73
.docx58. Національна революція в Туреччині (1918 – 1923 ) та її наслідки.Кемалістська революція (назва, прийнята у радянській літературі), або Турецький національний рух (тур. Türk Ulusal Hareketi) — назва антиімперіалістичної національної революції в Туреччині, що розпочалася після поразки Туреччини в Першій світовій війні, в результаті чого створилася загроза повної втрати нею державної самостійності. Центром революції була Анатолія. Тут наприкінці 1918 — початку 1919 рр. виник стихійний народний рух проти окупації ряду районів країни державами Антанти (Великою Британією, Францією, Італією), який переріс після окупації Грецією Ізміра 15 травня 1919 р. у визвольну війну. Керівним класом в революції була анатолійська буржуазія (переважно торгова), зацікавлена у збереженні територіальної цілісності країни і створенні незалежної турецької національної держави. Значну роль зіграли патріотичні кола дрібної буржуазії, інтелігенції, в особливості офіцерство, з-посеред якого висунувся лідер революції Мустафа Кемаль Ататюрк. У вересні 1919 р. Сивасський конгрес буржуазних організацій (так званих, Товариств захисту прав) обрав керівний центр революції — Представницький комітет на чолі з Кемалем. Зробивши в кінці 1919 р. своєю резиденцією Анкару, цей комітет став фактично виконувати функції тимчасового уряду Туреччини. Після розгону у березні 1920 р. окупантами парламенту в Стамбулі, скликаного в січні 1920 р. на вимогу кемалістів і прийняв 28 січня декларацію незалежності «Національний обітницю». Представницький комітет скликав 23 квітня 1920 р. в Анкарі Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), проголосив себе єдиною законною владою в країні. Султанський уряд у Стамбулі до цього часу в значній мірі втратив свій вплив. Його спроби придушити національно-визвольний рух своїми силами зазнали невдачі. З середини 1920 р. великі держави розгорнули за допомогою грецької армії відкриту збройну інтервенцію проти анкарского уряду. Разом з тим вони почали чинити тиск на султанськйи уряд, домігшись від нього підписання кабального Севрського мирного договору 1920. Створена замість ліквідованих партизанських загонів регулярна армія ВНЗТ на початку 1921 р. затримала просування іноземних військ, а потім завдала їм ряд поразок і до осені 1922 р. повністю звільнила територію Туреччини від іноземних окупантів. На Лозаннський конференції 1922—1923 великі держави змушені були остаточно відмовитися від Севрського договору і визнати незалежність Туреччини. У ході революції і подальших перетворень (ліквідація султаната — у 1922 р., проголошення республіки — у 1923, ліквідація Халіфату — у 1924 та ін.) Туреччина перетворилася на світську буржуазну республіку.
98. Внутрішня і зовнішня політика Турецького уряду у 30 – ті рр. ХХ ст.У 1929 р. закінчився термін податкових і митних пільг, встановлених Лозаннським мирним договором для західних підприємців за скасування капітуляцій. Турецький уряд зміг різко підняти мито на привізні товари, водночас надавши національним виробникам низку пільг. Світова економічна криза, що розпочалася крахом на нью-йоркській біржі в жовтні 1929 р., ще більше зміцнила переконання турецького керівництва у необхідності встановлення державного контролю над розвитком економіки. Зважаючи на значний ступінь участі держави у керівництві економікою та не надто значну інтегрованість у західноєвропейські ринки, наслідки світової економічної кризи відчувалися у країні порівняно слабо. У 1923—1929 рр. приріст турецького ВНП склав 9%. Туреччина вибрала класичний для країн Азії та Африки шлях будівництва державного капіталізму. З метою фінансування стратегічних галузей промисловості, у 1931 р. створено Центральний банк, 1933 р. — Шумерський банк, а 1935 р. — Хеттський банк. На кінець 30-х рр. Шумерський банк зосередив у своїх руках контрольні пакети 60% цементних, цукрових, взуттєвих та текстильних підприємств, а Хеттський широко інвестував розробку корисних копалин, насамперед вугілля, хромітів, мідної та залізної руди. У 1934—1938 рр. Туреччина реалізувала п'ятирічний план розвитку економіки. Для його втілення у життя в СРСР було позичено 8 млн. доларів золотом. Щоправда, наступну позику взяли вже у Великобританії, не бажаючи зв'язувати себе надто міцно з якимось одним кредитором. Поважну проблему для економічного розвитку країни становив низький освітній рівень населення. У 1927 р. неписьменні становили аж 89,4% мешканців країни, й тільки 23% дітей віком від 7 до 12 років ходили до школи. З кінця 20-х рр. уряд вдався до енергійного реформування системи освіти, яке відбувалося із кампанією за емансипацію жінок. У 1930 р. жінки отримали виборчі права у місцевих виборах, а з 1934 р. — повне виборче право. М. Кемаль пропагував відмову від чадри та традиційних ісламських хусток (хіджабів), однак видати закон, який би остаточно заборонив ці деталі одягу, він не наважився. У 1928 р. з конституції Туреччини було усунуто пункт про іслам як державну релігію, у 1930 р. закрито школи для нижчого мусульманського духовенства, а двома роками пізніше — теологічний факультет Стамбульського університету. У 1928 р. турецьку мову переведено із арабської абетки на латинську. Ідея здійснити таку реформу з'явилася ще на початку XX ст., але її реалізації завадила світова війна. М. Кемаль особисто виступав на багатолюдних мітингах, з крейдою в руках пояснюючи біля великої шкільної дошки правила нового написання турецьких слів. Розвиваючи мовну реформу, у 1932 р. створено Товариство вивчення турецької мови, що ставило собі за мету очистити мову від арабських та перських запозичень та замінити їх національними відповідниками. Згодом з'явилася навіть теорія "сонячної мови", згідно з якою першою мовою людства була саме прототу-рецька. Загалом 30-ті рр. позначилися зростанням пантурецьких настроїв. Мусульманські заклики до молитви стали виголошуватися турецькою мовою, з'явилися "наукові" трактати, які доводили, що перша людина Адам був турком. Офіційним гаслом країни став заклик "Туреччина для турків і турки для Туреччини". Незважаючи на урядові репресії, соціальні перетворення продовжували викликати незадоволення значної частини населення країни. У грудні 1930 р., підбурювані мандрівними дервішами, повстали жителі містечка Менемене в Західній Анатолії. Повсталі вбили місцевого вчителя та розгромили урядові установи. Уряд вислав у місто війська, які придушили виступ. Загострене виступами курдів і релігійних фанатиків, а також економічною кризою суспільне напруження на початку 30-х рр. зросло настільки, що уряд змушений був дати дозвіл на створення опозиційної партії. Організована в липні 1930 р. Вільна республіканська партія, попри задекларовану опозиційність, мала напівофіційний характер. її лідером, за погодженням з М. Кемалем, став Фетхі-бей. Головними пунктами запропонованої "вільними республіканцями" програми стали лібералізація політичного режиму й більша відкритість для зовнішньоекономічних впливів. Навколо партії почали гуртуватися інші опозиційні сили. Восени 1930 р., коли діяльність партії почала виходити з-під урядового контролю, Фетхі-бей розпустив Вільну республіканську партію. Ще дві спроби створити у вересні 1930 р. опозиційні партії завершилися урядовими заборонами. Народно-республіканська партія, зберігши монополію на владу, залишилася єдиною правлячою партією. У 1931 р. ДХФ перемогла на виборах до парламенту, а М. Кемаля втретє обрано президентом країни. Невдовзі після закриття сесії парламенту 10 травня 1931 р. розпочав роботу Третій з'їзд Народно-республіканської партії. Прийнята на з'їзді партійна програма стала програмою державного розвитку всієї країни. В її основу було покладено шість проголошених М. Кемалем принципів: республіканізм, націоналізм, етатизм, народність, секуляризм і революційність. Згодом принципи М. Кемаля отримали назву "алти окти" ("шести стріл"). "Алти окти" увійшли до нового варіанту конституції Туреччини, прийнятої в 1937 р. Крім цього, партія запровадила принцип, згідно з яким її голова, що призначався на пожиттєвий термін, ставав президентом країни, а його заступник — прем'єр-мійістром. У такий спосіб партійне зібрання формально узаконило об'єднання державного та партійного апаратів. У Туреччині офіційно встановлено однопартійну ситему. Одразу після партійного зібрання в Туреччині розпочалося послідовне "загвинчування гайок". Прийнято "Закон про друк", який обмежував право критики уряду й встановлював жорсткий контроль за засобами масової інформації. З метою поширення урядової пропаганди та виховання населення в патріотичному дусі, починаючи з 1932 р., створювалася мережа "народних домів" та "установчих об'єднань". Через два роки в країні налічувалося 55 "народних домів" і 360 "установчих об'єднань". Наступний етап реформ турецького суспільства розпочався у 1934 р. зі скасування титулів і давніх форм звертання, а також уведення прізвищ. До першого січня 1935 р. всі турки мали обрати собі прізвище. Спеціальним рішенням парламенту 24 листопада 1934 р. М. Кемалю надано нове прізвище — Ататюрк (Батько турків). Згодом парламент додатково заборонив будь-кому іншому брати це прізвище. Тоді ж Ісмет-паша став Ісметом Іненю. У грудні 1934 р. турецькі жінки були повністю зрівняні в правах з чоловіками й отримали повні виборчі права. Тоді ж внесено зміни в адміністративне законодавство. Ще одним кроком на шляху секуляризації держави стало в 1934 р. перетворення Святої Софії із діючої мечеті в музей. Успішно розвивалася в 20—30-х рр. зовнішня політика Туреччини. У 1932 р. країну прийняли до Ліги націй. У 1934 р. було нормалізовано стосунки із Грецією. Згодом Туреччина навіть увійшла до воєнного союзу із Грецією, Румунією та Югославією, — так званої "Балканської Антанти". У 1936 р. країни-кредитори дозволили Туреччині покривати половину щорічних платежів старого "оттомансь-кого боргу" товарами. Зміцнення політичного режиму всередині країни дало змогу турецькому керівництву повернутися до перегляду договорів про режим чорноморських проток. Значні побоювання Анкари викликали агресивні кроки Італії, яка розбудовувала свою військову інфраструктуру на Додеканезьких островах. Бажаючи зіштовхнути інтереси європейських держав, Туреччина добилася скликання міжнародної конференції у справі чорноморських проток. Міжнародна конференція, що тривала з 22 червня по 20 липня 1936 р. в маленькому швейцарському містечку Монтре, завершилася успіхом турецьких дипломатів. Туреччина повернула собі право контролювати прохід іноземних військових кораблів через протоки у часи миру й повністю закривати протоки під час війни. У 1937 р. Туреччина увійшла ще до одного регіонального військового блоку, підписавши із Іраном, Іраком та Афганістаном Саадабадський пакт. Дипломатичною перемогою Анкари також стало повернення Туреччині населеного переважно турками округу Хаттай на кордоні із Сирією. У результаті проведеного там під спільним франко-турецьким наглядом плебісциту, 29 червня 1939 р. округ було передано Туреччині. У кінці 30-х рр. відбувалося подальше посилення авторитарних тенденцій турецького політичного режиму. Прийнятий в червні 1938 р. "Закон про спілки" заборонив створення будь-яких організацій на основі "сім'ї, раси, роду чи класу", а також таких, що "виступають від імені народу". За усіма громадськими товариствами встановлювався легальний поліцейський нагляд. У країні вводилася пресова цензура, а до кримінального кодексу включено покарання за такі злочини, як "послаблення національних почуттів" та "пропаганду на користь іноземних державних порядків". На 1939 р. за політичні злочини відбували ув'язнення 94 тис. чоловік. У кінці 30-х рр. загострився особистий конфлікт між Ататюрком та незмінним упродовж 14 років прем'єр-міністром Туреччини І. Іненю. Колишні близькі друзі та бойові побратими посварилися настільки, що в жовтні 1937 р. І. Іненю пішов у відставку, а новим прем'єром став відомий фінансист Джеляль Баяр (1883—1986). З уряду було усунуто низку міністрів, відомих своєю прихильністю до колишнього прем'єра. Однак, після того як у травні 1938 р. важко хворий Ататюрк виїхав зі столиці до Стамбула, де відійшов від державних справ, парламент здійснив низку кроків, що зміцнили антикемалістську опозицію. 10 листопада 1938 р. помер Ататюрк, а вже наступного дня після цього парламент обрав новим президентом І. Іненю. Прем'єр-міністром залишився Дж. Баяр.
82. Внутрішня і зовнішня політика турецького уряду у 30 – першій половині 40- х рр. ХХ ст.Туреччина чітко не визначилася в орієнтації між ворогуючими сторонами майбутнього світового конфлікту. Після початку бойових дій у Європі, в кінці вересня — жовтні 1939 р., турецькі представники розпочали паралельні переговори з Радянським Союзом, а також Великобританією та Францією. Намагаючись забезпечити режим проток і свої інтереси на Балканах, Туреччира була схильна балансувати, не приєднуючись відкрито до жодної зі сторін конфлікту. 12 травня 1939 р. Туреччина підписала угоду про взаємодопомогу із Великобританією, а 23 червня того ж року — з Францією. 19 жовтня 1939 р. Великобританія, Франція та Туреччина підписали ще одну угоду, що передбачала надання західними країнами допомоги туркам у випадку нападу на їх територію. Вістря цієї угоди було спрямоване проти Італії. Втім, турки не наважилися виступити проти Італії ні після її вступу у війну проти західних союзників, ні після нападу італійців та німців на Грецію, з якою Анкара все ще була пов'язана союзницькою угодою в рамках Балканської Антанти. Лондон не наполягав на вступі Туреччини у війну, оскільки Форін-офіс вважав нейтральність кращим бар'єром для німецького вторгнення до Сирії, Лівану та району Перської затоки, аніж велика, але позбавлена сучасної військової техніки турецька армія. Після воєнного розгрому Німеччиною Франції та інших європейських країн у Туреччині посилилися пронімецькі настрої. 18 червня 1941 р. Німеччина підписала з Туреччиною 10-річний пакт про ненапад. Угода про ненапад із СРСР була підписана ще раніше, тому після початку німецько-радянської війни Туреччина оголосила 25 червня 1941 р. про свій нейтралітет. Анкара дотримувалася взятих на себе зобов'язань, хоча в.продовж наступних років, особливо після радянських репресій проти мусульманських народів Криму та Кавказу, в Туреччині посилилися антирадянські настрої. У ході війни турецькі письменники та журналісти, не приховуючи своїх пронімецьких симпатій, часто відвідували німецько-радянський фронт. Восени 1941 р. у Німеччині навіть працювала офіційна турецька місія генерала Алі Фуада, яка намагалася полегшити долю військовополонених червоноармійців-мусульман. Під час війни Туреччина поставляла Німеччині руду хрому, необхідну для виготовлення броні. Однак, навіть під час найсильнішого зближення з Берліном на турецькій території знаходили захисток тисячі євреїв та антифашистів, що тікали від гітлерівців. Водночас турки давали захисток й мусульманам, котрі рятувалися від комуністичних переслідувань у Закавказзі. Незважаючи на те, що Туреччина залишилася осторонь подій світової війни, військове напруження сильно зачепило її економіку. Ще напередодні війни туркам довелося в терміновому порядку зайнятися реорганізацією своєї армії, котра мала на озброєнні техніку початку XX ст. й була абсолютно нездатною до ведення сучасної війни. З кожним роком видатки на оборону доводилося збільшувати. У 1938 р. витрати на оборону складали 43,7% бюджету. Програма дій турецького уряду на час війни була прийнята 18 січня 1940 р. у формі "Закону про національний захист", котрим передбачалося введення ненор-мованого робочого дня, трудової повинності, скасування низки законів про охорону праці. Упродовж війни постійно збільшувалася армія країни. У 1939 р. збройні сили налічували 207 тис. чоловік, у 1940 р. — 700 тис. чоловік, а в 1942 р. — 1 млн. солдатів і офіцерів. До 1945 р. воєнні витрати складали половину державного бюджету. Проведення широкомасштабної мобілізації селян на військову службу спричинило зменшення врожаїв і введення в 1941—1942 рр. карток на хліб у Стамбулі й Анкарі. Збільшення податків та введення нових "зборів на оборону" значно погіршили становище населення та вплинули на загальне зростання цін. Для того, аби підлатати бюджет, 11 листопада 1942 р. Туреччина ввела майновий податок, який мав збиратися з власників нерухомого майна та прибутків купців і підприємців. Оскільки закон точно не визначив розміру цього податку ані умов його стягнення, почали поширюватися зловживання. Чиновники накладали податок, керуючись самовільно визначеними нормами та симпатіями. Водночас ті, хто не заплатив майнового податку, часто потрапляли до боргової в'язниці. У політичному житті Туреччини Друга світова війна вплинула на згортання лібералізму і посилення пантюркського націоналізму. З 1940 по 1945 рр. у вілайєтах, населених національними меншинами, діяв воєнний стан. Починаючи з листопада 1942 р. траплялися випадки конфіскації майна в представників національних меншин. У 1942 р., уряд сформований колишнім міністром іноземних справ Шюкрю Сараджоглу (1887—1953), розпочав широку кампанію патріотичної пропаганди в пантюркському стилі. Після чергових виборів, на початку 1943 р., парламент знову обрав президентом І. Іненю, а прем'єр-міністром країни — Ш. Сараджоглу. Під приводом здійснення реформи освіти продовжилася пан-тюркська кампанія, в ході якої траплялися випадки публічного спалення на площах "підривної" літератури. Після перелому в ході бойових дій Другої світової війни Туреччина вирішила укласти союз з країнами антигітлерівської коаліції. У кінці 1943 р. І. Іненю зустрівся з У. Черчіллем та Ф.Д. Рузвельтом у Каїрі, де обговорювалася можливість участі Туреччини в бойових діях проти Німеччини на Балканах. Однак турецьке керівництво ухилилося від безпосередньої участі у війні, обмежившись розривом дипломатичних стосунків із Німеччиною, який відбувся 2 серпня 1944 р. Туреччина оголосила війну Німеччині та Японії тільки 23 лютого 1945 р. Хоча турецькі солдати й не брали участі у бойових діях Другої світової війни, країна все ж отримала запрошення вступити до ООН.
18. Туреччина у повоєнні роки. Внутрішня і зовнішня політика уряду у 50 – х рр.. Політична криза 1960 р. і військовий переворот.Незважаючи на те, що Туреччина не брала участі у бойових діях Другої світової війни і не зазнала руйнувань, становище країни в 1945 р. було дуже важким. На межі краху перебувала перенапружена під час війни економіка, прийняті під приводом військової загрози надзвичайні закони викликали масове незадоволення. Перемога Радянського Союзу в Другій світовій війні реанімувала стару російську ідею про встановлення контролю над Чорноморськими протоками. 7 червня 1945 р. Москва попередила Анкару про те, що продовжить дію радянсько-турецької угоди про співпрацю, термін якої закінчувався в жовтні 1945 р., лише на певних умовах. Висловлені Москвою умови нагадували вимоги, котрі диктують переможці у випадку безумовної капітуляції противника. Звинувачуючи Анкару в співпраці із гітлерівським режимом, СРСР вимагав від турків передачі під радянський контроль турецької території в районах Карсу, Ардагану та Артвілу, зміни режиму проток та надання Червоній армії військових баз в районі Боспору та Дарданелл. Водночас в Болгарії на кордоні із Туреччиною до осені 1945 р. було зосереджено 200-тисячне військове угруповання з великою кількістю танків. Зважаючи на те, що ще дві радянські армії розташовано на турецьких кордонах із республіками Закавказзя та Іраном, Туреччина опинилася в напівоточенні. У випадку збройного конфлікту СРСР мав змогу здійснити удари по турецькій території одразу із трьох напрямків. Скрутне зовнішньополітичне становище змусило турків шукати союзників серед противників Москви. Західні уряди, які погодилися підтримати Анкару в протистоянні із СРСР, висловили побажання лібералізації внутрішньої політики турецького режиму та запровадження багатопартійності, справедливо вбачаючи в соціальній напруженості джерело потенційного посилення комуністичних впливів. У спеціальному зверненні до народу 1 листопада 1945 р. президент І. Іненю оголосив про зміни в політичній системі країни: полегшення умов реєстрації нових партій, а також заміну двоступеневих виборів прямими. Першою опозиційною партією повоєнної Туреччини стала створена 18 липня 1945 р. Партія національного піднесення, яку очолив підприємець Нурі Деміраг. Метою своєї діяльності керівники партії декларували ліквідацію недоліків системи державного регулювання, а також етатизму, що набрав гіпертрофованих розмірів. 7 січня 1946 р. зареєстровану Демократичну партію ("Демократ Партісі" — ДП), яку очолили колишній прем'єр Дж. Баяр (1883—1986) та великий землевласник і депутат парламенту Аднан Мендерес (1889—1961). На проведених через півроку виборах ця партія досягнула першого успіху, здобувши 62 із 465 депутатських мандатів. Демократів підтримали насамперед селяни, які вважали себе скривдженими диспропорціями в фінансуванні промисловості та сільського господарства. Задоволені ходом політичних реформ у Туреччині, США продемонстрували свою підтримку Анкарі, виславши до берегів Туреччини, в жовтні 1946 р. Середземноморський флот. 12 березня 1947 р. президент Гаррі Трумен оголосив про намір передати Туреччині та Греції, яким загрожувала радянська агресія, 400 млн. доларів. У країні з'явились американські військові місії та радники, почалися поставки сучасного озброєння. У серпні 1949 р. Туреччину прийняли до Ради Європи. Лібералізація економічного життя викликала зростання цін, безробіття та інші економічні наслідки перехідного періоду. На початку 1949 р. у низці міст країни відбулися антиурядові демонстрації. Населення виступало проти зубожіння, викликаного спробами ліквідації одержавленої економічної системи. У сільській місцевості виступи селянства доводилося навіть придушувати силами поліції та жандармерії, причому в кількох повітах були людські жертви. Ситуація загострилася після викриття зловживань та корупції у верхніх ешелонах влади. Упродовж 1949-1950 рр. при владі в Туреччині змінилося три урядові кабінети, але жоден з них не зміг вивести суспільство зі стану перманентної кризи. На проведених 14 травня 1950 р. виборах перемогла Демократична партія, яка здобула 408 місць у парламенті. Народно-республіканська партія (ДХФ) отримала лише 69 мандатів. Вибори підвели підсумок 27-літнього правління ДХФ. 22 травня 1950 р. президентом країни став Дж. Баяр, а прем'єром — А. Мендерес. Нове турецьке керівництво одразу ж оголосило про намір провести послідовну та широку лібералізацію всіх сторін суспільного життя. Уряд лібералізував тютюнову та чайну монополії, змінено закупівельні ціни на низку продуктів харчування. До 1953 р. площа засіяних зерновими культурами полів збільшилася з 7 до 11 млн. га, унаслідок чого Туреччина на короткий час вийшла на четверте в світі місце за обсягами зернового експорту. За десять років правління Демократичної партії протяжність доріг із твердим покриттям збільшилася з 1,6 до 7 тис. км. На початку 50-х рр. щорічний приріст ВНП складав 13% на рік. Створивши сприятливий інвестиційний клімат, Туреччина зуміла залучити закордонні капіталовкладення. У країні з'явилися нові підприємства зі змішаним та приватним капіталом. Для іноземного капіталу створено пільговий режим, особливо в нафтовидобувній галузі. Щорічні інвестиції в турецьку економіку складали 200—300 млн. доларів. У 1948—1959 рр. лише від США Туреччина отримала допомогу на 2,9 млрд. доларів. У суспільній сфері лібералізація торкнулася насамперед релігійного життя. Після тривалої перерви відкрилися навчальні заклади для служителів культу, спрощено умови, виконання яких було необхідним для запровадження викладання релігії В школі, почалося будівництво нових мечетей. Уряд ДП продовжив практику державного протегування націоналістичним організаціям. У 1951 р. створено Спілку націоналістів (з 1953 р. — Фронт національної солідарності). У вересні 1955 р. у Стамбулі та Ізмірі відбулися погроми магазинів, шкіл та інших культурних закладів греків та вірмен. Активну боротьбу уряд вів з комуністичним рухом. У листопаді 1951 р. проведено арешти лідерів турецьких комуністів. Двома роками пізніше, на "процесі 167-ми", більшість із них засуджено до різних строків тюремного ув'язнення. Прийняті контрольованим демократами парламентом закони про пресу та проведення демонстрацій і зібрань обмежили демократичні свободи мешканців Туреччини. ьВлітку 1950 р. Туреччина оголосила про свій намір вступити в НАТО. Демонструючи солідарність зі своїми новими союзниками, в жовтні 1950 р. Анкара вислала до Кореї п'ятитисячну бригаду. Туреччина стала єдиною країною Близького та Середнього Сходу, що взяла участь у війні на корейському півострові. Загалом у корейській війні 1950—1953 рр. взяло участь 25 тис. турецьких військовослужбовців, людські втрати серед яких склали 10%. Участь в корейській війні зняла з Туреччини негативне тавро країни, яка співпрацювала з гітлерівською Німеччиною. 18 лютого 1952 р. Туреччина вступила до НАТО. У 1955 р. Анкара вступила до ще однієї військової організації — Багдадського пакту. Після того як у 1958 р. Ірак вийшов із пакту, штаб-квартиру блоку перенесено до Анкари. На території країни створено інтегровану в загальну інфраструктуру НАТО систему військових баз, радіолокаційних станцій, майданчиків для запуску ракет тощо. Власна армія Туреччини на 1960 р. досягнула чисельності понад півмільйона солдатів і офіцерів. На виборах 1954 р. ДП ще більше зміцнила свої позиції у парламенті, виборовши 503 мандати проти 31 місць конкурентів. Але вже на виборах 1957 р. почався спад популярності демократів. У другій половині 50-х рр. темпи економічного зростання сповільнилися: приріс ВНП впав до 4%, а бюджетний дефіцит почав зростати. Уряд запровадив контроль цін і твердий курс світових валют, що призвело до появи "чорного ринку". При офіційному курсі 2,80 лір за долар спекулянти платили за долар по 12 лір. Зворотним боком економічного розвитку стало безробіття, зростання цін і податків, великий бюджетний дефіцит, що сягнув у 1960 р. 19 млрд. лір. У 1958 р. МВФ пообіцяв Туреччині надати кредити за умови повного звільнення цін, девальвації ліри та обмеження видатків бюджету, зокрема, замо-роження платні бюджетникам. Уряду довелося піти на ці кабальні умови. Отримані від Заходу фінансові вливання не покращили ситуації, а коли в 1959 р. А. Мендерес знову попросив в Дуайта Ейзенхауера грошей, той відмовив. Зазнаючи критики з боку інтелігенції, ДП вдалася до антиінтелектуальної риторики, відновивши авторитарні методи правління ЗО—40-х рр. Опозиційно налаштованих до влади службовців та викладачів почали звільняти з роботи. Все це супроводжувалося шаленою урядовою пропагандою, якій у кінці 50-х рр. вже майже ніхто не вірив. Засобом боротьби із фальшивою пропагандою стало створене в кінці 50-х рр. "Товариство тих, хто не слухає радіо".
96. Соціально – економічний розвиток Туреччини в 60 – х - 1 пол. 70- х рр.. ХХ ст.Одним із перших розпоряджень військових стало створення із професорів Стамбульського університету спеціальної групи, яка мала підготувати проект нової конституції. Конституцію прийнято на референдумі 9 липня 1961 р., причому проти запропонованого армією проекту проголосувало майже 40% виборців. Основний закон, який проголосив Другу республіку, запровадив пропорційну систему виборів, а також увів другу палату парламенту — сенат. 15 жовтня відбулися вибори до парламенту, на яких перемогли п'ять партій. Найбільше місць отримали ДХФ — 173 та Партія справедливості ("Адалет Партісі" — АП) — 158, котрі й створили коаліційний уряд, який очолив І. Іненю. Президентом країни парламент обрав Дж. Гюрзеля. Конституція 1961 р. проголосила Туреччину "національною, демократичною, світською та соціально-правовою державою", посилила вертикаль виконавчої влади та законодавчо закріпила особливий статус армії в турецькому суспільстві. Прем'єр-міністр отримав змогу напряму віддавати накази збройним силам без санкції парламенту чи президента. Суперечки навколо шляхів подальшого розвитку країни призвели до двох спроб військових переворотів: 22 лютого 1962 р. і 20 травня 1963 р. Обидві спроби закінчилися невдачею. Коменданта військової академії в Анкарі Талаата Айдеміра, який брав активну участь в підготовці цих заколотів, було повішено. Проведені 10 жовтня 1965 р. чергові вибори принесли перемогу АП, яку натой час очолив молодий та яскравий політик Сулейман Демірель (1924 р.н.).С. Демірель походив із багатої селянської родини, вчився у США, отримав фахінженера і будував греблі. Зважаючи на те, що в руках АП опинилося 240 із450 мандатів, С. Демірель зміг сформувати однопартійний уряд, що стояв при владіпротягом 1965—1971 рр. Дж. Гюрзеля, який помер в 1966 р., на посту президентазмінив генерал Чевдет Сунай. І Керований С. Демірелем уряд відновив планування, а під час двох чергових п'ятирічок (1963—1967 і 1968—1972 рр.) середньорічний приріст ВНП складав 7%. У 1973 р. вперше в історії Туреччини обсяги промислової продукції в загальній структурі ВНП перевищили обсяг продукції сільського господарства. Укладаючи двосторонні контракти, турецька промисловість розпочала виробництво ряду товарів, які раніше доводилося закуповувати за кордоном. У 1966 р. в Туреччині налагоджено випуск власних автомобілів, а з 1968 р. почало діяти телебачення. У жовтні 1973 р. до 50-річчя проголошення республіки було відкрито рух по трансконтинентальному мосту, що з'єднав азійський та європейський береги Босфору. Значну фінансову допомогу мешканцям Туреччини надавали турки-заробітчани. Згідно з даними 1973 р., тільки в країнах Західної Європи їх працювало майже 900 тис, причому щороку вони пересилали додому близько мільярда доларів. Водночас із економічним зростанням кінець 60-х рр. позначився появою цілої низки молодіжних радикальних груп, як лівацького, так і ультраправого спрямування. У 1968 р. майже одночасно виникли напівпідпільні організації турецьких націоналістів "Сірі вовки" та ультралівих радикалів "Революційна молодь", яка, щоправда, згодом розпалася на кілька дрібніших груп. Ультраліві розпочали кампанію нападів на представників влади та заможних верств населення, а також на військові бази США, розміщені в країні. "Сірі вовки", своєю чергою, вдалися до терору проти комуністів, або й просто тих осіб, діяльність яких уважали "антитурецькою". У середині 60-х рр. почалося охолодження американо-турецьких стосунків. Причиною погіршення міждержавних відносин послужила криза 1964 р. на Кіпрі. Цей острів, що колись належав Туреччині, а згодом став британською колонією, проголосив у 1960 р. незалежність. Більшість мешканців острова складали греки, турецьке населення налічувало близько 18% всіх жителів Кіпру. Незалежний Кіпр прийняв дуже складну та громіздку політичну систему, яка передбачала квотоване представництво турецької меншини в органах влади, парламенті та уряді й навіть право вето, яким турки могли скористатися у випадку небажання прийняти якийсь закон. Грецька більшість острова була незадоволена закріпленням за турками 30% місць в парламенті та органах влади. Восени 1963 р. на Кіпрі почалися збройні сутички між греками та турками. Навесні 1964 р. Греція та Туреччина, підтримуючи кожна своїх земляків, вже стояли на порозі справжньої війни. У цій ситуації президент США Л. Джонсон виступив із суворим попередженням до Афін та Анкари, аби вони не втручалися до кіпрського конфлікту. Неприхильна постава Вашингтона викликала хвилю незадоволення в Туреччині. Додатково підігріла конфлікт міждержавна дискусія про вирощування в Туреччині опійного маку. Американці стверджували, що 80% героїну, який ввозився в 60-х рр. до США, вироблялося саме із турецького маку. Під тиском американців уряд С. Деміреля в 1971 р. заборонив вирощування маку, але вже через три роки заборона була скасована. У самій Туреччині наркоманія ніколи не набирала загрозливих розмірів. Починаючи з літа 1968 р., майже щомісяця відбувалися збройні напади ультралівих бойовиків на військові об'єкти США, або й на представників турецької влади. У деяких місцях просто на вулицях розгорталися справжні битви між "Сірими вовками" та лівими боївками. На тлі постійних збройних сутичок між молодими радикалами 27 квітня 1971 р. уряд увів надзвичайний стан. У відповідь на це бойовики Турецької народної визвольної армії в травні 1971 р. викрали та вбили ізраїльського посла в Анкарі Єфраїма Елрома. Викликаний цим вбивством гучний міжнародний скандал змусив турецький уряд вдатися до жорстких тортури до затриманих за найменшою підозрою. Найбільш практикованою формою допитів стала традиційна мусульманська "фалака" — биття палицею по голих п'ятах. Переслідуючи ультралівих, правоохоронні органи не чіпали правих бойовиків. Втім, остаточно подолати лівий екстремізм у країні так і не вдалося. Опинившись перед загрозою повної військової диктатури, турецький уряд все ж не перетворився на класичний деспотичний режим східного ґатунку. У країні зберігалися основні риси демократичного правління, насамперед, парламентська система. У 1974 р. увагу країни від внутрішньополітичних проблем тимчасово відвернуло розгортання конфлікту на Кіпрі, який тлів ще з середини 60-х рр. 15 липня 1974 р. на острові відбувся інспірований грецькими "чорними полковниками" військовий переворот. Частини кіпрської національної гвардії усунули від влади президента Макаріоса (1913—1977) й оголосили "ено-зіс" — приєднання Кіпру до материкової Греції. У відповідь на це 20 липня 1974 р. Туреччина висадила на Кіпрі повітряний та морський десанти. Після кількох збройних сутичок між турецькою армією та кіпрськими греками ворогуючі сторони були розведені миротворчими силами ООН, які діяли на острові з 1964 р. Однак, зважаючи на те, що греки розпочали на своїй частині острова "етнічні чищення", вже в серпні бої відновилися. Турецькі військові встановили контроль над північною частиною Кіпру, що складала 37% території острова. Турки із грецької частини Кіпру переселилися на північ, а греки із півночі змушені були тікати на південь. Під захистом турецької армії на півночі Кіпру в 1983 р. проголошено Турецьку Республіку Північного Кіпру, яку очолив. Рауф Денкташ. Жодна з країн світу, крім Туреччини, не визнала цієї деожави. Великі військові видатки, спричинені конфліктом на Кіпрі, негативно позначилися на турецькій економіці. Додаткові клопоти створила всесвітня енергетична криза 1973—1974 рр., а також зменшення попиту на традиційні товари турецького експорту. Не бажаючи повторити помилок ДП.-уряд С. Деміреля відмовився виконувати рекомендації МВФ, які полягали в традиційному рецепті: скорочення бюджетних видатків, замороження заробітної платні та звільнення цін. Дірки в бюджеті залатати було нічим, тому до кінця 70-х рр. інфляція сягнула 90% на рік. Прикметами життя турецького суспільства стали щоденні багатогодинні відімкнення електроенергії, порожні полички магазинів та розквіт "чорного ринку". Значну проблему для уряду створило швидке зростання населення країни. Протягом 1945—1975 рр. кількість мешканців Туреччини подвоїлася: з 18,8 до 40,2 млн. осіб. Демографічний вибух спричинив збільшення безробіття та проблеми із житлом у великих містах. Навколо Стамбула та Анкари з'явилися цілі квартали халупок, нашвидкуруч зліплених із фанери, жерсті, а подекуди й звичайнісінького картону. Ці дільниці отримали назву "геджеконду" — (турецькою "збудовані вночі"), оскільки їх власники спритно користувалися законом, що забороняв насильно переселяти людину, яка має власний дах над головою. На кінець 70-х рр. у "геджеконду" тулилися 65% мешканців Анкари та 45% жителів Стамбула і Адани. На додачу до економічних негараздів у країні знову піднялася хвиля тероризму. Початок їй поклала виборча кампанія до парламенту навесні 1977 р. Під час першотравневого мітингу на стамбульській площі Таксім невідомі почали стріляти в натовп, чим спровокували паніку, внаслідок якої в тисняві загинуло 39 осіб. Через жертви серед прихильників лівої ідеї, які загинули на цьому мітингу, почалися акції відплати. Унаслідок взаємних нападів та терористичних актів лівих та правих до кінця 1977 р. вбито близько 200 осіб, а в наступні роки щорічно гинуло по 1,5 тис. осіб (чотири людини в день!). Одним із терористів, який розпочав свою злочинну "кар'єру" в цей час, був Алі Мехмед Агджа, відомий завдяки спробі вбити 13 травня 1981 р. Папу Римського Яна Павла II.