3. Головні риси соціальної підтримки в епоху Відродження й Нового часу.

Тут цей період пов'язаний з розпадом феодального ладу і заро­дженням капіталістичних відносин, переходом до культури нового часу. З епохою Відродження (ХГУ-ХУІ ст.) в Європі розпочалося поширення ідей гуманізму, в питаннях суспільної допомоги все частіше проглядаються не тільки релігійні, а й світські мотиви. Людина починає розглядатися як найвища цінність.

Общинні традиції плавно переростають у досить ефективні муніципальні* зв'язки, виникає нова організаційна форма допомоги нужденним - гільдії. Ці об'єднання взаємодопомоги населення (економічні, політичні, релігійні) в період раннього феодалізму (се­редньовіччя) в Західній Європі відігравали значну роль у суспіль­ному житті. Як одна з форм нової системи допомоги, вони надавали благодійну підтримку своїм членам, утримували лікарні, під час голоду розподіляли харчі, надавали притулок знедоленим. Іншою формою стали приватні фонди, створювані на пожертви філантро­пів (благодійників), які організовували притулки, лікарні, надавали допомогу на поховання померлих. Допомога є індивідуальною, крім церковних, з'являються світські соціальні заклади.

Але ці заходи не могли врятувати від бідності і голоду всіх нуж­денних. Розорення селян, масове зубожіння населення призводить до бунтів, повстань, бродяжництва, правопорушень, жебрацтва здоро­вих людей. Прояви милосердя починають адресуватися тим, хто дій­сно не може жити власною працею. Згодом протестантизм, який виник у Європі в XVI ст. (під час Реформації"), остаточно змінив ста­влення до праці і бідності. Його основною ідеєю і ціннісним крите­рієм стає праця, яка оголошується божественним покликанням, а лінощі й неробство оголошуються соціальним злом.

У зв'язку з цим змінюється статус особи, яка потребує допомо­ги. Для християнської традиції, яка продовжувалася в ХІІІ-ХІУ ст., характерною була ідеалізація бідності й жебрацтва. Жебраки, нуж­денні для суб'єктів допомоги були Божі люди, а не відкинуті суспі­льством особи.

Муніципальний - той, що стосується місцевого, переважно міського самовряду­вання.

Проте, незважаючи на моралістичні проповіді і допомогу, яку продовжують надавати церква і громадськість, у наступні століття бідність стає принизливою. Звеличення бідності замінюється звели­ченням багатства. Ставлення до бідних, волоцюг, жебраків набуває негативного характеру, їхнє становище розглядається як породження власних лінощів і бездуховності.

З XVI ст. в соціальну сферу починають втручатися уряди євро­пейських держав, оскільки внаслідок війн, голоду, епідемій кількість бідних і безпритульних невпинно зростає, і вони починають станови­ти загрозу стабільності суспільства, породжувати страх і незадово­лення населення. По всій Європі з'являються закони і укази про за­борону жебрацтва і бродяжництва. Так, в Англії 1531 р. запровадже­но ліцензування убогих, жебрати дозволялося лише старим і калікам. У Німеччині Генрихові закони про бідність 1536 р. класифікують убогих, після чого «незаконні» старці та волоцюги притягаються до суду. Допомога надається лише зареєстрованим убогим та інвалідам. Здорових дорослих примушують до роботи, дітей - до навчання (по­діл клієнтів соціальної допомоги на «хороших» і «поганих»),

У XVII ст. після того, як фіксування і контроль нужденних не принесли очікуваних результатів, у більшості країн Європи поширю­ються соціальні установи закритого типу. У них виховання і корек­ція поведінки здійснювалися через релігію, регламентоване життя і працю. Тому XVII ст. з погляду соціальної допомоги називають сто­літтям «великого ув'язнення». По всій Європі створюються загальні шпиталі, робітні, арештантські будинки, в яких клієнти утримуються поза їх бажанням. Застосовується і депортація на інші континенти - в колонії (Австралія). Переважає песимістичне бачення людини (вро­джена гріховність), відсутня віра в її сили й добро.

Одними з перших у Європі установ закритого типу (ізоляторів) були робітні доми для здорових жебраків у Англії (роогЬоизез), де був введений найсуворіший трудовий режим. Вважалося, що праця під страхом покарання стане найефективнішим шляхом викорінення жебрацтва. Перший робітний дім під назвою Бридвел було відкрито в Лондоні 1557 р. з ініціативи короля Едуарда VI та Лондонського єпи­скопа Н.Ридлі. У 1575 р. створення подібних закладів із розрахунку по одному в кожному графстві було закріплено законодавчим актом, і незабаром їх з'явилося близько 200. Лондонський Бридвел являв собою майстерні з тюремною дисципліною, що добре охоронялися і знаходилися під постійним наглядом. Майстерні були під контролем ремісничих гільдій, а харчування ув'язнених було поставлено в зале­жність від результатів їхньої праці. Нероб направляли працювати на рудники й у пекарні на фізично важких роботах.

Однак ідея виправлення волоцюг працею в Англії не була ус­пішною в першу чергу з причин економічних. Країна переживала в цей час економічний спад, високий рівень безробіття не дозволяв забезпечити роботою усіх в'язнів, що не дозволяло виконувати по­ставлені перед ізоляторами завдання. Ідею було реанімовано на певний час у період економічного підйому середини XVII ст., коли з'явилися робітні доми під новою назвою (\¥ОгкНоизе5) переважно текстильного профілю. У XVIII ст. кількість їх знову сягнула 200. Наприкінці XVI ст. подібні виправні заклади були створені в Гол­ландії. Два з них функціонували в Амстердамі. Один з них був при­значений для чоловіків, де вони обробляли бразильське дерево, а другий - для жінок і дітей, які займалися прядінням і шили одяг. Працювали в'язні групами, а робота їхня оплачувалася. Виділявся спеціальний час для молитов і читання духовних книжок, а термін ув'язнення був обмежений 8-12 роками. Порушники ж режиму жор­стоко каралися. Наприклад, утримувалися в окремих камерах, що постійно наповнювалися водою. У камері знаходилася помпа і ув'язнений мусив неперервно відкачувати воду, щоб не втопитися. Голландський досвід організації діяльності робітних домів був взя­тий за взірець у Німеччині, де вони створювалися в найбільших містах протягом XVII і XVIII століть. Тут кожен із ізоляторів мав свою фахову спеціалізацію (прядіння, ткацтво, обробка дерева, шліфування оптики), вартість виконаних робіт чітко вираховувалася і виконавцям виплачувалася її чверть.

У католицькій Франції перші спроби ізолювати паризьку голо­ту було зроблено на початку XVII ст. під час правління Марії Ме- дичи, коли для цього було створено три шпиталі. Спеціальним дек­ретом (1611 р.) було заборонено жебрати в Парижі, жебраків зо­бов'язали негайно знайти собі роботу або з'явитися в один із ство­рених шпиталів. Вулиці Парижа опинилися під постійним наглядом поліції, і врешті-решт голод загнав жебраків до шпиталів - 1616 р. їх набралося 2200 осіб. Жінок, які продовжували жебрати, прилюд­но шмагали батогами, їм голили голови, чоловіків кидали до в'язниць. Було заборонено подавати милостиню під загрозою суво­рого покарання. У місті було створено спеціальні загони варти для боротьби з жебрацтвом, а за спіймання волоцюги призначалася ви­нагорода.

Створені в Парижі шпиталі отримали назву «загальних». Не­зважаючи на назву, це були не медичні заклади, а звичайні адмініс­тративні структури, які існували поруч з іншими органами влади і які мали право самі, не звертаючись до суду, виносити рішення та вироки і самі ж їх виконувати. Французькі ізолятори бідноти суттє­во не відрізнялися від робітних домів в інших країнах Європи. Тут також здійснювалися диференціація клієнтів за віком і статтю (шпиталі для чоловіків, жінок і дітей, хворих). Так само ув'язнені (крім важко хворих) мали працювати «від світанку до смерканку». Існувала й фахова спеціалізація шпиталів і в'язнів. Виплата заробіт­ку теж була частковою (чверть заробленої суми, решта йшла на користь шпиталю). Невиконання норми праці каралося зменшенням харчового раціону, а за кількаразові порушення режиму належало ув'язнення в темниці і вигнання зі шпиталю. Незважаючи на в'язничний характер режиму шпиталів, направлення до них вважа­лося благодійним актом, і розраховувати на нього могли лише паризькі злидарі, «чужих» належало карати і виганяти з міста.

У 1656 р. було підписано спеціальний декрет про утворення Загального шпиталю в Парижі. Він став єдиним органом управління для кількох вже існуючих закладів (шпиталів, притулків, виправних будинків та ін.). Цікаво, що Загальний шпиталь був безпосередньо підпорядкований королю і не був підвладний церкві. З того часу кількість закладів у складі Загального шпиталю, а також чисель­ність його клієнтів щороку зростали. Наприклад, лише чисельність клієнток виправного будинку для повій збільшилася від 2300 осіб у 1666 р. до 4000 осіб у 1679 р. Загальна ж чисельність ізольованих у Загальному шпиталі протягом чотирьох років досягла 5-6 тис. осіб (один відсоток населення столиці), а наприкінці XVII ст. становила вже 10 тис. осіб. Невдовзі мережа шпиталів вкрила всю Францію, оскільки едиктом короля 1676 р. приписувалося влаштувати загаль­ний шпиталь у кожному місті королівства. У другій половині XVIII ст. їх нараховувалося вже 32.

І хоч утворені в різні роки і в різних країнах Європи робітні доми мали певні національні особливості, усі вони мали два голо­вних призначення: 1) вилучення із суспільства нічим не зайнятих гультяїв і профілактика заворушень та бунтів з метою утримання соціального миру та рівноваги; 2) використання дешевої робочої сили ув'язнених.

Залишки цих радикальних змін у сфері суспільної допомоги будуть існувати в Європі протягом наступних століть, хоч соціальні революції, прогресивні суспільно-політичні течії будуть вимагати змін. Вже у XVIII ст. закриті заклади стають предметом розсліду­вань деяких урядів, піддаються критиці з боку гуманістів. Останні відвідують їх та інформують громадськість про жахливі умови утримання в них.