31.Політика литовського князя Вітовта.

Опозицію очолив Вітовт Кейстутович, двоюрідний Яґайлів брат і конкурент у боротьбі за великокняжий престол. Після низки збройних сутичок Владислав-Яґайло у 1392 р. змушений був визнати Вітовта своїм довічним намісником, а 1398 р. той проголосив себе повновладним великим князем литовським під номінальною зверхністю польського короля, чим фактично розірвав Кревську унію. Авторитет Вітовта зростав. Коли Ядвіга звернулася з вимогою данини з Великого князівства, яку нібито Ягайло подарував їй «на віно», Вітовт оголосив її листа старійшинам, і всі вони рішуче відмовили: «Ніколи нікому Велике князівство не платило данини!» На таємній нараді 1398 р. князі й бояри литовські та руські проголосили його князем Литви і Русі. Кревська угода була скасована. Дальшим кроком було проголошення незалежностіВеликого князівства. Вітовт одружив свою дочку Софію з великиммосковським князем ВасиліємІ.

Великою помилкою його було втручання в татарські справи: під час боротьби ханів Золотої Орди він вирішив підтримати Тохтамиша проти Едигея. Перемога була на боці Едигея.Над Ворсклою 1399 року татари розгромили Вітовтове військо:забито було десятки князів, поліг цвіт литовсько-руського лицарства.

Ця поразка над Ворсклою не припинила успіхів Вітовта на сході, і дипломатичним шляхом він досягнув того, чого не міг добитися збройною силою.

Після поразки над Ворсклою Ягайло запропонував Вітовтові компроміс. Справа у тім, що у 1399 роціпомерла Ядвігаі Ягайло почував себе непевним, бо з ії смертю боявся, що перестане бути королем Польщі. У1401 р. у Вільнівідбувсяз'їздлитовської шляхти з земель, безпосередньо належних Вітовтові. Князі-володарі участі в з'їзді не взяли. На з’їзді було укладено дві грамоти: в одній, підписаній Вітовтом, він обіцяв вірність Ягайлові та Короні Польській і зазначав, що після його смерті великокняжа влада та землі повернуться Ягайлові. В другій грамоті «прелати, барони, шляхтичі й зем'яни» ручилися, що всі землі після смерті Вітовта повернуться Ягайлові та Короні, а вони шукатимуть іншого володаря. Однак в останній грамоті застерігалося, що, в разі бездітности Ягайла, після його смерті польські пани не можуть обрати короля без відома Вітовта.

Людина непересічних політичних та військових талантів, Вітовт упродовж свого майже 40-літнього (1392-1430 рр.) правління зумів поставити аморфний конґломерат земель, що склався в Ольґердову добу, у більшу залежність від великого князя.

Авторитету Вітовтові додавала й зовнішня політика. З'єднаним польсько-русько-литовським силам вдалося розгромити рицарське військо Ордену у знаменитій битві 15 липня1410 р. під с. Ґрюнвальдом(литовськем. Жальґірис; нині на території Ольштинського воєводства Польщі).

32.Повстання під керівництвом м.Глинського.

Зимою 1508 р.розпочалося останнє з повстань аристократичної верхівки «руського живла» у Великому Литовському Князівстві. Героєм руху був князь Михайло Глинський ².

Загальне нарікання на литовсько-польську політику й агітація Глинського зробили своє. В лютому 1508 р. з походу на Мозир почалося повстання руської шляхти. Місто здалося Глинському без бою. Місцеве населення віддавало Глинському «божеські почесті, наче володареві, православне духовенство й монахи вийшли йому назустріч зі святощами». Повстанці Глинського пішли на Слуцьк і Мінськ, але здобути їх не вдалося. Брат Глинського – новгородський староста Василь підняв повстання на Київщині, взяв в облогу Житомир і Овруч. Він закликав руську шляхту й бояр добровільно приступати до повстання, щоб «при божій помочі відібрати руські землі з рук Литви й відродити Руську державу». Чимало шляхти піднялося на повстання й присягнуло на вірність М. Глинському.

Але сили повстанців були замалими для більших воєнних успіхів. Московський цар хоч і співчував повстанню, однак допомагав Глинському доволі слабо й нерішуче. Татарський хан Менглі-Гірей зволікав із допомогою. Глинський змушений був відступити за Дніпро, а відтак подався у Москву.

1508 р. між Литвою і Москвою було укладено «вічну згоду». Під арешт попало чимало західноруської шляхти. Однак «згода» не тривала довго. Вже у 1511 р. почалася нова московсько-литовська війна.

33.Люблінська та Берестеська унії та їх наслідки

Процес об'єднання Литви і Польщі розпочався ще в кінці XIV ст. з Кревської унії, але остаточно ці дві держави об'єдналися у Річ Посполиту в 1569 р. за Люблінською унією. У відповідності до нового адміністративно-політичного устрою держава являла собою федерацію. Річ Посполита була шляхетською республікою: король обирався на сеймі шляхтою та магнатами. Держава складалася з Королівства Польського і Великого князівства Литовського. її територія поділялася на воєводства. Останні, ділилися на повіти, які очолювали старости. Шляхта вирішувала справи місцевого порядку на власних сеймиках.

Результатом унії стало юридичне приєднання земель, населених православними – Київщини, Волині, Поділля і частини земель Лівобережжя до католицької Польщі. До польських магнатів і шляхти перейшли усі земельні багатства, запанував тяжкий соціальний та релігійний гніт, були знищені будь-які залишки політичної автономії, що існували з часів Литви.

Після Люблінської унії під заборону підпала православна церква, посилилося втручання у церковні справи світської влади. Римська курія намагалася ще більше утвердити католицизм на руських землях.

У жовтні 1596 р. у Берейстізібрався церковний собор для обгово­рення питання про унію. Від самого початку він поділився надва собори. В уніатському брали участь митрополит М.Рогоза, 5 єпископів, 3 архімандри­ти, 3 католицькі єпископи й чимало шляхти. 8 жовтня 1596 р. під тиском представників короля вони підписали угоду про унію, що й було затвер­джено Сигізмундом III.

Після прийняття Берестейської унії почалася відкрита експансія проти православ’я, його духовності, історії та культури. Прибічники унії почали впроваджувати її силою. Так, єпископ Потій особисто очолив похід проти Іллінського православного мо­настиря на Волині, ченці якого виступили проти рішень Берестейського церко­вного собору.