5.Україна під владою Великого князівства Литовського і Польщі.Утворення Речі Посполитої. Брестська унія.Становище української шляхти,селінства,міщан.

Як вже раніше було відзначено, з часів Кревської унії почався період окатоличення українського населення та прищеплення полонізму через «шляхетність» українського боярського прошарку.

Однак, не варто забувати про дуже впливовий для українських земель литовський період, тобто період володіння частиною України (причому значною) Великого князівства Литовського. Декілька слів про це, тобто про «Докревськоуніатський» період.

Кордони Великого князівства Литовського вражають ...

З 1236-го по 1263-й роки відбулася дуже історична подія, коли були об'єднані литовські етнічні землі і заснована однойменна держава. У 1253-му, «ватажок усіх литовців» Міндаугас, висловлюючись сучасною мовою, з міркувань політичної доцільності, прийняв християнство і отримав корону з рук Папи Римського, а день його коронації - 6 червня, сьогодні є національним святом у Литві, хоча і для України , цей день також має саме безпосереднє відношення. А в 40-х роках чотирнадцятого століття, під час правління Альгердаса-Ольгерда, було проголошено, що «вся Русь просто повинна належати литовцям», і вони, тобто литовські вожді, проявивши чудеса анексії, ступили на українські землі. Заволодівши більшою половиною території колишньої Київської Русі, і розгромивши восени 1362-го року татаро-монгольське військо у битві на річці Сині Води, литовці забезпечили новій державі стабільність і на деякий час захистили від зовнішніх посягань. Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Це так і було, от тільки за рахунок територій, явно «нелитовського походження».

Слід знову повернутися в історію. Династична Кревська унія посилила позиції Польщі та Литви у протистоянні з Тевтонським орденом, що за логікою, вилилося в знаменитий Грюнвальдський бій.

У 1410-му році, згідно з численними дослідженнями, об'єднане військо Польщі та Литви завдало поразки Тевтонському ордену в Грюнвальдській битві (остаточно Тевтонський орден був ліквідований в 1466 році). Але, знову ж таки, але. Не варто забувати про те, що термін «з`єднане військо Польщі та Литви» включало в себе, як власне польські і литовські полки, та хоругви (окремі загони регулярних військ), що складаються з воїнів «землі Подільської, землі Галицької », а також Гродненську , Ковенську, Людську, Смоленську, Мстиславську, Оршанську, Полоцьку, Вітебську, Київську, Пінську, Новгородську, Брестську, Волковиську, Дрогичинську, Мельницьку, Кременецьку та Стародубську хоругви. А це вже, зовсім інший розклад сил, що показує особливу роль російських, білоруських та українських вояків у вирішенні завдань даної битви.

У першу чергу, саме з селянських воєн українців проти панщини і почалося падіння Речі Посполитої, а з нею і види на створення української державності. Настала ера козацьких війн і Великого Богдана Хмельницького.

Брестська унія

Ідея унії - злуки Православної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання. Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуженість. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка поміж греками та католиками, яка "копала прірву між обома Церквами", - пише митрополит Іларіон.

Уряд вважав правосильним Уніатський Собор, не рахуючись з тим, що владики, над якими була влада патріарха, самовільно вирішили приєднатись до іншої Церкви і змінити канони. В практиці православних участь мирян у Соборі була цілком правильна. З погляду православних Уніатський Собор був неканонічний.

Закиди Уніатського Собору:

1. Никифор був "шпигун";

2. у Православному Соборі брали участь іновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його замкнено до в'язниці, де він і помер.

Ідеї і практиці патронату протиставлено владу короля, в справі номінації. Православна Церква наче не існувала. Прохання не давати дібр уніатам уряд відкинув, бо, мовляв, уніати - грецького обряду.

Україна після Берестейської унії

Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох - православної і католицької - з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне - могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і - народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.

У перший час після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про право уніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, - пише Вінтер: православні ненавиділи уніатів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки "терпимою" в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніатів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька Церква не зв'язалася з польським урядом "стала головним заборолом української народности проти польонізації", - писав Д. Дорошенко.

Становище української шляхти,міщан,селян у складі Речі Посполитої

Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні наслідки. Якщо до 1569 р. становище українських і білоруських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти. Історик Н.Полонська-Василенко з цього приводу зазначала: «З половини XVI ст. становище змінюється. Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкреслюване презирство до українського народу, для якого вживається термін «хлопи», а з того хлопська мова, хлопська віра... Цю «хлопську» віру... поляки звуть «єретицькою», «схизматицькою» і в поняттях українця православна віра ідентифікується з українською народністю».

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

Новоприєднані території різнилися між собою за економічним становищем. Процвітаючими вважалися Волинь, Північна Київщина, Південно-Східнє Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій пол. XV ст., але її процвітання тривало недовго. Спустошливі набіги кримських татар починаючи з 1482 р. знову перетворили цей край у пустелю. Сіверщина менше терпіла від набігів кочівників. Ще коли вона була у складі Великого князівства Литовського, тут розвивалися сільське господарство, різні промисли.

Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з нього користалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV —XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах. Між українськими і латинськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добивалися рівноправної участі в ремісничих цехах.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.