17.Реформа 1861 р. Скасування кріпацтва . Становище селянства України після реформи.

Земельна реформа 1861 року

Причини скасування кріпосного права

Криза феодально-кріпосницького ладу в 1859–1861 рр. досягла свого апогею, що виявилося у величезному відставанні Росії від країн Заходу, у принизливій поразці в Кримській війні, у зростанні селянських повстань.

Бажання скасування кріпосного права було в селянства й буржуазії, що зароджувалася (якій був необхідний ринок вільної робочої сили), ліберальної та революційно-демократичної інтелігенції (яка бачила економічну безперспективність кріпосництва та його аморальність), у частини дворянства (що мріяло перевести своє господарство на буржуазну колію).

Іншою причиною була необхідність зміцнення оборони країни після поразки в Кримській війні, що неможливо було здійснити без капіталістичного перетворення країни.

Кріпосне право в більшості країн Європи було вже скасоване, через що кріпосницька Росія виглядала в очах Європи відсталою та патріархальною.

Отже, у 1859–1861 рр. у Росії складається революційна ситуація. У країні розгортається рух за ліквідацію кріпосного права. Прохання царю про скасування кріпосного права подали дворяни Валуєв, Хрущов, брати Мілютіни та ін. У губерніях були створені комітети, що розробляли проекти реформи. В умовах, коли була очевидною безперспективність кріпосницької системи, Олександр II для відвернення можливого революційного вибуху в Росії 19 лютого 1861 р. підписує «Маніфест» про скасування кріпосного права (робота над яким велася ще з 1857 р.).

Наслідки скасування кріпосного права

Позитивні (буржуазний зміст):

· селяни одержували особисту свободу, тобто стали юридичними особами;

· селяни звільнялися із землею (за викуп).

Негативні (кріпосницькі риси):

· поміщики залишилися власниками більшості земель у державі;

· в особисте користування селянин одержував тільки землі, на яких знаходилася його садиба з господарськими будівлями, а польовий наділ він зобов’язаний був викупити в поміщика;

· протягом 20 років селянин вважався «тимчасово зобов’язаним», мусив залишатися у поміщика, і за користування землею відпрацьовувати панщину або платити оброк, як і до 1861 р.;

· зберігалася громада як засіб суворого виконання селянами повинностей перед поміщиком (бо з поміщиком розраховувався не кожен селянин окремо, а вся громада в цілому);

· для розв’язання спорів був створений інститут мирових посередників, які призначалися виключно з дворян і тому не могли бути «безсторонніми примирителями» земельних спорів селян і поміщиків.

Реформа щодо поміщицьких селян

При втіленні реформ у життя різко посилилися кріпосницькі риси буржуазної по суті реформи 1861 р., тому що:

1. Поміщик давав селянину так мало землі, щоб економічно змусити його звернутися по допомогу й потрапити в нову економічну залежність від нього.

2. Мала місце система відрізків, коли для кожного регіону встановлювалась вища й нижча норма наділу (для більшої частини Харківської губернії — від 1 до 4,5 десятин на ревізьку душу, для півдня України — від 3 до 6,5 десятин і т. д.). Якщо в селянина до 1861 р. було менше нижчої норми наділу — поміщик повинен був за законом «дорізати» йому землі (на практиці подібного майже не було); більше вищої норми наділу — надлишок, названий відрізком, «відрізався» поміщику.

Як наслідок: до 1861 р. середній селянський наділ дорівнював 4,4 десятини на ревізьку душу, після реформи — 3,4 десятини землі.

3. Фактично відбувався обман селянина під час викупу ним землі (викупні платежі), бо селянин під час викупу землі відразу платив поміщику лише 20 % суми, решту 80 % поміщику виплачувала держава, а селянин був зобов’язаний повернути гроші за ці 80 % державі протягом 49 років, плюс іще 6 % додаткового боргу щорічно. У підсумку селяни виплатили за землю суму в 3 рази більшу, ніж вона коштувала (планувалися в 5 разів, лише революція 1905–1907 рр. змусила царизм у 1906 р. частково скасувати викупні платежі). Таким чином, селяни заплатили не тільки за землю, але й за своє звільнення.

В Україні проведення реформи мало таку особливість: більшість селян отримали менші наділи, ніж мали до реформи (через великі відрізки). У результаті значно зросла кількість малоземельних селян, які мали до 3 десятин землі (на Лівобережжі їх стало 43 %, на Півдні — 26 %).

Здійснення реформи щодо державних селян

Державні селяни зберегли всі землі, що знаходилися в них до 1861 р.

Розмір викупу в них перевищував вартість землі не в 5 разів, як у поміщицьких селян, а лише на 45 %.

До 1886 р. вони викупили свої наділи.

Отже, пільги державним селянам пояснюються тим, що держава була зацікавлена в якнайшвидшому переведенні країни на капіталістичні рейки і, по-друге, тим, що на державних землях не було поміщиків, які не бажали віддавати свою землю селянам.

Безземельні селяни

Колишні двірські, селяни дрібнопомісних поміщиків та інші повинні були 2 роки відробити на поміщика («тимчасово зобов’язані»), після чого одержували волю без землі, поповнюючи загін промислових і сільськогосподарських робітників.

Скасування кріпосного права спричинило зміну економічного базису держави, що змусило змінити політичну надбудову, для чого царизмом з 1864 р. до 1874 р. було проведено 5 великих політичних реформ (реформа місцевого самоврядування, військова, судова, фінансова, реформа народної освіти).



Скасування Кріпацтва

У міжчасі вже і в урядових колах дійшли до переконання, що кріпацька система не відповідає модерним вимогам господарювання, зокрема в промисловості, і її треба, якщо вже не повністю усуну­ти, то бодай злагіднити, Василь Каразин ще за царя Олександра І виступив з проектом, щоб селянам дати деякі приватні права, по­ставити межі їхній залежності від поміщиків і визнати за кріпака­ми права власності на нерухомості. Були й такі поміщики, що са­мі на практиці робили деякі полегші і поступки для кріпаків у своїх маєтках. Поміщик Стройновський, наприклад, ще в 1809 р. дово­див, що визволення селян з кріпацтва корисне таки самим поміщи­кам, бо піднесеться ціна на їхню землю, а держава також скористає з того, бо збільшиться кількість платників податків. Водночас поліп­шиться хліборобство, бо в ньому зацікавлені будуть селяни, що вже працюватимуть на себе самих. Щоправда, Стройновський говорив про надання селянам персональної свободи, а не безплатного на­ділу землі. За емансипацію селян заговорив також і науковий світ з вимогою, щоб звільнити селян від панщизняних зобов'язань. Хар­ківський професор Якоб уважав, що на звільненні селян з кріпац­тва скористала б і держава, тому що "невільні не можуть бути пев­ними слугами держави, бо безправство — протиприродне відноси­нам у державі.... Знищення кріпацтва потягло б за собою збільшення продуктивності селянської праці, перекинення зайвих рук на фаб­рики, збільшення достатків селян, отже розвиток через це міст. Земля, яку дістали б селяни після скасування панщини, мала б бути власністю селян".

У 1840 pp. була низка ще й інших проектів, які представляли більш ліберальні поміщики, як С. Лювшин з Єлисаветграда. Хар­ківський поміщик Шидловський, при здаванні свого маєтку Мерчика на оренду, заборонив орендареві доторкатися селянської землі й наказав вимагати не три-, але дводенної панщини. Під тим оглядом відома також діяльність Василя Тарновського, чернігівсько­го помішика, переконаного противника кріпацтва і В. П.Тарновсько­го, поміщика прилуцького. Перший був пізніше співавтором дер­жавної Редакційної Комісії, яка займалася зведенням усіх проек­тів, які вироблялися на провінції губерніальними комітетами. Крім Тарновського, до тієї Комісії належав також і поміщик Григорій Галаган, і обидва вони "енергійно обстоювали інтереси селян". В. П. Тарновський, співучасник губерніального комітету реформи на По­лтавщині, був також рішучим ворогом кріпацької системи. Граф Ме­числав Потоцький на Поділлі пропонував у 1847 р. звільнити у сво­єму маєтку всіх кріпаків і передати їм дві третіх поміщицьких земель на повну власність, без жодної оплати. Але уряд царя Ми­коли І не пішов на те і дозволив Потоцькому перевести своїх крі­паків у категорію т. зв. зобов'язаних селян, на гірших умовах, як вони були до того часу. Крім Потоцького й Шидловського були ще й інші поміщики, які ліберально ставилися до кріпаків, але во­ни були у великій меншості й самі без державного дозволу не могли того зробити.

В Україні кріпацтво було тим важче, що 95% панів-землевласників були чужинці, поляки й москалі, або зрусифіковані українці й чужинці, що ставилися до українців з презирством, а то й нена­вистю. У XIX ст. система панщини-кріпацтва дожила свого кінця. Основний удар тій системі завдала французька революція 1789 p., в. Австрії ЇЇ облегшив цісар Йосиф II у 1782 р., а в 1848 р. панщи­ну скасовано зовсім. Єдина Російська імперія зберігала ще цю си­стему в половині XIX ст. і тому прихід на трон ліберального царя Олександра II, який амнистіював членів Кирило-Мефодіївського Братства, давав надію на скасування кріпацтва.

Середина XIX ст. — це час, коли прогресивне громадянство під­несло свій голос за визволення селян з кріпацької неволі і тут ро­сійські й українські літератори працювали в тісному контакті між собою. Російські журнали друкували українські поезії Т. Шевченка, а передовий російський письменник Іван Тургенев переклав ро­сійською мовою "Народні оповідання" Марка Вовчка, "які бужі одним суцільним обвинуваченням проти кріпацької неволі". На­род і його доля стають у центрі всіх помислів української інтелі­генції. Кріпацтво визнано як велике соціальне зло, як найбільшу несправедливість у суспільстві, яку треба було якнайшвидше усу­нути. Ці ідеї дали основу новому напрямку, який однаково виявився серед російського і українського громадянства і дещо пізніше ді­став назву "народництво".

Масові селянські рухи 1855-1856 pp. справили великий вплив на розгортання антикріпосницької боротьби і значною мірою визна­чили політику царського уряду щодо кріпосного права. Не випад­ково саме 1856 р. Олександер II, виступаючи перед депутацією мос­ковського дворянства, заявив: "Існуючий порядок володіння душами не може лишатися незмінним. Краще скасувати кріпосне право зверху, ніж чекати того часу, коли воно само по собі почне скасо­вуватися знизу". Це вперше цар Олександер II висловився про пла­ни селянської реформи в Росії, а в листопаді 1857 р., у відповідь на ініціативу литовсько-білоруських поміщиків зарядив створення "особливих комітетів" для обміркування програми селянської ре­форми. У 1858 р. Олександер II створив Головний Комітет для роз­гляду можливостей скасування кріпацької системи. При цьому Ко­мітетові була створена окрема Редакційна Комісія, в якій брали участь українські поміщики з Чернігівщини — Василь Тарновський та Григорій Галаган. Редакційна Комісія займалася зведенням усіх проектів, які вироблялися на провінції губерніальними комітета­ми. Обидва українські поміщики "енергійно обстоювали інтереси селян".

У міжчасі духовим осередком українського національного руху став Петербург, де цензура й поліційні переслідування були набагато менші, як у Києві. Багаті українські поміщики Василь Тарновський і Григорій Галаган дали Кулішеві фонди для заснування української друкарні й видавництва. Завдяки тому у Петербурзі вийшла ціла низка важливих українських видань, "Записки о Южной Россіи" П. Куліша і його "Чорна Рада", твори Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, а також "Проповіді на малороссійском языке" протоієрея Василя Гречулевича й багато інших творів.

У відповідь на царський намір скасувати кріпаччину у січні 1860 р. Микола Костомаров опублікував листа до редакції російського жур­налу "Колокол" (Дзвін), що його видавав у Лондоні російський емігрант-революціонер Олександер Герцен. В тому листі Костомаров ви­словив подяку цареві Олександрові II за його наміри увільнити селян-кріпаків і при тому сформулював тодішні українські бажання, щоб народ користувався такими самими законами, як і дворянство. "Ми бажали б крім того, щоб уряд не тільки не перешкоджав нам, українцям, розвивати свою мову,— писав Костомаров,— але щоб він... видавав розпорядок, щоб у школах, котрі... будуть заведені для нашого народу, викладано предмети рідною, зрозумілою йому мо­вою, а не урядовою російською, бо інакше український народ буде виучувати тільки слова, але не розвиватиме знання".

У цьому листі Костомаров пішов ще далі, з'ясовуючи бажання українського народу. Там він висловив погляди про майбутнє всіх слов'янських народів, які були політичною основою Кирило-Мефодіївського Братства. "Ми бажали б, щоб усі наші слов'яни злу­чилися з нами в один союз, навіть під берлом російського царя, коли той цар стане володарем вільних народів, а не всепожираючої татарсько-німецької московщини,— писав Костомаров.— В майбутньому слов'янському союзі, в який ми віримо і якого ми спо­діваємося, наша південна Русь повинна становити окрему держав­ну цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мо­вою, з захованням єдности, заснованої не на згубній, мертвій цен­тралізації, але на ясній свідомості рівноправности і своєї власної користи". А на закінчення свого листа він звернувся до росіян і поляків, заявляючи: "Нехай же ні росіяни, ні поляки не визнають своїми земель, заселених нашим народом"2.

Опозиція до кріпацтва зростала з кожним роком, бо воно нега­тивно відбивалося на народному господарстві імперії і взагалі лібе­рально настроєна інтелігенція вважала, що кріпацтво — то пережи­ток, який треба було вже давно усунути. Промисловці та фабрикан­ти виступали проти кріпацтва тому, що кріпацька система стояла на перешкоді вільному розвиткові торгівлі й промисловості. До скріп­лення антикріпосницького табору причинилося також і жахливе трактування дідичами своїх кріпаків, що ліберальні кола гостро засуджували як кари гідне й негуманне. Жахливі умовини життя крі­паків стали темами поезії Тараса Шевченка та прози молодої укра­їнської письменниці Марко Вовчок.

Але найважливішою суспільно-політичною силою, яка виступа­ла проти кріпаччини, були таки самі селяни-кріпаки. Впродовж чо­тирьох років (1848-1851) у Київській, Подільській і Волинській гу­берніях бунти селян ставали щораз частішими, у них селяни вби­ли 24 поміщиків і сімох управителів панських маєтків. За далеко не повними даними лише на території Катеринославської і Херсонської губерній, в одному тільки 1856 р. відбулося шість крива­вих сутичок між селянами і військом внаслідок чого жертвою впа­ло шість убитих і сорок поранених селян.

Особливо великі заворушення прокотилися Україною в 1855-1856 pp., знаних як "Київська Козаччина". Цей рух почався в лютому 1855 р. у Васильківському повіті, де ще збереглися живі спогади про козаччину й колишню свободу. З приводу Кримської війни російський уряд видав маніфест, в якому закликав підданих держави добровільно зголошуватися до війська для оборони бать­ківщини. Цей маніфест урочисто прочитано по всіх церквах ро­сійською мовою, якої населення як слід не розуміло, й селяни думали, що це їх цар кличе записуватися в козаки і йти воювати турка. У деяких селах самі священики пояснили селянам, що вони мусять стати на оборону святої віри й батьківщини так, як колись це робили їхні предки — козаки. Селяни стали творити "козацькі відділи" й вимагали від священиків, щоб вони приводили їх до присяги на вірну службу цареві й батьківщині в надії, що вони візьмуть участь у тій війні і за те їх звільнять від кріпацтва та наділять землею. Коли деякі священики стали пояснювати, що селяни не правильно зрозуміли слова царського маніфесту і цар зовсім не думає повернути їх в козаки, селяни не вірили їм, били священиків, мовляв, вони ховають справжній маніфест, котрий усім дає волю.

У скорому часі цей рух охопив вісім повітів, тобто половину Ки­ївської губернії й перекинувся на Чернігівщину та тривав аж до літа. Селяни відмовлялися відробляти панщину й у деяких місце­востях перебирали на себе місцеву управу й охорону маєтків. Вслід за тим почався "похід у Таврію за волею", де також, за неперевіреними вістками, було багато вільної землі.

Селянські бунти не вгавали аж до літа, уряд прислав військові відділи й опір селян був зламаний. Після того почалися жорстокі репресії й тисячі чоловіків і жінок покарано різками й запроторе­но до тюрем. Сотні людей за бажання "служити батьківщині" пішли на каторгу до Сибіру.

Упевнившись у необхідності скасування кріпацтва "зверху", за наказом Олександра II в губерніях були створені комітети, які роз­робляли плани скасування кріпацтва та звільнення селян. У Пе­тербурзі був створений Головний Комітет, який збирав усі губер­ніальні проекти й узгіднював їх. Були пропозиції, щоб звільнити селян від панщини, але без землі, як наприклад, у Південній Ук­раїні, де робітників було мало, дідичі хотіли затримати панщину ще 10-12 років, щоб забезпечити себе робітником. На Лівобереж­жі, зокрема на Полтавщині, хотіли дати селянам тільки присадиб­ні землі. Подібно поставилися до питання звільнення селян і по­міщики Подільської губернії.

Про звільнення селян — з наділом при умові викупу ними як землі, так і особистої волі — найбільш яскраво висловив граф Олек­сій Бобринський, організатор цукроварства в Україні, який у проек­ті, поданому на розгляд Київського губерніального комітету, писав, що панщина не вигідна як державі, так і поміщикам, бо на ній кра­їна втрачає мільйони карбованців, а промисловість — необхідний резерв робочої сили. Виступаючи як проти тих, хто стояв за звіль­нення селян без земельного наділу, так і проти тих, хто пропонував віддати селянам всю землю, Бобринський рекомендував виділити се­лянам лише незначний мінімум землі. Це, на його думку, створило б сприятливі умови для укладення вигідних умов між селянами, яким не вистачатиме землі, і поміщиками, заінтересованими у деше­вій робочій силі. Взагалі проекти поодиноких губерній різнилися між собою дуже поважно і знайти якийсь середній шлях, який задо­вольняв би, якщо не всіх, то принаймні більшість заінтересованих, було не легко.

Унаслідок понад трирічної праці усіх комітетів Головний Комі­тет віддав усі проекти до Державної Ради, яка мала за завдання простудіювати їх і зредагувати відповідний проект реформи.

Правове становище селян України після реформи 1861 року

Головні засади селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 року та в "Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності". За цими документами селяни ставали особисто вільними, проте право власності на землю лишалося за поміщиками. В користуванні селян залишалася садиба і польовий наділ, за які вони мусили відбувати панщину або платити оброк. Таке становище вважалося тимчасовим. Між поміщиками і селянами укладалася угода про викуп землі. До переходу на викуп відносини між ними регламентувалися уставними грамотами. На складання і введення в дію уставних грамот відводилося два роки. Для розв'язання різних спірних питань створювалися "губернські в селянських справах присутствія" та інститут мирових посередників, які формувалися з дворянства.

На кріпосних селян поширювалися економічні права, котрі визнавалися за вільними особами, — вони могли купувати нерухомість, займатися торгівлею і промислами, заводити підприємства тощо. Крім цього, селяни отримали право сходитись на зборах і утворювати на три роки органи селянського самоврядування.

За селянами закріплювалися також права у сфері судочинства — вони могли подавати позови і відповідати в суді, виступати як представники сторін.

Кріпосницький характер реформи проявився в Положенні про умови виходу селянина за викуп. Було встановлено, що присадибну ділянку селянин мав право викупити в будь-який час; польові ж наділи за згодою поміщика могли перейти у масність селян навіть проти бажання громади. Якщо поміщик бажав продати польовий наділ селянинові, останній не мав права відмовитись від його купівлі.

Порядок і правила викупної операції означали фактично викуп не землі, а особи селянина. За основу визначення розміру викупу бралися не продажна ціна землі, а розмір грошових повинностей, які сплачувалися селянами.

Вийти з громади селянин міг, лише викупивши наділ повністю. Тільки після цього він міг скористатися більшою частиною особистих прав, які надавалися реформою.

Умови виходу з кріпосної залежності дворових людей були регламентовані Положенням про устрій цієї верстви суспільства. Як правило, дворові селяни польовими і присадибними ділянками не наділялися. За надану їм особисту волю вони були зобов'язані протягом двох років сумлінно працювати на своїх панів або сплачувати оброк. Поміщик міг позбутися дворових селян достроково і навіть всупереч їхньому бажанню. По закінченні дворічного терміну дворові селяни відпускалися на волю без права одержання земельного наділу і взагалі без будь-якої винагороди.

Фабричні селяни, що відбували панщину на поміщицьких підприємствах з моменту укладання уставної грамоти, але не пізніше ніж через два роки після реформи, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умовах, що й інші груші селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися віл кріпосної залежності на умовах дворових людей.

Основні положення реформи розповсюджувалися також на удільних та державних селян. За Положенням від 26 червня 1863 року усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду селян-власників.

Закони, що стосувалися державних селян, були видані 18 січня та 24 листопада 1866 року. За першим з них селяни вилучалися з-під юрисдикції Міністерства державного майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні загальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним згідно з реформою 1861 року. За другим законом, який визначав порядок поземельного устрою державних селян, за ними закріплялися, головним чином, ті землі, які раніше знаходилися в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу в малоземельних і 15 десятин — у багатоземельних районах.

У Правобережній Україні вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. Селяни Лівобережжя та Півдня України були переведені на обов'язковий викуп лише законом 1886 року. Після викупу вони ставали селянами-власниками.

Реформа 1861 року дала поштовх соціальній диференціації селянства, створенню сільської буржуазії. Цей процес посилився після проведення столипінської аграрної реформи. її юридичною основою став указ від 9 листопада 1906 року (підтверджений законом 14 червня 1910 року) "Про доповнення деяких постанов діючого закону відносно селянського землеволодіння та землекористування". Змістом реформи було прискорення руйнації сільської громади, зміцнення приватної власності на землю, ліквідація обмежень у відчуженні надільних земель.

У результаті аграрної реформи у Правобережній Україні, на її Півдні та на Полтавщині майже вся земля, якою користувалося селянство, перейшла в його приватну власність.

Складовою аграрної реформи була політика переселення селян. За період з 1906 по 1912 рік тільки в Сибір з України виїхало майже 1 млн. селян.

Столипінська аграрна реформа сприяла розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві. В результаті її проведення більшу частину селянства України стали складати заможні селяни (фермери), які застосовували в своїх господарствах найману працю.

В XIX ст. завершилось розшарування українського козацтва. В1835 році за бунчуковими та військовими товаришами були визнані дворянські права.

Головна маса козацтва не дістала дворянських прав і створила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і селянством. Козаки зберегли ряд привілеїв, які були закріплені в Зводі законів Російської імперії. Головним завоюванням козаків було те, що вони залишалися особисто вільними.

Майнове зубожіння змусило частину козаків найматися на роботу до поміщиків, виконувати на них різні повинності, відбувати панщину, але оскільки вони не були кріпаками, то могли в будь-яку мить покинути пана. Протягом першої половини XIX ст. поміщики добивалися від уряду прийняття акта, який би зрівняв рядове козацтво з кріпаками. Але козакам вдалося відстояти свої права та привілеї.

У такому вигляді козацтво як окремий стан проіснувало до 1917 року.