17. Рефлекси (ort), (olt).

Рефлекси сполук [ort], [olt] у позиції перед голосними збереглися в усіх слов’янських мовах сполучення ОР, ОЛ: укр. орати, рос. орать, болг. ора, пол. orać. Найважливішою фонетичною зміною 7-10 ст.була зміна цих рефлексій. Перед приголосними на початку слова ці звукосполучення зберігалися в неслов’янських мовах: нім. Arbeit (робота), норв. Olda (корито), а в мовах слов’ян зазнали різних змін. У зв’язку з дією закону відкритого складу вібулася метатеза початкових голосного й приголосного, тобто [ort], [olt] змінилися в [rоt], [rаt], [lоt], [lаt]якщо ОР,ОЛ стояли перед приголосним. За висхідної інтонації утворювалися в мові східних слов’ян звукосполучення [rаt], [lаt]: *ordlo > рало, пор. пол. radlо, болг. рало, а за низхідної виникали початкові звукосполучення [rоt], [lоt]: *olkъtь, пор.: у чес. loket. У російській мові під впливом говорів, де поширене фонетичне явище акання, і під впливом старослов’янської мови вживаються відповідно до початкових ненаголошених ро-, ло- в протосхіднослов’янських мовах ра-, ла-: ладья, растение, работа, разделить. В позиції перед приголосним початкові ор і ол внаслідок діяння закону відкритого складу зазнали змін в усіх словянських мовах хоч результат цих змін був у них неоднаковий. В усіх словянських мовах відбулася перестановка голосного в сполученні орт і олт

18. Ранні рефлекси (ě).

19. Звук (о) з початкового (а) в словах чужомовного походження. Ст 121

Давньоруська мова ще в ранній період засвоїла ряд слів грецького походження з початковим а, переважно власних імен . Грецьке коротке а на східнословянському грунті сприймалося як голосний о, шо і передають найголовніші давньоруські письмові памятки. Свідчення давніх українських памяток також показують що на місці короткого грецького а східні словяни вимовляли о (олтарь, Олександро, Овєркича). Така вимова збереглася не тільки в сучасній українській мові (Олександр, Олексій, Овдій) а й в північноросійському наріччі (Олексей, Онтиох)

20. Розвиток фарингального (г).

Основним засобом передачі фарингального [h] є графема г, незалежно від позиції у слові та звукового оточення. Проривний [g] трапляється лише у словах іншомовного походження та передається найчастіше буквосполученням кг: кгреков, кгвалтованє. У поодиноких випадках вживаються графеми ґ (Лоґґинu) та g (gост").

21. Фонетична система староукраїнської мови писемної (початкової) доби.

У складі давньоруського вокалізму кінця X — початку XI ст. було п'ять передніх звуків — [і], (ять], [е], [ь), [а довгий) і п'ять непередніх — [у], [и], [ъ], [о], [а]. Сім голосних були звуками нормальної довготи — [і], [е], [а], [у], [и], [о], [а довгий], два зредукованих — [ь], [ъ] і один дифтонг — [ять]. Всі вони мали фонематичне значення, оскільки кожен із них міг у тих самих фонологічних умовах протиставлятися іншим і виконувати дистинктивну функцію, наприклад: дымъ — домъ, миръ — моръ, сынъ — сънъ, жиръ — жаръ. Давні голосні звуки [і] та [ы]. Українська мова цих звуків не успадкувала. Вони, очевидно, ще в східнослов’янських діалектах злилися, утворивши власне український [и] передньо-середнього ряду середнього підняття. Склад приголосних кінця X — поч. XI ст. від попереднього періоду відрізняється лише тим, що в ньому був уже губно-зубний глухий фрикативний звук [f], уживаний лише в запозичених словах, переважно з грецької мови. Він відповідав двом грецьким звукам — губному [ф] і зубному [ө-фита). У кириличному алфавіті для його позначення використовувалося дві літери — ф і в: фарисеи, өеологу. Народній мові східнослов'янського населення цей звук був не відомий, в усній вимові його заступали приголосні [р], [х], [xv], [v], (t): укр. Пилип, Панас, Хома, Хведір (літ. Федір). Непоодиноким у подібних випадках було пропускання на місці г відповідної літери Другою особливістю давньоруського консонантизму кінця X-початку XI ст. було те, що в значній частині східнослов'янських говорів, зокрема в південно-західних, задньоязиковий проривний [g] поступився або задньоязиковому [у], або фарингальному фрикативному (h), пізніше успадкованому українською мовою. Отже, замість однієї фонеми (g), що в східнослов'янські діалекти перейшла від спільнослов'янської мови, в давньоруській мові цього періоду стали функціонувати дві фонеми — (g), яка реалізувалась у звукові [g] і була властива її північним говорам, та (h), що реалізувалась у звуках [h]. у старослов’янській мові, як і в праслов’янській були носові голосні [Q], [ę], які позначилися в кирилиці @ (юс великий), ¤ (юс малий); ь[e], ъ[o]. У фонетичні системі давньоруської мови Х-ХІ ст. сталися зміни: носові голосні [Q], [ę] деназалізувалися (перетворилися в ротові: Q  у, ę  а, "). Залишилося 9 голосних. У ХІІ ст. редуковані голосні [ъ], [ь] у слабкій позиції зредукувалися, залишилося – 7 голосних. На українському мовному ґрунті (ХІІІ-ХІV ст.) h [ie] дав рефлекс і, а голосні и_(і) та ы злилися в один український звук и. Залишилося 6 голосних фонем у сучасній український мові: і, u, е, у, о, а. Особливості консонантизму в давньоруській мові: шиплячі звуки та ц в слов’янських мовах нові, вони вимовлялися тільки м’яко (жьньць, шьвьць, печь), відсутній звук ф, задньоязикові г, к, х були тільки твердими. Для фонетичної структури слів у давньоруській мові характерною була наявність лише відкритих складів – існував закон відкритого складу. Наголос у давньоруській мові в найдавніші періоди її існування був музикально-динамічним, тобто характеризувався не стільки посиленням голосу. Скільки підвищенням тону, висоти голосу. Пізніше, але ще до появи писаних пам’яток, наголос став просто динамічним, силовим, як це маємо і в сучасних східнослов’янських мовах.