірності її динаміки. Виникнення ренти Рікардо зв'язує з утвердженням приватної власності на землю.

Рікардо довів, що взаємовигідна торгівля можли­ва навіть за умов, коли різні країни мають відносні переваги щодо ви­готовлення тих чи тих товарів. Відносні переваги означають, що країни мають абсолютні переваги щодо якогось одного фактора виробництва.

21. Економіні погляди раннього і пізнього канонізму.

Представниками раннього і пізнього канонізму були Августин Блаженний і Аквінат(Фома Аквінський)

Яскравим виразником економічних поглядів раннього християн­ства був відомий християнський теолог

Ранній канонізм. Августин Блаженний (354 — 430). Він проповідував необхідність праці для всіх, говорив, що, створивши світ, Бог звелів людині працювати, і посилався на слова апостола Павла: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть». При цьому дуже важливо, що фізичну працю Августин уважав такою ж почесною, як і працю розумову. Роботу коваля, будівельника, шевця він називав «чистим і чесним ремеслом». Але понад усе Августин поважав роботу на землі. Він називав землеробство «найчис­тішим серед усіх мистецтв». До торгівлі в Августина ставлення було зовсім інше. На його думку, мета купця — «дешево купити і дорого продати». Августин уважав це очевидною вадою і засуджував. Про­ти рабства він не виступав. Завдання церкви, на його думку, поляга­ло не в тім, щоб звільнити рабів, а щоб зробити їх добрими. Узагалі раннє християнство як релігія знедолених, безправних і гноблених втілювало мрії про рівність і справедливість, про чесне, трудове життя.

Пізній канонізм (Аквінат) Розвиток економічної думки класичного середньовіччя, як і в попередній період, відбувався під величезним впливом християн­ської церкви. Найбільшим тогочасним авторитетом, який висловив багато важливих економічних ідей, був Фома Аквінський (Аквінат) (1225/26 — 1274), якого вже 1323 р. було канонізовано, а його вчення 1879 р. було проголошено єдино істинною філософією ка­толицизму. У своїх поглядах на політичний і соціальний устрій суспільства він виступав за централізацію влади і визнавав соціальну ієрархію, оскільки поділ на стани «походить від Бога». Природну підставу станової ієрархії Аквінат бачив у по­ділі праці. За його словами, «одні повинні обробляти ріллю, ін­ші — зводити будинки, а частина людей, будучи вільною від люд­ських клопотів, має присвятити себе духовній праці заради спасіння решти».

Будучи прихильником натурального господарства, яке могло забезпечити всіх необхідними продуктами, Аквінат, проте, визна­вав, що в багатьох випадках просто неможливо обійтися без об­міну. Тому він висловив свої міркування з проблем обміну, ціни, торгівлі, торгового прибутку, грошей та ін. Гак, він дав своє тлу­мачення «справедливої ціни». Обмін, на думку Фоми Аквінсько­го, має відбуватися без обману і заради спільної користі. Між продавцем та покупцем має бути «встановлено домовленість що­до рівності речей». Ціна товару є справедливою тоді, коли врахо­вується кількість праці, затраченої на його виробництво. «Прода­вати дорожче чи купувати річ дешевше, ніж вона коштує, само по собі недозволено і несправедливо». Але, з іншого боку, завищен­ня ціни виправдане, якщо така ціна не є звичайним обманом і як­що покупець теж матиме користь. Тобто справедлива ціна, як уважав Аквінат, має узгоджуватися не лише з річчю, що прода­ється, а й зі збитком, якого міг би зазнати продавець від продажу. У своїх поглядах на торгівлю та торговий прибуток Фома Аквін­ський виправдовував торгівлю з метою одержання продавцем торгового прибутку для забезпечення себе та своєї сім'ї засобами існу­вання і використання його для доброчинних справ. Правомірним уважався прибуток і як плата за працю, коли продавець поліпшив якусь річ, і як відшкодування витрат на транспортування товарів. Якщо ж прибуток був єдиною метою торговця і, прагнучи його здо­бути, торговець не гребував будь-якими засобами, то така торгівля проголошувалася заняттям ганебним.

Розмірковуючи про походження грошей, Фома Аквінський до­тримувався думки, що вони виникли внаслідок домовленості між людьми. їх призначення — полегшити справедливий обмін. При цьому поняття грошей та монети він не розрізняв.

Фома Аквінський засуджував лихварство. На його думку, стягу­вати проценти, надаючи гроші в позичку, означало б продавати те, чого насправді не існує. Тут немає рівності, а тому нема і справед­ливості. Оскільки гроші винайдено для обміну, «перший і головний результат користування грошима полягає в їх уживанні або витра­ті». Через це несправедливо, крім повернення самих грошей, отри­мувати ще й плату за користування ними. Водночас Аквінат пого­джувався з тим, що процент можна розглядати як винагороду за ризик утратити позичені гроші та як своєрідне відшкодування втра­чених доходів, котрі позичкодавець міг би мати, використавши по­зичені комусь гроші у власних інтересах.

22. Ібн-Хальдун-представник середньовікової думки на Сході

ІБН ХАЛЬДУН (1332-1406), арабський історик і соціолог. Вихідець з сім'ї, представники якої займали високі пости при дворах султанів Північної Африки, Ібн Хальдун був на різних посадах у власній країні, а також в Гранаде: був радником, міністром і послом, легко переходячи від одного государя до іншого, не дивлячись на суперництво або ворожнечу між ними. Він віддалився від справ в 1374, а в 1382 перебрався до Єгипту, де до кінця життя посідав посаду верховного судді (кади) в медресе малікитов, прихильників однієї з «правовірних» систем ісламського права. Помер Ібн Хальдун в каїрі 17 березня 1406.

Накопичивши обширний політичний досвід, Ібн Хальдун ще в 1375 почав писати усесвітню історію, матеріал в якій був розташований відповідно до зміни династій в мусульманському світі і зарубіжних країнах. Його Книга повчальних прикладів (Китаб аль-ібар) в 7 об'ємистих томах сама по собі - твір чудовий, хоча автор не завжди проявляє критичне відношення до джерел. Ібн Хальдун був єдиним арабським істориком, що знав про існування Римської республіки (всі інші, грунтуючись на візантійських джерелах, починали історію Риму з Цезаря), і один з небагатьох авторів, що використали латинські і єврейські тексти в арабських перекладах.

Дивовижна проникливість і оригінальність Ібн Хальдуна виявилися у Введенні, або Пролегоменах (Мукаддіма) до його історії, де висловлюються як підсумки розвитку ісламських наук, так і його власний теоретичний підхід до історії. За декілька століть до європейських філософів історії Ібн Хальдун розглядав послідовність подій людської історії з чисто соціологічної точки зору, підкреслюючи протилежність між кочовим і осілим способом життя; зводячи походження і розвиток соціальної і політичної організації до потреб в їжі, житлі і безпеці; аналізуючи расові і національні рушійні сили, лежачі в основі виникнення і зростання держав; ретельно визначаючи різного роду політичні інститути, прояснюючи причини їх підйому, заходу і загибелі. Хоча спроби вивчати принципи суспільного пристрою робилися в ісламі і раніше, Ібн Хальдун застосував абсолютно новий підхід: не заперечуючи божественного втручання в справи і вчинки людей, він не приймав його до уваги, досліджуючи свій предмет, а виходив з чисто раціональних передумов.

23. Концепція Д. Рікардо про ренту.

Земельна рента. Ренту Рікардо визначає як «частку продукту зем­лі, яка виплачується землевласнику за користування першопочатковими і такими, що не руйнуються силами ґрунту»¹. Він відрізняє ренту від тієї частини орендної плати, яка виплачується за користування капі­талом, витраченим на підвищення родючості землі, будівництво госпо­дарських приміщень тощо. Аналізуючи ренту, Рікардо ставить завдан­ня дослідити її природу й виявити закономірності її динаміки.

Виникнення ренти Рікардо зв'язує з утвердженням приватної власності на землю. Зі зростанням населення почи­нають обробляти менш родючі та гірше розміщені земельні ділянки. У такому разі ліпші землі створюватимуть ренту, а її величина зале­жатиме від різниці в якості цих ділянок. Мінова цінність усіх това­рів (у тім числі й промислових) у Рікардо регулюється найбільшими витратами праці, необхідними для їх виробництва. За цих умов на ліпших землях, де затрати на одиницю продукції менші, утворюєть­ся додатковий дохід. Під впливом конкуренції фермери задоволь­няються середнім прибутком, а додатковий дохід привласнюють власники землі як ренту. Отже, рента в розумінні Рікардо — це пе­ревищення цінності над середній прибуток.

Абсолютної ренти Рікардо не визнавав. Він стверджував, що на гірших ділянках фермер одержує лише середній прибуток, а надлишку тут не виникає. Отже, з гірших ділянок землі рента не виплачується. Динаміку ренти Рікардо правильно зв'язував із нагромадження капіталу, розвитком продуктивних сил, зростанням міського насе­лення. Зв'язуючи ренту із законом спадної родючості ґрунту, Рікардо писав, що порівняльна цінність сирих продуктів підвищується тому, що на виробництво їхньої останньої добутої частки витрачається бі­льше праці, ніж на попередні. Це призводить до підвищення цін, отже, й до зростання ренти. Зрос­тання капіталу також збільшуватиме ренту, тому що збільшувати­меться різниця у продуктивності ділянок. Зменшення капіталу при­зведе до зменшення ренти, оскільки будуть послідовно вилучатись з обробітку найменш родючі землі і відповідно зменшуватиметься ре­нта з ліпших ділянок. Зростання населення, за теорією Рікардо, та­кож є неможливим за умов підвищення цін на продовольчі товари.

24. . Маржиналізм, його основна ідея.

В останній третині XIX ст. в економічній теорії виникла нова течія — маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розвитку політичної економії. Об'єктивна зумовленість її появи поля­гала в глибоких змінах, що стались у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу під впливом науково-технічного прогресу, а саме: перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування складніших форм господарю-вання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері спожи­вання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень «класичної школи», формування нової парадигми для пояснення процесів та явищ суспільно-економічної практики.

Цю функцію в певній мірі виконав маржиналізм (граничний), який досить швидко набув широкого визнання у світовій науці, хоча і не був позбавлений певної однобічності. Основна його ідея — дослідження граничних економічних величин як взаємо­зв'язаних явищ економічної системи на різних рівнях — фірми, га­лузі, національної економіки. Такий підхід уможливив застосування нових методів аналізу, які дали змогу визначити граничні величини для характеристики змін, що відбуваються в економічному житті.

Історичні відомості про зародження маржиналізму свідчать, що піонерами у формуванні категорії «граничної корисності», яка вико­ристовується в процесі аналізу поведінки споживача й математично­го аналізу функціональних залежностей для виявлення рівноваги в господарській системі, були німецькі дослідники Г. Госен, і Й. фон Тюнен, а також французи — Ж. Дюпю та О. Курно.

Основна ідея маржиналізму — дослідження граничних економічних величин як взаємопов'язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі (мікроекономіка), а також і всього народного господарства (макроекономіка). У даному контексті сучасний маржиналізм включає в себе і неокласичну, і кейнсіанську економічні концепції, а економічна наука вперше стала галуззю знання, яка вивчає взаємозв' язки між визна­ченою метою і наявними обмеженими засобами, які мають альтернативні можливості використання.

25. . Меркантилізм. Загальна характеристика та основні представники.

З XVI ст. в економіці країн Західної Європи відбувається ряд серйозних якісних зрушень, які свідчать про зміну типу економічної системи. Централізовано керована система феодального типу змінюється ринковою економічною системою, заснованою на переважно товарній формі господарських відносин. Цей перехід породжує необхідність вирішення комплексу завдань, які склада­ють зміст процесу «первісного накопичення капіталу».

Нова економічна ситуація висуває нові вимоги до економічних знань. У ринковій системі рішення приймаються кожним учасни­ком економічного процесу самостійно і під свою відповідальність. Тому різко зростає потреба в розумінні того, що відбувається в економіці, які в ній діють закономірності, щоб уникнути помил­кових рішень, наслідки яких можуть бути досить болючими. Першою такою школою стають меркантилісти, які спробували по­будувати систему уявлень про громадську організацію, яка ба­зується винятково на економіці.

Відображаючи специфічну ситуацію епохи первісного нагрома­дження, коли перші великі капітали формувалися в сфері торгівлі і грошового обігу, вони сконцентрували свою увагу саме на цих процесах Проголосив­ши метою господарської діяльності збагачення, вони звели багат­ство до грошової форми його вираження, і головний спосіб ре­алізації даної мети бачили в збільшенні кількості грошей у країні.

У залежності від рекомендованих методів вирішення цього за­вдання меркантилізм поділяється на два етапи: ранній і пізній.

Ранній меркантилізм ґрунтувався на політиці грошового балан­су, тобто прагненні залишити в країні більше грошей, аніж вивезти за її кордони. Для цього рекомендувалося всіляко перешкоджати відтокові з країни золота і срібла, зобов'язувати імпортерів трати­ти зароблені гроші в даній країні, а експортерів — повертати назад у країну значну частину виторгу. Пізній меркантилізм ґрунтувався на ідеї активного торговель­ного балансу, тобто на прагненні залучити в країну більше грошей за рахунок перевищення товарного експорту над імпортом. Вирішення проблеми вбачалося в розвитку експортного вироб­ництва, покровительстві вітчизняним торговцям шляхом надання їм пільг і преференцій, а також у створенні митних бар'єрів на шля­ху іноземних товарів.

Типовим виразником подібних поглядів був англієць Томас Ман (1571-1641), що у книзі «Багатство Англії в зовнішній торгівлі, або Торговельний баланс як регулятор нашого багатства» доводив вигідність для країни активної торговельної політики.

Меркантилісти пов'язували свої рекомендації з активним дер­жавним втручанням в економіку, адресуючи їх насамперед прави­телям, які повинні були проводити відповідну господарську полі­тику. Ці надії французький меркантиліст Антуан де Монкретьєн (1575-1621) висловив у назві своєї роботи «Трактат по політичній економії», наголосивши, що в області економіки держава повинна здійснювати активну політичну діяльність. Винайденому ним тер­мінові було суджене довге життя, оскільки він незабаром став по­значати всю систему наукових уявлень про господарські процеси.

Інший французький меркантиліст, видний державний діяч епо­хи Людовика XIV Жан Кольбер (1619-1683), проводячи політику покровительства експортному виробництву, заборонив вивіз із країни сільськогосподарської продукції, чим істотно знизив ціни на неї на внутрішньому ринку. Однак перекачування засобів із сільського господарст­ва нанесло істотного удару цієї галузі, від якого вона оправилася дуже не швидко. Концепція меркантилістів ще не була повною мірою науковою, оскільки вони торкалися поверхневого шару еко­номічних відносин, скоріше, реєструючи їх, ніж аналізуючи з ме­тою виявлення закономірностей. У той же час вони наштовхнули­ся на ряд закономірностей, властивих економічним процесам, які хоча і не змогли пояснити, але відзначили їхню наявність. Меркантилістські ідеї отримали широке розповсюдження прак­тично у всіх країнах, де відбувався перехід до ринкової економічної системи, і хоча вони були фрагментарні і найчастіше суперечливі, їхній вплив був досить помітним як в області господарської політи­ки, так і в теоретичному осмисленні явищ, які спостерігалися.

26. Основною ідеєю «Капіталу» К.Маркса.

Праця над цим фундаментальним твором тривала понад п'ятнадцять років. її було задумано як критичний огляд поширених у ті часи економічних теорій. Перший том «Капіталу» вийшов з друку 1867 р., і йому Маркс дав заголовок — «Процес виробництва капіталу».

Центральною проблемою цього тому є проблема виробництва додаткової вартості як основи розвитку й виразника відносин між капіталом та працею. Теза, з якої виходить Маркс у своєму аналі­зі, — це визначальна роль виробництва щодо розподілу, обміну та споживання.Другий та третій томи «Капіталу» ви­йшли в світ завдяки Фрідріху Енгельсу, що, виконуючи заповіт Ма­ркса, доопрацював його рукописи і забезпечив їх видання. Вони бу­ли логічним продовженням та розвитком ідей першого тому.

Другий том «Капіталу» має заголовок «Процес обігу капіталу».

Розглянувши проблеми виробництва капіталу, Карл Маркс, ви­значаючи його суть, указував, що капітал виникає в обігу та поза обігом одночасно. Обіг зумовлюється виробництвом і набирає тих форм, які відповідають вимогам виробництва. Проблема, що її Маркс намагається вирішити в другому томі «Капіталу», — це визначення ролі обігових форм у створенні додат­кової вартості та капіталу, а також дослідження суперечностей обігу за капіталізму. Третій том «Капіталу». Процес руху капіталу, що розглядає­ться Марксом як єдність процесу виробництва та обігу, не може дати повного уявлення про всі форми капіталу, що забезпечують суспільне відтворення. Четвертий том «Капіталу» — «Теорії додаткової вартості» —був, по суті, першим дослідженням з історії економічної думки. Водночас у ньому розглядалася й низка важливих теоретико-економічних проблем: питання відтворення, криз, продуктивності праці, продуктивної та непродуктивної праці, абсолютної та диференційної ренти, прибутку, ціни виробництва. Саме цей том дає уявлення про велетенський обсяг опрацьованого Марксом матеріалу.

Отже, фундаментальна праця, що була задумана тільки як еконо­мічне обґрунтування революційної теорії, стала дуже глибоким еко­номічним дослідженням. Маркс спромігся розв'язати ті проблеми, на які вказувала ще класична політекономія, але вирішити їх з пози­цій теорії трудової вартості не змогла. В «Капіталі» він відобразив діалектику розвитку капіталістичного суспільства, проаналізував усебічно все суттєве в економічних явищах та форми їхнього про­яву, указав на генетичну спадковість цих форм. Маркс шукав і зміг дати визначення причин порушення економічної рівноваги та супе­речностей у розвитку капіталізму, спираючись на теоретико-економічні аргументи, і тим самим продемонстрував можливості економічної теорії.

27. Поняття "економічний лібералізм" (політика laissez faire). (15 балів).

Кейнсіанська революція поклала край досі неподільному пану­ванню доктрини «laisser faire, laisser passer» («дайте змогу робити, дайте змогу іти») — цього полум'яного заклику економістів XVIII ст., звернутого до держави. Це була справжня революція в економічному мисленні: відбулася раптова й дивовижно швидка трансформація усієї теоретичної сфери, включаючи метафізичне «бачення» економічного процесу, з якого починалися всі попередні теорії. Кейнс збудив віру в те, що уряди можуть ліквідувати депре­сію та безробіття, регулюючи державні витрати та податки. Концепція ек-го ліб-му,в основі якої знаходиться ідея “природного порядку” тобто ринкові ек-ні відносини,посідають також важливе місцй у методології А.Сміта. Він є прихильником економічного лібералізму, вільної гри госпо­дарських сил, невтручання держави в економічне життя.

28. . Поняття „закон Сея”.

Одною з його відомих робіт є теорія ринку, відома ще я „Закон Сея”

Теорія ринку. Суть теорії полягає в тім, що, за твердженням Сея, товари та послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює потребу в інших, по­стійно забезпечуючи потенційний попит. Завдяки цьому кризи над­виробництва неможливі. Інакше кажучи, кожний продавець є одночасно й покупцем, і на­впаки: щоб придбати, необхідно спочатку продати. Тому Сей робить висновок, що рівновага попиту та пропозиції встановлюється авто­матично і відбивається тільки на ціні, а не на можливості реалізації товару.

Відтак Сей формулює три закони ринку:

І.Чим більше виробників та екстенсивніший ринок, тим більше споживачів і тим прибутковіший цей ринок для виробників, оскіль­ки ціна зростає зі зростанням попиту.

2. Кожен виробник заінтересований в успішній діяльності інших, оскільки така діяльність формує ринок попиту. Успіх однієї галузі сприяє успіхові інших, стимулює загальний розвиток. Розквіт промис­ловості супроводжується процвітанням сільського господарства і т. д.

3. Імпорт благотворно впливає на розвиток обміну, адже іноземні товари можна отримати, лише продавши свої.

Завданням доброго уряду, на його думку, є стимулювання виро­бництва, а поганого — попиту, бо проблема попиту вирішується ра зом з отриманням засобів для придбання продукту, а ці засоби дає виробництво.

Ідеї Сея лягли в основу багатьох досліджень майбутнього — про­блем циклічного розвитку, теорії граничної корисності, теорії факторів виробництва, теорії підприємця-організатора, підприємця-новатора та багатьох інших, не кажучи вже про теорію попиту і пропозиції, яка знайшла відображення в економічних працях його наступників.

29. Причини виникнення інституціоналізму.

Причина виникнення інституціоналізму полягає насам­перед у переході капіталізму в монополістичну стадію, який супроводжувався значною централізацією в-ва і капіталу, що й породило соціальні суперечності в суспільстві. Інституціоналізм - напрям ек думки, який сформувався у 20-30-ті рр XX ст. для дослідження сукупності соц-ек чинників (інститутів) у часі, а також для за­провадження соц контролю с-ва над ек-кою. Інститути - це первинні елементи рушійної сили с-ва, що розглядаються в історичному роз-ку. Серед інститутів виділяють: суспільні інститути - сім'я, держава, правові нор­ми, монополія, конкуренція; поняття суспільної психології - власність, кредит, прибуток, податок, звичаї, традиції. У розвитку інституціоналізму виділяють 3 етапи. І етап 20-30-ті роки XX ст. - характеризуєть­ся формуванням основних положень інституціоналізму; родоначальниками цього етапу є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл. ІІ етап - середина XX ст. - досліджуються демо­графічні проблеми, соц-ек суперечності капі­талізму, була розроблена теорія профспілкового руху; ти­повими представниками є Дж.М. Кларк, А. Берлі, Г. Мінз. ІІІ етап 60-70-ті рр XX ст. — цей етап назива­ють неоінституціоналізмом. Тут ек процеси став­ляться в залежність від технократії, а також пояснюється значення ек процесів у соц житті с-ва; видатними ідеологами цього етапу є Дж. Гелб­рейт, Р. Коуз. Інституціоналізм ґрунтується переважно на позаек тлумаченні сутності госп процесів у рин­ковому сусп-ві. При цьому рушійними силами ек роз-ку вважаються соц явища як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічно­го, так і ек х-ру — держава і профспілки, сім'я і традиції, звичаї і мораль, правові акти й етичні нор­ми, технічний прогрес і наука, конкуренція і ринкова влада, еволюція ек-ки тощо. Прибічники інституціоналізму, такі ек явища, як власність, товар, гроші, кредит, відсоток, прибуток тощо вважають лише формою прояву психології суспільства.

30. Розкрийте економічні причини та наслідки світової економічної кризи 1929—1933 pp. (15балів).

США. Криза розпочалася різким падінням цін акцій на нью-йоркській біржі наприкінці жовтня 1929 р. Біржовий крах розорив багато тисяч власниіків цінних паперів. Одразу ж почався небачений в історії спад промислового виробництва і торгівлі. У цілому промислове вироб­ництво і торгівля скоротилися вдвічі. Мільйони громадян постражда­ли, втративши своє майно, нагромадження, робочі місця. Криза призвела до небаченого росту безробіт­тя. На околицях міст виросли "гувервілі" — селища із халуп, у яких жили безробітні та їхні сім'ї Зростала кількість голодуючих, жебраків. Мав місце масовий рух безробітних, "го­лодні походи" на Вашингтон. Безробіття досягло ас­трономічної цифри — 17 млн чол.

Економічна криза в США поглиблювалася й невпевненими діями уряду, який відмовився від втру­чання в економічне життя.

Німеччина. Для неї криза мала катастрофічні наслідки. Незважаючи на величезні економічні здо­бутки, зумовлені "дауесизацією", країна опинилася у глибокій кризі. Різко скоротилося промислове виробництво, з'явилася велика кількість банкрутств (біля,ЗО тис. виробників). Припинили свою роботу навіть окремі галузі (сталеплавильна). Катастрофічне зменшився експорт. Якщо у 1929 р. він оцінювався у 13 483 млн марок, то у 1934 р. становив 4167 млн. Кількість безробітних у Німеччині досягла 8 млн чол. Німеччина не мала змоги виплачувати репарації.Було введено план Юнга- репараційний план, передбачав зменшення розмірів" щорічних репарацій та платежів (на 20%), ліквіда­цію всіх форм і видів контролю над економікою і фінансами Німеччини.

Англія. Економічна криза розпочалася дещо пізніше (в кінці 1929 р.). Найбільші труднощі ви­никли у зв'язку з перевиробництвом, з реалізацією товарів. Існувала проблема кредитів. Зупинялися тисячі підприємств, зростала кількість безробітних. У 1932 р. промислове виробництво скоротилося на 25% порівняно з 1929 р.

Англійський уряд своєчасно вжив цілий ряд захо­дів, спрямованих на подолання кризових явищ і оздо­ровлення економіки. При сприянні держави здійсню­валася концентрація виробництва, встановлювався контроль за випуском продукції, її реалізацією та ціна­ми. Все це робилося з допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв тощо. Під час кризи виникли і діяли змішані державно-приватні підприємства.

Виходу із кризи сприяла зовнішньоекономічна політика держави. У 1931 р. було створено "стерлін­говий блок" 25 держав. Саме вони допомогли Англії подолати економічну кризу. Оздоровленню економі­ки сприяла також ліквідація у 1931 р. золотого стан­дарту фунту стерлінга.

Франція у 1929 р. зуміла уникнути руйнівної дії світової економічної кризи. Проте у 1930 р. "вели­ка депресія" торкнулася її економіки.

Економічна криза у Франції була затяжною і три­вала до 1936 р. Найбільшого удару зазнала легка промисловість, підприємства якої знаходились у приватному секторі. Виробництво вовняних і шов­кових тканин скоротилося вдвічі. Криза промисло-ності переплелася з аграрною кризою. Різко знизив­ся (на 10%) рівень сільськогосподарського вироб­ництва. У цій країні особливо відчутними були "но­жиці цін". Деякі галузі промисловості так і не ви­шили із кризи, а їхній занепад продовжувався до Другої світової війни.

Японія в середині 1929 р. опинилася в епіцентрі гпітової економічної кризи. Найрозвиненіша галузь 11 юподарства країни — торгівля — зазнала найтяжчого удару. Експорт товарів скоротився більше ніж у 2 рази. На 50% знизилось виробництво сільськогосподарської на 32% — промислової продукції. У роки економічне кризи налічувалося до 10 млн безробітних.

Японський уряд вирішив виходити з кризи шля хом мілітаризації країни та воєнної агресії. Вже І 1931 р. японська армія захопила північно-східну ча стину Китаю, утворивши там маріонеткову Маньч журську державу. Капіталовкладення направлялись переважно в ті галузі економіки, які були пов'язан: з воєнною промисловістю.

31 Соціально-економічна думка Київської Русі. (15балів).

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов'ян. У цілому становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до вотчинних. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає вотчинне землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви. У X—XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села, дарувалася не територія, а право стягувати податки. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина- спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися у спадок, даруватися). У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодальне залежного населення.

Основними його верствами були: смерди - закупи рядовичі челядь –холопи-

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підгрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в Х ст. ще однієї форми ренти- грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних , залежно від географічних умов, систем обробітку грунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з’явилися в ІІ-ІІІ ст. З часом східні слов’яни запрвадили власну специфічну грошову одиницю- «куну» (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’являється нова лічильна одиниця- гривня, яка ХІІ ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м’які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті- гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160-196 г. Лише наприкінці ХІІІ ст. виникає карбованець- срібний зливок, вагою ½ гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематичне, масове карбування монет.

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин - формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно й диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

32. Теорія вартості А. Сміта.

Адам Сміт (1723—1790) — видатний англійський економіст мануфактурного періоду. У його працях і в працях його послідов­ника Д. Рікардо класична політична економія досягла найвищого розвитку.

Знаменитою є його теорія вартості. Сміт, як і інші еко­номісти тієї доби, користується терміном «цінність», а не «вар­тість». Цінність у нього має два значення: корисність і можливість придбання інших предметів. Перше він називає «цінністю у спожи­ванні», друге — «цінністю в обміні». Це фактичне визнання спожи­вної й мінової вартості.

Для з'ясування основних правил, що визначають мінову цінність товарів, Сміт ставить три завдання: 1) визначити справжнє мірило мінової цінності, тобто визначити справжню ціну всіх товарів; 2) показати, з яких частин вона складається; 3) з'ясувати, через які обставини відбувається відхилення ринкової ціни від природної. Мінову, або природну, цінність товару Сміт, як і Петті, визначає че­рез працю. У творах Сміта дивовижно переплетені два погляди на цін­ність— суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний полягає в тім, що, на його думку, робітники оцінюють свою працю як жертву, як вимушену відмову від свободи й відпочинку. Водночас він оцінює працю об'єктивно як основу багатства. Проте саму працю він не аналізує як субстанцію вартості, а звертає головну увагу на мінову вартість, тобто на кількісний бік вартості.

Отже, у трактуванні теорії вартості Сміт не був послідовним. Він заявляє, що трудова теорія справедлива лише для «раннього, примі­тивного» суспільства. Коли ще працю не було поділено, вона могла бути мірилом для обміну.

З розвитком поділу праці ситуація змінюється. По-перше, обмін стає необхідним, тому що дає змогу одержувати найрізноманітніші товари. По-друге, як зазначає Сміт, багатство особи — це її можли­вість одержувати продукти чужої праці в обмін на свій продукт. За цих умов мінова цінність товару для товаровиробника буде визнача­тись кількістю чужої праці, яку він може одержати в обмін на оди­ницю свого товару.

Отже, перше з поставлених питань Сміт розв'язує цілком однозначно. Основу цінності товару становить праця, уречевлена в това­рах, які одержують з допомогою обміну на даний товар.

Сміт чітко бачив різницю між обміном товарів у пе­рвісному суспільстві і за умов простого товарного виробництва, коли виробники обмінювалися працею, уречевленою в товарах, і обмі­ном за умов капіталізму, коли відбувається обмін живої та уречев­леної праці. Робітники стають продавцями товару «робоча сила», а капіталісти — його покупцями. Отже, як пише Сміт, «три першооснови будь-якого доходу, як і будь-якої мінової цінності, — це заробітна плата, прибуток і рента»². Відтак цінність Сміт визначає доходами.

Визначення цінності як суми доходів свідчить про те, що Сміт, проявивши геніальну непослідовність, заклав основи теорії факторів виробництва, яка в XIX ст. стала панівною.

Щодо третього завдання, то воно зводиться до з'ясування причин відхилення ринкової ціни від природної. Природна ціна у Сміта — це, по суті, грошове вираження цінності. Природна ціна включає повну величину ренти, праці і прибутку. Ринкова ціна — та, за якою продається товар.

Сміт детально аналізує фактори, які впливають на відхилення ринкової ціни від природної. За умов природного стану (вільної конкуренції) ринок працює як своєрідний регулятор природного тяжіння руху товарних потоків до стану ринкової рівноваги. Попит і пропозиція стають факторами встановлення ринкової ціни. Людське втручання у вигляді різного роду привілеїв, монополії, регламентів порушує природний стан. Отже, Сміт постійно звертається до принципу природної свободи, до дії «невидимої руки».

33. Тлумачення А. Смітом економічних категорій заробітна плата, прибуток, земельна рента.

Заробітна плата — це продукт праці, природна винагорода за неї. Коли виробник працює власними засобами виробництва і на своїй землі, він одержує повний продукт праці. За умов капіталізму найманий робітник отримує лише частину цінності, яку праця додає до матеріалу, що обробляється, іншу частину одержує власник капі­талу як прибуток.

Сміт визначає «нормальний» рівень заробітної плати кількістю засобів існування робітника і його сім'ї. Нормальний рівень заробіт­ної плати підтримується стихійним ринковим механізмом і залежить від попиту і пропозиції на ринку праці. Зниження заробітної плати до фізичного мінімуму загрожує робітникам вимиранням, а її значне підвищення, на думку А. Сміта, веде до зростання народжуваності, збільшення пропозиції робочої сили на ринку, посилення конкурен­ції. Відтак заробітна плата зрештою знову почне знижуватися.

Прибуток у Сміта теж має трудове походження. Тобто прибуток — це різниця між заново створеною ва­ртістю і заробітною платою, результат неоплаченої праці. Цей прибуток, зазначає Сміт, не схожий на оплату пра­ці, він має інші джерела й визначається величиною капіталу, що ви­користовується у виробництві. Праця з нагляду й управління на двох підприємствах, пояснює Сміт, може бути однаковою, а прибуток абсолютно різним, тому що він залежить від величини авансованого капіталу. До того ж функ­цію управління можна доручити «якомусь головному службовцю» і винагорода за працю у такому разі набере форми звичайної заробіт­ної плати.

З прибутку Сміт виводить і процент як похідний прибуток. Ве­личина процента і його рух визначаються нормою прибутку, яка з розвитком промисловості й торгівлі має тенденцію до зниження. Зниження норми прибутку, а отже і процента, Сміт розглядає як прояв економічного здоров'я нації, котре забезпечується природним порядком.

Земельна рента у Сміта — це плата за користування землею. її причиною він називає приватну власність на землю. Сміт відрізняє ренту від орендної плати, в яку включається і процент на вкладений капітал. Рента, підкреслює він, не зв'язана з витратами капіталу, оскільки їх, як правило, здійснює орендар. Що ж до землевласника, то він користується вигодами капіталовкладень, тому що за віднов­лення орендного договору вимагає підвищення плати..,

Виходячи з позицій трудової теорії вартості, Сміт ренту (також і прибуток) розглядає як відрахування від праці робітника. Інше трак­тування походження ренти зв'язане у Сміта з його теорією витрат виробництва. Рента в цьому разі є природною винагородою за кори­стування землею, подібно до того, як прибуток є природною вина­городою за капітал, а заробітна плата — природною ціною праці.

34. . Ф. Кене – засновник школи фізіократів.

Франсуа Кене (1694—1774) — народився у передмісті Версаля, в сім'ї дрібного землевласника. Економічними проблемами Кене почав займатись, коли йому бу­ло 60 років. Цьому сприяла його дружба з філософами Дідро і д'Аламбером, які з 1751 р. почали видавати свою знамениту «Енци­клопедію». У ній друкувалось багато статей на економічні теми. Са­ме тут Кене опублікував свої перші праці «Фермери», «Зерно» та ін. 1758 р. він видав славетну «Економічну таблицю», а згодом ви­ходять з друку його праці: «Загальні принципи економічної політи­ки держави», «Про торгівлю» (1760), «Аналіз економічної таблиці» (1766), «Діалог про ремісничу працю» (1766), «Зауваження відносно грошового процента» (1766) та ін.

У дослідженні економічних процесів Кене використав метод природничих наук, що його вперше застосував Петті. Він проголо­сив ідею «природного порядку», котрий панує як у природі, так і в суспільстві. Закони природного порядку створено Богом, і вони ви­гідні людству. «Фізичні закони, — писав він, — які встановлюють природний порядок найбільш вигідний для людського роду і з точ­ністю визначають природне право всіх людей, є вічними, незмінни­ми і безумовно найліпшими законами, які тільки можуть існувати»¹. Основою природного порядку в Кене є право власності. Отже, Кене фактично визнає, що розвиток суспільства відбувається за об'єктив­ними законами. У цьому — велика заслуга фізіократів. Проте вони ототожнювали закони природи й закони суспільства, а під «природ­ним порядком» фактично розуміли капіталістичне виробництво, розглядаючи його як вічне, незмінне.

Економічна програма фізіократів формувалась у боротьбі проти меркантилістів. Якщо останні всю увагу концентрували на аналізі явищ у сфері обігу, то фізіократи перенесли свої дослідження у сфе­ру виробництва. Кене висунув ідею щодо еквівалентності обміну за умов природного порядку. Він вважав, що товари вступають в обмін з наперед заданою ціною. Проте, що саме лежить в її основі, він не розумів. Кене розглядав лише «ринкову ціну», яка, на його думку, залежить від наявності на ринку товарів, попиту і пропозиції за умов вільної конкуренції.

Якщо обмін є еквівалентним, то він, робив висновок Кене, нічого . не виробляє, отже, не породжує багатства. А прибуток, який одер­жує торговець, не є прибутком держави. Такий висновок спонукав фізіократів шукати інших джерел збагачення держави. На думку Кене, збагачення країни зв'язане з матеріальним виробництвом і пе­редовсім із сільським господарством. Саме тому фізіократи перено­сять свої дослідження у сферу безпосереднього виробництва, а са­ме — в сільське господарство.

35. Фома Аквінський-лідер пізньої школи канонізму (Сума типологій)

Розвиток економічної думки класичного середньовіччя, як і в попередній період, відбувався під величезним впливом християн­ської церкви. Найбільшим тогочасним авторитетом, який висловив багато важливих економічних ідей, був Фома Аквінський (Аквінат) (1225/26 — 1274), якого вже 1323 р. було канонізовано, а його вчення 1879 р. було проголошено єдино істинною філософією ка­толицизму. Основними творами Фоми Аквінського є «Сума проти язичників» та «Сума теології». У своїх поглядах на політичний і соціальний устрій суспільства він виступав за централізацію влади і визнавав соціальну ієрархію, оскільки поділ на стани «походить від Бога». Природну підставу станової ієрархії Аквінат бачив у по­ділі праці. За його словами, «одні повинні обробляти ріллю, ін­ші — зводити будинки, а частина людей, будучи вільною від люд­ських клопотів, має присвятити себе духовній праці заради спасіння решти». Хоч відповідно до християнської доктрини Фома Аквінський уважав працю невід'ємним обов'язком віруючого, суто фізична, тяжка праця, на його думку, була «рабським заняттям». Приватну власність він розглядав як необхідний інститут людсько­го життя.

Будучи прихильником натурального господарства, яке могло забезпечити всіх необхідними продуктами, Аквінат, проте, визна­вав, що в багатьох випадках просто неможливо обійтися без об­міну. Тому він висловив свої міркування з проблем обміну, ціни, торгівлі, торгового прибутку, грошей та ін. Гак, він дав своє тлу­мачення «справедливої ціни». Обмін, на думку Фоми Аквінсько­го, має відбуватися без обману і заради спільної користі. Між продавцем та покупцем має бути «встановлено домовленість що­до рівності речей». Ціна товару є справедливою тоді, коли врахо­вується кількість праці, затраченої на його виробництво. «Прода­вати дорожче чи купувати річ дешевше, ніж вона коштує, само по собі недозволено і несправедливо». Але, з іншого боку, завищен­ня ціни виправдане, якщо така ціна не є звичайним обманом і як­що покупець теж матиме користь. Тобто справедлива ціна, як уважав Аквінат, має узгоджуватися не лише з річчю, що прода­ється, а й зі збитком, якого міг би зазнати продавець від продажу. У своїх поглядах на торгівлю та торговий прибуток Фома Аквін­ський виправдовував торгівлю з метою одержання продавцем торгового прибутку для забезпечення себе та своєї сім'ї засобами існу­вання і використання його для доброчинних справ. Правомірним уважався прибуток і як плата за працю, коли продавець поліпшив якусь річ, і як відшкодування витрат на транспортування товарів. Якщо ж прибуток був єдиною метою торговця і, прагнучи його здо­бути, торговець не гребував будь-якими засобами, то така торгівля проголошувалася заняттям ганебним.

Розмірковуючи про походження грошей, Фома Аквінський до­тримувався думки, що вони виникли внаслідок домовленості між людьми. їх призначення — полегшити справедливий обмін. При цьому поняття грошей та монети він не розрізняв.

Фома Аквінський засуджував лихварство. На його думку, стягу­вати проценти, надаючи гроші в позичку, означало б продавати те, чого насправді не існує. Тут немає рівності, а тому нема і справед­ливості. Оскільки гроші винайдено для обміну, «перший і головний результат користування грошима полягає в їх уживанні або витра­ті». Через це несправедливо, крім повернення самих грошей, отри­мувати ще й плату за користування ними. Водночас Аквінат пого­джувався з тим, що процент можна розглядати як винагороду за ризик утратити позичені гроші та як своєрідне відшкодування втра­чених доходів, котрі позичкодавець міг би мати, використавши по­зичені комусь гроші у власних інтересах. Тим самим Фома Аквінсь­кий займав компромісну позицію не тільки з питання торгового прибутку, а й процента.

36. Чим обумовлена втрата Англією світової економічної першості наприкінці XIX ст.?.В останній третині XIX ст. в Англії почали знижуватися темпи промислового виробництва. Інтенсивний процес індустріалізації США, Німеччини, Росії, Японії зумовив виникнення нових центрів промислового виробництва. Англійська промисловість; почала втрачати іноземні ринки збуту. Водночас американські та німецькі товари, дешевші та кращі за якістю, потрапляли на внутрішній ринок країни.

Головною причиною відставання Англії було по­ступове фізичне і моральне старіння виробничої бази Британської промисловості. Англійські фабрики та заводи були збудовані ще в кінці XVIII — першій половині XIX ст. і оснащені машинами та механізма­ми доби промислового перевороту. Вони неспроможні були виготовляти таку кількість виробів і такої якос­ті, як американські та німецькі, що базувалися на ефективнішій виробничій основі, створеній науково-технічним процесом останньої третини XIX ст.

Технічна модернізація англійської промисловості була вкрай необхідною, але надзвичайно дорогою і складною, вона вимагала додаткових капіталовкла­день. Англійські підприємці та банкіри віддавали перевагу експорту капіталу за кордон, в колонії та залежні країни, в яких наявність дешевої робочої сили забезпечувала їм високі прибутки. Вивіз капіта­лу був бажаним також з огляду на зростаючі потре­би в колоніальній сировині — нафті, руді, кольоро­вих металах, каучуку та ін,.

Тим не менше, в англійській промисловості по­ступово відбувалися структурні зміни. Як і в США та Німеччині, в Англії високими темпами розвива­лися галузі важкої промисловості, особливо стале­плавильна, електротехнічна, хімічна. На розвит­ку англійської промисловості позначалась слабка снергозабезпеченість країни.

Процес монополізації промисловості в Англії про­ходив повільніше, ніж в США та Німеччині, тут три­палий час зберігалися дрібні та середні підприєм­ства. Банківський капітал випереджував промисло-ІІий за темпами концентрації і централізації. Напе­редодні першої світової війни 27 великих банків Англії володіли 86% усіх вкладів. Надлишковий ка­пітал Англія інвестувала в економіки своїх колоній, які на початку XX ст. у 100 разів перевищували розміри метрополії.Інвестиції направлялися, як правило, у виробничу сферу — будівництво підприємств, шахт, портів, доріг т. ін. Англійські монополії в колоніях та напівко­лоніях відігравали роль важливого механізму пере­пивання капіталів і технологій, будували транспортні комунікації, створювали соціальні інституції, готу| вали місцеві кадри для підприємницької діяльності!Незважаючи на окремі випадки (спроба задушити розвиток індійської текстильної промисловості), полі тика Англії щодо залежних країн сприяла їхньому економічному становленню, формуванню сучасної макроцивілізації взагалі.