3.Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства.

Человек — существо, которое сознает свое место во Вселенной, и пока жив, сохраняет это сознание. Важно не только то, что человек может активно воздействовать на окружающий мир и по­знавать его, хотя и это само по себе заслуживает уважения. Куда важнее то, что ему известно свое собственное отношение к миру, т.е. известно свое собственное бытие, образ которого он постоян­но пытается воссоздать, стремясь определить основные феномены человеческого существования: страх, страдание, зло, труд, наси­лие, любовь, игра, но, в первую очередь — смерть (или бессмер­тие).

По загадочному капризу судьбы самый ранний дошедший до нас отрывок из сочинений античных философов был посвящен этому последнему, но по сути важнейшему феномену человеческо­го бытия и гласил следующее: то, что нас порождает, по необхо­димости приводит к гибели (Анаксимандр). Это универсальный закон: все предметы — камни, деревья, животные, люди, — об­ретшие свободу индивидуального существования, тем самым предопределены к гибели и разрушению.

Вся последующая философия была буквально пропитана этой мыслью Анаксимандра — ни Платон, ни Аристотель, ни Плотин не смогли бы без нее ничего создать. Наше сознание не хочет принимать неизбежности смерти. Человек не может не видеть ро­кового и неотвратимого могущества сил разрушения, он принима­ет их как факт, но протестует против их права, надеясь каким-либо образом уйти из-под их власти. В своих упованиях, надеждах, мечтаниях каждый из нас как бы ставит себя над ними, побеждает их. И тем ненавистнее становятся для современного человека фактологичность и необходимость смерти, сохранившей и перед лицом науки свой священный ужас и свою тайну.

Дисгармония культурного сознания достигает максимума. Человек жаждет уверовать в то (бессмертие), во что он уверовать уже не в силах, ибо власть научных истин над ним слишком велика. Наши полумистические упования вступили в непримиримое противоречие с нашей рассудочностью и нашими знаниями, ибо мы утратили ту цельность мировосприятия, которой обладали люди античности или средневековья.

Счастливы люди, легко утратившие под гнетом научных «истин» религиозные чувства, – счастливы в своей ограниченности. Еще более счастливы те, кому сила религиозного духа позволяет презирать ироническое отношение науки к индивидуальному существованию. Тяжелее всего тем из нас, чья душа не чужда рели­гиозных исканий, но чей разум не может отречься от научной логики. Принятие смерти как окончательного и необратимого результата любого бытия приводит их к непримиримому религиозно-логическому конфликту. Если нет бессмертия, то зачем добро, справедливость и сам Бог? В чем его могущество, всеведение, если Он не спасает нас? Весь мир кажется им царством зла и смерти, в котором судьба человека – быть жертвой страха, ужаса и отчаяния. Это не мир, а ад, в нем «все позволено», ибо он изначально несправедлив к человеку, и поэтому позволительно отвечать злом на зло.

Известны различные типы религиозных и философских систем, стремившихся победить ужас смерти: спиритуалистическое учение о бессмертии души; мистико-пантеистические надежды слиться с божеством-природой, идеалистическое учение о бессмертии идей, христианская вера в воскресение целостного человека и т.д.

Биологи утверждают, что смерть — это цена, которую нужно платить за дифференциальное развитие. Жизнь только потому и получает индивидуализированную форму, что живущее умирает. Смерть, к которой мы приговорены законами эволюции, т.е. при­родными закономерностями, может переживаться человеком только как нечто индивидуально-личностное, как личностная трагедия. Даже Фрейд, утверждавший, что открыл глубочайший инстинкт человека — стремление к собственной смерти, одновременно подтверждал хорошо известный в психологии факт: никто по настоя­щему в свою собственную смерть до конца не верит. Это связано, видимо, с тем, что человеческая смерть непостижима для нас именно как конец всего сущего. Рационально осознать пустоту небытия, царство мертвых, осмыслить уход в «ничто» до конца невозмож­но. Поэтому смерть как темная устрашающая сила неумолимо от­крывает человеку прежде всего самого себя, сталкивая его со своей собственной судьбой, и поэтому становится мощнейшим стимулом человеческой мысли.

Именно смерть нуждается в философии, которая, по утвержде­нию Аристотеля, и происходит из «меланхолии», не из болезнен­ной тоски, но, как бы мы сейчас сказали, из тоски естества. Спо­собность различать бытие и небытие, истину и ложь, добро и зло – в этом основная сила человека; мыслящий тростник удивитель­ным образом может возвыситься над болотом заданного ему бы­тия.

Білет№14

1.Боротьба проти догм католицизму, обґрунтування православ'я: Ю. Дрогобич, П. Русин, С. Ореховський.

Гуманісти українського походження розвивались на Заході.

Одним з них був Юрій Дрогобич (Юрій Котерман) (близько народився у Дрогобичі, навчався у Краківському та Болонському університетах — найбільш на той час гуманістичних церквах Європи. Він одержав ступінь доктора філософії та медицини у Болонському університеті, де протягом 1478-1482рр. викладав математику і астрономію у 1481—1482 рр.

молодий учений посідав у Болоньї посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв.

Юрій Дрогобич написав працю «Прогностична оцінка поточ­ного 1483 року», яка була опублікована того ж року у Римі. Це була перша друкована книга українського автора. В ній вміщені окремі наукові знання з філософії, астрономії, географії, зокрема вперше дані географічні дані міст Львова, Дрогобича, Москви. Відомі також його праці «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року», «Трактат з шести розділів про затемнення» (1490). Пращ Ю. Дрогобича знали в багатьох країнах Європи, зокрема в Італії, Франції, Угорщині.

Ю. Дрогобич одним із перших поширював гуманістичні ідеї у себе на Батьківщині.

Учнями Ю. Дрогобича були німецький поет-гуманіст Конд­рат Цеятіс, та польський астроном Міколай Коперник.

Ю. Дрогобич висловив цілком гуманістичну думку про пізнання світу: «Ми пізнаємо причини за наслідками, а наслідки за тими самими причинами, так відкривається шлях його пізнання неба». І якщо ширина його (неба), продовжує мислитель, схована від очей, однак вона не схована від людського розуму».

Слід підкреслити, що після монгольський період в Україні і аж до середини XVI! ст. характеризується виходом філософської думки за межі християнсько-схоластичних міркувань.

Принципово нові й далекосяжні за своїми соціальними висновками положення формулює Станіслав Оріховський. Він досить грунтовно і різнобічно аналізує сутність і суспільне призначення пізнання, а також розкриває взаємодію пізнавальної діяльності з державною владою й політикою в цілому. Обстоює при цьому думку, що без талантів і вчених жодне суспільство -не може довго утриматись.

Тут проявляється новий для України поворот філософської думки до утвердження пріоритетного значення пізнавального процесу щодо політичних рішень. Адже ще з часів Київської Русі «Книжництво, безумовно, пріоритет державності щодо пізнання науки, в цілому». Іншими словами, Оріховський започатковує якісно нове бачення місця вчених у суспільстві. Він ставить питання про пряму участь їх у керівництві державою, мотивуючи це тим, що на пізнанні і винахідливості вчених взагалі три­мається суспільне життя. Оріховський намагається формувати громадську думку про необхідність розгортання системи шкіл і гімназій.

Оріховський вперше в українській суспільній думці вказує на те, що тирани не хочуть розвитку освіти серед люду, заважає їм благородство людей, аби тиран на фоні неуцтва та безкультур'я був недосяжним.

Білет № 15