IDPV 3

зайняті більшовиками. Перетягнули меншовики декілька сотень голосів, одержали перевагу – і всіх більшовиків геть; чи добре, чи погано працювали – не важливо, “змінювані у будь-який час”. Що, окрім панування голої демагогії, може вийти з такої змінюваності? Хто, окрім відчайдушних політиканів, піде на таку службу?

Багато що можна було б сказати ще з приводу ленінського плану, але думаю, що достатньо.

Ті ж – мабуть, доведені до крайності – риси мислення максималізму, які ми бачили і раніше: відсутність організаційного аналізу, віра в бажане, своєрідний “оптимізм розрухи”, очікування від нього незвичайно революційних результатів...

Не такими шляхами приходить думка до істини, боротьба – до перемоги.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

141

Лев Давидович ТРОЦЬКИЙ

(1879-1940)

Справжнє ім’я – Лейба Давидович Бронштейн. Член більшовицької партії у 1917-1927 роках. У революційному русі з 1896 року. Член Політбюро ЦК РКП(б)-ВКП(б) у жовтні 1917 року та з 25.03.19 до 23.10.26, член Орг-

бюро ЦК ВКП(б) з 25.03.23 до 23.05.24.

Народився 26 жовтня (7 листопада) 1879 року в с. Янівка Єлизаветградського повіту Херсонської губернії. Отримав середню освіту: з 1888 року навчався в Одеському, а потім – у Миколаївському реальному училищі. З 1896 року брав участь в утворенні й діяльності у Миколаєві соціал-демокра- тичної організації “Південноросійський робітничий союз”. У лютому 1898 року був заарештований, понад два роки утримувався у в’язницях, потім відбував заслання у с. Усть-Кут Іркутської губернії, де став прихильником марксизму. У 1902 році втік з Сибіру до Самари, взявши собі за прізвисько прізвище одного з наглядачів – Троцький.

Виконував завдання соціал-демократичної газети “Іскра”. Восени 1902 р. опинився у Лондоні, де співпрацював з видними соціал-демократами як більшовицького, так і меншовицького напрямків – В. Леніним, Л. Мартовим та іншими.

Зпочатком революції 1905-1907 рр. повернувся до Росії, але в грудні 1905 року був заарештований і був засланий до Тобольської губернії, але по дорозі втік і 1907 року емігрував до Відня. З 1908 року видавав газету “Правда” української соціал-демократичної спілки. У листопаді 1914 року переїхав до Франції як військовий кореспондент. 1916 року перебрався до Іспанії, але там був заарештований за антивоєнну агітацію і висланий до Нью-Йорка. У травні 1917 року повернувся до Петрограда.

З1917 року – голова Петроградської Ради, Народний комісар (міністр)

зіноземних справ РРФСР. У 1918-1925 рр. народний комісар з військових та морських справ (аналог міністра оборони) та голова Революційної Військової Ради РРФСР, а з утворенням СРСР – РВР СРСР. Одночасно у березнігрудні 1920 року виконував обов’язки народного комісара шляхів громадськості (аналог міністра транспорту) РРФСР та голова ЦК собзу транспортних робітників (1920-1921). З 1925 року – член Президії Вищої Ради Народного Господарства СРСР, голова Главконцескому (структура, що відповідала за

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

142

надання концесій на території СРСР). Член ВЦВК (Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет) та ЦВК СРСР.

На об’єднаному пленумі ЦК та ЦКК (Центральна Контрольна Комісія) у жовтні 1926 року звільнено від обов’язків члена Політбюро ЦК ВКП(б), у жовтні 1927 року – виключено зі складу ЦК. Постановою ЦК і ЦКК 14 листопада 1927 року виключений з лав ВКП(б). У 1927 році висланий до Ал- ма-Ати, у 1929 році – вислано з СРСР, а у 1932 році – взагалі позбавлено радянського громадянства.

У 1933 році від’їжджає до Франції, а в 1935 – до Норвегії.

Наприкінці 1936 року залишив Європу і переїхав до Мексики. У 1937 році в СРСР його було проголошено поза законом, хоча міжнародна комісія з розслідування московських процесів під керівництвом американського філософа Джона Дьюі виправдала Троцького та його однодумців. У 1938 році Л. Троцький створює “Четвертий інтернаціонал”, до якого увійшли нечисленні та розрізнені групи з різних країн.

Пережив декілька замахів.

20 серпня 1940 року Рамон Меркадер (за деякими даними – агент НКВС) смертельно поранив Троцького льодорубом. 21 серпня Л. Троцький помер. Був похований у дворі свого будинку, де зараз знаходиться музей його імені.

Основні праці: “Маніфест Комуністичного Інтернаціоналу до пролетарів усього світу” (1919), “Тероризм і комунізм” (1920), “Навколо Жовтня” (1924), “Перманентна революція” (1928), “Про філософські тенденції бюрократизму” (1928), “Моє життя” (1929), “Що таке націонал-соціалізм?” (1933), “Зраджена революція” (1936), “Бонапартизм, фашизм і війна” (1940).

Стаття “Про філософські тенденції бюрократизму” перекладена за джерелом: Троякий, Л. Д. О философских тенденциях бюрократизма [Эле-

ктронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.revkom.com/index.htm?/ biblioteka/marxism/trotckii/1929filos.htm – Загл. с экрана.

“ПРО ФІЛОСОФСЬКІ ТЕНДЕНЦІЇ БЮРОКРАТИЗМУ”

Ми маємо зараз у себе гарні умови для розгляду питання про філософські тенденції бюрократизму. Зрозуміло, бюрократія ніколи не була самостійним класом. Врешті-решт, вона завжди служила основним класам суспільства, але лише на свій лад, тобто, по можливості, не дозволяючи себе образити. Якщо різні частини і прошарки класу ведуть нерідко запеклу боротьбу за свою частку у прибутках і у владі, то тим більше це стосується бюрократії, яка є найбільш організованою і централізованою частиною громадянського суспільства і водночас підноситься над цим останнім, навіть і над тим класом, якому вона служить.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

143

І робоча бюрократія не є винятком з цього загального визначення керівного, управляючого і водночас привілейованого суспільного угрупування. Прийоми і навики адміністрування, що становить суспільну функцію бюрократії та джерело її переваги, неминуче накладають дуже владний відбиток на все її мислення. Недаремно ж такі слова, як бюрократизм, формалізм, характеризують не тільки систему управління, але і певний тип людського мислення. Риси цього типу далеко виходять за межі канцелярії. Їх можна прослідкувати й у філософії. Було б надзвичайно вдячною задачею прослідити цей бюрократичний струмінь у філософії, починаючи хоча б з виникнення поліцейської монархії, що групувала навколо себе інтелектуальні сили країни. Але це самостійна тема. Тут нас цікавить окреме, але зате глибоко злободенне питання: про тенденції бюрократичного переродження не тільки партії, професійних спілок та держави, але й теоретичного мислення. Уже апріорно можна сказати, що, оскільки буття визначається знанням, бюрократизм повинен робити спустошливі завоювання і в області теорії.

Найбільш відповідною для бюрократії системою є теорія чинників. Виникає вона, зрозуміло, на ширшій основі суспільного розподілу праці і, зокрема, відділення розумової праці від фізичної. Тільки на цьому шляху людина виходить з первісного хаотичного монізму. Але закінчена система чинників, що перетворює людське суспільство, а за ним і весь світ у продукт взаємодії, так би мовити, міжвідомчих стосунків, різних чинників або адміністративних сил, з яких кожному доручена своя особлива галузь ведення(або завідування) – така система могла бути зведена в перл творення тільки за наявності бюрократичної ієрархії, що підноситься над суспільством, з її міністерствами і департаментами. Бюрократична система, як свідчить досвід, завжди потребує персонального управління. Спочатку бюрократія розвивається під монархією, маючи свою історично успадковану точку опори – зверху. Але і в республіканських країнах бюрократизм не раз породжував або відтворював цезаризм, бонапартизм, особисту диктатуру фашизму, як тільки-но співвідношення основних класів відкривало для бюрократії можливість вищої сили і звеличення.

Теорія самодостатніх чинників у суспільстві, як і в природі, вре- шті-решт, так само потребує одноосібного звеличення, як і олігархія владних міністрів. Але якщо практично чарівне питання про те, хто ж спрямовуватиме й узгоджуватиме діяльність більш-менш безвідповідальних міністрів бюрократії, якщо насправді не буде надміністра і надбюрократа, то теоретично таке ж питання виникає відносно теорії чинників у суспільстві, як і в природі. Хто ж поставив ці чинники на

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

144

їхнє місце і забезпечив їх необхідною компетенцією? Словом, якщо бюрократизм потребує царя або диктатора, хоч би і поганенького, то теоретичний плюралізм чинників потребує Бога, хоча б і самого легковагого. Французькі роялісти не без дотепності обвинувачують бюрократичну систему третьої республіки у тому, що у неї “діра вгорі”. Умови склалися так, що буржуазна Франція, керована бюрократією під прикриттям парламентаризму, вимушена жити вже більше півстоліття з “дірою вгорі”. Те ж саме спостерігається й у філософії, особливо суспільно-історичній. Вона далеко не завжди знаходить у себе мужність заткнути “верхню діру” над чинником божества, надаючи світу можливість управлятися методами освіченої олігархії.

По суті, теорія чинників не обходиться без божества, вона тільки роздробляє його всемогутність між декількома більш-менш рівноправними владиками: економікою, політикою, правом, мораллю, наукою, релігією, естетикою тощо. Кожен з цих чинників має своїх субагентів, число яких збільшується або зменшується залежно від зручностей адміністративного управління, тобто теоретичного пізнання. Сила влади в усякому разі йде зверху вниз, від чинників до фактів. У цьому ідеалістичність всієї системи. Чинники, які є, по суті, нічим іншим, як сумарною назвою для групи однорідних фактів, наділяються особливою, іманентною, тобто внутрішньо властивою їм силою для управління підвідомчими їм фактами. Абсолютно так само як бюрократ, навіть і республіканський, володіє необхідною благодаттю, хоч би і секуляризованою, для управління справами свого відомства. Доведена до кінця теорія чинників є особливим і дуже поширеним різновидом іманентного ідеалізму.

Дроблення природи на чинники було тією необхідною сходинкою, якою людська свідомість підіймалася з первісного хаосу. Але питання про взаємодію чинників, про їх компетенцію і про їх походження тільки й піднімає по-справжньому основні теоретичні проблеми. Тут доводиться або підійматися вгору до акту творіння і творця, або сходити вниз до земної кори, продуктом якої є людина, до природи, до матерії. Матеріалізм не просто відкидає чинники, як діалектика не відкидає логіку. Матеріалізм користується чинниками як системою класифікації явищ, які історично, якою б витонченою не була їх духовна природа, завжди походять від виробничих основ суспільства, а приро- дно-історичні – від матеріальних основ природи.

Треба повернутися до середньовіччя, щоб знайти аналогічні приклади, тобто зародження цілих ідейних течій на підставі декількох рядків тексту, які помилково зрозуміли або помилково переписали. Так розкольники дозволяли себе спалювати за описки в євангелії.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

145

В історії російської суспільної думки можна вказати приклад, коли група передової інтелігенції, помилково зрозумівши слова Гегеля “все дійсне розумно” в значенні “все існуюче розумно”, встала на архіконсервативну точку зору. Але всі ці приклади бліднуть – одні за давністю часу, інші за нечисленністю осіб, що їх стосуються, – в порівнянні з тим фактом, коли організація, що веде за собою мільйони, повертається апаратним краном під новим кутом, обґрунтуванням якого є дві цитати, що були зрозумілі по-дитячому помилково.

Якщо б, проте, справа визначалася тільки описками і малограмотним читанням тексту, слід було б прийти у повний відчай щодо долі людства. Насправді ж причини у всіх перерахованих випадках є глибшими.

У розкольників були достатньо глибокі матеріальні підстави для розриву з офіційною церквою і поліцейською державою. У радикальної інтелігенції сорокових років було дуже мало сил для боротьби з царизмом, і перш, ніж вона зважилася озброїтися бомбою– це зробило тільки наступне покоління– вона спробувала примирити з існуючим свою політичну совість, що прокинулася, хоча б за допомогою неперетравленого гегельянства.

Врешті, потреба в тому, щоб так чи інакше розрізати пуповину, яка з’єднує Радянську республіку з міжнародною революцією, виникла з об’єктивних умов розвитку, з міжнародних поразок і з натиску національно-власницьких тенденцій всередині. Бюрократичні теоретики підібрали цитати так само, як попи всіх церков підбирають тексти стосовно обставини. Якщо бюрократам довелося у частині текстів сфальшувати гірше за будь-яких попів, то вина тут знову-таки через обставини.

З викладеної купи цитат найбільш підготовлені з начетчиків вибирають потім кожного разу те, що потрібне сьогодні високому замовнику для чергової критичної статті або антитроцькістської доповіді. Високий замовник працює сокирою, щоб підігнати габарит чужих думок до масштабів власного черепа. Знівечені цитати він сполучає нечленороздільними афоризмами про несумісність троцькізму і ленінізму. І нова праця готова для перекладу на всі мови світу. Як лева взнають за кігтями, так “майстра” – за знаряддями літературного злому.

Тепер запитаємо себе, що ж означає фраза: “Ленінізм є марксизмом епохи імперіалізму і пролетарської революції?” Якщо марксизм розуміти у вказаному вище єдино правильному значенні, то фраза ця являє собою абсолютну нісенітницю, оскільки нісенітниця може бути абсолютною. Чи хочуть нам сказати, що в епоху імперіалізму методологія матеріалістичної діалектики змінилася або одержала новий теоретичний

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

146

вираз? Чи не в працях Бухарина? Що ж стосується Леніна, то в своїй основній філософській роботі він був нескінченно далекий від думки про створення нової діалектики для епохи імперіалізму.

УСталіна, щоправда, є таємнича фраза про те, що “метод Леніна

єне тільки відновленням, але й конкретизацією і подальшим розвитком... матеріалістичної діалектики”. Привабна темнота цього віщання, як часто буває в оракулів, прикриває не глибину думки, а її відсутність. Що значить “конкретизація” діалектичного методу? Було б дуже цікаво почути що-небудь на цю тему. Що Ленін з великою глибиною відстоював діалектику і, головне, з високою майстерністю застосовував її, це не потребує підтвердження Сталіна. Але стверджувати, що Ленін зумовив “подальший розвиток” методу матеріалістичної діалектики, може лише той, хто не розуміє, що таке метод, що таке матеріалізм і що таке діалектика. Ця тріада нерозуміння входить, поза сумнівом, в інвентар [сталінізму]:

“Про значення теорії. Дехто вважає, що ленінізм є приматом практики перед теорією в тому значенні, що головне в ньому– застосування марксистських положень до справи, “виконання” цих положень, що ж до теорії, то з цього приводу ленінізм достатньо, начебто, є безтурботним” (Сталін І. Питання ленінізму. – 1928. – С. 89).

Одна ця фраза є сталінським мікрокосмом: вона однаково відображає його теоретичну глибину, його політичну гостроту і його лояльність до супротивника. “Дехто вважає”. Мова йде про мене, в той період Сталін ще не наважувався назвати мене на ім’я– редактора, журналіста, рецензента, все це не було ще досить підібрано, за Сталіним не було ще забезпечене останнє, у багатьох випадках єдине, слово. Йому потрібно закинути мені нісенітницю, нібито ленінізму властива безтурботність щодо теорії. Як він це робить? “Дехто вважає”, що ленінізм є тільки “застосуванням марксистських положень до справи”, тільки “виконання” їх. Це сталінський переклад моїх слів: “Ленінізм є марксизмом у дії”. Отже, ленінізм безтурботний до марксизму. Але яким чином можна дієво втілювати теорію, будучи безтурботним до теорії? Ставлення самого Сталіна до теорії не можна назвати безтурботністю тільки тому, що це – діяльна байдужість. Але через те нікому не спадає на думку сказати, що Сталін втілює теорію в справу. Сталін втілює в справу навіювання партійної бюрократії, що переломлює приховані класові поштовхи. Ленінізм же є марксизмом у дії, тобто теорією в плоті і крові. Говорити тому про безтурботність до теорії може лише той, хто захлинається у власній злостивості. Це у Сталіна є звичним. Зовнішня бюрократична безбарвність його промов і статей так само мало прикриває його люту ненависть до всього, що перевершує

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

147

його рівень, як сталінська думка, як скорпіон, нерідко ранить себе отруйним хвостом у голову.

Візьмемо одну з основних проблем марксизму, якій Ленін визнав за необхідне присвятити особливу роботу– проблему держави. З різних приводів Сталін повторює, що “держава є машиною в руках пануючого класу для придушення опору своїх класових супротивників”. (Питання ленінізму. – 1928. – С. 108). Проте в двох історичних випадках незрівнянної важливості Сталін показав, що зміст цієї формули для нього є таємницею за сімома печатками. В обох випадках справа йшла про революції.

[Діячі] лютневої революції стояли на точці зору завершення демократичної революції, а зовсім не підготовки соціалістичної. Ті, хто взагалі намагався після Жовтня критично оцінити своє ставлення до лютневої революції, відкрито признавалися у тому, що прямували в одні двері, а потрапили в інші.

Справа йшла зовсім не про те, що революція повинна, насамперед, вирішити демократичні задачі, і що тільки на основі їх вирішення вона може перерости в соціалістичну. Ніхто з учасників березневої наради 1917 р. і в думках не мав цього до приїзду Леніна. Сталін тоді не тільки не посилався на ленінську статтю 1915 року, але абсолютно у дусі Жорданія умовляв не відлякувати буржуазію. Переконання у тому, що історія не сміє перестрибувати через ступінь, як їй наказувала філістерська вказівка, вже міцно сиділо в його голові. Ступенів же цих було три: спершу доведена до кінця демократична революція; потім період розвитку капіталістичних продуктивних сил; нарешті, період соціалістичної революції. Другий ступінь уявлявся дуже тривалим і вимірювався якщо не сторіччями, як у Засулич, то багатьма десятиліттями. Припускалося, що звитяжна пролетарська революція в Європі може скоротити другий ступінь, проте цей факт притягувався в кращому разі як теоретично можливий. Ось ця шаблонна і майже суцільно пануюча теорія Сталіна робила позицію перманентної революції, яка поєднувала демократичну і соціалістичну революцію в межах одного ступеня, абсолютно неприйнятною, антимарксистською, жахливою.

Тим часом у цьому загальному значенні ідея перманентної революції була однією з найбільш капітальних ідей Маркса-Енгельса. Маніфест комуністичної партії був написаний у 1847 році, тобто за декілька місяців до революції 1848 року, яка увійшла в історію як незавершена, половинчаста буржуазна революція. Німеччина була тоді дуже відсталою країною, довкола обплутаною феодально-кріпосницькими ланцюгами. Проте Маркс і Енгельс зовсім не будують перспективи трьох етапів, а розглядають майбутню революцію як перехідну, тобто таку,

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

148

яка, почавшись через здійснення буржуазно-демократичної програми, внутрішньою механікою перетвориться або переросте в соціалістичну…

Думка ця зовсім не була випадковою. У “Новій рейнській газеті” вже в самий розпал революції Маркс і Енгельс висувають програму перманентної революції. Революція 1848 року не переросла в соціалістичну. Але вона не завершилася і як демократична. Для розуміння історичної динаміки цей другий факт є не менш важливим, аніж перший. 1848 рік показав, якщо умови ще не дозріли для диктатури пролетаріату, то, з іншого боку, немає місця і справжньому завершенню демократичної революції. Перший і третій ступінь виявилися нерозривно зв’язаними. В основному Маніфест комуністичної партії, безумовно, мав рацію.

Чи ігнорував Маркс селянське питання і всю взагалі задачу ліквідації феодального непотребу? Безглуздо навіть ставити це питання. Маркс не мав нічого спільного з ідеалістичною метафізикою Лассаля, котрий вважав, що селянство взагалі втілює реакційні принципи. Звичайно, Маркс не вважав селянство соціалістичним класом. Він оцінював історичну роль селянства діалектично. Про це дуже яскраво говорить не тільки марксова теорія в цілому, але і, зокрема, політика “Нової рейнської газети” в 1848 році.

Після перемоги контрреволюції Марксу довелося в декілька прийомів відсовувати строк настання нової революції. Але чи визнав Маркс свою помилку, чи зрозумів він, що не можна перестрибувати через ступені, і чи засвоїв він, нарешті, що цих ступенів буде три? Ні, Маркс виявився невиправним. Малюючи під час звитяжної контрреволюції перспективу нового революційного підйому, Маркс знову зв’язує демократичну, передусім аграрну революцію, з диктатурою пролетаріату вузлом перманентності…

Ці слова цитувалися неодноразово, але, як показують суперечки і писання останніх років, основне значення цих слів залишилося абсолютно незрозумілим. Підперти диктатуру пролетаріату селянською війною, адже це означає, що аграрна революція здійснюється не до диктатури пролетаріату, а через цю диктатуру. Не дивлячись на урок 1848 року, Маркс зовсім не засвоїв педантської філософії трьох ступенів, яка є увічненням погано перевареного досвіду Англії та Франції. Маркс вважав, що найближча революція приведе пролетаріат до влади перш, ніж демократична революція буде доведена до кінця. Перемогу селянської війни Маркс ставив у залежність від приходу до влади пролетаріату. Міцність диктатури пролетаріату він ставив у залежність від її виникнення і розвитку паралельно й одночасно з розвитком селянської війни.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

149

Чи правильною була ця марксова установка? Для відповіді на це питання ми зараз маємо набагато багатший досвід, ніж мав Маркс. Він спирався на досвід класичних буржуазних революцій, насамперед французької, і робив свій прогноз перманентної революції, виходячи з відносин між буржуазією і пролетаріатом, що на сьогодні змінилися. У своїй “Селянській війні в Німеччині” Енгельс показав, що селянською війною шістнадцятого сторіччя завжди керувала яка-небудь з міських фракцій, тобто те або інше крило буржуазії. Виходячи з того, що буржуазія в цілому вже нездатна до революційної ролі, Маркс і Енгельс дійшли висновку, що керівництво селянською війною повинен перейняти пролетаріат, що звідси він зачерпне нових сил, і що диктатура пролетаріату зможе в першій, найважчій своїй стадії спертися на селянську війну, тобто на демократичну аграрну революцію.

1848 рік дав мені повне і лише негативне підтвердження цьому погляду: аграрна революція не призвела до перемоги, не одержала повного розвитку і пролетаріат не прийшов до влади. Після цього ми маємо досвід російських революцій 1905 і 1917 рр. і досвід китайської революції. Тут концепція Маркса отримала нове вирішальне і непохитне підтвердження: у російській революції – позитивне, в китайській – негативне.

Диктатура пролетаріату виявилася можливою у відсталій Росії саме тому, що її підперла селянська війна. Іншими словами, диктатура пролетаріату виявилася можливою і стійкою тому, що жодна з фракцій буржуазного суспільства не виявилася здатною взяти на себе керівництво вирішенням аграрного питання. Або ще коротше і виразніше: пролетарська диктатура виявилася можливою саме тому, що демократична диктатура виявилася неможливою.

Навпаки, в Китаї, де було набуто досвіду вирішення аграрного питання за допомогою особливої демократичної диктатури, підпертої авторитетом Комінтерну, ВКП і СРСР, весь цей досвід призвів тільки до розгрому революції. Отже, основна історична схема Маркса підтвердилася повністю і цілком. Революції нової історичної епохи або поєднують перший ступінь з третім, або відкочуються від першого ступеня назад. Хто захоче прочитати або хоча б перегорнути дві книги другого тому моїх творів, той лише пожме плечима з приводу твердження, що Троцький ігнорував аграрне питання або просто не помічав селянства. “Обмовляйте, обмовляйте, завжди що-небудь залишиться”. Це єдине французьке прислів’я, яке знають нинішні “майстри”. У сфері аграрного питання я повністю спирався на роботу Леніна. Мені доводилося читати за кордоном не десятки, а сотні рефератів у різних країнах,

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

150