30. Економічне зростання як категорія національної економіки.

Економічний розвиток ‒ це перехід від одного стану економіки до іншого, який характеризується розширенням виробництва нових товарів і послуг з використанням нових технологій. Економічний розвиток є багатофакторним процесом, який відображає зміни в усіх сферах господарського життя країни.

Однією з форм розвитку є економічне зростання, яке має позитивну динаміку. Воно не тотожне економічному розвитку. Економічне зростання є частковим випадком розвитку, може мати різний кількісний та якісний характер змін.

Проблеми моделювання економічного зростання завжди були предметом досліджень економістів країн ринкових економік. Такі проблеми виникали через тенденції нерівномірного і незбалансованого розвитку їхніх економік.

30. Сукупність показників оцінки рівня економічного розвитку.

Категорія економічного розвитку відноситься до динамічних понять і відображається різними динамічними характеристиками. Можна визначити декілька ознак, які дають можливість здійснити класифікацію окремих видів економічного розвитку.

• За ознакою перервності змін виділяють безперервний та перервний економічний розвиток.

• За ознакою поступовості змін характеризують пропорційний і непропорційний економічний розвиток.

• За напрямком змін розрізняють економічне зростання та спад.

• Залежно від ознаки характеру розвитку виділяють різні його типи ‒ «екстенсивний», «інтенсивний» та «змішаний», які дають основну характеристику напрямку розвитку.

Екстенсивний тип економічного розвитку ‒ це розширення виробництва на основі кількісного збільшення його факторів при незмінних їх якісних параметрах.

Якщо зростання обсягів виробництва відбувається лише завдяки підвищенню продуктивності виробничих факторів, говорять про зростання економіки на виключно інтенсивній основі.

Інтенсивний тип економічного розвитку ‒ розширення виробництва на основі якісного вдосконалення його факторів та організаційно-економічних відносин.

Екстенсивного та інтенсивного розвитку в абсолютно чистому вигляді на практиці не існує. Реально обсяг виробництва збільшується під впливом сукупності факторів, що свідчить про змішаний тип економічного розвитку. Змішаний тип поєднує в собі ознаки двох попередніх типів розвитку. Залежно від того, який спосіб збільшення виробництва благ переважає, говорять про «переважно екстенсивний» чи «переважно інтенсивний» типи економічного розвитку. Віднесення до того чи іншого типу розвитку здійснюється залежно від питомої ваги приросту виробництва, отриманого за рахунок якісних і кількісних змін його факторів.

За ознакою можливостей збільшення ВВП на душу населення можна виділити два способи економічного розвитку:

• наближення сукупного попиту до сукупної потенційної пропозиції;

• збільшення потенційної пропозиції.

30. Система інституційних чинників економічного розвитку.

Систему інституційних чинників складають:

• інститути права;

• інститути управління;

• інститути власності.

Інститути права формують щонайменше два рівні правових актів національного значення, які враховують насамперед верховенство права як найвищих вартостей людини. Йдеться верховенство права над законом держави. Рівнями правових актів є інститут конституції держави та інститути підконституційних законів, які визначають особливості відносин руху праці, капіталів, товарів і т. ін.

Стан і характер державної, політичної, економічної і соціальної організації України визначає Конституція України − її Основний Закон. Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

За своїм функціональним призначенням Конституція України, тобто її положення, не конкретизують безпосередньо виробничі і соціальні відносини в економіці і державі.

Інститути управління. Практично йдеться про інститути влади та їх функції в управлінні національною економікою. Органи законодавчої, виконавчої та судової влад здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до підконституційних законів.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України.

Інститут власності. Теорія власності і практика господарювання обґрунтовують необхідність запровадження двох інститутів власності: інституту приватної власності та інституту неприватної власності.

Інститут приватної власності передбачає реального суб'єкта власності та форми її функціонування.

Суб'єктами приватної власності в Україні є фізичні особи, тобто кожен індивід має право бути власником засобів виробництва і результатів праці.

Інститут неприватної власності передбачає суспільного чи колективного власника з відповідними формами функціонування. Неприватна власність належить групі людей як сукупному власникові засобів виробництва і результатів спільної праці.