1.Київська Русь періоду розквіту. Значення Київської Русі в історії українського народу

Ці роки знаменувалися у Київській державі добою надзвичайного піднесення як культурного так і державного , Зараз розглянемо деталі ,причини та правителів завдяки яким це відбулося :

За часів Святослава I Київська держава являла собою величезну країну з територією 800 тис. км². До її складу входило 20 об'єднань племен та земель — слов'янських та фінських. Весь цей конгломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої Святославом та міжусобицями його синів у перші роки після його смерті. Ця боротьба за владу між князями Ярополком I, Олегом та Володимиром тяглася досить довго (972—979 рр.) і завершилася перемогою новгородського князя Володимира (980—1015 рр.). У перші роки правління в Києві Володимир продовжував політику свого батька, спрямовану на розширення меж держави. Уже у 979 році, прямуючи з дружиною з Новгорода на Київ, по дорозі князь завоював Полоцьке князівство і приєднав до Київської держави. У 981—993 рр. було здійснено кілька вдалих походів. Він остаточно підкорив непокірні племена в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червен, Белз та ін.), оволодів частиною землі литовського племені ятвягів, де збудував місто Берестя (Брест), захопив Херсонес (Корсун) у Криму, що належав Візантії, зробив вдалий похід у Закарпаття та ін. В кінці X ст. в межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські племена.

З часом у зовнішній політиці князя Володимира I формується новий відтінок: все більша увага зосереджується на захисті власних кордонів, особливо від печенігів: будуються лінії укріплень, а також нові міста та ін. Однак, хоч Володимир вів боротьбу з печенігами до кінця свого життя, ліквідувати цю небезпеку йому не вдалося. Поступово князь все більше пріоритетне місце надає внутрішнім проблемам: зміцненню держави, її єдності, консолідації земель, підвищенню добробуту людей. З метою укріплення князівської влади, її централізації в руках своєї династії в усіх великих містах і землях він призначив намісниками своїх численних синів, їх у нього було 12, від різних жінок. Варязьку дружину він замінив укомплектованою русичами і постійно про неї дбав, її бажання виконував, з нею радився, з неї також призначав намісників, воєвод. При ньому зникають місцеві «ясні князі», і племінні назви поляни, сіверяни, радимичі та ін. заміняються на кияни, чернігівці, смолянії і т. д.

Однак найбільш ефективним і далекоглядним заходом, спрямованим на укріплення влади, зміцнення єдності держави, на піднесення моральної та культурної зрілості тогочасного суспільства, було здійснення ряду релігійних реформ і запровадження християнства. На цей час язичництво себе вичерпало. Воно відповідало первісному суспільству та початковим стадіям формування держави, коли кожне плем'я мало свого князя, а часто і свого Бога, коли важливою життєвою потребою людей було вміння знайти можливості співдружності з природою. Язичництво не вирішувало проблем людського співжиття в умовах соціальної нерівності. Авторитет великого князя потребував освячення єдиною вірою. Поряд з цим не можна ігнорувати і впливи країн, що оточували Київську Русь. У 864 році була охрещена Болгарія, 928—936 рр. — Чехія, 962—992 рр. — Польща. Вони своїм прикладом стимулювали прийняття Руссю християнства, яке несло в собі високий потенціал моралі, культури, доброти у взаємовідносинах між людьми. Володимир розумів, що, тільки прийнявши християнство, його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.

Сприяло введенню християнства і те, що воно мало на Русі глибоке коріння. Протягом IX ст. у Києві існували християнські громади. Князь Аскольд був християнином. На Русі проповідували слово Боже видатні місіонери Андрій Первозванний, Кирило та Мефодій. Нарешті, княгиня Ольга і значна частина її оточення були християнами. Багато християн було і в оточенні самого князя Володимира.

Особисто Володимир охрестився у 987 році, тоді ж одружився з сестрою імператорів Візантії Анною, а в 988 році провів охрещення киян та жителів інших міст. Охрещення здійснювалося насильницькими методами, викликало невдоволення, намагання зберегти язичництво, особливо у північних землях.

Незважаючи на опір, язичницькі ідоли знищувалися, а натомість будувалися християнські храми. Церква отримала широкі привілеї, значну автономію, на її потреби надходила десята частина княжих прибутків.

Слід підкреслити, що на Русі творилася своя церква, певною мірою відмінна від візантійської і болгарської. Однією з характерних рис руської церкви був її тісний взаємозв'язок з державною владою. Християнська релігія Русі увібрала в себе багато свят, традиційних обрядів східного слов'янства.

Прийняття християнства (східного варіанта — православ'я) Київською Руссю мало для неї велике історичне значення. Воно сприяло зміцненню князівської влади, єдності східнослов'янських племен. Одружившись із сестрою імператорів Візантії Анною, охрестивши країну, Володимир значно підніс її міжнародний авторитет, особливо серед сусідів — Польщі, Чехії, Німеччини та ін., сприяв розширенню економічних та культурних зв'язків з багатьма європейськими країнами. Були широко відкриті двері для культурних впливів Візантії в усіх галузях життя: у сфері понять про державні і суспільно-політичні відносини, в шкільній освіті, книгарстві, у будівництві тощо. Великий вплив справляла церква на мораль суспільства, активно пропагуючи пом'якшення стосунків між людьми, засуджуючи звичаї помсти, злодійство, рабство, сороміцькі слова, розпусту, багатожонство та ін. Поряд з тим монастирі, церковні ієрархи самі були великими феодалами і освячували феодальний лад.

Тепер Володимир, християнин і керівник християнської могутньої держави, став одним з найвидатніших лідерів Європи. З ним підтримують дружні відносини керівники Польщі, Угорщини, Чехії, Норвегії, Німеччини та ін. З багатьма з них Володимир встановив численні династичні зв'язки, одруживши синів на доньках польського короля Болеслава I Хороброго, шведського короля Олафа I та ін. Перший серед руських князів Володимир починає карбувати свою монету — золоту і срібну, багато чого запозичивши від арабських країн, Візантії. На них були зображені сам князь, образ Христа, а на деяких замість цього був вибитий тризуб.

За Володимира Руська держава перетворилась на одну з наймогутніших в Європі, а Київ за красою, розмірами змагався з Константинополем. Місто нараховувало 8 базарів, 400 церков і т. д. За князювання Володимира починається нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури, торгівлі, будівництва та ін. Після смерті Володимира між його синами тяглися міжусобиці, в яких остаточно переміг і утвердився Ярослав. Але від 1022 року по 1036 рік він управляв Київською державою у союзі із братом Мстиславом, що до цього князював у Тмутаракані. Ярослав управляв правобережною частиною держави, а Мстислав — Лівобережжям.

Ярослав Мудрий.

Ярослав I (1019—1054 рр.) відзначався мужністю, глибоким державним розумом, різнобічними знаннями, політичною гнучкістю, любов'ю до книг, за що і був прозваний Мудрим. Він продовжував справу батька по зміцненню Київської держави, справу подальшого зростання її міжнародної ролі. Перш за все запроваджувалась лінія на розширення меж країни. У 1030 році він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де засновує місто Юр'їв (тепер Тарту). Приєднується ще кілька фінських племен і їх території на північному сході. У 1031 році були відвойовані у Польщі червенські міста, захоплені нею в 1018 році під час міжусобиць. У 1036 році під Києвом вдалося остаточно розгромити печенігів, і Русь дістала перепочинок в боротьбі з кочівниками, аж поки не з'явились нові — половці. Однак загроза експансії степових сусідів залишалась реальною, і Київ обводять іще однією лінією фортифікацій вздовж р. Рось. При Ярославі у 1043 році був проведений останній похід на Візантію. У похід вирушила велика флотилія морем і сухопутна армія по західному берегу Чорного моря. Обидві сили зазнали поразки. Візантійці «грецьким вогнем» спалили значну частину флоту біля Босфора, решта повернули назад. Грецька ескадра рушила навздогін, але сама була знищена коло гирла Дніпра. Сухопутне військо було розбите візантійцями під Варною, 800 полонених русичів привели до Константинополя і осліпили. І все ж через деякий час з Візантією відносини стали покращуватись, і у 1052 році остаточно утвердився мир, скріплений шлюбом четвертого сина князя Всеволода I Ярославича з візантійською царівною. Однак це була поодинока невдача у зовнішній політиці князя Ярослава.

У середньовічній Європі ознакою престижу династії була готовність правлячих груп сусідніх країн вступити з нею у шлюбні зв'язки, і в цьому авторитет Ярослава був великим. Його називали «тестем Європи». Дружина його була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу — візантійський царевич. Поряд з цим кілька його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Особливо гучної слави набула у Франції донька Ярослава Анна, яка брала участь в управлінні державою за життя чоловіка, короля Генріха І. Після його смерті вона залишилась регенткою. На королівських документах збереглися її підписи кирилицею та латинською мовою, в той час як король і більшість вельмож ставили хрестики, бо були неписьменні.

Продовжуючи справу батька, Ярослав надає пріоритетного значення зміцненню внутріполітичного становища. У цій діяльності він спирався на бояр, що на цей час зміцнилися, посилили свій вплив на життя країни. Варяги вже зовсім втратили своє попереднє значення і востаннє згадуються у 1036 році. Всі Ярославові воєводи були місцевого походження. У головних містах були посажені сини князя. Таким чином, Ярослав багато зробив для удосконалення державного і політичного ладу. З цією метою був вироблений і кодекс законів «Руська правда». Вона перш за все захищала інтереси феодалів, великого князям також інтереси народних мас від грубих форм феодального свавілля, які могли спровокувати народні виступи. Кровна помста замінялася штрафами, які встановлювали князь чи його намісники. Все це свідчило, що керівник країни турбується про життя своїх підданих, про підвищення організованості і цивілізованості суспільства.

Ярослав подавав різноманітну і значну підтримку церкві і за її активної участі зміцнював ідеологічну основу суспільства. Він дбав про поширення християнської релігії, організацію церкви, розповсюдження візантійської освіти, культури, будував багаті храми, великі монастирі. Зокрема, на місці перемоги над печенігами у 1036 році була збудована брама з церквою Благовіщення, зверху покрита позолоченим металом — тому й назва «Золоті ворота»: збудовано собор святої Софії, відомий на весь світ величавий архітектурний пам'ятник. У Києві з'явилися монастирі св. Юрія, Печерський. Чудові храми, монастирі збудовані і в Чернігові, Чудові у Переяславі, Володимир-Волинському та інших містах.

У 1039 році у Києві заснована митрополія, що залежала від Константинопольського патріарха. Ярослав спробував розірвати стосунки з патріархом. У 1051 році за його наказом єпископи у Києві обрали митрополитом Іларіона, «русина». Це був високоосвічений духовник князя, блискучий промовець, талановитий письменник, стійкий і глибокий патріот. Його «Слово о законі і благодаті», виголошене в Десятинній церкві, — видатний твір, рівного якому не було у тогочасній грецькій церкві.

Ярослав розбудував Київ, значно розширив його територію, оточив її валом. Були зведені чудові будівлі: палаци князя, митрополита, високих сановників із князівського оточення та ін.

Ярослав Мудрий помер у 1054 році, залишивши заповіт, яким поділив між дітьми свою державу. Його смерть знову висвітлила недосконалість процесу передачі і наслідування влади великого князя. Ярослав намагався це зробити, як йому здавалося, раціонально, традиційно, розділивши свою могутню державу між синами. При цьому трьом старшим дав більші частини, двом меншим — менші.

Найстарший, Ізяслав I, отримав Київ, Новгород і великокнязівський престол, Святослав — Чернігів і більшість території Сіверщини, землі в'ятичів, радимичів і Тмутаракань, а Всеволод отримав Переяславль, і крім того, Ростов, Суздаль, Поволжя та ін. Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно і шанували старшого брата, який посідав місце батька. Однак це моральне побажання було недостатнім для збереження стабільності, єдності держави. Рішення про поділ держави було фатальним, підривало саму ідею єдності країни. Українська держава вступила в період розпаду, міжусобиць, небезпечних потрясінь.

Значення Київської Русі в історії українського народу

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відіграла велику роль як в історії майбутнього українського народу, так і в світовій історії. Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкому економічному, політичному й культурному розвиткові майбутніх українців І, в той же час, дало їм можливість відстояти свої землі від нападів багатьох ворогів— на сході й півдні — степових кочівників-печенігів, половців та ін., на півночі — від норманнів, на заході — від польських і угорських королів та феодалів, на півдні — від зазіхань імператорів Візантії. Говорячи про величезне значення Київської держави в історії майбутнього українського народу, слід зупинитися й на їх ролі в утворенні й розвиткові цієї держави. Як відомо, на основі літописного переказу про закликання північними слов'янами трьох варязьких князів — Рюрика, Синеуса і Трувора, які й заснували князівську династію на Русі, німецькі вчені Г. С. Байер, Г. Ф, Мішкр і А. Л. Шлецер, що У XVIII ст. працювали в Академії наук у Петербурзі, висунули так звану норманнську теорію, за якою Давньоруську державу утворили варяги — норманни, вихідці з Скандинавії. Початок антинорманізму поклав М. В, Ломоносов. Зусиллями багатьох істориків і археологів доведено неспроможність норманської теорії. Обгрунтовано, що Давньоруська держава виникла внаслідок тривалого внутрішнього соціально- економічного і політичного розвитку східнослов'янського суспільства, в якому ще задовго до літописного “прикликання варягів” були зародки державності у вигляді політичних об'єднань племен (напр., об'єднання волинян у VI ст.). Отже, творцями Київської держави були самі східні слов'яни, хоча й не виключено, що місцева східнослов'янська знать могла укласти договір з яким-небудь одним (або кількома) ватажком варягів, який і став Новгородським князем і поклав початок правлячій князівській династії на Русі. Постає питання: яке місце займає Київська Русь в історії майбутніх українців? Як уже говорилося, в російській історичній науці, особливо в другій половині XIX ст., утвердився погляд на Київську Русь як на державу російського народу, оскільки існування українського й білоруського народів як окремих, самостійних народів не визнавалося. Українські вчені, передусім М. С. Грушевський, висловили інші погляди. У перших томах “Історії України-Руси” і в спеціальній статті “Звичайна схема “русскої” Історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства” (Статьи по славяноведению. Вьіп. 1. Сиб., 1904. С. 298—304; Вивід прав України. Львів, 1991) Грушевський визнав звичайну, загальноприйняту в ті часи схему “русскої” історії нераціональною. Він вважав, що “Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Володимиро-Московська —другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII в., поти литовсько-польський XIV — XVI в. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені”. У радянській історіографії, як уже говорилось, утвердився погляд, що в Київській Русі сформувалась єдина давньоруська народність, з якої після татаро-монгольської навали та роздроблення Русі й сформувались у XIV — XVст. три східнослов'янські народності — українська, великоруська й російська. Так, видатний російський учений О. О. Шахматов у книзі “Очерки древнейшего периода истории русского языка” писав, що розпад східнослов'янських племен та їх мови припадає ще на VII — VIII віки. А в IX в. напевно вже стався як завершення попереднього процесу розпад єдиного руського племені на три групи: південну, північну й східну. На думку О- О. Потебні, в часи Київської Русі українська мова вже існувала. Він писав, що події руської (тобто давньоруської.— І. Р.) мови старовинніший XI століття, бо “вже на початку руської писемності мова наша є лише сукупністю наріч”. З цією думкою погоджувався і А. Ю. Кримський. Він писав, що “усією сукупністю своїх познак жива мова півдня XI віку стоїть посеред східного слов'янства цілком відокремлена. Мова Наддніпрянщини таь Червоної Русі (Галичина) XI віку — це цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна лінгвістична одиниця. І в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної української мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей”. Ю. В. Шевельов навіть вважає, що виразні елементи української мови постають у говірках південно-західної групи східнослов'янських племен (древлян, полян та ін.) з VII ст. Київська держава мала своїм головним осередком території, які включали всі нинішні етнічні українські землі. Саме на цих землях витворилися й діяли державні органи влади й управління з центром у Києві. Київські князі поширювали й зміцнювали свою державу, спираючись передусім на сили подніпровського населення. Та й назва “Русь” відносилася насамперед до Середнього Подніпров'я, а в термін “Руська земля” вкладався швидше державний, ніж етнічний зміст. Найвидатніші пам'ятки культури — літописи, архітектурні споруди та інші — теж створювалися в Києві та інших подніпровських, пізніше українських землях. Тому є всі підстави відносити Київську Русь передусім до історії України. Україна — безумовна спадкоємниця Київської Русі. Через це спадщину Київської Русі не можна ототожнювати з Росією, Великоросією, як це робили і роблять російські шовіністичні елементи. Але не можна погодитися з деякими гарячими головами, переважно з числа публіцистів і письменників, які повністю заперечують будь-яке відношення росіян до спадщини Київської Русі. Хіба можна заперечувати, що російська народність сформувалася на основі північно-східної групи східнослов'янськихплемен, а ці племена брали участь у творенні історії й культури Київської Русі? Крім того, здобутки культури Київської Русі ввійшли в російськ улітературу, суспільну думку, духовне життя І стали для росіян їхніми,рідними. Так само рідною і дорогою спадщина Київської Русі є й для білорусів, які сформувалися на основі західної групи східнослов'янських племен.

Отже у цих століттях був здійснений один з найважливіших кроків: прйняття Православія , яке дало поштовх до національного саморозуміння,сприяло інтелектуальному розвиткові та більш об'єднало державу, тим самим піднявши її авторитет у очах європейських країн та тим самим посиливши їх взаємозв'язки з Руссю.У цей проміжок часу Русь була однією з найбільш вісокорозвинених та високошанованих країн у Європі завдяки тому що у цей час були тільки мудрі та сильні володарі , и завдяки їх індивідуальності країна була різносторьнньо розвинена,бо кожний додавав щось своє хороше яке у купі з досягненнями попередніх князів підіймали країну та об'єднували ії землі .