Розділ 12 Міжнародне валютне право

1. Поняття та джерела міжнародного валютного права

і

^М

жнародні валютні відносини є важливою частиною системи міжнародних економічних відносин. Сьогодні практично неможливо уявити міжнародне економічне співробітництво в усіх його напрямах (торговельне, виробниче, науково-технічне, інвестиційне тощо) без використання валюти. Як відомо, валюта — це грошові одиниці країн, які беруть участь у міжнародному економічному співробітництві. Національна валюта окремих держав має міжнародну вартість, яка відображається в її валютному курсі (долар США, євро) у грошових одиницях відповідної країни.

Домінування тієї чи іншої валюти в міжнародних економічних відносинах — це важливе питання, яке вирішується в гострому суперництві окремих держав або їх груп. Так, ще у 1979 р. стала функціонувати Європейська валютна система (ЄВС), яка включала вісім із десяти країн ЄЕС (крім Англії та Греції). Спочатку ця система базувалася на марці ФРН як протистояння доларові США. Пізніше основою ЄВС стала Європейська валютна одиниця — ЕКЮ.

Валютні відносини між країнами — учасницями колишньої РЕВ базувалися на перевідному рублі, а також на національних валютах країн колишньої системи соціалістичних країн.

Розв’язання валютних проблем у певний спосіб впливає на вирішення не лише економічних, а й суто політичних питань. Так, питання вступу або не вступу Італії до ЄВС стало причиною зміни у 1978 р. у ній уряду. Питання про визначення позиції Англії до ЄВС теж стало причиною гострих дискусій в її уряді і парламенті у 1981—1983 рр.

Порівняно недавно, у вересні 1992 р., виникли гострі політичні баталії у ряді країн ЄВС з приводу ратифікації Маастрихтського договору. Як відомо, він був підписаний у грудні 1991 р. у гол­ландському містечку Маастрихт представниками 12 країн ЄВС. Ратифікація договору в 1992 р. передбачала створення політичного, валютно-економічного, а в майбутньому — і оборонного союзу нової якості, який повинен спиратися на спільну грошову одиницю — екю. Але в країнах ЄВС до цього ставилися далеко не однозначно. Греція й Ірландія як дещо бідніші країни були за ратифікацію договору, оскільки в його межах вони могли значно поліпшити своє економічне становище. Данія зробила заяву, що нею договір буде ратифікований лише за умови, якщо його ратифікують усі 12 держав-учасниць. ФРН у цій ситуації поводила себе спокійно, а у Франції проводився навіть спеціальний референдум з цього приводу.

На міжнародні валютні відносини суттєво вплинув факт введення в Європі з 1 січня 1999 р. єдиної грошової одиниці — євро.

На той час відбулася фіксація євро у безготівкових розрахунках країн — учасниць нового валютного союзу. Для всіх суб’єк­тів господарського життя 12 країн — членів цього союзу (Австрії, Бельгії, Греції, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Фінляндії та Франції) були введені паралельні розрахунки у євро. Платежі в цій валюті здійснюва­лися для підприємств у формі безготівкових переказів, для приватних осіб — чеків. На початок 2002 р. на євро припадало 20 % світового валютного обороту, а сукупна частка резервів, номінованих у євро, становила біля 13 %.

Слід зазначити, що названі країни поставили до євро жорстко фіксовані вимоги. Насамперед, дефіцит бюджету цих країн не повинен перевищувати 3 % внутрішнього валового продукту, а річна інфляція — середній рівень інфляції у трьох країнах Європейського Союзу із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3—3,3 %) більш як на 1,5 %. Крім того, країни, що перейшли на нову європейську валюту, мали дотримуватися встановлених меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейських валютних систем. Стабілізація державних фінансів та усунення взаємних обмежень на рух платежів і капіталів між країнами — членами Євросоюзу розглядались як головний критерій готовності переходу країн до єдиної валюти на першому етапі її введення.

Запровадження єдиної європейської валюти — серйозна протидія домінуванню у міжнародних валютних відносинах американського долара. Введення євро засвідчило, що в багатьох країнах, насамперед європейських, його курс був значно вищим у 2002—2003 рр., ніж курс долара США.

Не лише європейські країни, а й навіть центральні банки азіатських країн, що, як відомо, володіють 40 % світових валютних запасів, заявили про заміну великої частини доларів на євро. Це досить значні суми. Так, наприклад, Китай, валютні резерви якого дорівнюють 144 млрд дол. США, заявив, що протягом трьох років третину їх замінить на євро. Дещо схожими були заяви Японії, Тайваню та інших країн.

Готівкові розрахунки в євро, передусім у країнах Євросоюзу, розпочалися вже в січні 2002 р. 300 млн громадян 12 країн — членів Європейського Союзу (Велика Британія, Данія, Швеція заявили, що будуть користуватися власною валютою) здійснюють нині всі розрахунки у єдиній європейській грошовій одиниці. Вилучені з обігу у відповідних країнах бельгійські, французькі та люксембурзькі франки, німецькі та фінські марки, іспанська песета, ірландський фунт, італійська ліра, голландський (нідерландський) гульден, португальське ескудо, австрійський шилінг та грецька драхма. Проте обмінюватимуть гроші на євро центральні банки цих країн ще протягом 10 років. А взагалі введення євро — надзвичайно велика робота, адже було надруковано 14,5 млрд банкнот вартістю 640 млрд євро та викарбувано 50 млрд монет. Так, підраховано, якщо, скласти всі паперові євро у довжину, то одержимо стрічку, яка 4 рази досягне Місяця і повернеться назад.

Якщо вести мову про Україну, то вона, як і інші країни, здійснюватиме розрахунки в євро. Це пояснюється тим, що на торгівлю нашої держави, насамперед з європейськими країнами, припадає значна частка нашого зовнішнього торговельного обороту. З цією метою банківські установи України вже повідкривали рахунки в євро, а також конвертують у цій валюті заощадження. Вжиті також заходи щодо формування в євро валютних резервів Національного банку України.

Важливість валютних відносин, у свою чергу, обумовлює і важливість міжнародного валютного права.

Міжнародне валютне право зародилося на основі міжнародного публічного і міжнародного приватного права. Його сучасний розвиток пов’язаний із розширенням і поглибленням міжнародного економічного співробітництва.

У вітчизняній і зарубіжній юридичній науці ще не вироблена чітка назва цієї правової галузі, норми якої регулюють міжнародні валютно-фінансові відносини. Крім назви «міжнародне валютне право», стосовно цієї галузі ще вживають терміни «міжнародне фінансове право», «міжнародне валютно-банківське право», «міжнародне фінансове і валютне право», «право міжнародних платежів і кредитів» тощо. Проте сама назва «міжнародне валютне право» у даному випадку є найбільш вдалою і точною.

Міжнародне валютне право має свій предмет правового регулювання — міжнародні валютні відносини. Вони виникають із приводу валютних коштів та цінностей, що обертаються у сфері міжнародного співробітництва держав або інших суб’єктів. До валютних коштів належать іноземна валюта готівкою, платіжні документи (чеки, векселі, тратти, депозитні сертифікати, акредитиви тощо), в іноземній валюті цінні папери (акції, облігації, купони, бони), золото та інші цінності. Валютні відносини, як відомо, регулюються і міжнародним приватним правом, коли вони виникають за участі недержавних юридичних осіб, громадян.

Для регулювання міжнародних валютних відносин використову­ються міжнародно-правові норми, що закріплюються у відповідних угодах (наприклад, Ямайські угоди 1978 р. про перехід країн — членів Міжнародного валютного фонду до багатовалютної системи).

Викладене вище дає підстави зробити висновок про те, що міжнародне валютне право — це система міжнародно-пра­вових норм та принципів, що регулюють міжнародні валютні відносини.

Як і всі правові норми, норми міжнародного валютного права мають свої джерела, в яких вони юридично виражені, закріплені. До них належать міжнародні договори, рішення міжнародних організацій, судова й арбітражна практика, міжнародні звичаї.

Міжнародні договори — найбільш поширене джерело міжнародного валютного права.