42. Перехід (о), (е) в (і).

Довгі о і е які ще в давньоруській мові утворилися в нових закритих складах після занепаду редукованих у дальшому складі зазнали неоднакових змін у східнословянських мовах. В укр мові довгі о і е дивтонгісувалися і на їх місці утворилися голосні якісно відмінні від етимологічних о та е. Довгий о належно від того який редукований занепав у дальшому складі – йор чи їр розвивався в такі дифтонги: уо, уе, уи, уі. (вол –вуол, вуел, вуил, ). Інакше розвивався етимологічний голосний е. Якщо в дальшому складі занепав зредукований йор то попередній е після подовження став дифтонгізуватися й перейшов у іе (неслЪ- нес – ніес). Голосний öподібно до того як і після давнього й у словах типу йего – його. Якщо в дальшому занепав редукований ь тоетимологічний е як уже згадувалось подовжувався і розвивався в новий ять який звучав як дифтонг іе. В пд.сх і пд.зх. наріччях найпоширенішим був дифтонг уі який через посилення у вимові другого компонента й змінився а і : вуіл (з вол – волЪ)- віл. Секундарний голосний і що розвинувся через дифтонгічу стадію після занепаду йора і їра у новоутвореному закритому складі з етимологічних о і е становить одну з найважливіших фонетичних рис сучаснох укр мови (стіл , сніп, сіль). Коли в дальшому складі не було редукованого давні голосні о і е на і не змінилися : вози носи коні. Цим зумовлене чергування етимологічних о і е у відкритих складах з секундарним і в новоутвореному закритому: снопи – сніп несу – ніс село – сіл.Зміна о і е на і в повноголоссі звязана з характером наголосу відповідних слів. Голосний і в оро оло ере у формах р. в. мн. Імеників жін роду та в ім на –ка виникає переважно тоді коли в слові наголос рухомий – борона – борони борін - борінка.

43. Протетичні приголосні

Протетичні приголосні словянським мовам відомі давно, ще з спільнословянської доби. У функції приставних виступали й , губногубний в та фрикативний г. Перед початковим у в укр мові найчастіше розвивався білабіальний приголосний в , який наближався своєю вимовою до голосного у (вухо, вулиця, вузикий, вуж) а перед о та а – звук г (горіх, гострий). Перед початковим і , що розвинувся з о в новому закритому складі, поширений приголосний в: він (з онЪ), вівса (З овьса). Приставний в зрідка засвідчують давньоруські письмові памятки: вогньнЪ, вовьца. У ряді пд. Зх. Говорів переважає протетичний звук г, вживаючись і в тих словах в яких літературна мова його не знає: горати гобід, Гамерика, Гумань. В деяких говорах головним чином пн. Укр.наріччя у функції протетичного приголосного виступає й : йулиця, йіскра .. Є говори яким нові протетичні приголосні майже не відомі.

44. Пізніші зміни в системі приголосних

18. Ранні рефлекси (ě).

45.Словотвір іменників

Ще з далекого минулого давньоруська мова засвоїла всі способи словотворення іменників, які відомі і сучасним східнослов’янським мовам.Найбільш продуктивним способам утворення іменників у слов’янських мовах була суфіксація. Одні суфікси зникали, інші з’являлися, нові суфікси наростали на старі, створюючи нові, суфікси губили свою продуктивність, перестаючи бути афіксами і зливалися з коренем. Колишні спільнослов’янські суфікси – во (пиво), - то (жито), - но [сънъ], -ро (даръ, пиръ), - ко (злакъ) та інші тепер сприймаються як частини кореня.Суфікс – икъ – ( > ик) вживався ще в спільнослов’янський період. За допомогою цього суфікса від основ прикметників утворилися назви людей: старъ – старикъ. У сучасній українській мові цей суфікс продуктивний і у назвах конкретних істот і речей.Суфікс – ьникъ ( > ник) утворився шляхом наростання суфікса – икъ на суфікс прикметника –ьн: -ьн- + -икъ- > ьник > ник: правьдьникъ, грhшьникъ > праведникъ, грhшникъ.Відповідником суфікса – ьникъ- у назвах жіночого роду був –ьниц(я): грhшьниця, правьдьниця. Ці суфікси продуктивні і в сучасній українській мові.Назви осіб за дією утворювалися за допомогою спільнослов’янського суфікса –ьць- (> ець): купець, шьвьць, жьрьць, борьць. Продуктивний він і в сучасній українській мові.Назви людей у давньоруській мові утворювалися і від спільно європейського суфікса –тель-: датель, зватель, житель. В українській національній мові на місці –тель- вживаються суфікси –ник- (спокусник, згубник), -ок- (свідок), -ій (водій), -ар- (володар), -ач- (сіяч). Суфікс –тель- зберігся і в сучасній українській мові, у відповідних іменниках жіночого роду з додаванням суфікса –к(а): учитель – учителька, вихователь – вихователька.Назви людей за професією і родом діяльності утворювалися і за допомогою суфіксів: -ар(ь)-, -тай-, -ич(ь), ух(ъ), -ак(ъ), ач(ь), -ит(ъ): гънчарь, вратарь, овчарь, пахарь, винарь, рыбарь, ратаи, питухъ (п’яниця), пастухъ, памятухъ (старожил), кърчьмитъ (корчмар), наимитъ.Деякі з них (-ар-, -ух-, -ич, -атъ-, -ак) втратили свою продуктивність.Суфікс –ач- продовжує залишатися продуктивним (діяч, шукач, відвідувач, слухач, перекладач).У давньоруській мові і в мовах східнослов’янських народностей іменники утворювалися і за допомогою префіксів: у – (усобица), отъ > от, од >від (отъимание, отвращение), съ >со або с >з (сътворение), за- (заповhди), пре-(прhводь), пере- (перевозникъ), по- (поругание), при- (прикупъ), раз- (разбоиникъ), въз >воз- (въздьржание). Втратили свою продуктивність префікси: пре-, пред-, па-, су-, пра-.Широковідомий спосіб складання основ:Стрибогъ, Владимиръ, Новъгородъ.

46.Система відмінювання іменників староукраїнської мови.

Усі іменники давньоруської мови поділялися на 6 відмін з основотворчими суфіксами (детермінативи) праслов’янського мовного періоду.І відміна – основа на *ā, j ā: жена (<*gennā), вода, земля, нога, юноша, слуга;ІІ – основа на *ŏ, jă: столъ, робъ (*<orbŏ-s), конь (<* konjŏ-s), дворъ (<*dvorŏ-s);ІІІ – снова на *й: сынъ (<sūnŭs), волъ, вьрхъ, медъ, домъ;IV – основа на *ǐ: кость (<*kostǐs), гость, соль, ночь, путь, радость, огнь, голубь, тьсть:V – основа на приголосний:-n- (<en-, men): дьнь, корень, имя (имене), камень, племя;-s (<es): дерево, небо (небеса), слово (словеса), око, ухо;-t (<ent): теля (телята), гуся, курча;-r: мати (мате-р-і), дочка;VI – на ū > ы > ъв: букы  букъвь, кры  кръвь, церкы  церкъвь, *sverkry  свекры  свекръвь, любы  любъвь.У давньоруській період цей принцип відмінювання знаходився в стадії перебудови. Давні кінцеві форманти основ втратились, злившись з закінченнями, а в частині випадків (основи на приголосний) – з основами.Тип відмінювання іменника все більше почав визначатися його родом.Цей процес поступово привів в українській мові до сформування сучасних чотирьох відмін іменників за родами.Отже, сучасні іменники сформувалися від давньоруської мови за іншим принципом –за родами, об’єднавши іменники різних відмін в одну.Формування нових типів відмінювання іменників можна зобразити так:

Давньоруська мова Українська мова:

Ів. –*ā, jā: жена, земля Ів. жона, земя; кістка, дочка, буква

IIв. ŏ, jŏ: братъ, плодъ ІІв. брат, син; гість, слово

IIIв. ŭ: сынъ, волъ IIIв. ніч, мати, любов, кров

IV ǐ: гость, кость, ніч IVв. теля, імя (залишки Vв.)

V -n- (имя), -s- (слово), -t (теля)

-r- мати, дъчи

VI –ū ® ы-ъвь: любы, букы, кры

Отже, іменники давньоруській мові змінивши свою структуру, переходили з однієї відміни в іншу і переносили в цю відміну свої закінчення.

47.Історія формування І-ІV відмін

Типи відмін іменників, чи групи іменників за типами відмінювання, об’єднуються в чотири відміни за родовими характеристиками, відмінковими закінченнями, особливостями основи (рідко – для ІV відміни). У праслов’янській мові визначальним для кваліфікації тієї чи іншої відміни був основотворчий суфікс, або детермінатив. Існували такі типи відмінювання іменників за особливостями детермінатива: *-ā/-јā, *-ŏ/-јŏ, *-ŭ, *-ū, *ĭ, *-n, *-r, *-s, *-t. Подібне в сучасному поділі іменників на відміни неможливе. У праслов’янській мові існували такі типи відмінювання іменників за детермінативами: 1. Іменники чоловічого, жіночого й спільного роду на *-Ā /*-ЈĀ. У називному відмінку однини вони мали, як правило, закінчення -а/-йа, рідше – флексію -і (графічне и): відносимо пустини, княгини. 2. Іменники чоловічого й середнього роду на *-Ŏ /*-ЈŎ. У називному відмінку однини іменники чоловічого роду закінчувалися на –ъ чи -ь, а іменники середнього роду − на -о, -е: братъ, столъ, дворь, край. 3. Іменники чоловічого роду на *-Ŭ. У називному відмінку однини вони мали закінчення -ъ і складали кількісно незначну групу. Сюди з меншою або більшою мірою достовірності можна віднести такі слова: сынъ, волъ, полъ, вьрхъ, мєдъ, олъ. 4. Іменники чоловічого й жіночого роду на *-Ĭ. У називному відмінку однини вони закінчувалися на –ь: медв«ять»дь, гость, путь, ночь, гусь, рать, пэчь. Іменники чоловічого роду на *-ĭ мали початкову форму, аналогічну іменникам чоловічого роду на *-јŏ. Критерії їх розрізнення такі. По-перше, слід пам’ятати, що іменники, які мали фінальну частину бь, пь, вь, дь, ть, сь, належали до основ на *-ĭ. Крім того, сюди увійшли такі слова: зв/ять/рь, огнь, угль (вугілля). Не належав до основ на *-ĭ іменник вождь − його фіналь утворилася внаслідок йотової палаталізації від кореня вод- (водити). 5. Іменники жіночого роду на *-Ū. Це ті, що в називному відмінку однини мали закінчення -и (відомо, що праслов’янський [y] утворився з праіндоєвропейськогого [ū]), а в непрямих відмінках отримували суфікс -v. Тому їх іноді в науковій літературі кваліфікують як іменники з детермінативом *-ъv: буки, цьрки – Р.в.одн. буквє, цєрквє. 6. Іменники чоловічого й середнього, рідше − жіночого роду на приголосний, що з’являвся у відповідних іменників у непрямих відмінках. До цього типу відмінювання входили: а) іменники чоловічого роду з основою на *-еn, які в називному відмінку оформлялися за допомогою -и: камы, пламы або -ень (корєнь, крємєнь, рємєнь); б) іменники середнього роду на *-еn(-mеn), які в називному відмінку однини оформлялися за допомогою -мя: плємя, т/ять/мя, ім’я (давній іменник плами теж із часом набув аналогічної форми – полум’я); в) іменники середнього роду на *-ат (-ят), що означали недорослих істот і мали в прямому відмінку закінчення -а, -я: тєля, отроча, дитя; г) іменники середнього роду з основою на *-s: нєбо, слово, т/ять/ло, око, ухо, які закінчувалися в називному відмінку на -о; ґ) два іменники жіночого роду на -r, оформлені в називному відмінку однини закінченям –и: мати, дъчи. У СУМ: до 1ї відміни: належать дієслова з давнім типом основ на *-ā/-јā,*ĭ,*-ū,*-r- жена, морква, дочка. 2ї відміни: *-ŏ/-јŏ, *-ŭ, *ĭ, *-n, *-s – село, кінь; мед, віл, син; гості; камінь, корінь, день; вухо, тіло, слово. 3ї відміни: *-ū, *ĭ, *-r- любов, кров; ніч, тінь, мідь; мати, радість, молодість. 4та відміна: *-n, *-t- плем’я, сім’я, ім’я; ягня, теля, порося.Перша відміна.(*-ā/-јā,*ĭ,*-ū,*-r-).Була утворена ще в праслов’янський період. Більшість іменників І відміни склали слова з колишньою основою *-ā/*-јā. Усі інші структурні типи, що увійшли до цієї відміни, значною мірою з розвитком мови підпорядковувалися внаслідок дії аналогії парадигматичним особливостям лексем на *-ā/*-јā. Друга відміна.(*-ŏ/-јŏ,*-ŭ,*ĭ,*-n,*-s).Серед багатоманіття давніх структурних типів іменників, які увійшли до ІІ відміни, переважають іменники з основою на *-ŏ/*-јŏ та на *-ĭ. Досить рано парадигма іменників з основою на *-ŭ почала змішуватися з парадигмою слів на *-ŏ / *-јŏ, тому частину іменників з основою на *-ŭ можна ідентифікувати лише з певним ступенем імовірності. Змішування названих двох типів відмінювання відбувалося під впливом мовної аналогії. Причиною такого змішування, можливо, був збіг форм називного й знахідного відмінків однини: братъ, вълкъ, столъ – основа на *-ŏ, сынъ, вьрхъ, волъ – основа на *-ŭ. Третя відміна. (*-ū, *ĭ, *-r). ОДНИНА. Називний і знахідний відмінки іменників цієї відміни в сучасній українській літературній мові успадкували фонетично змінене нульове закінчення, характерне для іменників з основою на *-ĭ: ніч, сіль, мідь. Цю флексію набули й поодинокі слова з основою на приголосний: кров, любов. Виняток складає іменник мати, що зберіг давнє морфемне оформлення. Родовий, давальний і місцевий відмінки тривалий час зберігали закінчення -и, однак за аналогією до флексій І відміни закінчення –и змінилося в -ять, яке закономірно трансформувалося в -і, що й стало літературною нормою для цих форм: мудрості, тіні, печі. У північнозахідних діалектах трапляються архаїчні закінчення: вісти, соли, тіни. У давніх закінченнях орудного відмінка іменників з основою на *-і -ью, -ию після занепаду зредукованих відбувається асиміляція ј до попередніх м’яких приголосних (крім губних та р), унаслідок чого утворюються подовжені приголосні: ніччю, тінню, сіллю, але кров’ю, ненавистю. В українських говорах, найчастіше південнозахідних і північних, уживаються й інші флексії: костію, печію; ночов, тінев; солью. Під впливом іменників з основою на *-ā/*-јā закінчення кличного відмінка -е стало типовим і для іменників ІІІ відміни: любове. Четверта відміна.(*-n,*-t-).ОДНИНА. У називному й знахідному відмінках іменники цієї відміни загалом зберегли давні закінчення: ім’я, теля. У говорах подекуди вживаються форми середнього роду на -я із вставним носовим приголосним: тімня, тімнє. Іменники ІV відміни в називному й знахідному відмінках зберегли давні флексії -а, -я: імена, курчата. Частина іменників із колишньою основою на -men утратила множину (сíм’я), а частина набула закінчень ІІ відміни (вим’я). У родовому відмінку іменники цього типу відмінювання успадкували нульову флексію, що виникла після занепаду кінцевих зредукованих: імен, поросят, собачат. Форми двоїни іменників цієї відміни досить рано занепали. На їх місці в сучасній мові вживається множина: троє телят, двома іменами. У живому, говірковому мовленні зрідка трапляються залишкові двоїнні форми: дві теляті.

48.Походження закінчень іменників

іменники сучасної ІІ відміни одержали в родовому відмінку закінчення –а від д-р ІІ в., закінчення –у від ІІІ відміни; у давальному відмінку закінчення –у від ІІ давньоруської відміни, закінчення –ові- від іменників ІІІ давньоруської відміни.

49.Множинні іменники

Загалом відбиваючи кількісні відношення, категорія числа реалізується у двох граматичних значеннях – однини й множини, логічною основою яких є протиставлення понять “один” – “більше одного”. У граматичній системі праслов’янської мови існували граматичні значення однини та множини, проте, крім них, було й третє граматичне значення категорії числа–ГЗ двоїни. Двоїна вживалася тоді, коли йшлося про два предметиабо ж називалися парні предмети типу око, вухо, рука, нога, плече. В однині й множині іменники мали сім відмінкових форм, а у двоїні − тільки три: називного–знахідного–кличного, родового–місцевого, давального–орудного. Давні українські пам’ятки ілюструють активне вживання форм двоїни: ДВять ГРАМОТять. Із часом форми двоїни почали зникати, зливаючись із формами множини. Активно вживана в найдавніших пам’ятках, двоїна з часом зникла. Трапляються залишки двоїни в діалектах (дві відрі, три корівці, штири церковці) та у формі орудного відмінка іменників (плечима, очима), у словах очі, вуса, рукава, плечі, вуха в сучасній українській літературній мові. Множинні іменники: індоєвроп.походж-ворота, дрова; прас лов.періоду: ясла, дріжді; староукр на –ощ- радощі, любощі; найновіші утвор. Витребеньки. Люди, діти, кури, гуси – не збігаються з формами однини. Набувають відмінку збірності у множині(пол..грош-укр.гроші). нв-і, -а, -и (вла, ясла); рв-ів, -ей (гусей, радощів), дв-ам; зв=нв; ов-и, -ши, -ами; мв-єх, -ох, -ах(з 16ст).

50.Історія особових і зворотного займенника, форми предметно-особових займенників.

Зворотний займенник сєбє не мав форми називного відмінка однини, як не має її й тепер. Це випливало та випливає з його реального значення: він не самостійний, а лише вказує на відношення кожної з трьох осіб до самого себе і, таким чином, не вживався, як не вживається й досі у функції підмета, а лише виконує синтаксичну роль додатка. Не змінювався цей займенник також за числами. Особові займенники характеризуються суплетивізмом; різні відмінкові форми одного й того самого займенника творилися від різних основ. У сучасній українській мові в родовому однини форми особових займенників 1-ї та 2-ї особи й зворотного займенника сєбє повністю збереглися з відповідними фонетичними змінами (ствердіння приго лосних перед е): мєнє, тєбє, сєбє Давальний–місцевий відмінки однини в сучасній українській мові мають форми: мені, на мені. Вони, очевидно, витворилися за аналогією до родового відмінка. У багатьох українських південних говорах поширені форми да вального мині, міні, що є фонетичними варіантами форми мєні. Сучасні укр форми Д. й М. відмінків однини займенників тобі, собі, на тобі, на собі витворилися відповідно до давніх форм із закономірними фонетичними змінами, правда, в окремих південно-західних говорах трапляються форми з голосним е в корені: тебі, себі. Утрата енклітичних форм давального відмінка особових і зворотного займенників сталася не одночасно, спочатку виходить з ужитку форма си, потім (ХV ст.) − форма ти, а з ХVІ ст. − і форма ми. Множина. Форми множини особових займенників 1-ї та 2-ї особи збереглися повністю в українській мові. Сучасні українські форми цих займенників є органічними рефлексами старовинних форм. Предметно-особовий займенник, чи займенник 3-ї особи, характеризується тим, що називний і непрямі відмінки мали різні основи. Предметно-особові займенники він, вона, воно за своїм походженням є давніми вказівними займенниками третього ступеня (перший ступінь сь, другий ступінь тъ, третій ступінь онъ). Суплетивізм пояснюється тим, що цей займенник утворювався поєднанням двох вказівних займенників: онъ, оно, она та и, йотоване є, я.

51.Неособові, неродові займенники(хто, щось, ніхто)

Усі ці займенники – слова індоєвропейського походження :питальні – къто, чьто, чьи – чии, къи – кыи, которъ-котеръ, какъ-какыи; заперечні – никъто, ничьто, никыи, ничии; неозначені – нhкъто, нhчьто, нhкыи, нhчии; означальні – вьсь, вься, вьсе; кожний (< кожьдо+ьн).

52.Неособові родові займенники.

Неособові займенники давньоруської мови мали декілька груп: присвійні – мои, мо~, мо"; твои, тво", тво~; свои, сво", сво~; нашь, наша, нашє; вашь, ваша, вашє; вказівні – сь, сє, си; тъ, то, та; онъ, она, оно; и (же), ~(же), "(же); овъ, ова, ово; такъ, така тако; сикъ, сика, сико. Усі ці займенники – слова індоєвропейського походження; питальні – къто, чьто, чьи – чии, къи – кыи, которъ-котеръ, какъ-какыи; заперечні – никъто, ничьто, никыи, ничии; неозначені – нhкъто, нhчьто, нhкыи, нhчии; означальні – вьсь, вься, вьсе; кожний (< кожьдо+ьн). Займенники и, ", ~ і онъ, оно, она були надзвичайно близькі за значенням і функціями.Поступово у системі вказівних займенників онъ, оно, она ставали зайвими, і це привело до використання їх у новій функції – предметно-особовій (ІІІ особи). Форми и, ~, " почали перетворюватися у складову частину членних займенників (тъи, то~, та"), прикметників (новъи, ново~, нова"), дієприкметників, числівників.І це привело до зміни непрямих відмінків займенників он, оно, она на непрямі відмінки займенника и, ~, ". Так утворилися суплетивні форми займенника онъ, оно, она:

Н. и онъ

Р. ~го ® ~го ® укр. його

Д. ~моу ® ~моу ® укр. йому

53Словотвір прикметників.

Досліджуючи походження прикметника як окремої категорії, О.О.Потебня підкреслював, що „в історії мов, що розрізняють назву речі й ознаки, прикметник, як виділений із зв’язку ознак, як більш абстрактний, ніж іменник, пізніший від іменника і утворився з нього”.Прикметник як окрема частина мови виникає на основі синтаксичної функції атрибута, поступово виділяючись із загальної групи імен, уточнюючи таким чином одночасно і іменник як частину мови.У слов’янських мовах розрізняються прикметники іменні (або нечленні, короткі) та займенникові (або членні, повні).Нечленні прикметники успадковані ще від індоєвропейської мови -основи. У спільнослов’янській мові вони відмінювалися, як іменники.Наприклад, у давньоруській мові прикметники добръ, новъ, соухъ, студенъ відмінювалися, як іменники з основою на –ŏ- (плодъ), жіночого роду добра, нова, як іменники з основою на –ā (вода).Іменні прикметники вживалися в основному у функції означення чи іменної частини складеного присудка. Уже в пам’ятках ХІІ-ХІІІст. Форми іменних прикметників зустрічаються рідко і поступово зникають із живої мови. У сучасній українській мові зберігаються лише залишки іменної системи відмінювання прикметників. Наприклад, присвійні прикметники батьків, Маріїн; у прізвищах, географічних назвах, іменах по батькові: Вагілевич, Львів, Кузьмич, Фастів, Лозова. Іменні форми якісних прикметників зустрічаються у фольклорі (Пливе човен води повен). Залишки іменник прикметників зустрічаються в прислівниках типу нарівні, вручну, заново, дочиста.Членні (займенникові) прикметники утворилися шляхом додавання до іменних прикметників відмінкових форм займенників и, ~, ". Ці вказівні займенники мали дейктичне значення. Поступово це значення займенників послаблюється, з окремого слова вони перетворюються у флексію прикметника, прикметник починає передавати узагальнену ознаку.

новъ + и ® новыи

ново + ~ ® ново~ ® новее ® нове

нова + " ® нова" ® новаа ® нова

В українській мові утворилися повні прикметники стягненої форми.

54.Історія іменних прикметників

У праслов’янській мові прикметники чітко поділялися на дві структурно-генетичні групи: давніші – іменні, або короткі, або не членні (ім.з основою на О – ч.р., з основою на А – ж.р.); і займенникові, або повні, або членні (утворені з додавання вказівних займенників). Іменні прикметники змінювалися як іменнники з основою на *-ŏ/-јŏ та з основою на *-ā/-јā. У.м.зберегла староукраїнські стягнені займенникові відмінкові форми із незначними фонетичними змінами. Стягнені прикметники використовуються сьогодня зі стилістичною метою (молод, зелен, красен). Нечленні прикметники успадковані ще від індоєвропейської мови -основи. У спільнослов’янській мові вони відмінювалися, як іменники.Наприклад, у давньоруській мові прикметники добръ, новъ, соухъ, студенъ відмінювалися, як іменники з основою на –ŏ- (плодъ), жіночого роду добра, нова, як іменники з основою на –ā (вода).Іменні прикметники вживалися в основному у функції означення чи іменної частини складеного присудка. Уже в пам’ятках ХІІ-ХІІІст. Форми іменних прикметників зустрічаються рідко і поступово зникають із живої мови. У сучасній українській мові зберігаються лише залишки іменної системи відмінювання прикметників. Наприклад, присвійні прикметники батьків, Маріїн; у прізвищах, географічних назвах, іменах по батькові: Вагілевич, Львів, Кузьмич, Фастів, Лозова. Іменні форми якісних прикметників зустрічаються у фольклорі (Пливе човен води повен).

55.Повні (займенникові) прикметники.

У спільнослов’янську добу розвитку мови виникли займенникові прикметники. В основі їх виникнення лежить поєднання родової форми іменного прикметника з відповідною родовою формою вказівного займенника и, йотоване а, йотоване е, що походить з індоєвропейського займенникового елемента jо. Наприклад, нова + я = новая. Членні (займенникові) прикметники утворилися шляхом додавання до іменних прикметників відмінкових форм займенників и, ~, ". Ці вказівні займенники мали дейктичне значення. Поступово це значення займенників послаблюється, з окремого слова вони перетворюються у флексію прикметника, прикметник починає передавати узагальнену ознаку.

новъ + и ® новыи

ново + ~ ® ново~ ® новее ® нове

нова + " ® нова" ® новаа ® нова

56.Історія форм ступенів порівняння.

Якісні прикметники мали вищий і найвищий ступені порівняння. Вищий ступень порівняння утворювався в давньоруській мові за допомогою суфікса –йе (*<йес), який приєднувався до безсуфіксної основи. Утворилися форми бол~, шир~, выш~. В російській мові такі форми залишилися (шире, выше, тверже). Українська мова втратила такий спосіб утворення вищого ступення порівняння.В українській мові вищий ступінь порівняння утворюється додаванням суфікса –ш- або –іш: більший, новіший, добріший.Суфікс –ш- походить із –ьш- ( *йьш <*йьс). При утворенні вищого ступеня порівняння за допомогою суфікса –ьш- відбуваються асимілятивні і дисимілятивні процеси.Від прикметника высокъ вищий ступінь порівняння утворювався так:выс + ьш (ии)  высьшии  высшии  вышшии  вышТшии  вышчии  выщий  вищийФорми найвищого ступеня порівняння утворювалися за допомогою префіксів, які додавалися до вищого ступеня: найменшии, наилhпшого, наддобрейшии, надмолодшии.

57.Кількісні та порядкові числівники

Числівник як частина мови об’єднує слова, що називають абстрактно-математичні числа, кількість предметів або порядок при лічбі і виражають у мові найрізноманітніші кількісні відношення. В українській мові є наймолодшим лексико-граматичним класом слів. Це закрита частина мови що не поповнюється. Найдавніші назви виникли ще в індоєвропейську епоху. Первинні числівники ще не мали абстрактного значення, а у 11-12ст уже мали абстрактне значення, але ще не становили лексико-граматичний клас слів. У праслов’янській мові номінації чисел були пов’язані з іменниками різних типів основ і прикметниками. Числові слова, хоч і не виділилися в окрему частину мови, усе ж мали свої функціонально-семантичні й деякі формальні ознаки, що відрізняли їх від інших частин мови. За граматичними ознаками одні з них (одинъ, одьно, одьна, дъва, дъв(ять), три(йотов э), три, чэтирэ, чэтыри) подібно до прикметників змінювались за родами, числами і відмінками, залежно від форми означуваного ними іменника, а ігші (п(йотов а)ть-дєс(йотов.а)ть, съто, тыс(йотов а)ча) мали граматичні ознаки іменників і належали до якогось одного роду і відмінювались за іменниковими типами в одн, множ, двоїні. У праслов’янській мові виділялися прості та складені числівники. До простих числівників належать слова-найменування чисел першого десятка: два, три, числівники десять, сорок, сто. Числівники другого десятка утворювалися з назв одиниць і числівника десять у М.в. однини з прийменником на: одинь на дєсятє. Числівники, які називали десятки, складались із назв одиниць і числівника дєсять у відповідній формі: чєтирє дєсятє. Числівник сорок генетично був іменником і називав мішок, до якого вкладали чотири десятки шкірок цінних хутрових звірів. Числівник дев’яносто, імовірно, виник унаслідок фонетичних перетворень словосполучення дев’ять до ста, що далі трансформувалося в дев’яносто. Порядкові числівники утворювалися від кількісних, за винятком числівників пьрвъ, вторъ, що виникли від інших основ. У збірних числівниках, починаючи від четверо, виступає суфікс -ер. За типами відмінювання числівники поділяються на кілька груп. Одні змінюються як іменники: п’ять – як іменники з основою на *-ĭ, сто − як іменники з основою на *-ŏ, інші змінюються, як прикметники: третій – як синій, шостий – як добрий. Головним граматичним призначенням числівників є вираження числа, тому вони, за рідкісним винятком, не мають категорії числа й роду. Не мають і кличного відмінка.

58.Словотвір дієслів

У давньоруській мові були такі дієслівні форми:а) особові: форми дійсного, умовного і наказового способів;б) неособові: інфінітив, супін, дієприкметник.За структурою особові дієслівні форми поділялися на прості і складені. Прості – форми теперішнього часу і майбутнього доконаного виду (нєсу - принєсу), аорист, імперфект, наказовий спосіб; складені – перфект, плюсквамперфект, складений майбутній час і умовний спосіб.У слов’янських дієслів розрізняють дві основи: основу теперішнього часу та основу інфінітива. Всі дієслівні форми утворюються від цих основ. Давнє дієслово мало дуже розгалужену систему дієслівних форм, як особових, так і неособових. До особових форм належали форми дійсного, умовного й наказового способів, які змінювалися за особами. Неособовими були форми дієприкметників, інфінітив і супін. За основами теперішнього часу дієслова поділяються на п’ять класів

59.Система дієслівних форм староукраїнської мови

Давнє дієслово мало дуже розгалужену систему дієслівних форм, як особових, так і неособових. До особових форм належали форми дійсного, умовного й наказового способів, які змінювалися за особами. Неособовими були форми дієприкметників, інфінітив і супін. Від основи теперішнього часу утворювалися такі дієслівні форми: 1) теперішній час; 2) майбутній простий час; 3) наказовий спосіб; 4) дієприкметники теперішнього часу.

60.Класи дієслів.

За основами теперішнього часу дієслова поділяються на п’ять класів: І клас – з основою на -е/-о – нєсу – нєсє-ши. Тематичний голосний -о можна виявити шляхом відновлення праслов’янських форм, цей звук сягає носового [*о], який, зі свого боку, утворився від сполучення голосного [о] з носовим приголосним: нєсуть < *nesotь < *nesontь <*nes-o-ntь; ІІ класс – з основою на -не/-но – крикну – крикнє-ши; ІІІ клас – з основою на -йе/-йо – знаю – знайє-ши; до цього класу належали також дієслова, у яких відбулася йотова палаталізація: *pis-je-ši > пишє-ши; IV клас – з основою на -и – хвалю – хвали-ши; V клас об’єднує нетематичні дієслова єсмь, /ять/мь, в/ять/мь, дамь, имамь (иму) (точніше, перші чотири слова є нетематичними, п’яте архаїзоване дієслово – тематичне). Перші три класи відповідають сучасній І дієвідміні, четвертий клас – це сучасна ІІ дієвідміна. До п’ятого класу входять архаїчні дієслова. Від основи теперішнього часу утворювалися такі дієслівні форми: 1) теперішній час; 2) майбутній простий час; 3) наказовий спосіб; 4) дієприкметники теперішнього часу.

61.Історія форм теперішнього часу.

До п’ятого класу входять архаїчні дієслова. Від основи теперішнього часу утворювалися такі дієслівні форми: 1) теперішній час; 2) майбутній простий час; 3) наказовий спосіб; 4) дієприкметники теперішнього часу.

Теперішній час утворюється від основи теперішнього часу додаванням до неї особових закінчень 1,2,3ї особи однини, множ, двоїни. Від дієслів 1,23класів сформулювалась 1ша дієвідміна(Є,Е), від 4го класу – 2га дієвідміна (ТИ) У теперішньому часі відрізнялося змінювання тематичних і нетематичних дієслів. У1йос.однини дієслова 1-4класів мають закінчення –у(-ю), що збереглися і в сучасній мові (Наприклад: 1-нєсу; 4-хвалю). У 2 особі однини дієслова І–IV класів мали варіативні закінчення -ши (-шь). Флексія з –И була більш давня, ніж з –ШЬ (Н:2-съхнєши (-шь); 4-хвалиши (-шь)). У 3 особі однини тематичні дієслова мали закінчення –ть (Н: 1-нєсєть; 4-хвалить). У 1й особі множини дієслова 1-4кл.мають закінчення –МЪ(-мы, -мо, -ме) (Н: 1-нєсємъ; 4-хвалимъ).У 2й особі множини у давньоруській мові дієслова 1-4класів мали закінч.-ТЕ, що сягає праіндоєвропейського *te (Н: 1-нєсєтє; 4-хвалитє). У 3й особі множини дієслова I.II.III класів мають закінчення –уть, а IVкласу –ать (Н:1-нєсуть; 4-хвал(йотована А)ть). У 1й особі двоїни дієслова 1-5 класів мають закінч. –В(ять) (Н: 1-нєсєв(ять)), у 2,3й особах у формі двоїни дієслова 1-5 класів мають закінч –ТА(Н: 1-нєсєта) . Слід також зазначити, що форми двоїни в живій мові східних словян почали втрачатися ще в давньоруський період. Пізніше також відбулися такі зміни серед тематичних дієслів: після занепаду кінцевого зредукованого у формі 2 особи однини відбулося ствердіння шиплячого звука, унаслідок чого нормою стало закінчення -еш/-єш/-иш; відбулася спеціалізація закінчень 3 особи однини – дієслова І, ІІ, ІІІ класу набули флексії -е, -є на відміну від дієслів ІV класу, які в цій формі зберегли закінчення -ить. Нетематичні (атематичні) дієслова відрізнялися від усіх інших тим, що особові закінчення в них приєднувались безпосередньо до кореня. Вони мали певні особливості в дієвідмінюванні. Так, форми 1 особи однини закінчувалися на -мь, що, очевидно, сягає праіндоєвропейського -mі (є в грецькій мові) (Продемонструємо на парадигмі прикладів дієслова БЫТИ: єсмь). У 2ос.одн.-СИ(єси), у т3ос.одн-СТЬ (єсть). У 1особі множини-МЪ, (єсмь), у 2 ос.множ – стє (єсть), у 3 ос.множ.-уть (суть). У 1ос. двоїни – сл.(ять) (Н:єсл(ять)), 2 ос.двоїни – ста (єста), 3 ос.двоїни – ста (єста). Дієслова форми БЫТИ втратились у теперішньому часі на сьогодні. Залишилась лише форма Є, що утворилась від форми 3ї особи однини і використовується для всіх чисел. Інші ж форми можуть використовуватись лише для стилізації (я єсмь народ). Інші атематичні дієслова: ВЄСТИ – втратилося, залишки знаходимо у дієсловах типу розповісти, доповісти; ДАТЬ – втратило форми теперішнього часу і набуло озна майбутнього – дам, даси; ИМЕТИ- перейшло до тематичних дієслів- мати, маєш, маю; (ЯТЬ)СТИ – з фонетичних змін збереглося у формі їсти, їм, їмо. [УМОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ:h – це ять!!!!!!!!!!!!!!!!!!!] Дієслова hмь, вhмь, дамь мали основу на д, як у 3 особі множини, але внаслідок асиміляції наступним приголосним і фонетичного стягнення цей звук зникає; в інших особах унаслідок дисиміляції із звука [д] виникає звук [с]. Звук [д] зберігається тільки в 3 особі множини: hдять, вhдять, дадять. Протягом тривалої історії розвитку форм теперішнього часу вони не зазнали значних змін. Більшість дієслівних флексій становлять результати закономірного фонетичного розвитку. 39.Аорист – проста форма минулого часу, яка вживалася тоді, коли йшлося про минулу дію, що мислилася як єдиний, повністю завершений у минулому акт. Основною причиною виникнення аористу була розгалужена система минулого часу, і видові форми не справлялись. Аорист означав одиничну дію, повністю віднесену в минуле. Ці дієслівні форми вживалися в описових жанрах. У старослов’янській мові вживалося два види аориста – сигматичний і простий. Простий аорист рано вийшов з ужитку і в перших письмових памятках фіксувався рідко. Найдавніші пам’ятки української мови засвідчують уживання сигматичного аориста (назва цієї форми минулого часу походить від назви грецької букви сигма – ς, яка була суфіксом під час утворення грецького аориста). У праслов’янському сигматичному аористі суфіксом виступав звук [х], який виник із колишнього [с]. Сигматичний аорист утворювався від основ інфінітива дієслів, які закінчувалися на голосний. Якщо основа інф.закінчувалась на голосний – суфікс додавався до основи (Н: зна-ти, знахъ – аорист).Якщо основа інф.закінчувалась на пригол-вставлявся О (Н:нєсохъ). При утворення Аориста від інфінітивів, які в староукр.мові мали суфікс Ч (мочи, печи) треба відтворити праслов’янські форми інфінітива (покохъ, секохъ). Суфікс Х виступає у 1й особі однини, інших особах може бути суфікс С і Ш( це фонетичні варіанти суф.Х). Наприклад: бытии,знати. Однина: 1-знахъ, быхъ/ 2-зна, бы/ 3-зна, бы. Множина: 1-знахомъ, быхомъ/ 2-знастє, быстє/ 3-знаша, быша. Двоїна: 1-знахов(ять), быхов(ять)/ 2-знаста, быста/ 3-знаста, быста. У староукр.мові у 3 особі однини могли бути також неусічені форми: знать, быть.

62. Особові форми атематичних дієслів.

Нетематичні (атематичні) дієслова відрізнялися від усіх інших тим, що особові закінчення в них приєднувались безпосередньо до кореня. Вони мали певні особливості в дієвідмінюванні. Так, форми 1 особи однини закінчувалися на -мь, що, очевидно, сягає праіндоєвропейського -mі (є в грецькій мові) (Продемонструємо на парадигмі прикладів дієслова БЫТИ: єсмь). У 2ос.одн.-СИ(єси), у т3ос.одн-СТЬ (єсть). У 1особі множини-МЪ, (єсмь), у 2 ос.множ – стє (єсть), у 3 ос.множ.-уть (суть). У 1ос. двоїни – сл.(ять) (Н:єсл(ять)), 2 ос.двоїни – ста (єста), 3 ос.двоїни – ста (єста). Дієслова форми БЫТИ втратились у теперішньому часі на сьогодні. Залишилась лише форма Є, що утворилась від форми 3ї особи однини і використовується для всіх чисел. Інші ж форми можуть використовуватись лише для стилізації (я єсмь народ). Інші атематичні дієслова: ВЄСТИ – втратилося, залишки знаходимо у дієсловах типу розповісти, доповісти; ДАТЬ – втратило форми теперішнього часу і набуло озна майбутнього – дам, даси; ИМЕТИ- перейшло до тематичних дієслів- мати, маєш, маю; (ЯТЬ)СТИ – з фонетичних змін збереглося у формі їсти, їм, їмо. ДАТИ 1 ос.од. _____/ мн.дадимъ/ дв.дадиве 2ос.од. дажъ/ мн.дадите/ дв. дадита 3ос.од.дажъ/ _______/_______ АТЕМАТИЧНІ ДІЄСЛОВА - у давніх слов’ян, мовах ряд безсуфіксних дієслів, у яких особові форми та інфінітив утворювалися безпосереднім приєднанням закінчення до кореня, що збігався з основою. Вони характеризувалися своєрідним дієвідмінюванням. Атематичні дієслова в сучасній укр. мові становлять окр. архаїчну групу, т. з. третю дієвідміну, яка характеризується рядом особливостей у дієвідмінюванні (пор. їм, їси, їмо, їсть, їсте, їдять; дам, д аси, дасть, дамо, дасте, дадуть; розповім, розповість, розповіси, розповімо, розповісте, розповідять та ІН.). быти, дати.

63.Аорист у староукраїнській мові

Аорист – проста форма минулого часу, яка вживалася тоді, коли йшлося про минулу дію, що мислилася як єдиний, повністю завершений у минулому акт. Основною причиною виникнення аористу була розгалужена система минулого часу, і видові форми не справлялись. Аорист означав одиничну дію, повністю віднесену в минуле. Ці дієслівні форми вживалися в описових жанрах. У старослов’янській мові вживалося два види аориста – сигматичний і простий. Простий аорист рано вийшов з ужитку і в перших письмових памятках фіксувався рідко. Найдавніші пам’ятки української мови засвідчують уживання сигматичного аориста (назва цієї форми минулого часу походить від назви грецької букви сигма – ς, яка була суфіксом під час утворення грецького аориста). У праслов’янському сигматичному аористі суфіксом виступав звук [х], який виник із колишнього [с]. Сигматичний аорист утворювався від основ інфінітива дієслів, які закінчувалися на голосний. Якщо основа інф.закінчувалась на голосний – суфікс додавався до основи (Н: зна-ти, знахъ – аорист).Якщо основа інф.закінчувалась на пригол-вставлявся О (Н:нєсохъ). При утворення Аориста від інфінітивів, які в староукр.мові мали суфікс Ч (мочи, печи) треба відтворити праслов’янські форми інфінітива (покохъ, секохъ). Суфікс Х виступає у 1й особі однини, інших особах може бути суфікс С і Ш( це фонетичні варіанти суф.Х). Наприклад: бытии,знати. Однина: 1-знахъ, быхъ/ 2-зна, бы/ 3-зна, бы. Множина: 1-знахомъ, быхомъ/ 2-знастє, быстє/ 3-знаша, быша. Двоїна: 1-знахов(ять), быхов(ять)/ 2-знаста, быста/ 3-знаста, быста. У староукр.мові у 3 особі однини могли бути також неусічені форми: знать, быть.

64.Імперфект у староукраїнській мові

Імперфект позначав минулу дію, більше протяжну в часі, тривалу, повторювану, незавершену і безрезультатну. До староукраїнської мови прийшов від праслов’янської. Ця проста форма минулого часу утворювалася від осн.інфінітива за допомогою додавання суфікса –ахъ чи –(ять)ахъ. Суфікс –АХЪ додавався якщо основа інфініт.закінчувалась на голосний (Н: знати-знаахъ), у звязку з чим відбувались асимілятивні процеси стягнення (Н: писаахъ-писахъ); суф. –(ЯТЬ)АХЪ додовався тоді, коли основа інфінітива закінчувалась на приголосний (Н: нести-несе(ять)ахъ) у зв’язку з чимс також відбувались асимілятивне стягнення: несе(ять)ахъ => ять переходить у йотований А відповідно: нес(йотований а)ахъ => залишається лише йотований а: несе(йотований а)хъ. Наприклад: писати, быти Однина: 1-писахъ, б(ять)хъ/ 2- писаше, б(ять)/ 3-писаше, б(ять). Множина: 1-писахомъ, б(ять)хомъ/ 2-писасте, б(ять)сте/ 3- писаху, б(ять)ша. Двоїна: 1-писахов(ять), б(ять)хове/ писаста, б(ять)ста/ 3-писаста, б(ять)ста. писахов(ять), б(ять)хове/ писаста, б(ять)ста/ 3-писаста, б(ять)ста.

65.Перфект у староукраїнській мові

Перфект(1ша складена форма минулого часу) виявився історично перспективною формою, із якої утворилися сучасні форми минулого часу. Він став універсальним способом вираження минулої дії й замінив усі інші форми минулого часу дієслова, які виражали дію, що відбувалася до моменту мовлення. Називав результативну дію, наслідки цієї дії зберігались у тепер.часі. Перфект означав минулу дію, яка вказувала на наявний стан, що виник як наслідок минулої дії. Перфектні форми утворювалися поєднанням особових форм допоміжного дієслова бути в теперішньому часі та родових форм активного дієприкметника на -лъ, -ла, -ло минулого часу: (h – це ять!!!!) Однина: 1 ос. Писала єсмь 2 ос. Писала єси 3 ос. Писала єсть. Множина: писали єсмъ, єсть, суть. Двоїна: писалh єсвh, єста, єста. Допоміжне дієслово БЫТИ у формах теперішнього часу могло стояти як спереду, так і позаду активного діэприкметника. Допоміжне діэсловоу формах перфекта спочатку вживалося послідовно, але з часом воно почало занепадати спочатку при однорідних присудках, щоб уникнути повторення одних і тих самих форм, а потім мова взагалі втратила потребу у використанні такої форми минулого часу. Таким чином, перфект зазнав значних змін: у ньому відбулася втрата допоміжного дієслова. Потім занепадають дієслова у 3й особі. У 1,2й особах займенники, що вказують на особу вживаються рідко, тому на особу повинно було вказувати закінчення. Коли підметом у реченні був ім.(сам називав субєкт дії), у реченні відпала потреба щоб ще якась інша форма називала особу, тому дієслово быти починає занепадати. Це відбувається і у формах перфекта, і у формах плюсквамперфекта. Перфект зі складеної конструкції перетворюєть на 1 слово. Сучасні дієслова минулого часу зберегли своє розрізнення за родами,бо є колишніми формами перфекту.Залишки перфекта зрідка трапляються у сучасних зах.говорах. Від давніх перфектних форм збереглись активні дієприкметники минулого часу, яким, зрозуміло, не властива категорія особи, але які змінються за родами й числами. Так зі складеної (аналітичної) форми минулого часу утворилася сучасна форма.

66.Плюсквамперфект у староукраїнській мові

Плюсквамперфект (передминулий) означав минулу дію, яка передувала іншій дії, що теж відбувалася в минулому. Як складена дієслівна форма він утворювався поєднанням особових форм допоміжного дієслова й активного дієприкметника минулого часу на -лъ, -ла, -ло + быти у формі імперфекту. У зв’язку з тим, що аорист та імперфект рано занепали, плюсквамперфект став утворюв.активним дієприкметником + бытии у формі перфекта. Існувало дві форми плюсквамперфекта. Давніша складалась із дієприкметника й імперфекта дієслова бути, а пізніша − із дієприкметника та перфекта дієслова бути; однина: (h – це ять!!!!) писала была єсмь, єси, єсть; множина: писали были єсмъ, єсть, суть; Двоїна: писалh былh єсвh, єста, єста. Потім занепадають дієслова у 3й особі. У 1,2й особах займенники, що вказують на особу вживаються рідко, тому на особу повинно було вказувати закінчення. Коли підметом у реченні був ім.(сам називав субєкт дії), у реченні відпала потреба щоб ще якась інша форма називала особу, тому дієслово быти починає занепадати. Це відбувається і у формах перфекта, і у формах плюсквамперфекта. Перфект зі складеної конструкції перетворюєть на 1 слово. Сучасні дієслова минулого часу зберегли своє розрізнення за родами,бо є колишніми формами перфекту.Залишки перфекта зрідка трапляються у сучасних зах.говорах. Плюсквамперфект зрідка вживається в сучасній українській мові, хоча його використання обмежене розмовним мовленням, художнім стилем. Трапляються пережиткові форми цього минулого часу в говорах: писав єм був, був єм ходив.

67.Походження сучасних форм минулого часу

У давньоруській мові вживалися 4 форми дієслів минулого часу: аорист, імперфект ( прості форми), перфект, плюсквамперфект )складені форми).Аорист (від грец. aορiστοσ – невизначений, необмежений) – це проста форма минулого часу.В слов’янських мовах виражав спочатку минулу моментальну, недовготривалу дію, що швидко відбувалася.У спільнослов’янській і в давньоруській мові було два види аориста – простий і сигматичний (ускладнений суфіксом –с- від грец. σ – [с] сигма). Простий аорист у давньоруській мові не вживався, він рано вийшов з ужитку.Сигматичний аорист утворювався за допомогою суфікса –с-, потім він змінився на –х-. Суфікс –х- виступає в I особі всіх чисел і в III мн. В інших особах йому відповідає варіанти –с-, -ш-, суфікс –х- (<*-s-) додався до основи інфінітива, якщо основа закінчувалася на голосний (знати – знахъ, хвалити – хвалихъ), якщо на приголосний, вставлявся –о- (нести – несохъ, идти – идохъ). Основа на приголосний для утворення аориста береться в тому вигляді, в якому вона була в праслов’янській мові ще до фонетичних змін:вєсти <* vedti -> аорист-ведохъ;мєсти <* metti -> аорист-метохъ.У давньоруських пам’ятках аорист зустрічається в літописах і оригінальних творах розповідного жанру, перекладних пам’ятках церковного характеру. В живій мові східних слов’ян аорист не існував уже в XII-XIII ст.Сучасні мови східних слов’ян аорист не зберегли. Лише є залишки – колишні форми II, III особи однини аориста – частка би (б).Залишки аориста зустрічаються в південно-західних говорах (карпатських): я бых пішоу , кобых мау (умовний спосіб).Аорист зберігся в сербській і болгарській мовах.Імперфект (від латинського imperfectum – незавершене) проста форма минулого часу, що позначала минулу, необмежену в часі, довготривалу чи повторювальну, незавершену дію. Утворювався імперфект від основи інфінітива за допомогою суфіксів : -hах -, -ахъ-: видh ах-вид"хъ, писахъ.У мові східних слов’ян імперфект рано вийшов з ужитку.Перфект (від латинського perfectum – “завершене”) – це складена форма минулого часу, яка означає результат минулої завершеної дії. Перфект утворювався аналітичним способом – шляхом поєднання активного не- членного дієприкметника минулого часу на – лъ, -ло, -ла, що ніс на собі основне змістове навантаження дієслова, і особових форм теперішнього часу від допоміжного дієслова БЫТИ, які виражали граматичний зміст форми. Отже, перфект не є власне минулим часом, в ньому поєднується значення минулого і теперішнього часу.Коли особові займенники почали виступати в реченні підметами і вказувати на діяча, допоміжне дієслово стало зайвою граматичною формою і випускалось.Так із складеної (аналітичної) форми перфекта утворюється сучасна проста форма минулого часу. Тому сучасні дієслова минулого часу – це не особова, а родова форма.Плюсквамперфект (від латинського plusquamperfectum – передминулий) – аналітична форма, яка виражала минулу дію, що відбувалася раніше іншої минулої. Його називають ще передминулим, або давноминулим часом: бhхъ поставил; б"ху пришли.Плюсквамперфект утворювався від дієприкметників на –лъ, -ла, -ло і допоміжного дієслова быти в імперфекті (писалъ, -ла, -ло б"хъ) чи в перфекті (писалъ, -ла, -ло былъ, -ла, -ло "смь).У формах плюсквамперфекта з тих же причин, що й у перфекті, стало поступово випускатися допоміжне дієслово "смь, "си..., і плюсквамперфект вживається без допоміжного дієслова: былъ кривду учинилъ.З цих скорочених форм плюсквамперфекта утворилися сучасні складені форми давноминулого часу: читав був, ходив був, ходили були.Розвиток нової дієслівної категорії – категорії виду – зумовив руйнування давньої розгалуженої системи минулого часу: замість 4-х давньоруських форм встановилася одна загальна форма минулого часу.

68.Походження простої, складної і складеної форм майбутнього часу.

Майбутній час мав 1 просту форму та 2 складені. Творився префіксацією, для вираження майбутнього доконаного вживалися форми теперішнього часу від афіксованих основ. У СуЛМ ця проста (синтетична) форма є основною для вираження майбутнього часу від дієслів доконаного виду: несу–принесу. Крім цієї простої форми, майбутній час у праслов’янській мові виражався 2 складеними (аналітичними) формами: 1)начну писати; 2) писалъ буду. Перша форма – це своєрідний стабілізований вид морфологічної форми,що нагадувала складний дієслівний присудок. Утворювалася поєднанням особових форм допоміжного дієслова (модального чи такого, що вказувало на стадію руху) – начну, хочу, стану і под.– та інфінітива основного дієслова, наприклад: почнєть тонути, хочє брати, станєшь писати. У сх.-сл. та староукр.мові була можливість вибору допоміжного дієслова. В у.м.закріплене в ролі допоміжного БЫТИ, що витіснило інші допоміжні дієслова і стало основним, відповідно не мало інших додаткових стилістичних нашарувань. У 14-15ст.буду закріпилося для утворення майб.часу у.м. У таких формах інфінітив був виразником лексичного значення й називав дію, а допоміжне дієслово вказувало на граматичні характеристики. Пізніше двоїна занепала, а її форми – складений дієслівний присудок. На основі старої аналіт.форми змнюється в синтетичну ИМАТИ (ИМУ) + інфінітив. У 14-15ст.аналіт.форма переважає, бо змінюється порядок слів: допоміжні дієслова починають використовуватись після дієслів; допоміжне дієслово втрачає додаткові семантичні відтінки; процес лексизації (утвор.1 слово) = утворення форм властивих у.м. (інф.+ИМАТИ) Друга форма майбутнього часу передавала значення дії, яка відбулася раніше іншої майбутньої дії. Складалася з активного нечленного дієприкметника минулого часу на -лъ, -ла, -ло і особових форм дієслова бути у формі майб.часу. Утворювалася ця форма так: (h – це ять!!!!) буду писала, будєшь, будеть; будемъ писали, будєтє, будуть; будєвh писала, будєта, будєта. Активний дієприкметник називав цю дію і змінювався за родами і числами, БЫТИ – за особою і числами. Поступово почала активізовуватися складена форма майбутнього часу, до якої входив інфінітив основного дієслова й особові форми допоміжного дієслова бути. Цей спосіб став основним, універсальним реалізатором значення майбутньої дії. У СУМ цього часу не збережено (хіба що в діалектних формах).

69.Форми умовного та наказового способу.

Наказовий. В 11-13 ст. наказ.спосыбутворювався выд осови дыэслова тепер.часу ы выдмынювався за особами ы числами. Простих форм 1 особи однини та 3 особи множини й двоїни в праслов’янській мові не було, хоча існує припущення, що на давніх етапах розвитку мови ці форми теж могли вживатися. Протягом історії форми наказового способу зазнали як фонетичних, так і морфологічних змін. Так, у 2 особі однини ненаголошений кінцевий -і відпав: буди-будь, це закінчення інколи зберігалося, зокрема в дієслівних формах із префіксом ви-:винєси. У формах множини «ять» закономірно змінився в і: несімо. За аналогією у формах множини и перейшов у ять, що потім теж континував у і. Форми 2 особи множини, які мали наголос на суфіксі, зберегли суфіксальний і, але втратили закінчення -є. Форми однини дієслів V класу теж майже втрачені, крім форми будь. Збереглася з певними фонетичними змінами форма їж. У множині у 1й особі розвинулося повноголосся – хвалімо. Для вираження наказу у 3й особі множини та двоїни давньоукр.мова користувалась описовими формами, що складалися ыз частки ДА + форми тепр/майб.простого часу дыйсного способу. Н: да напише. У сум у 3й особі використовується також описова форма – хай, нехай +дієслово. У 2й омобі одн.в сум спостерігається чергування г, к на ж, ч(бережи, поможи). Діэслова наказового та теперішнього часу розрізнялись не за закінченнями, а за тематичними голосними або наголосом. Умовний спосіб виражав бажану, можливу за певних умов дію. Утворювався поєднанням активного нечленного дієприкметника минулого часу на -лъ, -ла, -ло й особових форм аориста допоміжного дієслова бути: (h – це ять!!!!) писалъ быхъ, бы, бы; писали быхомъ, быстє, быша; писала быховh, быста, быста. У 13 ст. пам’ятки засвідчують непослідовність узгодження форм аориста в особі й числі з дієприкметником і підметом, бо аорист одночасно з імперфектом починають змішуватися. Логічним розвитком цієї тенденції стало вживання невідмінюваної форми допоміжного дієслова. Утративши узгодженість, допоміжне дієслово у формі другої–третьої осіб однини (БЫ) зберігається для всіх осіб і чисел, перетворюється в частку, стає носієм семантики умовності. Так із форми аориста дієслова быти утворилася сучасна частка умовного способу би, а згодом − частка б. У гуцульських говорах можна зыстрыти казав быхъ. 2 причини: занепад аориста, нечленний активний дієприкметник починає вживатися самостійно. Дієслово минулого часу в складі форм умовного способу втратило своє часове значення та разом із часткою виражає умовність або бажаність дії.

70.Інфінітив, супін.

Генетично вони належали до відмінюваних дієслівних форм. Зокрема, за своїм походженням, ІНФІНІТИВ є закам’янілою формою непрямого відмінка однини (найвірогідніше – давального) іменника з колишньою основою на *-ǐ. Виражаючи назву дії, інфінітив був близьким до іменників, хоча в слов’янських мовах і не мав властивого іменникам відмінювання. Проте інфінітив не набув особових дієслівних форм і залишився невідмінюваним словом, яке має значення неокресленої в часі, числі й особі дії, тобто узагальнене процесуальне значення. У сучасній українській мові інфінітив має форми на -ти, -т, -ть, -чи: нести, ходит, знать, печи, що зафіксовано й найдавнішими пам’ятками, проте літературна мова надає перевагу інфінітивній фіналі -ти: працювати, служити, вибачати. Крім інфінітива, у праслов’янській і пізніше в староукраїнській мові використовувалася й інша відмінкова форма дієслова – СУПІН, яка за походженням була формою знахідного відмінка віддієслівних імен з основою на *-ŭ. Супін уживався, головним чином, при дієсловах недоконаного виду, що виражають значення руху і вказують на мету цього руху. Утворювався супін за допомогою суфікса -тъ. Супін був функціонально близьким до інфінітива, хоча вживався в ситуативно обмежених випадках, мав специфічний формотворчий суфікс, додаток при ньому стояв у родовому відмінку (інфінітив керував формою знахідного відмінка): идєть искатъ кунъ. Наприкінці ХV ст. конструкції із супіном уже не вживалися. 46.Прислівник як окремий клас слів зі сформованими лексико-граматичними характеристиками виразно виділявся в найдавніших східнослов’янських пам’ятках, хоча ця частина мови почала формуватися тільки в спільнослов’янській мові. Прислівник утворювався майже від усіх частин мови. За семантикою, як і в сучасній українській мові, ця частина мови поділялася на такі значеннєві розряди: прислівники часу, місця, способу дії, міри і ступеня тощо. Значну групу складали прислівники, які походять від відмінкових форм іменників: заутра, вєрхомъ, вєчорь. Трапляються прислівники, утворені від прикметників: борзо, мног, округло. Рідше вихідною базою для деривації цієї частини мови використовувалися числівники й дієслова: напьрво, стоима, ливмя. Зрідка вживалися прислівники – лексикалізовані словосполучення: сєгодня, сєйчас і под. Як і якісні прикметники, якісні прислівники могли ступенюватися: вищий ступінь порівняння утворювався за допомогою суфіксів –ять є, -шє, -є: болєє, тоньшє, долє. Як і в прикметниках, під час утворення вищого ступеня порівняння прислівників суфікси -ьк, -ок відпадали: вишє, нижє. Використовувалися зрідка суплетивні форми: лучшє, хужє, мєнє, болє. Найвищий ступінь порівняння прислівників уживався в давній мові рідше. У процесі формування прислівника як частини мови відбувалися зміни різного характеру: занепад зредукованих, асиміляція, спрощення, злиття (лексикалізація) колишніх словосполучень Частина прислівників узагалі вийшла з ужитку. Архаїзмами стали такі слова, як восвояси, инако, намєдни. У новій українській мові виробилися стандартизовані зразки утворення прислівників, якими й поповнюється сучасна мова.

71.Іменні та займенникові дієприкметники.

У граматичній системі праслов’янської мови були активні й пасивні дієприкметники теперішнього та минулого часу. Як і прикметники, вони мали членні й нечленні форми. Нечленні активні дієприкметники теперішнього часу змінювалися за родами, відмінками й числами. Ці дієприкметники утворювалися від дієслівних основ теперішнього часу за допомогою суфіксів -ач, -уч (залежно від класів дієслів). Змінювалися ці форми, як прикметники м’якого типу відмінювання або як іменники з основами на *-jā і *-јŏ. Специфічними рисами активних нечленних дієприкметників теперішнього часу були фіналі -а (-я), -є. Нечленні активні дієприкметники минулого часу відмінювалистак, як дієприкметники теперішнього часу. Дієприкметники цього типу утворювалися за допомогою суфіксів -ъш-, -въш- від основ інфінітива, що закінчувалися на приголосний або на голосний. У формах Н. в. одн чол й сер роду звук [ш] суфіксів -ъш-, -въш- відсутній, оскільки не було фонетичних умов для його появи, тому ці форми закінчуються на –ъ: вєдъ, нєсъ. Активні нечленні дієприкметники з часом перестали вживатися у функції означень, утратили здатність узгоджуватися з іменниками, тому практично перестали відмінюватися та поступово перетворилися в дієприслівники. Членні активні дієприкметники утворювалися за допомогою вказівних займенників и, йотоване а, йотйоване є (лєжачая, зростаючий). Вони відмінювалися, як членні прикметники м’якого типу відмінювання. Вживались активні невідмінювані нечленні дієприкметники минулого часу на -лъ, -ла, -ло. Вони використовувалися лише для утворення складених дієслівних форм, а саме: перфекта, плюсквамперфекта, умовного способу, однієї зі складених форм майбутнього часу. Згодом такі дієприкметники із закономірною зміною л у в стали продуктивними в значенні минулого часу та умовного способу; Залишки цих форм зберігаються в членних дієприкметниках типу змарнілий, потемнілий, у прикметниках дієприкметникового типу: зів’ялий, гнилий. Пасивні дієприкметники теперішнього й минулого часів мали членні та нечленні форми й відмінювалися, як прикметники відповідної структури. Пасивні дієприкметники теперішнього часу утворювалися від дієслівних основ теперішнього часу за допомогою суфікса -м- (нєсомъ, вєдомъ). Пасивні дієприкметники минулого часу утворювалися за допомогою суфіксів -н-, -т-, -ен- (нєсєнъ, данъ, писанъ) Нечленні пасивні дієприкметники і теперішнього, і минулого часів утрачені та в українській мові не вживаються. Збереглися присудкові слова на -но, -то: жито зібрано, хліб спечено, які за походженням є формами знахідного відмінка однини середнього роду нечленних пасивних дієприкметників минулого часу. Членні пасивні дієприкметники утворювалися за допомогою займенників -и, -йотований а, -йотований є. Пасивні дієприкметники теперішнього часу українською мовою втрачені. Ці форми збережені в значенні прикметників типу значний, відомий. У сучасній українській мові збереглися генетичні членні дієприкметники минулого часу: зароблений, змитий.

72.Дієприслівники.

Дієприслівники – це відносно нові утворення, що виникли на ґрунті староукраїнської мови на основі певних типів дієприкметників. країнські дієприслівники, як і дієприслівники в усякій иншій слов’янській мові, мають своє походження від іменних (нечленних) дієприкметникових форм. Займенникові (членні) форми дієприкметникові або цілком утрачені, або з них стали прикметники, як ото горючий, лежачий, видючий, важучий та ин. Цілком зрозуміло, що саме іменні форми стали дієприслівниками, бо ж брак члена не давав їм так тісно злитися з ім’ям, як займенниковим (членним) формам, що їх член-вказівний займенник тісніше в’язав із ім’ям, і іменні форми стали ближчі до дієслова, а тим часом займенникові форми ближче тулилися до імен. Ближче зв’язавшися з дієсловом, короткі форми вже не мали потреби в своїх родових, відмінкових та числових ознаках і згодом перейшли в невідмінні дієприслівникові форми. На це П. Житецький каже: «Суть цього процесу (тоб-то еволюції української мови на грунті західньо-руської О. К.) лежить у ступневому розвитку дієслівних елементів мови в розумінні їх переваги над іменними. Ні в чому та перевага так гостро не виявилася, як у перетворенні коротких, тоб-то іменних дієприкметників на дієприслівники з апозитивного їх уживання в зложеному присудкові (предикаті), що до його прилучилися дієприслівники, одірвавшися від підмету (суб’єкту)-імення»

73.Прислівники непохідні і похідні.

Давньоруська мова успадкувала від спільнослов’янської мови невелику кількість прислівників. В основному це були так звані первинні, походження яких встановити важко: ~ще, ужє, нынh, тамо, ~гда.У давньоруській мові існували і постійно утворювалися вторинні похідні прислівники, що виникали з інших частин мови способом адвербіалізації.Найдавніша група – це відзайменникові прислівники: тамъ, туда, инъгда, къгда, къдє, куда.Відіменні прислівники: оп"ть, верхи, беспрhстани, въдосвhта, заутра, съпозаранку.Відприкметникові: льгъко, розьно, твьрдо.Відчислівникові: пьрво~, дъвашьды, двоичи, въторицею.Віддієслівні: здря, бігма, лігма.

74.Походження відзайменникових, відіменних і віддієслівних прислівників.

Давньоруська мова успадкувала від спільнослов’янської мови невелику кількість прислівників. В основному це були так звані первинні, походження яких встановити важко: ~ще, ужє, нынh, тамо, ~гда.У давньоруській мові існували і постійно утворювалися вторинні похідні прислівники, що виникали з інших частин мови способом адвербіалізації.Найдавніша група – це відзайменникові прислівники: тамъ, туда, инъгда, къгда, къдє, куда.Відіменні прислівники: оп"ть, верхи, беспрhстани, въдосвhта, заутра, съпозаранку.Відприкметникові: льгъко, розьно, твьрдо.Відчислівникові: пьрво~, дъвашьды, двоичи, въторицею.Віддієслівні: здря, бігма, лігма.

75.Прийменники в староукраїнській мові, їх походження.

Прийменники розвинулися з прислівників чи прислівникових слів.Давньоруські пам’ятки засвідчують такі первинні прийменники, успадковані з праслов’янської мови: без(ъ), въ, въз(ъ), до, за, из(ъ), къ, на, надъ, о/об(ъ), от(ъ), перед(ъ), по, подъ, при, про, съ, у.Найдавніші похідні прийменники генетично пов’язані з різними частинами мови.Давньоруській мові були притаманні такі найраніше вторинні прийменники: дhля, межи/межю, ради, сквозh(сквозь), чересъ, через, округъ, прhже, противу, развh.Давньоруська мова мала вже розвинену систему прийменників для точного вираження різних відношень об’єктивного світу, особливо просторових і часових.Українська мова великою мірою успадкувала цю розвинену систему прийменників з певними фонетичними та функціональними змінами.

76.Сполучники і частки, вигуки.

Кількість сполучників у праслов’янській мові і в давньоруській, які і в сучасних східнослов’янських мовах, порівняно обмежена.Найбільш уживаними сполучниками сурядності в давньоруській мові були сполучники: и, да, а, но, ли, или, та, чи, любо; підрядні: бо, ибо, яко, оже, аже, занh, потоль, поколь.Похідні: али, либо, аже, или, даже, не тъкъмо…нъ(но), или … или.В українській мові збереглися давньоруські первинні сполучники: і, та, чи, а, бо; похідні: що, як, де, коли, куди (< д-р чьто, "ко, къдє, коли, куду).Вийшли з ужитку: иже, hже, къгда, поколь.Частки.Походження більшості праіндоєвропейських часток темне. Вони подібні до основ без закінчення. Деякі частки виникли з займенникових слів. Найдавніші слов’янські частки омонімічні зі сполучниками.До найдавніших індоєвропейських часток належить заперечна *ne (первісно вона означала вигук огиди).До давніх слов’янських часток належить частка *da, яку пов’язують із індоєвропейським вказівним займенником *do. Найраніше слов’янські пам’ятки фіксують її у функції “нехай”, однак, можливо, вона вживалася і як ствердна (рос. Да).Найпоширенішими частками в давньоруській мові були: бо, жє, нє, ни, нh, ли, пакъ, чи(ци), сє, да, атъ(ать).Стверджувальною була давньоруська частка ~и: и ~му ~и.Для звичайного заперечення вживалася частка не, для підсиленого –ни.Із питальних часток зустрічається частка ли: чадо видиши ли печеру сию.Виразною питальною часткою була чи/ци. Специфічна давньоруська форма ци зустрічається в текстах частіше, ніж праслов’янська чи: брат Володимире ци давно еси хр(с)тъ цhловалъ ко мн~.Давньоруська форма ци споріднена етимологічно зі старослов’янською цh “хоча, однак”.Модальні частки: дhти, дhяти (із значенням “говорити”)Вказівні: сь-се, ото, то.Видільні: оли, оли же, ноли.Підсильні: же, и, бо, пакы/пакъ.Кількісні: нh (вказувала на приблизність), "ко.Формотворчі: е", ать, да, бы.Словотворчі: нє (нєлюби~ “ворожнеча), нh(нhкъто)”.Сучасна українська мова засвоїла більшість давньоруських часток, зокрема заперечні не, ні, ані; підсилювальні же(ж), бо; питальну чи; вказівну це (се); видільну тільки.В українській мові виникло чимало нових часток (-будь-, -небудь-, хай, нехай).Вигуки.Вигуки виникли на ґрунті мимовільних, інстинктивних окликів. Це первинні вигуки.Звуконаслідування формувалося на ґрунті імітації людиною звуків навколишнього світу.Отже, вигуки і звуконаслідувальних – давній клас слів, які мають чимало подібного в споріднених і неспоріднених мовах світу.Характер найдавніших східнослов’янських пам’яток сприяв фіксації на письмі вигуків і звуконаслідування слів. Але з розвитком оригінального світського письменства в текстах виступає дедалі більша кількість слів цього класу. Неповна фіксація їх у найдавніших пам’ятках, отже, не означає, що вигуків було мало в мові східних слов’ян.Порівняно часто в давньоруських пам’ятках фіксуються первинні вигуки: о, охъ, ахъ, олє, волє, увы: О жено! Вhра твоя спасе тя.Для вираження жалю, подиву виступає вигук ОЛЕ!, що іноді посилюється займенниковим елементом тh: и ре(ч) але тh нhкто м¤ оудареи за плече.Вважається, що це слово виникло від поєднання первісного вигук О та частки – ле, пор. ст.–сл: алє, болг. о леле! укр. о леле! Досить часто в текстах релігійного змісту, зрідка – у світських давньоруських пам’ятках зустрічається вигук для вираження горя увы! з наступною займенниковою формою мънh: О увы мнh свhте очию мо~ю.В релігійних текстах знаходимо й похідні вигуки: горе (мънh), о горе (мънh), лютh (мънh).Немає сумніву, що більшість первинних вигуків українська мова успадкувала з давньоруської.Художні тексти XVI-XVIII ст.., які повніше відбивають живу мову, досить широко фіксують як первинні, так і вторинні вигуки, навіть вигукові фрази.Склад вигуків української мови поступово змінювався, поповнюючись новотвореннями.

77.Просте речення в староукраїнській мові, його розвиток.

В давньоруській мові існували вже всі види простого речення, що є і в сучасних східнослов»янських мовах. За своєю структурою підмет буває простий і складений.Простий підмет у давньоруському реченні виражався:а) іменником: иде вольга подерьвьсті(ять)и земли;б)субстантивованим прикметником чи дієприкметником: а погании губять землю руськую(Лавр. Літ.); не даша єму ту блізь живущии; в)числівником:єдинъ єю умре, єдинъ же ископа яму (лавр. Літ); г) займенником: се я всеволод даль єсмь (Мст. Грамм. Бл.1130р.) Підмет у давньоруській мові зрідка виражався і кличною формою іменника. Українська мова успадкувала всі типии давньоруського підмета, крім підмета в кличній формі, який спостерігається лише у фольклорі.Найдавніші пам»ятки активно представляють прості односкладні й двоскладні речення різних типів.Односкладні:одначено-особові, головний член, виражений дієсловом, указував на суб»єкта дії 1,2 особу;неозначено-особові – головний член речення виражений найчастіше 3 особою множини теперішнього, чи простого майбутнього часів.Рідше в ролі головного члена речення вживаються дієслова минулого часу.

78.Способи вираження підмета та присудка.

В давньоруській мові існували вже всі види простого речення, що є і в сучасних східнослов»янських мовах. За своєю структурою підмет буває простий і складений.Простий підмет у давньоруському реченні виражався:а) іменником: иде вольга подерьвьсті(ять)и земли;б)субстантивованим прикметником чи дієприкметником: а погании губять землю руськую(Лавр. Літ.); не даша єму ту блізь живущии; в)числівником:єдинъ єю умре, єдинъ же ископа яму (лавр. Літ); г) займенником: се я всеволод даль єсмь (Мст. Грамм. Бл.1130р.) Підмет у давньоруській мові зрідка виражався і кличною формою іменника. Українська мова успадкувала всі типии давньоруського підмета, крім підмета в кличній формі, який спостерігається лише у фольклорі.Називний відмінок був способом вираження не лише підмета, а й присудкового члена складеного присудка.Простий присудок у писемних джерелах давньоруського періоду виражався особовою формою дієслова дійсного, умовного чи наказового способів.У формах перфекта, плюсквамперфекта, й майбутнього складеного часу показником особи виконавця дії було допоміжне дієслово.Дієприкметник-присудок виконував другорядну роль при головному присудкові-дієслові.Складені присудки були досить поширеними в давньоруській мові.

79.Історичні зміни у функції відмінків.

Щодо вживання відмінків речення давньоруської мови характеризується рядом особливостей, серед яких найголовніші є такі: 1) безприйменникові конструкції; 2)конструкції з подвійними відмінками; 3) вживання деяких відмінків не в тому значенні, в якому вони вжеваються тепер у східнослов»янських мовах.Категорія ВІДМІНКА належить до найдавніших граматичних категорій. 7 відмінків. Праслов’янські граматичні значення й граматичні форми давніх відмінків загалом були близькими до сучасних, проте існувала й певна специфіка. Зокрема, місцевий відмінок міг уживатися без прийменника. Специфічним було й використання іменникових форм кличного відмінка у функції підмета. Таке вживання подекуди трапляється у фольклорних текстах.Давальному відмінку для сулм нормативними є закінчення -у/-ю, -ові/-еві/-єві. Перше властиве ім із давньою основою на *-ŏ/*-јŏ, друге – ім із детермінативом *-ŭ. Протягом усієї історії між цими типами слів у формуванні вказаного парадигматичного фрагмента відбувалися аналогійні взаємовпливи. Указані закінчення поширилися й на інші структурні типи, що увійшли до ІІ відміни: зятеві, звіру. Припускають, що за аналогією до закінчень Д.в. одн ім І відміни –ять (рыб/ять) в закінченні -ови кінцевий -и змінився на ять, континуантом якого став -і.

80.Конструкції з подвійними відмінками.

Подвійні відмінки— поєднання в одній синтаксичній конструкції тотожних, але функціонально різнорідних відмінкових форм. П. в. вживалися у давньорус., рідше староукр. літ. мові при дієсловах, вказуючи на перехід об’єкта в ін. стан. Перший непрямий відмінок — це придієсл. додаток, другий виступав як узгоджене означення до першого й одночасно як додаток до дієсл., вказуючи на стан, в який переходить об’єкт. Найпоширенішою у давньорус. пам’ятках була конструкція знахідного подвійного. Вона виражалась іменниками, прикметниками, займенниками, дієприкметниками при дієсловах називання, володіння, призначення: «и поставлю вы игумена» (Полное собрание русских летописей, т. 1. Лаврентьевская летопись и Суздальская летопись по академическому списку. М., 1962). Співвідносним із знахідним подвійним був родовий подвійний, що вживався при заперечних дієсловах: «южє не гл̃Ж васъ рабъ» (Маріїнське Євангеліє, 11 ст.). Подвійний давальний виражався дієприкметниками, прикметниками, іменниками, залежав від інфінітива дієсл. быти й одночасно виступав як прикладка до першого давального: «не быти ему живу» (Полное собрание русских летописей, т. 2. Ипатьевская летопись. М., 1962). Подвійний називний — предикат, в. при дієсловах-зв’язках називання або перетворення: «блажєныи григории поставлıєнъ бысть патриархъ» (Супрасльская рукопись, содержащая Новгородскую и Киевскую сокращённые летописи. М., 1836). У староукр. пам’ятках подвійні непрямі відмінки не вживалися так широко, як у давньоруських. Замість них був поширений ор. в.: «позволили быть апостоломъ Римскому єпископу» (Христофор Филалет. Апокрисисъ, албо отповЂдь на книжкы в съборЂ берестейском. Острог, бл. 1598); «не выставилъ там Петра головнЂ нашимъ учителемъ» (Палинодия, сочинение Захарии Копыстенского 1621 года. В кн.: Памятники полемической литературы в Западной Руси, кн. 1. СПб., 1878). Стійкими були конструкції c подвійними відмінками прикм.: «которого разум ли люде якобы мертвого быти» (Там же); «то конечнЂ треба ему трезвому быти» (Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею, т. 1 — 5. СПб., 1846 — 53). З часом внаслідок послаблення зв’язку другого відмінка з першим і посилення залежності його від дієслова в усіх слов’ян. мовах другий відмінок замінився орудним. У сучас. укр. мові на місці подвійних відмінків вживається ор. предикативний або прийменникові конструкції.

81.Давальний самостійний.

У давньоруському реченні форма безприйменникового давального відмінка вживалася на позначення особи, відношення до особи чи предмета, на позначення мети, напрямку руху, а також на позначення приналежності, і ін.Давальний самостійний. До особливостей структури давньоруського речення відноситься і зворот з подвійним давальним, відомий під назвою Давальний самостійний, де перший давальний виражався іменником чи займенником, другий – дієприкметником(переважно активним, не членним), узгодженим уроді й числі з першим давальним. Називають цей зворот самостійним тому, що перший давальний у ньому не залежить від інших членів речення, а другий (дієприкметник), маючи певні ознаки предикативності, своєю функцією дорівнює дієслову-присудку. У цьому звороті могли бути й залежні від нього слова.Давальний самостійний мав значення:підрядного речення часу, підрядного речення причинного: дмитрови раненому бывшоу взиидоша татарі(ять) на сті(ять)ны; сурядного речення; головного речення в складнопыдрядному реченні; окремого речення. Крім цього, давальний самостійний вживався ще і в значенні додаткового, умовного та допустового підрядного речення. Давальний самостійний був улюбленим в урочистих і підвищених стилях. Широко він вживався в літописах, у перекладній літературі і в творах релігійного характеру, але в мові ділових документів його немає.

82.Безприйменникові та прийменникові конструкції.

Система прийменникових утворень виникла на грунті безприйменникового вираження синтаксичних зв’язків між словами. Адже значення прийменників чіткіше семантизоване, ніж відмінкове значення, це поступово призводить до семантичної переваги прийменників, а значить – ширшого їх використання. Незважаючи на те, що функції відмінків і прийменників співвідносні, відмінки виражають різні семантичні відтінки загальніше, чому й виникає потреба у розвитку прийменникової системи взагалі і вторинних (переважно складених, або аналітичних) прийменників зокрема. Крім цього, активний процес розвитку прийменників і прийменникових конструкцій є разом з тим процесом свого роду “опрощення” відмінкової системи (так, наприклад, деякі відмінкові форми збігаються). Однак подібна ситуація не свідчить про посилений “наступ” прийменників на відмінкові конструкції. Скоріше мова йде про процес розширення значень відмінків і поступову, але впевнену, їхню десемантизацію. Отже, прийменники послужили меті оновлення старої форми, що викликане розвитком нових значень у мові.

За походженням прийменники неоднорідні і поділяються на первинні, або непохідні, та вторинні, або похідні. Донедавна первинними вважалися непохідні від інших слів прийменники, а вторинними – похідні від повнозначних слів. Точно поділити прийменники за цими критеріями неможливо, тому що їхні етимологічні і синхронічні характеристики не завжди збігаються. Так, деякі з них, зокрема, крім, крізь, ради, завдяки та інші деетимологізувалися, тобто в сучасній мові зникли слова, від яких вони утворилися, внаслідок чого стали сприйматися як непохідні. На думку окремих науковців, навіть власне непохідні прийменники типу в, на, з тощо утворилися від повнозначних слів. У перших історично зафіксованих писемних джерелах первинні прийменники вже остаточно відійшли від прислівників і повною мірою стали службовими словами, засобами оформлення синтаксичного зв’язку між самостійними словами. Тому, при поділі прийменників на первинні, тобто такі, які походять від самостійних слів, отримуємо їхнє кількісне співвідношення залежно від синхронічного або діахронічного підходу класифікації. Наприклад, синхронічно первинні прийменники типу між, крізь є діахронічно вторинними. Отже, у різні історичні періоди розвитку мови буде різною сукупність первинних і вторинних прийменників.

За часом творення прийменники можна поділити на давні: в, на, за, під тощо та нові (ще їх називають функціональними омонімами): коло, поперек, шляхом, під час, а також новітнього походження: у зв’язку з, у напрямку до, діапазоном біля та інші.

83.Означення; вживання іменникових і займенникових форм у функції означення.

Означення найчастіше були виражені прикметниками( як іменними, так і займенниковими), а також іншими частинами мови, що відмінювались за родами, числами й відмінками:и любовь велику сворихомъ; сядєт аки горлица на сусі(ять) дрєві(ять); пришедше отъ востока и устримишася через горы великия; Чему, господине прострє горячую свою лучу на ладі(ять) вои?; И рече Игорь къ дружині(ять) своєи; Помняшеть бо, рєчє, пьрвыхъ врємєнъ усобиці(ять).

84. Складне речення; сурядність і підрядність.

Складні речення найчастіше характеризуються нерозчленованістю частин – так званим нанизуванням речень одного за одним. При такій структурі складно було диференціювати складнопідрядні і складносурядні речення. Але основні засади розмежування різних типів складних речень були сформовані. Впраслов»янській мові і снували речення різних типів зв»язку: складносурядні, складнопідрядні та безсполучникові.Складносурядні речення, як і в сулм поєднувалися сполучниками сурядності.Єднальні відношення в межах сурядного зв»язку виражались найчастіше сполучниками и, да, а.Протиставні сполучники а, но да, ано, ино, ин и виражали протиставні відношення.Розділові відношення між частинами складносурядного речення виражалися сполучниками или, любо, алюбо, алибо:Да єщє хощєтє за сих битися, да се ми готови, а любо даите врагы наша.

85.Розвиток підрядних речень.

Удавніх пам»ятках складнопідрядні речення не набули ще такого оформлення, яке могло б бути засобом чіткої ідентифікації цього типу синтаксичних одиниць. Лінгвісти констатують наявність речень зі сполучниками а, и, частини яких за змістом підпорядковувались одна одній.Така неузгодженість формальної і змістової суті сполучників свідчить про ще не до кінця сформовані в давньоруській мові підрядні відношення в межах складних речень.Нові підрядні відношення виникали нерідко накладаючись на старі, та в межах окремих складних речень були можливими поєднання старих(сурядних) і нових (підрядних) зв»язків.Л. Якубський вважав складнопідрядні речення такими, що розвинулись зі складносурядних.Виразно виділялись складнопідрядні речення з підрядними часу, у яких як засоби зв»язку використовувались сполучні слова только, єгда, когда, коли.Причинові зв»язки передаються сполучниками яко, яже, имьжє, ожє, понєжє, занє, ибо.З підрядними мети вживалися сполучники абы, дабы, жебы,для того аби. Наслыдковы пыдрядны речення приэднувалися до головних за допомогою сполучників:яко, ино, индо, жє, ижє, єжє.У складнопідрядних реченнях з підрядними умови переважали сполучники ажє, ожє, ащє.Допустові: хотя, хоч. Підрядні з»ясувальні:ажє, ижє, яко, чьто.Означальні: ижє, єжє, яжє.Своєрідністю давніх гіпотактичних структур було те, що підрядні речення могли вживатися без будь яких формальних засобів: Убьєть мужь мужа, то мстить брату брата.

86.Особливості вживання підрядних сполучників, розвиток підрядних сполучників.

Удавніх пам»ятках складнопідрядні речення не набули ще такого оформлення, яке могло б бути засобом чіткої ідентифікації цього типу синтаксичних одиниць. Лінгвісти констатують наявність речень зі сполучниками а, и, частини яких за змістом підпорядковувались одна одній.Така неузгодженість формальної і змістової суті сполучників свідчить про ще не до кінця сформовані в давньоруській мові підрядні відношення в межах складних речень.Нові підрядні відношення виникали нерідко накладаючись на старі, та в межах окремих складних речень були можливими поєднання старих(сурядних) і нових (підрядних) зв»язків.Л. Якубський вважав складнопідрядні речення такими, що розвинулись зі складносурядних.Виразно виділялись складнопідрядні речення з підрядними часу, у яких як засоби зв»язку використовувались сполучні слова только, єгда, когда, коли.Причинові зв»язки передаються сполучниками яко, яже, имьжє, ожє, понєжє, занє, ибо.З підрядними мети вживалися сполучники абы, дабы, жебы,для того аби. Наслыдковы пыдрядны речення приэднувалися до головних за допомогою сполучників:яко, ино, индо, жє, ижє, єжє.У складнопідрядних реченнях з підрядними умови переважали сполучники ажє, ожє, ащє.Допустові: хотя, хоч. Підрядні з»ясувальні:ажє, ижє, яко, чьто.Означальні: ижє, єжє, яжє.Своєрідністю давніх гіпотактичних структур було те, що підрядні речення могли вживатися без будь яких формальних засобів: Убьєть мужь мужа, то мстить брату брата.

87.Безсполучникові речення.

Безсполучникові складні речення передавали інформацію про події, чи явища, що відбувалися послідовно в часі.Існували й такі безсполучникові складні речення, у яких предикативні частини протиставлялись одна одній за змістом.Досить часто в пам»ятках використовувались безсполучникові речення, у яких подібно до сладнопідрядних спостерігалися смислові відношення причини, часу, умови та ін.:….нє ходи княжє, уб»ют тя.Активно вживаними були безсполучникові конструкції, що нерідко являли собою результат нанизування простих речень. Синтаксичні структури такого типу досить часто використовувалися в літописних пам»ятках, інших оповідних жанрах.Такі речення співвідносні зі складносурядними реченнями за специфікоб смислових відношень між простими реченнями.