Відповідь на білет №27

1. Геліоцентризм або Геліоцентрична система світу (від грец. ηλιος «сонце» і лат. centrum «осереддя, центр») — вчення в астрономії і філософії, яке ставить Сонце в центр Всесвіту, а навколо нього (точніше, навколо спільного центра мас всієї його системи) обертаються усі тіла. в т.ч. планети і зокрема Земля. Протилежне вчення - геоцентризм.

Окремі висловлювання на користь цієї системи містяться у давньогрецького мислителя Аристарха Самоського, середньовічного французького природознавця Орезма, німецького філософа-кардинала пізнього Середньовіччя Миколи Кузанського та інших.

Справжнім творцем геліоцентричної картини світу є Микола Коперник, який на початку XVI ст. у своїй праці «Про обертання небесних сфер» (лат. De revolutionibus orbium coelestium) (вид. 1543) математично обґрунтував ідею про рух Землі та інших планет навколо Сонця, визначив послідовність розташування планет, обчислив їх відносну віддаленість від Сонця тощо.

Вчення Коперника мало велике значення у розвитку природознавства, його ідеї були розвинуті в подальшому у працях Джордано Бруно, Галілео Галілея, Й. Кеплера, І. Ньютона та інших. Зокрема, Коперниківську систему було поточнено: Сонце розташоване у центрі не всього Всесвіту, а лише Сонячної системи.

Боротьба вчених за перемогу геліоцентризму, на противагу ідеї геоцентризму в панівній за Середньовіччя теології означала прогрес науки Нового часу в цілому, зумовила її подальший розвиток.

Білет №28

1. Насамперед Д. Чижевський зупиняється на аналізові таких понять, як нація і людство. Розуміння нації може бути або раціоналістичним, або романтичним. Раціоналістичний підхід передбачає логічно аргументований аналіз, що грунтується на принципах розуму. Такий підхід виходить з того, що в житті має сенс лише те, що можна зрозуміти та обгрунтувати з допомогою розуму.Раціоналістичний підхід, за Чижевським; передбачає визнання національних особливостей у розвитку народів, хоча вони й обмежені. Визнаючи обмеженість національних особливостей, раціоналісти вважають її необхідним етапом у розвитку людської історії. Проте, на думку Чижевського, справжньою цінністю є не національне особливе, а загальнолюдське, наднаціональне. Різноманітність типова не лише для тваринного і рослинного світу, вона властива також і людському роду.

Далі Чижевський доходить висновку, який має важливе значення для розуміння національних особливостей філософії, що випливають з особливостей національного характеру. "Цілком ясно, як треба з цього пункту погляду розв'язати питання про відношення між нацією та людством, між національним та вселюдським,- кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише в оцих обмеженнях і однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал і є живий".

Чижевський робить висновок: у своєму своєрідному, оригінальному, вигляді, так само як і у своїй однобічності і обмеженності, нація, а також нації, об'єднання яких і становить людство, є проявом вічного, загального.

Цю теоретичну тезу Чижевський застосовує, аналізуючи проблеми розвитку національної філософії. Він зупиняється на характеристиці гегелівської концепції розвитку філософії. За цією концепцією, абсолютна правда не може бути розкрита у певному завершеному вигляді. Окрема філософське твердження є фрагментом абсолютної правди, а тому не повним, не досконалим відбитком Абсолютного. Саме ця неповнота і є причиною зміни і боротьби ідей в історії філософської думки. В процесі розвитку філософської думки "неповні" правди синтезуються. Проте і у такому вигляді вони не є результатом пізнання Абсолютної істини, це лише етап на шляху до пізнання її, хоча й етап, більш поглиблений.

На думку Чижевського, кожна конкретна філософія є усвідомленням абсолютно-ціннісних елементів певної національної культури, наукового світогляду, певної релігійності, є піднесенням цих конкретних форм культури у сферу абсолютної правди. "Як ми не можемо вважати лише один художній стиль носієм прекрасного, краси, а вважаємо, що в кожнім розкриваюФться різні і в різноманітності своїй однаково важливі сторони краси, так само і щодо окремих "філософій". І як моральний світ збіднів би, якби не було різних типів людей, що різними шляхами у різних формах стремлять до справедливості, як збідніло б мистецтво, коли б стратило різні національні та історично зумовлені форми, так і з пункту зору філософії, якби не було .різних історично-змінних та національних стилів у ній" н. Чижевський підкреслює, що помилки у філософії трапляються тому, що абсолютним проголошується одностороннє і часткове.

Кожна філософська система, яка хоче бачити в собі реалізацію абсолютної істини, стає помилковою. Це ж стосується і національної філософії, яка претендує на пізнання абсолютної істини.

Чижевський підкреслює, що всяка національна філософія, яких би успіхів не досягла вона у своєму розвитку, страждає обмеженістю, тому що як національна вона розвивається, спираючись на соціально-економічні та історичні умови розвитку певної країни, відображає в собі особливості національного буття, традицій, культури. Проте національне, яким би повнокровним воно не було, поступається загальнолюдському.

Виходячи з властивого йому розуміння взаємовідношення загальнолюдського і національного, Чижевський аналізує процес розвитку всесвітньої філософії. Він підкреслює, що розвиток філософської думки - це не що інше, як перехід від однієї часткової істини до іншої, від однієї "однобічності" до іншої.

2. В сучасному суспільствознавстві, релігієзнавчій і юридичній літературі досить актуальною є проблема свободи совісті, що має теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії свобода совісті — це право громадян сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або додержуватися гуманістичного світогляду. Свобода совісті є одним із конкретних проявів свободи людини в суспільстві, виступає важливим світоглядом, етичним і правовим принципом. Свобода совісті є однією з загальнолюдських соціальних і духовних цінностей. За висловом філософа Євгена Трубецького (1863 — 1920 рр.), свобода совісті є найбільш цінною з усіх свобод. Совість — це вираз моральної самосвідомості особи, її моральна самооцінка. За такими критеріями совість характеризується й інтелектуальними та емоційно-психологічними моментами. Індивідуалізований характер совісті полягає в тому, що охоплює індивідуалізовані, суб’єктивовані, включені до мотиваційної і емоційно-вольової структури особи вимоги щодо її поведінки з боку суспільства, класу, певної соціальної спільноти.

Совість виховується і формується суспільством насамперед через вплив безпосереднього соціального середовища, в якому перебуває індивід. Фактори соціуму формують людину як моральну істоту. Отже, відбувається первинна соціалізація особи, тобто людина сприймає й засвоює соціальні норми, правила поведінки, необхідну інформацію для реалізації усіх життєвих потреб. Разом з тим кожна людина, яка володіє ознаками право — і дієздатності, є суб'єктом права, своїми діями може мати статус фізичної або юридичної особи. Тому індивід завжди перебуває в певних правовідносинах з іншими членами суспільства (фізичними й юридичними особами). Між державою і громадянином створюються змістовні відносини, юридичною стороною яких є правові відносини між ними. У демократичному суспільстві держава є офіційним представником інтересів громадянського суспільства, охороняє і забезпечує права громадян. Це її прямий конституційний обов'язок. Держава через механізм примусового впливу, систему право-виховної роботи, організаційні заходи надає особі певного правового статусу, тобто виражає у законах те соціальне становище, яке займає особа в громадянському суспільстві й державі, закріплює сукупність правових засобів, що забезпечують громадянам реалізацію їхніх прав і свобод.

У первісному суспільстві фактично вже існувала свобода совісті, оскільки суспільство без класів і держави регламентувало ставлення членів громади до первісної релігії лише моральними нормами, що добровільно визнавалися усіма членами. В рабовласницькому суспільстві, особливо при існуванні деспотії, релігія перетворюється на форму суспільної свідомості і несе класове правове навантаження. Принцип свободи совісті набуває певних обмежень і тому починає заявляти себе традиціями вільнодумства (Демокріт, Епікур, Лукрецій).

В епоху Середньовіччя панував релігійний світогляд; сповідання певної релігії фактично вважалося обов'язковим. За цих умов принцип свободи совісті не виступав як право вільно визначати своє ставлення до релігії. У такому значенні право совісті проголосили у XVI — XVIII ст. ідеологи буржуазії, які боролися з феодальним абсолютизмом і офіційною церковною владою. Одними з перших захисників свободи совісті виступили відомі філософи і вчені Мішель Монтень, Пітер Бейль, Бенедикт Спіноза, Франсуа Вольтер. Французькі просвітителі Жан Мельє, Поль Гольбах, Дені Дідро, Клод Гельвецій, Жан Ламетрі сформували атеїстичний напрям — радикальний варіант свободи совісті. У західному суспільстві свобода совісті трактується як право вільного вибору того або іншого віросповідання, а також гуманістичного світогляду.

3. Людина живе в світі, що постійно розширюється, а тому і постійно зустрічається зі становищем невизначеності, що нестерпно для нього, і прагне подолати. Людина має потребу в передбаченні майбутнього, для чого їй необхідні знання, що у даний момент можуть і не мати безпосередньої користі, тим самим створюється визначений надлишковий запас знань. Разом з розширенням людського світу розширюється і сукупність знань людини, що має системність. Утилітарно-значимі в даний момент знання ніби нанизують інші, що такою значимістю не володіють, але без них неможливо було б побудувати систему знань. Пізнання поступово перетворюється на самостійну форму діяльності і свідомості, починає розвиватися за власними законами, а пізнавальні потреби дедалі більш здобувають духовність.

Людині потрібні не просто корисні, правильні, точні, істинні знання, спираючись на які вона може раціонально будувати своє життя і більш-менш точно передбачати майбутнє, і за допомогою засобів науки наблизити майбутність. Істина стає важливою духовною цінністю. Нарешті, у сучасному світі наука починає йти ніби перед практикою. А для суспільства задоволення пізнавальних потреб — духовних, а не тільки матеріальних, утилітарних, стає важливою умовою розквіту. Важливим, але не єдиним. Оскільки ж суспільство — надбіологічна форма спільного життя людей, то суспільство бідує і в надбіологічних формах регулювання взаємин між людьми. Саме як такі форми служать моральні норми, принципи, цінності. їх виникнення обумовлене природними потребами спільного життя людей, а самі потреби мають конкретну історичність. Але моральні цінності виступають і у формі визначених ідеалів, законів, що передбачають досконалість світу.

З розвитком людини розвиваються і її потреби, постійно спрямовуються у майбутнє, прагненням перетворити світ, поліпшити його. У своєму прагненні людина має потребу в конкретних орієнтирах, у визначених критеріях для розрізнення Добра і Зла. Категорії Добра і Зла — найважливіші моральні категорії, що завжди відображають у формі моральних оцінок та розпоряджень практичні завдання соціальних суб'єктів у сучасності і на майбутнє, що формують, з одного боку, вимоги збереження вже досягнутого в ході розвитку культури а, з іншого, — виражаючи незадоволеність існуючим та мету дальшого історичного розвитку. Іноді поняття Зла вважають лише релігійною або алегорією логічною абстракцією. Між тим «зло є душевна схильність людини, властива кожному; нібито деяке живуче, в жагуче тяжіння до разнуздання звіра, тяжіння, що завжди прагне до розширення влади і до повноти захоплення», перемагає там, де «духовних не можливостей нема, а душевність можлива незліченна». У сучасних умовах зло стає Злом абсолютним як загроза існування роду людського. Ось чому звести духовно-моральні межі індивідуального і суспільного буття, що перешкоджають самовідданню злу, формуванню в людини потреб та здатності їх створювати і зберігати є необхідною умовою персонального і соціального виживання, справді людського розвитку. Сучасне життя породжує і потребу встановити гармонію між наукою і моральністю, оскільки кожне наукове відкриття має позитивний і негативний потенціал. Але гармонія між Істиною і Добром буде не повною без включення в неї естетичних початків, мистецтва, оскільки ні наука, ні моральність ще не вичерпують повністю всю духовність буття. А без людських почутті і пристрастей немає діяльності, творчості, немає героїчних справ, немає і моральної величі. Людина, моральна свідомість якої складається з одних лише правил, що живе, за висловом Льва Толстого, у світі відображеного життя, часто виглядає жалюгідною при реальному зіткненні з нею, з людськими почуттями і пристрастями, байдужою до людей, не вміє любити і ненавидіти, її правила не торкаються глибоких сфер життя. Будучи, власне кажучи, правилами зовнішньої благопристойності, вони не спроможні допомогти їй знайти адекватний стиль поведінки у тяжкій ситуації. Сприймаючи емоційно або негативно твори мистецтва, людина спілкується з творчим, діяльнісним початком особи, одержує стимули, що спонукують дотримуватись або відхиляти її ідеали. У такому змісті мистецтво — сама людська форма спілкування і залучення, приєднання до висот людського духу, важлива умова соціалізації індивіда, є самосвідомістю культури та її кодом у процесі спілкування з іншими культурами. Гармонізація естетичних, пізнавальних і моральних потреб — необхідна умова нормального духовного життя суспільства, розвитку духовності людини. 

Білет №29

2. Інтерес до Сходу в європейців завжди був великим. Древні греки захоплювалися єгипетською цивілізацією. Древні римляни говорили: “Ex Oriente lux” - “Зі Сходу - світло”. Зацікавлене ставлення до Сходу збереглося в Європі і в ранньому середньовіччі, а згодом посилилося в період хрестових походів. У Новий час колоніальні завоювання португальців, голландців, англійців і французів у Азії, розгром турків у 1683 р. під Віднем зумовили політичне й економічне домінування Заходу і в той же час пробудили суспільну думку Європи. Діячі епохи Просвітництва поклали початок серйозному вивченню “Східної проблеми”. Сформувалася ціла наука - орієнталістика, або сходознавство. Орієнталістика або сходознавство виникло у XVI-XVII ст., а сформувалося у XVIII-XIX ст.

У XVII - XIX ст. в європейських країнах навіть склалася своєрідна мода “на все східне”. Свідчення тому - поява переказів на європейські мови “Корану” і “Тисячі і однієї ночі”, “Персидські листи” Монтеск'є та історичні драми Вольтера. Похід Наполеона на Єгипет сприяв появі в європейській літературі цілого напряму, названого екзотизмом. У його рамках виник ліричний цикл великого І.В.Гете “Західно-східний диван”. “Східні вірші” В.Гюго утвердили у Франції романтичну поезію. Без східних поем - “Гяур”, “Лара”, “Корсар” - був би неповним творчий доробок Дж.Г.Байрона. В.А.Жуковський своїм зверненням до перського та індійського епосу (повість у віршах “Рустем і Зохраб”, поема “Наля і Даяманті”) укріпив романтичну поезію в Росії. В Україні до теми Сходу зверталося ряд видатних поетів та письменників: Іван Франко (численні переклади староарабських поезій, казок), Агатангел Кримський (поетична збірка в трьох частинах “Пальмове гілля”, цикл “Бейрутські оповідання”) збагатили українську літературу східними мотивами.

І все-таки в XIX ст. переважаючою в Європі була думка, сформульована знаменитим автором “Книги джунглів” англійським поетом Редьярдом Кіплінгом: “Захід є Захід, Схід є Схід, і разом їм не зійтися”. Життя спростувало цей постулат. У наш час народи Сходу домоглися політичної незалежності від західних “цивілізаторів”, а ряд держав - і великих економічних успіхів. Їх тисячолітня культурна спадщина вливається в океан загальнолюдської культури великою повноводною рікою. У цьому потоці - могутні струмені того джерела, яке пробилося на поверхню з глибин Арабського халіфату, що охоплював в VII - X ст. територію від Піренеїв на Заході до Середньої Азії і Північної Індії на Сході.

Середньовічна культура Ближнього і Середнього Сходу зародилася і виросла на тому ж інтелектуальному ґрунті, що й культура європейських народів. Ґрунт цей був рясно удобрений попередніми цивілізаціями Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Східного Середземномор'я і греко-римською античністю. Національне сім'я молодих народів, занесене на цей ґрунт вітрами історії і бурями соціальних потрясінь, дало рясні сходи і дивні плоди. Багато з них досі живлять наш інтелект і надають невимовну естетичну насолоду своїм специфічним смаком і ароматом. Але якщо в Європі квіти її цивілізації запилювалися ідеалами християнства, то на Сході таку роль відігравав іслам – наймолодша з світових релігій.

Білет №30

2.Найвище призначення виховання — сформувати досконалу людину. Ідеали досконалої особистості у різних народів дуже схожі. Вони включають розум, красу, працелюбність, високі моральні якості, фізичну силу, витривалість, риси борця за справедливість, тобто якості, які характеризують всебічно і гармонійно розвинену людину.Поняття всебічний розвиток означає розвиток людської особистості з усіх боків, всесторонньо; поняття гармонійний — гармонію усіх сторін, їх пропорційність, погоджену єдність.

Ідея гармонійного розвитку тілесної і духовної краси зародилася в античній філософії. Ще Арістотель акцентував увагу на вихованні мужності й витривалості, поміркованості й справедливості, високої Всебічний та гармонійний розвиток особистості передбачає дотримання єдності та взаємодії п'яти частин виховання. Традиційними складовими частинами виховання називають розумове, фізичне, трудове, моральне й естетичне.

Розумове виховання є ключовим у процесі всебічного і гармонійного розвитку особистості. Лише завдяки розуму людина виділилась із тваринного світу як суспільна істота, створила всі багатства матеріальної та духовної культури й забезпечує безперервний соціально-економічний прогрес. Розумове виховання спрямоване на розвиток пізнавальних мотивівінтелектуальної і моральної чистоти. Моральне виховання.

Мораль — це історично сформовані норми і правила поведінки людини, які визначають її ставлення до суспільства, людей, праці, до себе. Моральне виховання вирішує такі завдання, як формування моральних понять, суджень, почуттів і переконань, навичок і звичок поведінки, що відповідають нормам суспільства.

В основі морального виховання дітей та молоді лежать загальнолюдські цінності — моральні норми, які виробили люди в процесі історичного розвитку суспільства (чесність, порядність, справедливість, гуманізм, повага до старших, милосердя, совісність, толерантність, відповідальність, обов'язок, працелюбність, гідність, честь) та нові норми, породжені сучасним розвитком суспільства: громадянськість, патріотизм, повага до Конституції, державної символіки та ін.

Естетичне виховання передбачає художньо-естетичну освіченість і вироблення умінь творити прекрасне у повсякденному житті. Перша група завдань включає формування естетичних знань, поглядів, смаків, почуттів, ідеалів, які ґрунтуються на національній естетиці та кращих надбаннях цивілізації; друга — активну участь кожного вихованця у створенні прекрасного своїми руками.

3. Попередній аналіз довів, що теоретичне дослідження технократизму, як специфічного явища у соціальному організмі будь-якої країни, єдність форми і змісту, яка має бути осягнута розумом дослідника і постати перед нами як специфічне соціальне і політологічне явище.

Підтвердження цій тезі ми знаходимо у Гегеля, що писав: “Реальність, яку набуває ідея як природна життєвість, є тому реальність, що називається Явищем, не що інше, як існування реальності, що не володіє буттям безпосереднього в собі, а покладена в своєму існуванні негативним чином. Однак, процес заперечення безпосередньо зовні існуючих членів як діяльність ідеалізації включає в себе не тільки негативне відношення; в цьому запереченні він є також тим, що утверджується як для-себе-буття

Технократизм зародився у надрах античності. Найважливіша особливість технічних досягнень у цей час полягала в тому, що вони відбувалися, як пише І. Рожанський, “у майже повному відриві... від теоретичної науки того часу. Цей відрив був обумовлений не якимось зовнішніми причинами, а принциповою настановою греків в порівнянні до завдань і характеру наукової діяльності. Наука в уявленні грецьких філософів та вчених була синонімом безкорисного пошуку істини – проведення вільного часу вільних людей, які не зазіхають ні на яку практичну користь і мають на меті виключно задоволення від власної допитливості” .

Ніхто з видатних мислителів античності не робив спроби поставити свої знання на службу техніці. “Більше того, наука вважалась справою, що гідна всілякої поваги, але при цьому справою принципово некорисною”, – підкреслює І. Рожанський. І ще більшою мірою це відносилось до філософії. Досить згадати вислів Аристотеля: “Філософія найбільш марна з наук, але немає нічого кращого за філософію”. Смисл науки й філософії давні греки вбачали в чистому пізнанні, що приносить задоволення. У низці випадків задоволення, що було результатом пізнавальної діяльності, піднімалось ними в ранг вищого блага, розглядалось як головна складова смислу життя людини, людського щастя: наприклад, Архімед, у відповідності до поглядів, що панували в суспільстві, оцінював своє заняття чистою математикою значно вище, ніж свої відкриття й технічні винаходи. Тому використання наукових знань для технічного застосування мало скоріше епізодичний, ніж регулярний характер.

Філософія впливала на грецький світогляд загалом. Саме в рамках філософії був обґрунтований і закріплений вищий статус знання, що виникає із чистої допитливості (за Платоном і Аристотелем, “від подиву”), і саме філософією “техне” було поставлено на незрівнянно низький щабель. Цей факт не можна оцінити однозначно – ні як тільки позитивний, ні як винятково негативний. З одного боку, установка на пріоритет чистого знання дозволила грекам закласти основи науки теоретичного типу. Геометрію Евкліда можна з повним правом уважати першим зразком знання такого типу

Оригінальність філософських установок стосовно науки й техніки досить показова: вона свідчить про те, що античне суспільство загалом було орієнтовано на пристосування до природи. Його існування не припускало ідеї скільки-небудь масштабної зміни природи. Природа розумілася як стійке й небезпечне навколишнє оточення. Вона наділялася могутністю, що значно перевершує можливості людини. Щоб вижити, людина повинна навчитися пристосовуватися до природи.

Отже, дослідивши засобами філософського аналізу технократизм, ми сформували філософський дискурс дослідження його прояву в галузі освіті. На підставі його філософського образу ми дійшли до наступних висновків.

По-перше, технократизм за походженням належить соціальному світові як продукт власного розвитку. Він має семантичну природу і ґрунтується на сукупності технічного знання, що набуло розвитку під час існування індустріальної цивілізації і разом з нею втратило своє вирішальне значення на буття людини. Причому його становлення відбулося не тільки завдяки розвитку технічного знання. До цього долучилися і гуманітарії.

По-друге, технократизм почав суттєво впливати на соціальні системи і особистість на початку ХХ століття, що зафіксовано появою технологічного детермінізму, завдяки якому технічне знання, особливо його технологічна складова, почали використовувати як методологію управління соціальними процесами.

По-третє, сутність технократизму полягає у запровадженні специфічних дій і алгоритмів поведінки у будь-яких сферах життєдіяльності людини. Особливо чітко і агресивно він проявляється у застосуванні принципів технократичного управління соціальними процесами, жорсткому переслідуванні людиною власних намічених цілей розвитку, у зневазі до особистості і перетворенням її на гвинтик соціальної машини.

По-четверте, зміст технократизму розкривається як сукупність процесів, що видозмінюються і розвиваються під його впливом. У кінцевому підсумку їхню сукупність утворює специфічний тип організації суспільства та його підсистем, в якому перебування особистості стає незручним і навіть загрозливим.

По-п’яте, існує два різновиди форм технократизму: один з них має суб’єктивоване походження, а другий – об’єктивоване. До першого різновиду ми відносимо ідеологію, мислення, світогляд, віру, стереотипи, моделі та ін., а до другого – технократію як носія технократизму, специфічний тип соціальних систем, наприклад, так звану “технічну державу”, нарешті, специфічну ціннісно-нормативну етику та ін.

По-шосте, технократизм в освіті проявляється, в силу приналежності її до соціального світу і субстанціональної єдності з ним, усіма вищезазначеними елементами, тобто принципами і методами управління, типом організації, функціонування, ідеологією розвитку цього, соціального інституту; суб’єктивованими і об’єктивованими чинниками, що детермінують його багатогранне буття.

Оскільки технократизм як соціальне явище не досліджувався у сфері освіти, то ми повинні розглянути його як можна ширше з тим, щоб переконати себе і наукову громадськість у легітимності нашої пошукової роботи, а послідовників – у перспективності цього сегменту проблемного поля соціального розвитку взагалі і технократичного аспекту освіти зокрема.

Білет №31

1. У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. humanus – людяний).

У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження – це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським.

На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал римської церкви – Микола Кузанський (1401 – 1464). Основні риси філософії епохи Відродження. На завершення розгляду проблем філософії епохи Відродження, як підсумок, слід з’ясувати її основні риси. Ними є:

1. Гуманізм;

2. Геліоцентризм;

3. Критика схоластики;

4. Відродження античної діалектики;

5. Пантеїзм;

6. Повернення до матеріалізму;

7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.

Білет №32

1. Проблема формування духовності — одна з головних проблем нашої держави. Тому, що успішний розвиток демократичних процесів в Україні залежить від багатьох умов, серед яких провідне місце посідає духовне відродження громадян, гармонізація соціального життя нації. Адже саме духовність надає надзвичайності усім психічним характеристикам людини.

Духовність — творча спрямованість, наснага, енергія людини. Особистість має право на самостійність, на індивідуальність. Однак для пробудження і подальшого духовного розвитку індивіда потрібно створити відповідні умови. І питання це — надзвичайно важливе, оскільки духовність визначає спрямованість усіх розумових, емоційно-чуттєвих, вольових якостей людини, її здатність до самоусвідомлення себе, як особистості.

Пріоритети у домінуючих рисах майбутнього покоління — ця дилема все гостріше постає перед освітою. Вивчаються і пропонуються різні варіанти, що до формування духовності в учнів. Наприклад, духовна реабілітація особистості може бути здійснена засобами культури, зокрема, через проникнення у світ мистецтва. Діяльнісне перетворення культури у внутрішній духовний світ людини визначає міру духовності людини, її духовне багатство, істинне єство як “духовної істоти”. Проблема духовності належить також до числа основних психологічних проблем. Життєво важливі задачі, котрі стоять перед сучасною цивілізацією — це подолання соціальної й національної несправедливості, припинення національної кризи — а це потребує (корінного) перетворення свідомості багатьох людей, тобто нового духовного відродження суспільства. А сьогодні дуже важливо для нашої держави, щоб кожен її громадянин, піднявся над своїми власними проблемами, і намагався збагатитися духовно.

На сьогодні ми вже можемо спостерігати активний процес оновлення змісту освіти й удосконалення систем духовного виховання. Тому головною метою науково-просвітницьких закладів є переосмислення й переорієнтація та вплив на формування високоморальної громадської позиції, національної свідомості, потяг до прекрасного. Взагалі проблеми духовності торкалися багато років тому. Про це свідчать праці науковців минулого: Я.А. Каменського, Г.Г. Песталоці, А.Дистервега, В.О. Сухомлинського. Вони одностайно виділили головні фактори, які впливають на духовне виховання особистості: праця, сім`я, школа, вчитель.

На сучасному етапі проблемою духовності займаються багато вчених, серед яких: О. Майкіна, Г. Сагач, Т. Зазюн, С. Соловейчик, І. Зеліченко. Саме тому в якості теми для написання курсової роботи була обрана тема: “Роль науково-просвітницьких закладів у формуванні духовності особистості”, ця проблема є однією з головних у нашій державі. Адже суспільство й держава не можуть існувати, нормально виконувати свої функції без певної системи гуманістичних. духовних цінностей. Оволодіння молоддю духовними цінностями підносять свідомість особистості на вищий щабель, наповнюють життя й діяльність високими громадськими цілями. Духовність зміцнює єдність усього суспільства, забезпечує подолання труднощів на шляху його розвитку.

3.Сучасні світові культури визначають два типи духовності, дві світоглядні матриці, дві системи культурних координат. Захід розвиває технічний принцип освоєння світу. Схід - морально-релігійний. Захід виступає ініціатором інноваційних технологій. Схід - духовних ініціатив. Всі світові релігії зародилися на Сході, потім прийшли на Захід. Сьогодні можна стверджувати, що західна модель, у нинішньому її варіанті виробництва і споживання, грубий тиск на природне середовище являє собою тупикову гілку в розвитку світової цивілізації. Перемога у світі західного принципу «мати» означає крах не тільки споживчого суспільства, але й людства в цілому в наслідок втрати духовного стрижня. Особистість там формується як атомізована одиниця, яка в силу обставин повинна перейматися своїми вузькими споживацькими інтересами. Західні ідеологічні настанови спрямовують людину лише на одержання задоволень і для цього через потужну пропагандистську машину формують безліч штучних потреб.

Нажаль, після проголошення незалежності у нашій країні важливі для її долі рішення приймалися шляхом запозичення західної моделі розвитку, яка навіть на теоретичному рівні була слабко опрацьована, а отже, й адаптована до української дійсності, ментальності. Прийняті рішення реалізовувалися відразу в масштабі всієї країни. Питання ж персональної відповідальності навіть не ставилося.

Тимчасом серйозні кризові явища, пов’язані з процесом глобалізації ринкових відносин капіталістичного типу та супутніми їм тенденціями справляють негативний, руйнівний вплив на національні традиції, звичаї, культурний рівень нації у цілому. Серед дітей і молоді падає духовність, що пояснюється насамперед зниженням рівня життя в Україні, відсутністю соціальної захищеності, явним і прихованим безробіттям, інфляцією, невизначеністю моральних орієнтирів у політиці держави й повсякденному житті. Наші діти копіюють західний стиль життя і поступово стають схожими один на одного. Засоби масової інформації та комунікації дедалі більше негативно впливають на суспільство й особливо на молодь, пропагують насилля, зброю, силу, прищеплюють аморальність і цинічне ставлення до повсякдення. Відтак відбувається маніпуляція емоціями і, як наслідок, змінюються духовні цінності, а ми не маємо проти цього «зброї».

Усе це призводить до відчуження молоді від моралі, спонукає їх до власних пошуків самореалізації, інколи в субкультурі, андеграундній культурі, і врешті-решт до певного заперечення духовності й моральності як таких. Ці процеси посилюються кризовим станом сучасної сім'ї, яка перестає відігравати роль головного каналу доручення дитини до моральних начал і джерела розвитку моральності.

У ситуації гострого дефіциту ціннісних установок і орієнтацій в країні на нашу думку, саме християнські моральні цінності повинні відігравати дедалі вагомішу роль. Християнські цінності - це наш загальнонаціональний скарб, який є найвищим і цілісним здобутком українського народу, основою його єдності, самобутності та національної ідентичності. Ми повинні пам’ятати, що у нас, українців, свій особливий християнський духовний світ і оригінальна культура, яка складалася століттями.

Отже, виникає потреба у визначенні основних засад, цілей, напрямів, змісту, форм і методів формування духовності на основі православ’я, які разом з іншими складовими сприятимуть розвитку й формуванню духовної високоморальної особистості. Зважаючи на те, що через відсутність єдиної держави протягом століть Україна не становила собою єдиного інформаційного і культурного простору, перед українськими християнами, небайдужими до долі власної культури та відповідальними за неї, стоїть завдання її популяризації та розвитку. Для цього необхідно усіляко вибудовувати взаємини церкви з громадянським суспільством, йти на контакт з громадськими організаціями, творчою інтелігенцією тощо, особливо в соціальній роботі, просвітництві працювати над відродженням власної історичної і культурної самобутності, традицій українського православ'я, позбуватись комплексу меншовартості, пасивного наслідування західних країн.

В основу нашої концепції покладено положення про те, що християнські моральні цінності є раціональною сферою, складовими гуманітарних наук, гуманістичними постулатами, значення і суть яких розкриваються завдяки виховному впливу на духовний світ людини через почуттєво-емоційну сферу. Досягнення української християнської культури є важливими опорними пунктами національної системи освіти. "Християнська етика", "Християнська етика в українській культурі" та інші курси вже викладаються в різних областях України. Значна кількість ентузіастів в системі середньої та вищої освіти розробляють різноманітну тематику, досліджують помітні культурні та історичні явища з позиції християнської культури. І ми сьогодні з усією відповідальністю маємо ставитися до формування високого національного ідеалу, гуманістичного за своїм спрямуванням і змістом, розмаїтого й багатого на форми та способи його вираження.

Традиції, звичаї і обряди – це та наша спільна історія, яка живить і єднає нас. Інтеграція християнських традицій, звичаїв і обрядів детермінується конкретними умовами та потребами людей у забезпеченні спадкоємності поколінь, передачі соціального і духовного досвіду молодим поколінням. Там, де ігнорувалися, знищувалися, нівелювалися традиції народу, там збіднювався його дух, занепадала культура, процвітали обскурантизм, свавілля, грубість і жорстокість.Було б помилкою вважати, що всі вказані проблеми суспільства властиві лише Україні. У багатьох країнах сучасного світу люди стурбовані станом виховання молодого покоління. І кожного разу приходять до висновку: лише спільними зусиллями сім’ї, школи і Церкви можливо позитивно вплинути на стан сучасного суспільства.

Білет №33

3. У ХІІ ст. схоластика набуває свого особливого розвитку в університетах. Звичайно виділяється три періоди в розвитку схоластики: рання схоластика (ІХ-ХІІ ст.), зріла схоластика (ХІІІ ст.), період занепаду схоластики (ХІV-XV ст.). Особливість схоластичного способу мислення полягала в тому, що істина вважалася вже відкритою й записаною в Святому писанні. Для досягнення її людиною треба було лише правильно витлумачити Святе письмо. Істинність біблійних текстів була поза будь-яким сумнівом, ті чи інші місця Святого писання наводилися для підтвердження істинності тих чи інших положень. Уся дальша середньовічна філософія грунтувалася на принципах схоластики.

Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.).Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом. Номіналізм (від лат. номен — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили, що загальні поняття (“універсалії") є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди. Найбільш випукло реалізм представлений у вченнях І.С.Еріугени (810-877 рр.) і Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.).

У ХІІ ст. схоластика набуває свого особливого розвитку в університетах. Звичайно виділяється три періоди в розвитку схоластики: рання схоластика (ІХ-ХІІ ст.), зріла схоластика (ХІІІ ст.), період занепаду схоластики (ХІV-XV ст.). Особливість схоластичного способу мислення полягала в тому, що істина вважалася вже відкритою й записаною в Святому писанні. Для досягнення її людиною треба було лише правильно витлумачити Святе письмо. Істинність біблійних текстів була поза будь-яким сумнівом, ті чи інші місця Святого писання наводилися для підтвердження істинності тих чи інших положень. Уся дальша середньовічна філософія грунтувалася на принципах схоластики.

Білет №34

3.У другій половині XIX — на початку XX ст. спостерігається певний занепад у розвитку наукової філософії в Україні, що найбільш чітко виявляється у кінці XX ст. Цей занепад виявляється насамперед у певному розповсюдженні у широких колах суспільства ідей механістичного вульгарного матеріалізму, у появі таких філософських течій, як вульгарний позитивізм (що стверджував неможливість якогось власного філософського пізнання) та сцієнтизм — абсолютизація науки, реакція на суперечливі соціальні наслідки її розвитку і використання в суспільстві. Та й тоді багато хто з українських вчених вносив свою лепту в розвиток вітчизняної суспільної думки. Це і видатний економіст Михайло Туган-Барановський, і юрист Богдан Кістяківський, і історик В'ячеслав Липинський та інші.

Важливою ланкою в розвитку української класичної філософії XIX ст. стала «філософія мови» видатного українського вченого — філолога, професора Харківського університету Олександра Потебні. Розглядаючи питання про зв'язок мови і мислення і підкреслюючи їх неподільність, Олександр Потебня дійшов висновку, що «у мові людина об'єктивізує свою думку і, завдяки цьому має можливість затримувати перед собою та піддавати обробці цю думку». Установлення Радянської влади в Україні привело до повної політизації філософії. Філософію проголосили суто «класовою» наукою, теоретичною і методологічною основою марксизму, насамперед «переосмислено» історичну філософську спадщину кінця XIX — початку XX ст. Проблеми розвитку української національної ідеї, національних інтересів, національної свідомості визнані ворожими новій ідеології. Філософія розділилась на «наукову» (марксистську) і «ненаукову» (буржуазну). Через призму марксизму аналізувалася вся історія філософії. Особлива увага приділялася аналізові творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. З незначними обмовками їх віднесли до «Табору матеріалістів». На базі колишніх університетів створюються інститути народної освіти, що через деякий період знову перетворюються в університети, але вже марксистські. Так, у 1922 році у Харкові засновано Комуністичний університет ім. Артема, де створюється кафедра марксизму і марксознавства. У 1924 році кафедра перетворюється в Український інститут марксизму — ленінізму (УІМЛ). З 1927 року починає виходити теоретичний журнал «Прапор марксизму», а пізніше — «Прапор марксизму — ленінізму». Тоді провідними творчими колективами вважалися кафедри філософії Українського інституту марксизму — ленінізму (Володимир Юринець, Володимир Асмус, Роман Левик, Яків Розанов) та соціології (Володимир Юринець, Антон Хвиля, Павло Демчук). Відомі дослідники Семен Семковський та Володимир Юринець переважно займалися філософськими проблемами природознавства, соціальної філософії, тенденціями історичного розвитку права націй на самовизначення та ін. Володимир Юринець досліджував проблеми історії філософії (вчення Гегеля) та історії зарубіжної філософії кінця XIX — початку XX ст. (феноменологію Едмунда Гуссерля, психоаналіз.Важливе місце у розвитку української філософської думки XX ст. належить діаспорі. Українці, які з тих чи інших причин перебували за кордоном, докладали чимало зусиль для розвитку української науки і культури. У період сталінсько-брежнєвського режиму в Україні саме діаспора не давала згубити філософську спадщину українського народу, публікуючи заборонену в Україні творчу спадщину окремих мислителів, розвиваючи філософський зміст цілих історичних етапів, становлення української духовності. Найвідоміші мислителі української діаспори — Дмитро Чижевський, Іван Огієнко, Володимир Шаян, Левко Силенко, Іван Лисяк-Рудницький, Микола Шлемкевич, Кирило Митрович, Степан Ярмусь, Яків Оріон, Олександр Кульчицький, Тарас Закидальский та ін. Особливий інтерес становить творчість Дмитра Чижевського — відомого українського філософа. Навчався Дмитро Чижевський у Петербурзькому та Київському університетах. Після виїзду з України вивчав філософію у Карла Ясперса, Мартіна Хайдеггера, Едмунда Гуссерля. Викладав філософію в Українському вищому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова у Празі та Українському вільному університеті в Мюнхені. З 1968 року Дмитро Чижевський — дійсний член і професор Гандельберзької академії, з 1970 року — почесний професор Кельнського університету. Дмитро Чижевський справедливо вважається засновником історії української філософії. Велику дослідницьку роботу провів, вивчаючи вплив німецької філософії на Росію та Україну, особливо наголошував на специфіці прийняття німецької філософії в Росії і в Україні. Багато й плідно Дмитро Чижевський працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці збагатили українську історико-філософську думку.У сучасних умовах розробку філософських проблем в Україні здійснює значний загін фахівців, які сконцентровані в Інституті філософії та Інституті суспільних наук АН України, на філософському факультеті Київського державного університету, на кафедрах філософії вищих навчальних закладів України. Проголошення Україною не залежності дало новий поштовх розвитку суспільствознавчої вітчизняної думки і, зокрема, філософської культури.Аналіз розвитку філософії в Україні свідчить про те, що українська філософська думка, що сформувалась на зорі другого тисячоліття у вигляді ламкої, тоненької стеблинки, вистояла перед натиском історичних бур. Творчо використовуючи філософську спадщину інших народів, філософія України пройшла у своєму розвитку ряд етапів, кожний з яких залишив помітний слід у розвитку національної культури, стала важливою складовою частиною у розвитку філософської думки. 

Білет №1