2.Причини розпаду Київської Русі на удільні князівства

Київська Русь залишалась об'єднаною державою до 1132 р. Пізніше князівства починають порівняно самостійно проводити свою внутрішню і зовнішню політику. Наймогутнішими на українських землях були Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. Серед князівств на білоруській землі головним було Полоцьке, з-поміж князівств на російських теренах виділились Владимиро-Суздальське і Новгородська земля.

Інколи посилення князівств називають "розпадом" Київської Русі. Це неточно передає суть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а навпаки, більш стійке, зумовлене економічним і політичним розвитком згуртування споріднених племен, входження яких до Київської Русі ще не мало тривкої основи. Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, дальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст — осередків ремесла й торгівлі. Виникають і численні нові міста як адміністративні та економічні центри земель і волостей. Значно вищого рівня досягло ремісниче виробництво, внаслідок вузької спеціалізації у багатьох галузях зросла кількість ремісничих професій. Загалом, попри періоди занепаду, спостерігалося значне зростання населення, в тому числі торговельно-ремісничого прошарку в містах. Хоч господарство в своїй основі залишалось натуральним, господарські зв'язки в межах князівств розвивалися інтенсивніше, ніж між князівствами. Водночас зростало і значення транзитних торговельних шляхів, що перетинали територію князівств. Культурним зв'язкам між князівствами сприяло те, що всі їхні землі належали до Київської митрополії.

Негативним явищем були міжусобні війни, які вели між собою більшість князівств. Нерідко утворювались коаліції князів для боротьби з іншими князівськими коаліціями. Князі намагалися залучити на свій бік місцеву боярську верхівку, а бояри, своєю чергою, використовували міжкнязівські конфлікти для зміцнення своїх позицій. Ослаблення князівської влади сприяло зростанню в окремих князівствах ролі віча, яке було формою участі міського населення в управлінні. Вічеві зібрання скликались дзвоном. Інколи на них приймалися рішення про вигнання чи запрошення князів, оголошення війни або укладення миру. Деякі історики вважають віче найважливішим залишком народоправства слов'янських племен попередньої доби, інші дослідники підкреслюють зростання впливів боярства і заможних містичів, які не раз вдавалися до підкупу або до прямого насильства щодо учасників віч.

Князівські міжусобиці стали особливо небезпечними, коли зросла загроза з боку зовнішніх ворогів, зокрема половців. Половці (кипчаки, кумани) в XI ст. зайняли величезні степові терени — значну частину Середньої Азії, Північний Кавказ, Причорномор'я. Половецькі загони не раз доходили до Підкарпаття, але особливо часто вони спустошували південну Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Окремі князі вступали в змову з половцями і допомагали їм влаштовувати грабіжницькі набіги на землі інших князівств.

Захист від половецьких набігів вимагав спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського. Водночас правителям великих князівств доводилось боротися проти спроб відокремлення окремих удільних князівств, земель і навіть волостей. Нерідко поділу прагнули найпотужніші місцеві боярські роди, і водночас об'єднавча діяльність князів знаходила підтримку міських ремісників та купців, частини бояр, особливо дрібних та середніх.

Стабільність території деяких князівств зумовлювалася природними межами, давніми культурними традиціями, складом населення. Так, до Київського князівства увійшли землі колишніх племінних об'єднань полян і деревлян, до Чернігівського і Сіверського князівств — землі сіверян. Волинське князівство з центром у Володимирі включало в основному територію колишнього племінного об'єднання дулібів—бужан—волинян. Основою території Галицького князівства, найбільш ймовірно, були терени карпатських хорватів і північно-західні окраїни землі тиверців. Тривало започатковане раніше взаємне зближення протоукраїнських племінних груп, зокрема полян, сіверян, дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому сприяли спорідненість мови і побуту, географічне положення, економічні, політичні та культурні зв'язки. Згуртування споріднених племен приспішилося після виділення князівств, територія яких формувалася з урахуванням давніх племінних поділів.

На сході до Київського князівства належала лише вузька смуга на лівому березі Дніпра, а основна частина його території розкинулась на Правобережжі. На півночі до князівства входила значна частина Полісся, на заході воно межувало з Волинню, на півдні — з Половецьким степом.

Київ не тільки був столицею князівства, а й залишався найбільшим економічним та культурним центром всієї Східної Європи.

За багатством пам'яток культури Чернігів поступався хіба що Києву. Окрасою Чернігова були Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська церква. Про творчі пошуки архітекторів свідчить струнка, прикрашена орнаментами, викладеними з цегли, П'ятницька церква у Чернігові. Цікавими архітектурними спорудами були і храми в Новгороді Сіверському та Путивлі, які не збереглися. Чернігівський літопис XII ст. не дійшов до наших днів, але сліди його знаходимо в пізніших літописних зведеннях.

Отже я думаю що наслідки розпаду Русі на князівства були як і хорошими так і поганими, так маючи змогу незалежно існувати вони почали індивідуально розвиватися та більш укріплювались як фізично так і духовно , але вони були наслідками війн та міжусобиць так що «на чужому нещасті свого щастя не побудуєш» і доказом тому була неспроможність багатьох князівств захиститися поодиночку від ворогів і через те що зв’язки з іншими князіваствами були слабкими не було від кого чекати допомоги , і ще є багато негативних сторін роздробленості.