8. Становлення церковно- монастирської системи благодійності.

Хоч Україна в цей період ще не входила до складу Московської держави, але буде приєднана до неї вже в наступному історичному періоді і на неї буде поширена також і система соціального захисту цієї держави. Тому корисним є знання про зародження і періодичні трансформації цієї системи.

Концептуальна схема (парадигма) допомоги та взаємодопомоги в Московії у зазначений період суттєво змінюється. Для неї характерні три основні форми соціальної допомоги: а) монастирська система допомоги, б) державна система захисту, в) перші світські прояви доб­рочинності (благодійності).

Починаючи з XIV ст. (другої половини), відбувається об'єднання земель навколо монастирів. Пов'язано це зі зміною ха­рактеру монастирського управління - починається переорієнтація життєдіяльності монастирів, які тепер ставлять перед собою, перед­усім, розв'язання господарських завдань. Це перетворює монас­тирі у самостійні феодальні вотчини. Монастирі-вотчини замінили ктиторські монастирі, які засновувалися князями та єпископами. Останні розвивалися понад 200 років і заклали основи «пансіонної» системи підтримки для чоловіків та жінок, коли новий чернець, зробивши певний майновий внесок, отримував у монастирі довічне утримання (пансіон).

Інститут удів у цей час отримує правове визнання. Це дозволя­ло вдовам доживати віку в монастирях з гарантованим забезпечен­ням. Багато заможних жінок (княгині, боярині) або їхні чоловіки спе­ціально будують монастирі для проведення решти життя в їх стінах. Постриги (у черниці) стали поширеним явищем серед жіноцтва, шлях до монастиря був відкритий для жінок усіх суспільних станів.

Ктиторські монастирі у цей період ще існують, але знаходяться зазвичай у містах, а монастирі-вотчини розвиваються за їхніми ме­жами. їхній інтенсивний розвиток пов'язаний з тим, що на початку вони були більш відкритими помічними системами для всіх ба­жаючих. Вони масово скуповували землі і ставали великими зем­левласниками, скуповувалися цілі села і навіть міста. Тим самим монастирі як суб'єкти допомоги та підтримки набували функції сильних, могутніх, тобто функції, які раніше мали лише князі. Не випадково на герць з татарами перед Куликівською битвою (1380 р.) від росіян вийшли два ченці - Пересвіт і Ослябя.

Селяни із задоволенням приєднувалися до монастирських має­тків, бо тут вони мали значно ліпші умови життєдіяльності - звіль­нялися від податків, від юрисдикції місцевої влади, від проїжджих княжих чиновників, яким треба було давати вози, коней, корми, провідників. Крім цього, на старості їм забезпечували притулок у монастирі зі статусом ченця, або «більця» (не посвяченого у ченці, але проживаючого у межах монастиря, під його захистом). Це було своєрідним страховим полісом, але для його отримання треба бу­ло зробити певний внесок у монастирську скарбницю.

Зрозуміло, що масовий наплив робочої сили робив монастирі багатими і сильними. Але їх багатство збільшували і приватні вкла­ди у вигляді предметів культу, майна, земельних угідь. Вклади жерт- вувалися на різних умовах: поминання вкладників після смерті, го­дування від їхнього імені жебраків тощо. Існували й особливі земе­льні вклади, що дозволяли вкладнику отримати статус «більця».

Поступово монастирі-вотчини вводили обов'язковий внесок (дар) при вступі до монастиря у вигляді натуральних продуктів, власності, грошових внесків. З плином часу розмір цих внесків що­раз зростав.