- •Основні поняття класичної риторики
- •Основоположні розділи класичної риторики
- •Зв'язок риторики з іншими науками
- •1. Історія риторики
- •Риторика Давньої Греції
- •Ораторство Демосфена
- •Сократ як ритор
- •Платон про риторику
- •Риторика Арістотеля
- •Риторика еллінської Греції
- •Риторика Стародавнього Риму
- •Риторика Цицерона
- •Оратор Гай Юлій Цезар
- •Риторика в Римській імперії
- •Педагогічна риторика Квінтіліана
- •Нова риторика періоду Римської імперії
- •Вітчизняна риторика
- •Мовотворчість Івана Вишенського
- •Мовна спадщина Григорій Сковороди
- •Риторика в Києво-Могилянській академії
- •Феофан Прокопович
- •2. Теоретична риторика
- •Концепція
- •Моделювання аудиторії
- •Стратегія і тактика
- •Комунікативні ознаки мовлення
- •Диспозиція
- •Основна частина диспозиції
- •Дедуктивний метод
- •Індуктивний метод викладу
- •Аналогійний метод
- •Стадійний метод
- •Концентричний метод
- •Аргументація
- •Аргумент
- •Закон суперечності
- •Закон виключення третього
- •Закон достатньої підстави
- •Аналогійна аргументація
- •Демонстрація
- •Логічні помилки
- •Логічні помилки у структурі силогізму
- •Висновки
- •Підсумкові висновки
- •Типологічні висновки
- •Апелювальні висновки
- •Елокуція
- •Фігуральність мови
- •Тропіка
- •Метафора
- •Метонімія
- •Парономазія
- •Риторичне запитання
- •Риторичне звертання
- •Риторичний оклик
- •Риторичне порівняння
- •Антономазія
- •Персоніфікація
- •Алегорія
- •Тавтологія
- •Фігури кількості
- •Парцеляція
- •1 Заблищить в щасливій долі,
- •Інтонування
- •Техніка дихання і техніка мовлення
- •Композиційні частини промови
- •Образ оратора
- •Образ аудиторії. Подолання опору аудиторії
- •Риторичний ідеал
- •1. Сповідування певного риторичного ідеалу, тих принципів, які визначають обраний ідеал, реалізація ідеалу в риторичній практиці через дотримання певних рис.
- •Похвальні промови
- •Промови з певної нагоди
- •Вітальна гостьова промова
- •Прощальна промова
- •Похоронна промова
- •Вітальна гостьова промова
- •Прощальна промова
- •Похоронна промова
- •Політичне красномовство
- •Апостол нашої свободи
- •Дипломатичне красномовство
- •Суспільно-побутове красномовство
- •Діалогічне красномовство
- •Еристика
- •Гомілетика
- •Кондак і
- •Молитва ранішня
- •Любов ніколи не перестає
- •Блуд оскверняє думки
- •Ритмічність і ритм мови
- •Риторичний аналіз
- •Шевченко — ляхам
- •Промова Івана Франка на його ювілейному святі 1898 р.
- •Практичні завдання для самостійноіроботи
- •Теми контрольних робіт
- •Контрольні запитання
- •Модуль державного стандарту "риторика"
- •Список рекомендованої літератури
Антономазія
Антономазія (гр. antonomasia — перейменування) — різновид синекдохи, який формується в результаті переносу імені — перейменування. Це перейменування означає, що замість назви певної особи вживається назва такої її ознаки, риси, властивості, дії, речі, завдяки якій цю особу не можна сплутати з іншими. Наприклад: Автор "Кобзаря" писав: Се той Пер вий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину; Блискоче ніч перлиною Растреллі [Андріївська церква в Києві, роботи Растреллі], з гори збігає Боричів узвіз... (Л. Костенко). Є два види антономазії:
1. Використання широко відомих власних імен персонажів у ролі загальних: закоханих називають Ромео і Джульєтта, залицяльника — Дон Жуан, ревнивого — Отелло, скупого — Плюшкін, пустого мрійника — Манілов, слухняного трудівника — Іван.
2. Вживання загальних назв у ролі прізвищ або імен літературних персонажів. На такі приклади багата українська література: Пузир, Калита, Часник, Галушка, Марко, Безсмертний, Тарас Трясило.
Антономазія вимагає попередніх фонових знань, тобто знань про ознаки і властивості того, чиє ім'я або назва використовується. Обидва види антономазії характеризуються виразною експресією, широко вживаються у публіцистичному, науково-популярному мовленні, у фольклорі, в усній розмові, в художніх творах піднесено романтичного або принижено сатирично характеру. Наприклад: У чистім полі, в полі на роздоллі, де колосочки проти сонця жмуряться, Вернигора, Вернивода й Вернидуб—три велетні—зібралися та й журяться (Л. Костенко).
Персоніфікація
Персоніфікація (лат. persona—особа + facere—робити), уособлення, або прозопопея, — різновид метафори, в якому ознаки істоти переносяться на неістот (предмети, явища, поняття, тварини), тому персоніфікацію ще називають одухотворенням, уособленням. Є підстави думати, що персоніфікація належить до найдавніших метафоричних явищ мови, вона відображала анімістичний погляд людей на природу, при якому весь світ населявся духами: говорив, сміявся, плакав, тужив. Тому уособлення вважається найвиразнішою ознакою фольклору, зокрема казок, легенд, народних оповідок, загадок: Зелена дібровонько, чого рано зашуміла? "Ой як же мені не шуміти? Через мене татари йдуть, шабельками бранців тнуть, ведуть волиночку, молодую україночку (Нар. балада); В хустках всміхаються личка жоржин, в смушках сховались коралі шипшин (О. Олесь);Чистенькі віконця сміються до сонця (М. Підгірянка); Важким холодним сном за хатою спала земля (М. Коцюбинський); Пішов козак світ за очі; Грає синє море, грає серце козацькеє, а думка говорить: "Куди ти йдеш не спитавшись? На кого покинув батька, неньку старенькую, молоду дівчину?".
Особливу художню силу мають персоніфіковані звертання: Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш. Збуди його, заграй ти з ним, спитай синє море. Воно знає, де мій милий, Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв в степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, як свою дитину?.. (Т. Шевченко).
Персоніфікація конкретизує образ, уявно робить його доступним для сприймання кількома аналізаторами: візуальним, акустичним, дактильним тощо. Елементи персоніфікації є в епітетах на зразок: глупа ніч, німий докір, сумна дорога, кучеряві хмари. Наприклад: Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли усміхнеться (М. Коцюбинський).