Методологія управління екомережею та пов'язаними з нею територіями пзф

Вперше ідею Європейської есомережі (EECONET) було запропоновано колективом голандських дослідників у 1993 р. на конференції в Маастріхті. Сьогодні вона є головним визначальним елементом Всеєвропейської стратегії збереження біорізноманіття, яку було схвалено Конференцією міністрів охорони довкілля 55 Європейських країн у Софії в жовтні 1995 р. До їх числа входить і Україна, якабере активну участь в її формуванні. Концепція збереження біорізноманіття України (1997 р.) одним із основних напрямків діяльності проголошує власне створення національної екологічної мережі.

Екомережа є ключовим елементом практичного впровадження екологічної парадигми природокористування, яку можна сформулювати як збереження природного каркаса території. Метою її створення є відновлення природних середовищ існування дикої флори та фауни, покращання стану збереження компонентів біологічного різноманіття, зміцнення екологічних зв'язків та цілісності екосистем.

Крім Всеєвропейської екомережі є ще кілька важливих національних та міжнаціональних ініціатив щодо створення мереж охоронюваних територій: Натура - 2000, Смарагдова мережа (Емеральд), мережі біосферних та біогенетичних заповідників, мережа природно-заповідних територій України, мережа природоохоронних територій всесвітньої спадщини тощо. Проте в усіх цих ініціативах сукупності природних територій не пов'язані між собою в реальну мережу, вони існують кожна окремо в оточенні антропогенних територій. Лише інтеграція природних територій у Всеєвропейську екомережу дасть реальний шанс відновити й зберегти безперервність природних екосистем.

Розглянемо деякі з цих міжнародних ініціатив. Мережа Натура-2000 є ключовим елементом у політиці охорони природи Європейського Союзу (далі - ЄЄ). Це мережа природних заповідних просторів, спрямована на підтримку біорізноманіття шляхом збереження окремих визначених типів біотопів (приблизно 250) та окремих видів дикої флори (приблизно 430) та фауни (200) на території Європи. Ця мережа включає зони, які спеціально захищаються (ZPS), що визначаються відповідно до Директивою 79/409/ СЕЕ (яка має назву "Директива про птахів"), а в подальшому включатиме зони, які спеціально охороняються (ZSC), передбачені Директивою 92/43/СЕЕ ("Директива про місця існування (екотопи, біотопи)"). Мережа Натура-2000 не обмежується ключовими зонами, які мають виняткове значення для збереження біорізноманіття, а включатиме й буферні зони та екологічні коридори, необхідні для збереження мігруючих видів. Передбачається, що ця мережа матиме значний вплив на політику ЄС в галузі управління природними територіями. Необхідно підкреслити, що мережа Натура-2000 не має на меті створити закриті зони, де буде заборонено будь-яку діяльність людини. Навпаки, Натура-2000 не ігнорує соціально-економічні реалії сьогодення, і дозволяє використання територій та природних ресурсів при умові забезпечення загальної мети —збереження визначених зон (Розбудова екомережі, 1999).

Особливості управління кожною з визначених зон, важливою для всієї Співдружності, повинні розглядатися державами - членами ЄС, які можуть здійснювати таке управління лише на умовах, передбачених ст. 6 "Директиви про місця існування", які є обов'язковими для цих держав, а саме:

- необхідно проводити оцінку впливу наслідків проекту управління на збереження даної зони;

- проводити пошук альтернативних заходів у випадку значного впливу проекту;

- шукати компенсаційні заходи у випадку відсутності альтернативних заходів і якщо проект має особливе значення для держави.

Що стосується фінансування заходів, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища і які зачіпають соціально-економічну діяльність, то ст. 8 "Директиви про місця існування" передбачається, що держави - члени ЄС будуть повідомляти уповноважені органи про обсяги витрат, необхідних для підтримки зон, де знаходяться найважливіші місця існування /види, для вирішення цього питання.

Важливими перспективами для держав-членів та кандидатив на вступ до ЄС, є можливості які надає мережа Натура-2000 в таких сферах як:

- суттєве збільшення зон охорони природи в Європі;

- інтеграція цілей охорони природи в галузеву політику, зокрема сільськогосподарську;

- мобілізація фінансових ресурсів на місцевому та національному рівнях, а також на рівні ЄС для забезпечення нормального функціонування мережі;

- створення робочих місць у сільськогосподарському секторі, у галузі туризму та відпочинку.

Европейська Комісія звертає особливу увагу на будівництво мережі Натура-2000 у сенсі виконання державами-учасниками зобов'язань Бернської, Бонської конвенцій та КБР, сприяє діалогу між цими державами та підтримує заходи фінансового характеру (Диана, 1998).

Смарагдова мережа (Емеральд) також є одним із елементів проце­су розробки і створення Всеєвропейської екомережі. Вона є надзвичай­но важливою для визначення найцінніших для збереження біорізноманіття територій які необхідно включити до останьої. Смарагдова мережа є також засобом поширенням мережі Натура-2000 на всю Європу, скільки у її створенні можуть взяти участь всі європейських держави, а не тільки члени ЄС. Вона поширює принципи охорони природи і збереження місць існування, визначених в директиві HABITATS і в Бернській конвенції. Для країн Центральної та Східної Європи, які готуються до вступу в ЄС, приєднання до Смарагдової мережі надає можливості створити необхідні структури для наближення своїх нормативів у галузі охорони довкілля до європейських. Смарагдова мережа являє собою мережу зон, які мають особливе значення для охорони природи. Базовими документами її створення є Резолюція № 1 (1989) Постійного комітету Бернської конвенції про положення, пов'язані з визначенням територій особливого інтересу для збереження (Areas of Special Conservation Interest), а також три рекомендації (№ 14, 15,16; 1989) про створення мережі зон, які охоплює конвенція. Території особливого інтересу для збереження є середовищами існування рідкісних і зникаючих видів та рідкісних угруповань.

Українським товариством охорони птахів вже проведено значну роботу щодо визначення територій, важливих для збереження видового різноманіття та кількісного багатства птахів (ІВА території України) (Микитюк, 1999). Всього виділено 138 таких територій, за яким ведеться постійне спостереження. Усі вони є перспективними об'єктами Смарагдової мережі та національної екомережі України.

Основними умовами успішного створення Смарагдової мережі є:

- співробітництво з усіма іншими ініціативами, які вже здійснюються, або перспективними, в галузі мереж, особливо по відношенню до Всеєвропейської екомережі та Натура - 2000;

- децентралізація та координація різних галузей.

Остання умова є надзвичайно важливою, оскільки процес, у якому беруть участь лише політики та вчені-експерти, може викликати неприняття з боку тих осіб, від яких залежить створення і нормальне функціонування мережі (робітники сільського та лісового господарства, власники землі, мисливці тощо). Тому важливо зацікавити їх і спонукати до активних дій, надати стимули, які забезпечать їх співробітництво і допоможуть уникнути конфліктів.

Серед інших правових засад розбудови європейської екомережі є Рамсарська, Бонська (з угодами щодо кажанів, малих китів, кульона тонкодзьобого та про афро-євразійські міграційні шляхи водноплавних та коловодних птахів) та інші конвенції, а також міжнародні ініціативи (наприклад, Біосферні заповідники), які відрізняються не лише за своїм масштабом, а й за методами розробки і критеріями відбору територій. Принципова різниця між названими ініціативами і Всеєвропейською екомережею полягає в тому, що перші не утворюють безперервну, цілісну систему. Проте всі вони мають одну мету -створення мережі територій, які потребують захисту і можуть бути інтегровані в єдину Всеєвропейську екомережу

Таким чином, модель екомережі як конкретного заходу для охо­рони природи розробляється в Європі вже понад 10 років. Програма створення Всеєвропейської екомережі є першою спробою втілити дану модель у масштабах цілого континенту, вона об'єднує досвід, набутий під час розроблення і створення різноманітних міжнаціональних, регіональних та національних природоохоронних мереж.

У 1996 р. було прийнято Всеєвропейську стратегію збереження біотичного та ландшафтного різноманіття і Стратегічний план дій на 1996-2000 p. (The Pan-Europ...,1996), де формування Всеєвропейської екомережі (EECONET) є напрямком діяльності номер один. Зараз вже існує офіційний механізм, який є частиною Стратегії. Він включає Раду і Бюро Всеєвропейської стратегії, які здійснюють загальну координацію, та Комітет експертів зі створення Всеєвропейської екомережі і Бюро EECONET, які займаються конкретно програмою її створення. Розроблення заходів проводиться у відповідності до основних принципів Всеєвропейської стратегії (The Pan-European ..., І996):

Використання існуючої документації. (Тобто використання всіх існуючих юридичних і політичних документів на міжнародному і національному рівні; сприяння, підтримка та стимулювання використання діючих міжнародних угод та договорів).

Здійснення інтегрованої політики. (Враховуючи те, що метою екологічних мереж є не забезпечення абсолютної заповідності, а збереження і збалансоване використання екосистем і їх складових, виникають нові види співпраці в таких галузях як сільське і лісове господарство, транспорт, туризм, благоустрій території, регіональний розвиток тощо. Розробка інтегрованої політики створення EECONET включена до робочої програми).

Забезпечення взаємодії. (У даному процесі передбачається широка участь державних та місцевих органів влади, спонсорів, приватних компаній, науковців, приватних володарів землі, недержавних організацій та окремих груп громадян тощо. Для забезпечення взаємодії між різними учасниками необхідно слідкувати за вільним обміном інформацією між тими, хто вже реально бере участь у процесі і тими, хто може це зробити у майбутньому).

Таким чином, екомережа охоплює як зони, де біорізноманіття є головною проблемою (ключові зони), так і зони, де дана проблематика повинна бути інтегрована в цілий комплекс соціально-економічних проблем (буферні зон, зони відновлення, екокоридори тощо). Концепція екомережі є найнеобхіднішим, потенційно найефективнішим інструментом для врахування природних факторів при розробленні і вправадженні рішень, які стосуються цілісної території.

Проте, хоча дана концепція й має численні позитивні перспективи і базу для наукових досліджень, можна передбачити й значні труднощі у впровадженені екологічних мереж на місцях. Так, недостатнім є проведення інвентаризації і картографування окремих елементів екомережі як існуючих, так і перспективних, не визначені умови їх управління та інтеграції в складні системи, які виконуватимуть різні функції і відіграватимуть різні ролі. Загальне управління такими системами включає узагальнення різних видів індивідуального і колективного управління, які часто протирічать один одному.

На сьогодні в Європі існує достатній досвід створення національних екомереж, у тому числі у Нідерландах, Бельгії, Великобританії, Чехії, Словаки, Польщі, Румунії, Німеччині, Естонії тощо. Частина країн відноситься до розвинутих і сильно урбанізованих, інші, наприклад Словаччина та Рейнланд-Пфальц (Німеччині), характеризуються більш традиційним сільськогосподарським укладом. Це накладає свій відбиток на особливості національних екомереж.

Наприклад, у землі Рейнланд-Пфальц дослідження зі створення екомережі проводяться Державним Департаментом Природоохоронної та Промислової Інспекції за дорученням Міністра навколишнього середовища та лісів, оскільки під загрозою знищення опинилися не тільки рідкісні види, а й такі, що кілька десятиліть тому були типовими і традиційними для сільськогосподарського використання, було вирішено розглядати територію як одне ціле в єдиному регіональному плані. Процес створення екомережі почався з виділення значних за розмірами зон, які сполучалися між собою. Стратегія створення мереж місць існування базувалася на концепціях про функційні зв'язки між угрупованнями і популяціями. Була накопичена інформації про розподілення біотопів на території, визначено ключові види та цілі роботи з ними, потім на політичному рівні було прийнято програму "Планування мережі цінних місць існування" (Habitat Network Planning), яка отримала підтримку головним чином за рахунок інтеграції в інші плани, такі, як плани регіонального та локального рівня щодо збереження ландшафтів, плани лісового господарства та сільськогосподарського розвитку. Такий підхід забезпечив координацію всього планування щодо охорони природи на державному рівні і ця методологія стала основою для прийняття рішень в галузі збереження ландшафтів.

У Нідерландах ще у 1990 р. було прийнято Nature Policy Plan, який пізніше був націлений на створення національної екологічної мережі до 2020 р. У ньому розглядаються три рівні міжнародної кооперації з цього питання:

- кооперація з сусідніми країнами, яка включає менеджмент інтернаціональних екосистем - долин річок, морських узбереж тощо;

- дії з охорони міжнародних повітряних коридорів для мігруючих птахів, кооперація між північними та східними європейськими країнами, західно-африканськими країнами тощо;

- участь у Всеєвропейському та Глобальному планах зі збереження уразливих екосистем і видів, наприклад, водно-болотних угідь, тропічних лісів, приморських зон тощо.

Ключовим фактором у збалансованому розвитку була названа інтеграція для підтримки економічного, соціального та природного процвітання держави.

У переважної більшості країн створення екомереж знаходиться на етапі наукової розробки, інвентаризації складових та картографування. Дуже мало відомостей про практичне втілення і, особливо, про управління територіями екомережі. Є й негативний досвід. Наприклад, у Фландрії Департаментом охорони природи було розроблено план Зеленого Каркасу Фландрії (Green Main Structure for Flanders). Процедура його прийняття включала опитування громадськості, і оскільки не було розроблено чіткої процедури створення структур екомережі, механізму компенсування втрат, законодавчої бази, це призвело до того, що фермери, землевласники та лісокористувачі, в цілому, виступили проти даної ініціативи. В результаті план Зеленого Каркасу не був прийнятий.

Розглянемо конкретний досвід управління екомережею у Валлонії (Бельгія) (Стен, 1998). Для реального впровадження концепції екомережі в цьому регіоні ще у 1995 p., почали здійснювати перші Комунальні плани розвитку природи (КПРП). У кожній комуні спеціалізоване дослідницьке бюро проводило дослідження місцевості, визначало різні елементи екомережі, їх слабкі й сильні боки. Поки готувалися результати досліджень, учасники процесу створення екомережі, які представляють комуну, об'єднувалися у формі різносторонього і відкритого партнерства, а потім розподілялися до робочих груп, згідно тем і завдань, визначених на пленарних засіданнях (ліс, природа, туризм, води, популяризація тощо). Завданням партнерів було узгодження основних напрямків комунальної стратегії в різних галузях, з метою здійснення її після створення екомережі. З кожного конкретного проекту складалися коротко-, середньо- та довготермінові програми, в які включалися поіменно зацікавлені партнери, передбачався бюджет, джерела фінансування, строки здійснення заходів тощо.

Хоча передбачалося, що ідеї, філософія та організація, які лежать в основі КПРП, можуть гарантувати певний успіх даних заходів, виявилося, що цього недостатньо для забезпечення автоматичного розповсюдження цих заходів на всі комуни Валлонії. Інститутом стратегій у галузі спадщини Національного агрономічного інституту було здійснено стратегічні дослідження проекту комунального управління біорізноманіттям у Валлонії. Дослідження було спрямоване на визначення практичних аспектів даного підходу і, у випадку необхідності, підвищення організаційного рівня. Було виявлено, що необхідною умовою збалансованого управління територією є забезпечення ефективного партнерства всіх зацікавлених сторін. Для реального функціонування структур, які забезпечують взаємодію партнерів, обов'язковим є дотримання таких умов:

1) партнерство повинно бути спонтанним, рівним і відкритим, повинно підтримувати самобутність різних партнерів, об'єднаних однією структурою;

2) партнерство повинно забезпечувати оцінку стану з боку різних його учасників - чи є їх підхід науковим, універсальним, політичним, адміністративним, економічним, прагматичним чи будь-яким іншим;

3) забезпечення духу партнерства - одне із основних питань. Відмінність між партнерами може призвести до протистояння культур. Необхідно бути обережним при об'єднанні тих, хто безпосередньо пов'язаний з природною спадщиною (робітники заповідників, національних природних парків тощо) і тих, хто використовує її ресурси (робітники сільського господарства, рибалки, мисливці тощо), а також тих, хто бере участь у цьому процесі опосередковано (вчителі, студенти, журналісти, а також широкі верстви громадськості);

4) партнерство повинно включати чіткі процедури переговорів і спільну мову, оскільки часто семантичний зміст слів, які використовуються, не забезпечує консенсусу серед партнерів. Це стосується й таких термінів як "біорізноманіття", "природа", "ландшафт";

5) партнерство повинно розглядати біорізноманіття і ландшафт в інтегрованому" плані. Воно не повинно займатися даними елемантами самими по собі, а зв'язками кожної задіяної особи з природою та ландшафтом, а також взаємовідношеннями кожної особи з іншими учасниками процесу в плані природи й ландшафту. Буває, що ефективна діяльність виключно для блага природи й ландшафту в довгостроковому плані може виявитися катастрофічною для них, якщо вона контрпродукривна для людей;

6) партнерство повинно надавати природі характер "спадщини". Усвідомлення поняття "природної спадщини" всіма учасниками процесу необхідно для того, щоби вони відчули свою відповідальність перед прийдешніми поколіннями. Спадщина, яка нікому не належить, знаходиться під загрозою знищення. Тому партнери повинні домовитися про прийняття на себе відповідальності за природну спадщину й реально працювати над цим;

7) партнерство повинно мати на увазі чіткі, конкретні й детальні контракти, які повинні розроблятися таким чином, щоб здійснення проектів починалося без проблем;

8) партнерство повинно створювати "гнучкі" системи, які після проведеної оцінки можливо було дещо змінювати, забезпечуючи нові зобов'язання;

9) партнерство повинно бути організованим. Кожний партнер повинен ясно визначити ту групу, до якої він належить і знати взаємозв'язок між групами. Партнерство повинно дійсно стати інститутом із забезпечення спадщини, і в ідеальному випадку організовуватися на трьох рівнях:

- рівень прийняття рішень, який складається з осіб, які вибираються;

- рівень консультацій, який складається із осіб, які вибираються, представників громадськості й експертів. Цей рівень має надавати рекомендації рівню, на якому приймаються рішення;

- рівень забезпечення й управління, який є оперативним органом у даній організації.

Така організація повинна повторюватися на різних рівнях, які відповідають за реалізацію екомереж різних рівнів.

Підсумовуючи, скажемо, що концепція екомережі базується на наукових теоріях, реальне є її втілення - справа практики. Вчені, державні службовці та місцеві користувачі природних ресурсів можуть мати різні думки відносно того, які дії необхідні для реального втілення ідеї, тому першим кроком в цьому напрямку повинно бути досягнення взаєморозуміння між усіма учасниками.

У контексті створення та управління об'єктами та територіями екологічної мережі заслуговує на увагу досвід та напрацювання Українського товариства охорони птахів зі створенню мережі ІВА територій України (Микитюк, 1999), їх менеджменту та моніторингу.

Ними було розроблено досить ефективну багаторівневу схему організації роботи, спрямовану на досягнення завдань програми. Схема базується на співпраці державних, громадських установ та місцевого населення. Важливість багаторівневої співпраці між громадськими та державними секторами полягає в тому, що кожен рівень виконує різні функції і має різні можливості.

Міжнародний рівень, передусім міжнародні конвенції, забезпечує міжнародне правове поле діяльності; координацію робіт та обмін досвідом на міжнародному рівні; механізм фінансування діяльності. Міжнародні недержавні природоохоронні організації сприяють координації робіт на міжнародному рівні; створенню бази даних та обміну інформацією на міжнародному рівні, сприянню пошуку фінансування.

Державні природоохоронні установи національного рівня забезпечують національне правове поле діяльності, координацію робіт на національному рівні; накопичення первинних даних щодо стану території та популяцій; моніторинг стану територій та популяцій; менеджмент територій; механізм фінанасування робіт.

Недержавні природоохоронні організації національного рівня можуть забезпечити координацію робіт недержавних організацій; накопичення первинних даних щодо стану територій та популяцій; створення національних баз даних та доступ до міжнародних баз даних; аналіз даних та передачу їх зацікавленим державним установам; моніторинг стану територій та популяцій; менеджмент територій за участі місцевих недержавних організацій та місцевого населення; моніторинг ефективності менеджменту територій; організацію освітніх компаній; пошук фінансування для проведення робіт.

Залучення місцевого населення до природоохоронної діяльності є одним із найсуттєвіших елементів у роботі неурядових громадських організацій, оскільки завдяки цьому поступово змінюється негативне ставлення місцевого населення до об'єктів природно-заповідного фонду на позитивне.

На жаль, нині в Україні сектор недержавних природоохоронних організацій ще недостатньо розвинутий, крім того, не розроблені механізми дієвої співпраці між державними і недержавними організаціями і між самими недержавними організаціями.

Великою проблемою є проблема фінансування екологічних мереж, хоча можливості різних країн для створення мереж дуже сильно різняться, бюджетне фінансування необхідно завжди. У більшості розвинутих європейських країн економічний клімат сприяє створенню спеціальних фондів. При цьому враховується, що створення екомереж може зменшити соціальні витрати на попередження забруднення довкілля, загального її погіршення, може допомогти в охороні водойм, річок, ґрунтових вод, зон відпочинку, збільшити рекреаційну та туристичну цінність території.

Концепція екомережі базується на наукових теоріях, реальне її втілення -справа практики. Вчені та державні службовці можуть мати різні думки відносно того, які дії необхідні для втілені ія ініціативи. При плануванні реальних дій повинен бути досягнутий консенсус щодо цього питання.

Стан впровадження екомережі в Україні

Україна є активним співучасником процесу розбудови екомережі. Правовою основою формування національної екомережі є Закони України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про природно-заповідний фонд України", "Про тваринний світ", "Про рослинний світ", "Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки", а також Земельний кодекс України, Лісовий кодекс України та Водний кодекс України. Підготовлено для розгляду Верховною Радою України проект Закону "Про екомережу", який буде основоположним для охорони, використання і відтворення природних ландшафтів та біорізноманіття України, органічно поєднає в собі досвід міжнародних і вітчизняних правових інституцій, у тому числі основних міжнародних конвенцій, Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, Концепції збереження біотичного різноманіття України та багатьох інших документів.

В останні роки в України виконувалися міжнародні проекти, пов'язані з формуванням екомережі: Програми розвитку ООН (UNDP) та МСОП (IUCN). У 2002 р.розпочався другий проект за підтримки МСОП, спрямований на створення конкретної ділянки екомережі в Україні (впроваджувальна організація - Національний екологічний центр України). В окремих областях, зокрема Миколаївській, Полтавській, Чернівецькій, розроблено попередні картографічні моделі обласних та регіональних екомереж. Можна констатувати, що в Україні є всі необхідні передумови, включаючи законодавчо-нормативну базу, природоохоронну інфраструктуру, територіальні можливості (землі ПЗФ та інші, які мають певний охоронний статус), науковий та інформаційний потенціал для створення національної екомережі.

Зв'язки екомережі України з екомережами сусідніх країн

Серед всього різноманіттятериторій, зокрема природно-заповідних територій України, які мають увійти до певних структурних елементів екомережі, особливої уваги заслуговують ті, що межують з державним кордоном і є частинами великих природних ядер міждержавного значення або частинами міждержавних екокоридорів. Саме ці території є важливими ланками, які мають поєднати національну екомережу України з національними екомережами сусідніх країн. Україна межує з сімома європейськими країнами, це: Молдова, Румунія, Угорщина, Словаччина, Польща, Білорусь та Россія. В останні роки розпочалося активне співробітництво України із сусідніми країнами у галузі створення спільних транскордонних природно-заповідних територій. У 1999 р. отримано диплом ЮНЕСКО на українські ділянки румунсько-українського біосферного резервату "Дельта Дунаю". У прикордонній смузі України, Польщі та Словаччини створено міждержавний біосферний резерват "Східні Карпати", Українська частина представлена Ужанським Національним природним парком та Надсянським регіональним ландшафтним парком, на межі з Польщею розташований Регіональний ландшафтний парк Верхнє-Дністровські Бескиди. Українська частина польсько-українського потенційного біосферного резервату "Розточчя" представлена природним заповідником Розточчя та Яворівським природним національним парком. На межі з Польщею та Білоруссю розташований Шацький національний природний парк, на межі з Білоруссю - регіональний ландшафтний парк Прип'ять-Стохід, природні заповідники Рівненський та Поліський. На межі з Россією розташовані Деснянсько-Старогутський національний природний парк, Шалигінський регіональний ландшафтний парк, філії Луганського природного заповідника - Стрілецький степ та Провальський степ, а також філіал Українського степового природного заповідника Хомутовський степ та східна частина регіонального ландшафтного парку "Меотида".

Стан біорізноманіття на існуючих прикордонних природно-заповідних територіях досліджений неоднаково. Найповніші відомості існують лише для Дунайського біосферного заповідника, який є частиною біосферного міжнародного резервату "Дельта Дунаю". За сприяння Глобального екологічного фонду та Світового банку реконструкції та розвитку в кінці 90-х років XX ст. було здійснено проект "Збереження біорізноманіття дельти Дунаю", одним з результатів якого було видання монографії (Біорізноманітність Дунайського ...., 1999). У ній наведено результати досліджень біорізноманіття ролинного, тваринного світу та грибів. Біорізноманітність інших прикордонних природно-заповідних територій вивчено в значно меншому обсязі, переважно є дані щодо біорізноманіття вищих рослин та хребетних тварин, значно менше досліджені гриби (особливо мікроміцети), водорості, ліхенізовані гриби, комахи тощо, зовсім відсутні відомості про мікроорганізми та природні віруси. Це пов'язано як з браком відповідних спеціалістів, так із відсутністю належного фінансування дослідницьких програм.

Міністрами довкілля України, Румунії, Молдови та Болгарії підписано декларацію про створення Нижньодунайського зеленого коридору. На черзі створення українсько-польсько-білоруського Бузького екокоридору та українсько-польського Розточанського біосферного резервату, українсько-румунського транскордонного резервату в Буковинських Карпатах. Останній буде пов'язаний екокоридорами із національним природним парком "Вижницький". Такими ж коридорами можна пов'язати національний природний парк "Сколівські Бескиди" із відповідними природно-заповідними територіями Польщі. Великодобронський загальнодержавний заказник може бути пов'язаний екокоридором долини р. Латориці з екокоридором Латориця - Водрог та ядром європейського значення Латориця - Тиса Словаччини. Крім цього, в Карпатському регіоні планується створити українсько-румунський біосферний резерват "Мармароші" та українсько-угорський регіональний ландшафтний парк для охорони водно-болотних угідь у долині р. Тиса.

Заплановано створення Національного природного парку Дністровський каньйон, який межуватиме з Молдовським Дністровським екологічним коридором. На Поліссі запропоновано створити трьохсторонній українсько-польсько-білоруський біосферний резерват "Західне Полісся" на базі Шацького національного природного парку, українсько-білоруський: транскордонний національний парк "Прип'ть -Стохід", Поліський біосферний резерват на базі українського Поліського природного заповідника та Чорнобильській радіологічний, який безпосередньо межуватиме з білоруським радіоційним заповідником. українсько-російський біосферний резерват "Старогутські і Брянські ліси" на базі Деснянсько-Старогутського національного природного парку в Україні та заповідника "Брянський ліс" в Росії. Крім цього, заплановано створити разом з Росією транснаціональний парк "Печенізьке поле" та Керченсько-Таманський біосферний резерват "Кімеріда".

Список перспективних транскордонних природно-заповідних територій буде, без сумніву, розширюватися під час робіт з розбудови конкретних елементів екомережі.

Ефективність розбудови національної екомережі та управління її структурними елементами залежить від виконання таких головних завдань:

- інвентаризація, паспортизація та картування територій,надання їм охоронного статусу або статусу певних елементів екомережі, мають важливе значення для збереження біорізноманіття;

- моніторинг стану популяцій, які знаходяться на території

екомережі;

- менеджмент території, спрямований на підтримку біорізноманіття, особливо вразливих видів, в т.ч. й з залученням місцевого населення;

- моніторинг ефективності менеджменту території;

- організація і проведення освітніх компаній, спрямованих на формування позитивного ставлення місцевого населення до ідеї екологічної мережі;

- пошук джерел фінансування для впровадження вищезазначених

дій.

На сучасному етапі в Україні найбільше уваги приділяється першим двом завданням. Моніторинг стану популяцій, які підтримує територія, здійснюється лише в заповідниках та національних природних парках. Інші завдання не виконуються, що значно зменшує ефективність виконання перших.

Процес формування національних екомереж умовно можна розділити на три стадії:

- перша - мережа як список конкретних територій та їх відображення у картографічному вигляді;

- друга - мережа як основа національного природоохоронного

плану;

- третя - мережа як частина інтеграційного національного або регіонального (місцевого) плану збалансованого розвитку.

Перші дві стадії є частинами стратегії охорони природи, а третя, найважливіша, має значення для інтеграції природоохоронних акцій з економічними, соціальними, культурними та політичними діями. Фактично лише на третій стадії можливим є інтеграційне управління

екомережею.

В Україні формування національної екомережі знаходиться на другій стадії, коли вона стає частиною національного стратегічного плану охорони біорізноманіття. Для переходу на третю стадію необхідно вирішити наступні задачі.

1. Створити базу даних експертів та організацій, які працюють в галузі формування екомережі.

2. Створити науково-технічний координаційний центр підтримки заходів зі створення та управління екомережами різних рівнів.

3. Розробити й впровадити методичні підходи й рекомендації Щодо створення регіональних, обласних та місцевих екомереж, їх інтеграції у загальнодержавну екомережу, у тому числі критерії вибору майбутніх елементів екомережі, визначення основних типів екологічних бар'єрів та шляхів їх подолання.затвердити положення про режими їх використання тощо.

4. Визначити коло зацікавлених організацій та осіб, які залучені до процесів створення та управління конкретними ділянками екомереж, у тому числі й партнерів за межами офіційного природоохоронного сектора (наприклад, місцевих фермерів, працівників лісового господарства, місцевих підприємців, вчителів, представників громадськості) та розробити методики та механізми досягнення консенсусу з метою уникнення суперечностей в розумінні цілей та завдань, які виконуватиме дана ділянка екомережі.

5. Розробити для кожної області Програму формування обласної та місцевих схем екомереж (включаючи завдання щодо екологічної освіти та інформування населення).

6. Розробити механізми стимулювання процесів створення та підтримки функціонування екомережі.

7. Розробити й впровадити в практику плани управління окремими елементами екомереж, які враховували індивідуальні особливості конкретних елементів, їх пріоритетну спрямованість, традиційні способи використання, соціальні та економічні питання.

8. Розробити механізми врахування аспектів, пов'язаних з біо- та ландшафтним різноманіттям.

9. Врахувати механізми створення та функціонування екомережі при розробці галузевих перспективних планів (сільське господарство, лісове господарство, транспорт, енергетика та промисловість, сільське та міське планування, мисливство та рибальство тощо).

10. Забезпечити термінове створення нових об'єктів ПЗФ.

11 Розробити проекти землеустрою та соціально-економічного розвитку.

12. Зарезервувати ділянки для екокоридорів. 106