IDPV 3

У 1913 році рух сатьяґрахи охопив весь Трансвааль та Наталь. У результаті

у1914 році південноафриканським індійцям вдалося добитися відміни деяких дискримінаційних законів.

Під час англо-бурської (1899-1902) та англо-зулуської (1906) війн Ганді створив санітарні загони з індійців для допомоги англійцям, хоча, за його словами, вважав боротьбу бурів та зулусів справедливою. Свої ж дії він розглядав як доказ лояльності індійців до британської імперії, що, на думку Мохандаса, повинно було переконати англійців надати Індії самоврядування. У цей період Ганді знайомиться із працями Л. Толстого і вступає з ним

упереписку. До самої своєї смерті індієць вважав російського письменника своїм учителем і наставником.

Після повернення на батьківщину (січень 1915 року) Ганді зближається із партією Індійський національний конгрес (ІНК) і скоро стає його ідейним керівником. Тоді ж Рабіндранат Тагор вперше вжив відносно Моханідаса Ганді титул “Махатма” – “велика душа” (до речі, сам Ганді цього титулу не прийняв, вважаючи себе негідним його). Пізніше Ганді очолював практично всі акції протесту проти Британської Індійської імперії(британського раджа), у тому числі у 1919 році керував агітацією проти законів Роулетта, які передбачали право віце-короля та губернатора арештовувати та засилати без суду будь-якого супротивника режиму. З 1920 року Махатма став відігравати провідну роль в ІНК, підтримавши мусульманський халіфатський рух та ініціювавши рішення ІНК щодо початку кампанії“неспівробітництва” (1920-1921). У 1921 році Ганді очолює Індійський національний конгрес. У лютому 1922 року керівництво ІНК припинило кампанію “неспівробітництва” внаслідок насильницьких заходів, вживаних жителями містечка Чаурі-Чаура відносно англійських полісменів, які застосували зброю проти учасників демонстрації. Після цього масовий рух в Індії став занепадати. У 1923-1928 роках Махатма зосередив свою політичну діяльність на агітації за відродження ручного прядіння і за ліквідацію інституту “недоторканних” (“хариджанів”). 31 грудня 1929 року на черговій сесії ІНК була висловлена пропозиція прийняти резолюцію з вимогою надати країні повну незалежність. У 1930 році Ганді організував низку кампаній громадської непокори, спрямованої проти урядової соляної монополії(так званий “Соляний похід” до Данді). У 1931 році Махатма пішов на компроміс і уклав угоду з віце-королем Індії Ірвіном, за якою ІНК згортав цю кампанію, Ганді погоджувався представляти його на конференції“круглого столу”, а

віце-король зобов’язувався звільнити заарештованих конгресистів та піти на певні поступки. У вересні 1934 року Махатма заявляє про свій вихід із лав ІНК, але в 1940-1941 роках відновив акції громадської непокори у формі індивідуальної сатьяґрахи.

У 1942 році, під час Другої світової війни, коли британська влада відмовилась сформувати національний індійський уряд, Ганді висунув відносно англійців гасло: “Геть з Індії”, мотивуючи це тим, що лише незалежна Індія зможе дати відсіч японським військам. В умовах підйому масового

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

91

антиколоніального руху у 1946-1947 роках, що призвів до завоювання Індією 15 серпня 1947 року незалежності, Махатма все ж таки засуджував будьякі форми збройної боротьби(наприклад, повстання індійських моряків у лютому 1946 року). Аналогічно він поставився до факту розподілу британської Індії на світську республіку Індія з домінуванням індуїстського населення та мусульманський Пакистан.

30 січня 1948 року на богослужінні, що відбувалося у Делі, до нього підійшов фанатик-індус з шовіністської організації“Раштрія сваям севак” Натурам Годзе. Він поклонився, витяг схований під одягом револьвер і вистрілив у живіт та серце Махатми. Втрачаючи сили Ганді, піддержаний з обох боків племінницями, вигукнув: “О, Боже! О, Боже! О, Боже!” (саме ці слова написані на меморіалі, спорудженому на місці пострілу). Потім він за допомогою жестів сповістив, що вибачає вбивцю і помер.

30 січня 2008 року, в 60-у річницю від дня загибелі Махатми Ганді, його прах був розвіяний над морем у Мумбаї.

Уривки з твору “Сатьяґраха” перекладено за джерелом: Ганди, М. К. Сатьяґраха [Электронный ресурс] // Семигин Г. Антология мировой полити-

ческой мысли. – Режим доступа : http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/ Polit/Sem/08.php?show_comments – Загл. с экрана.

“САТЬЯҐРАХА”

Перш ніж брати участь у кампанії громадянської непокори, кожен повинен старанно і шанобливо підкорятися державним законам. Ми підкоряємося цим законам головним чином із страху покарання за їх порушення, особливо це стосується тих законів, які не зачіпають моральних принципів. Наприклад, порядна людина не стане красти, незалежно від того, існує чи не існує закон, що забороняє крадіжку, але та ж сама людина не відчує жодного каяття за недотримання правила, що передбачає включення фари на велосипеді після настання темноти. Сумнівно навіть, що вона серйозно сприйме пораду виявити подібну обачність. Але вона дотримуватиметься правил такого роду тільки для того, щоб уникнути звинувачення в їх порушенні. Така поступливість, проте, не є добровільною і щирою слухняністю, яка потрібна від Сатьяґраха.

Сатьяґрах підкоряється законам суспільства свідомо і з власної волі тому, що вважає це своїм священним обов’язком. Тільки коли людина скрупульозно слідує законам суспільства, вона в змозі судити про те, які із законів хороші та справедливі, а які несправедливі та хибні. Тільки тоді у неї з’являється право на громадянську непокору певним законам за чітко встановлених обставин.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

92

[...] Сила, позначена терміном “пасивний опір”… передається не зовсім точно. Її точна назва – “сатьяґраха”. Сатьяґраха народилася в Південній Африці в 1908 р. В індійській мові не було слова для позначення сили, яку наші співвітчизники в Південній Африці закликали для допомоги в своїх злигоднях. Існував англійський еквівалент – “passive resistance” (пасивний опір), і ми продовжували ним користуватися. Проте все нагальніше відчувалася потреба в слові, яке б позначило цю унікальну силу, і було вирішено нагородити премією того, хто зможе запропонувати відповідний термін. Чоловік, який говорив на гуджараті, запропонував “сатьяґраха”, і воно було визнане кращим. Термін “пасивний опір” виражав ідею суфражистського руху в Англії. Так називалися підпали будинків учасницями цього руху й їх голодовки у в’язницях.

Усі ці акції могли бути гарним“пасивним опором”, але вони не були “сатьяґрахою”. “Пасивний опір” – це зброя слабких, але сила, яка є предметом цієї статті, може бути використана тільки сильними. Ця сила не “пасивний” опір, вона закликає до активної діяльності. Рух у Південній Африці був не пасивним, а активним. Індійці Південної Африки вірили, що їх метою була Істина, що Істина переможе, і з таким розумінням мети вони наполегливо рухалися до Істини. Вони переносили всі страждання, які приносила ця завзятість. Переконані, що від Істини не можна відрікатися навіть перед обличчям смерті, вони долали страх смерті. У справі досягнення Істини в’язниці ставали для них палацами, а їх двері – брамами до свободи.

Сатьяґраха не є фізичною силою. Сатьяґрах не заподіює страждань супротивнику, він не прагне до його знищення. Сатьяґрах ніколи не вдається до зброї. У застосуванні сатьяґрахи немає нічого ворожого. Сатьяґраха – сила духу у чистому вигляді. Істина сама є субстанцією духу. Ось чому ця сила називається сатьяґраха. Душа наповнена знаннями, в ній народжується любов. Якщо хтось заподіє нам біль неуцтвом, ми переможемо його любов’ю.

Ненасильство – вища дхарма, це положення є випробуванням сили любові. Ненасильство – це спокій, але активне ненасильство – це любов. Світ існує, рухомий любов’ю. В англійській мові є така приказка: “Хто сильний, той і має рацію”. Ще існує теорія про те, що виживає найсильніший. Обидві ці ідеї суперечать викладеному вище принципу, вони абсолютно неправильні. Якби ворожість була основною рушійною силою, світ давно був би зруйнований, а у мене не було б можливості написати цю статтю, а вам її прочитати. Ми живі завдяки любові. Усі ми – доказ цього. Обдурені сучасною західною цивілізацією,

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

93

ми забули нашу стародавню цивілізацію і поклоняємося силі зброї. Ми забули принцип ненасильства, який є суттю всіх релігій.

Доктрина війни втілює невіру в Бога. Саме через владу цієї доктрини в Європі бушує кровопролитна війна. В Індії ми також бачимо поклоніння зброї. Це видно навіть у великому творі Тулси даса1. Але з усіх книг ясно, що вищою силою є сила духу. Рама – уособлення духу, а Раван – бездушшя. Величезна фізична сила Равана– ніщо в порівнянні з силою духу Рами. Десять голів Равана – соломинка для Рами. Рама – йог: він переміг себе і свою гординю. Він “однаково безтурботний у благоденстві і нещасті”, у нього немає “ані прихильностей, ані жадності, ані сп’яніння суспільним становищем”. Це є остаточна мета сатьяґрахи. Прапор сатьяґрахи може знову майоріти в небі Індії, і наш обов’язок підняти його. Якщо ми надамо допомогу сатьяґрасі, то зможемо перемогти своїх переможців– англійців, схилити їх перед нашою величезною силою духу, що принесе користь усьому світу. Поза сумнівом, Індія не може змагатися з Англією або Європою відносно озброєння. Англійці поклоняються богу війни, і всі можуть стати носіями зброї, що вони і роблять. Сотні мільйонів людей в Індії ніколи не зможуть носити зброю. Вони ввібрали в себе релігію ненасильства.

Система варнашрами2 не може зникнути з Індії. Шлях варнашрами – це необхідний закон природи. Індія, розсудливо слідуючи йому, одержує велику користь. Навіть мусульмани й англійці в Індії до певного ступеня дотримуються цієї системи. І поза Індією люди слідують їй, навіть не усвідомлюючи цього. Поки в Індії існує інститут варнашрами, тут ніхто не може носити зброю. Вище місце в Індії займає дхарма брахманів, яка і є силою духу. Навіть озброєні воїни покоряються Брахману. Поки діє цей закон, нам не слід прагнути до рівності військових сил із Заходом. Це наша Камадхену3. Вона приносить добро і нещастя сатьяґрасі. Наприклад, Зарішчандра був сатьяґрахом, Прахлад був сатьяґрахом, Міраба був сатьяґрахом, Данієль, Сократ і ті араби, які кинулися під вогонь французької артилерії, – всі були сатьяґрахами.

Ми бачимо з цих прикладів, що сатьяґрах не боїться за своє тіло, він не повинен відрікатися від Істини; слово “поразка” не повинне знаходитися в його словнику, він не бажає розгрому свого супротивника, він не впадає в гнів, а лише співчуває супротивнику. Сатьяґрах не чекає інших, а кидається в бій, покладаючись тільки на свої власні

1Індійський поет (1532-1624), що писав на хінді.

2Коло обов’язків кожного індуса, що випливають від його приналежності до певної варни чи касти.

3Міфічна корова, що виконує усі бажання.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

94

сили. Він вірить, що, коли прийде час, інші вчинять так само. Його діяльність є його заповіддю. Сатьяґраха, немов небо, тягнеться над усіма, вона заразлива, і всі люди: дорослі і діти, чоловіки і жінки – можуть стати сатьяґрахами. Ніхто не залишиться осторонь від армії сатьяґрахів. Сатьяґрах не вдається до тиранії, він не застосовує фізичну силу, він нікого не вдарить. Кожен може звернутися до сатьяґрахи, і вона може бути застосована майже в усіх ситуаціях. Людям потрібні історичні свідоцтва на користь сатьяґрахи.

Історія переважно є віддзеркаленням військових дій. Звичайне життя відображене в ній мало, тільки незвичайні дії викликають наше здивування. Сатьяґраха використовується нами завжди, в усіх ситуаціях. Батько і син, чоловік і дружина постійно вдаються до сатьяґрахи в своїх стосунках один з одним. Коли батько сердиться і карає сина, той не хапається за зброю, а перемагає батьківський гнів слухняністю. Син відмовляється виконувати несправедливий наказ батька, але він мириться з покаранням, якому може бути підданий через свою неслухняність. Ми можемо так само звільнитися від несправедливих законів уряду, вважаючи закон несправедливим, але приймаючи покарання, яке настане за його невиконання. Ми не відчуваємо злості до уряду. Коли ми розсіємо їх побоювання і покажемо, що не бажаємо вчиняти збройних нападів на представників адміністрації і віднімати у них владу, але хочемо тільки позбавитися несправедливості, вони одночасно будуть підлеглі нашій волі. Можна запитати: чому ми називаємо який-небудь закон несправедливим? Вважаючи його таким, ми самі виконуємо функцію судді. Це так. Але в цьому світі ми завжди повинні діяти як судді самих себе. Тому сатьяґрах не пригнічує свого ворога зброєю. Якщо на його боці Істина, він переможе, а якщо його думки помилкові, він страждатиме за наслідки своєї помилки. Можна запитати, що ж тут гарного, якщо тільки одна людина протистоїть несправедливості і за це вона буде покарана і знищена, буде чахнути у в’язниці або зустріне свій неминучий кінець на шибениці. Це заперечення безсиле. Історія показує, що всі форми починалися однією людиною. Важко добитися результатів без тапасьї4. Позбавлення, які необхідно прийняти в сатьяґрасі, є тапасьєю в своїй найпростішій формі. Тільки коли тапасья буде здатна приносити плоди, ми самі досягнемо результатів. Цим підтверджується факт, що при недостатній тапасьї результати не будуть успішними. Тапасья Ісуса Христа, хоча і була безмежною, все ж таки була недостатньою для Європи. Європа не схвалила Христа. Через своє неуцтво Європа не визнала шлях життя

4Тапасья – самообмеження, аскетизм.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

95

Христа. Багато хто з Христосів повинен буде принести себе в жертву на страшний вівтар Європи, перш ніж на цей континент зглянеться провидіння.

Але Ісус буде завжди першим серед них. Він посіяв зерна, бо його воля – запорука того, що буде врожай [...]. У наші дні стало модним говорити, що суспільство не може бути організованим або діяти ненасильницьким чином. Я згоден посперечатися на цю тему. Коли в сім’ї батько ляскає неслухняного сина, той не думає про помсту. Син слухається батька не через стримуючу дію покарання, а через скривджену любов батька, яку він відчуває за цим покаранням. Це, здається, зразок, за яким повинно бути побудоване суспільство. Що справедливе для сім’ї, повинно бути справедливим і для суспільства, яке є нічим іншим, як великою сім’єю. Лише людська вигадка розділила світ на групи ворогів і друзів. Врешті-решт, саме сила любові діє навіть у гущавині битв і утримує мир [...]. Отже, я питаю вас, чи є наше ненасильство ненасильством боязких, слабких, безпорадних, полохливих? У такому разі воно не має цінності. Слабка істота від народження свята. Слабка людина зобов’язана стати святою. Але ми – солдати ненасильства, готові віддати своє життя, якщо цього зажадають обставини. Наше ненасильство не є просто політикою боязких. Але я сумніваюся в цьому. Я боюся, що ненасильство, чиєю владою ми нахваляємося, насправді – лише політика. Правильно, що до певної міри ненасильство дієве навіть у руках слабких. І в такому разі ця зброя нам стане в

нагоді. Але якщо хто-небудь використовує ненасильство з метою замаскувати свою слабкість або безпорадність– це боязкість. Така людина працює на два фронти, вона не може жити як людина, хоча і дияволом вона, звичайно, стати не може. У тисячу раз краще, коли ми вмираємо, намагаючись застосувати силу. Сміливе використовування фізичної сили набагато краще за боязкість. Врешті-решт, ми намагалися діяти як люди Це був спосіб наших предків, оскільки деякі дотримуються думки, що пращурами людської раси були тварини. Я не хочу вдаватися в полеміку про те, чи є теорія Дарвіна обґрунтованою чи ні. Як би там не було, з однієї точки зору ми всі спочатку були тваринами. І я готовий визнати, що ми еволюціонували від тварини до людського стану. Саме тому фізична сила називається тваринною. Ми народжуємося з цією силою, тому, якщо ми використовуємо її, то будемо щонайменше сміливими. Але ми народжені людськими істотами для того, щоб усвідомити Бога, який перебуває в наших серцях. У цьому головна відмінність між нами і тваринами[...]. Людина за природою ненасильницька, але вона не зобов’язана ненасильству своїм походженням. Ми усвідомлюємо своє життя як людське, коли ми бачимо

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

96

атмана, коли ми його бачимо, ми проходимо перевірку. Час нашого випробування настав. Усвідомлення Бога означає, що ми бачимо Його у всьому. Іншими словами, ми повинні навчитися бути єдиними з кожною істотою. Це привілей людини, і це відрізняє її від звіра. Це може статися, коли ми добровільно відмовляємося від застосування фізичної сили і використовуємо ненасильство, яке глибоко вкорінене в наших серцях. Ненасильство може збудити тільки справжня сила[...]. Ненасильство – дієвий принцип вищого порядку. Це – сила духу, або влада божественного всередині нас. Недосконала людина не може обійняти всю Суть, вона не може винести всієї її величі, але навіть щонайменша частинка її, діюча в нас, може творити дива. Сонце на небесах живить весь Всесвіт своїм животворящим теплом, але якщо хтось наблизиться до нього занадто близько, воно перетворить його на попіл. Так само і з божественністю. Ми стаємо подібними Богу тією мірою, в якій усвідомлюємо ненасильство, але ми ніколи не можемо стати самим Богом. Ненасильство у свої дії подібне радію. Щонайменша кількість його, упроваджена в хворобливу пухлину, діючи постійно, непомітно і цілеспрямовано, перетворює всю хвору тканину на здорову. Також і крихітні частки ненасильства, діючи тихо і непомітно, змінюють усе суспільство. Ненасильство самодостатнє. Душа продовжує існувати навіть після смерті, її суть не залежить від фізичного тіла. Так само і ненасильство, або сила духу, не вимагає фізичної допомоги для своєї дії, воно діє незалежно. Воно виходить за межі часу і простору. Отже, якщо ненасильство успішно затвердиться в одному місці, то його вплив розповсюдиться всюди. Я хочу сказати, поки в Утманзаї відбувається хоча б один розбій, наше ненасильство не є справжнім. Основний принцип, на якому базується практика ненасильства, свідчить: що приносить добро тобі, однаково приносить добро всьому Всесвіту. Усі люди однакові [...]. Подібно тому як при навчанні насильству необхідно вчитися мистецтву вбивати, так і при навчанні ненасильству необхідно вчитися мистецтву вмирати. Насильство означає не звільнення від страху, а вивчення засобів перемагати причину страху. Ненасильство, навпаки, не має причин для страху. Прихильник ненасильства повинен розвивати здібність до страждання вищого порядку для того, щоб бути вільним від страху. Він не боїться втратити свою землю, багатство і життя. Той, хто не звільниться від

5

страху, не може користуватися ахімсою. Прихильник ахімси страшиться тільки одного – Бога. Хто шукає притулок у Бога, може побачити проблиск атмана, який перевершує тіло, і в той момент, коли він

5Ахімса – ненасильство.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

97

побачить світло Вічного атмана, людина втрачає прихильність смертного тіла. Навчання ненасильству діаметрально протилежне навчанню насильству. Насильство потрібне для захисту зовнішніх речей, ненасильство – для захисту атмана, для захисту своєї честі. Ненасильство не можна вивчити, не виходячи з будинку. Воно вимагає дій. Для того, щоб перевірити себе, ми повинні вчитися не боятися небезпеки та смерті, стримувати плоть і добиватися здатності переносити всі тяготи і позбавлення. Хто тремтить або ховається в притулку, коли бачить двох людей, що б’ються, – боягуз, а не прихильник ненасильства. Прихильник ненасильства покладе своє життя, щоб запобігти цій битві. Хоробрість ненасильства у багато разів перевершує хоробрість насильства. Символ насильства – його зброя: спис, меч або гвинтівка. Бог – це щит тих, хто дотримується ненасильства. Тут представлено не курс навчання для охочих вчитися ненасильству. Але останнє легше розвивати, виходячи з принципів, які я висловив. З вищевикладеного очевидно, що між цими двома видами сміливості немає нічого спільного. Перший обмежений, другий нескінченний. Немає нічого, що перевершувало б по сміливості і силі ненасильство. Ненасильство непереможне. Немає сумнівів, що таке ненасильство досяжне. Вирішальним показником ненасильства є те, що людина думає, говорить і діє ненасильницьки навіть тоді, коли її провокують застосувати насильство. Немає жодної заслуги в тому, щоб бути ненасильницьким стосовно гарних і чесних людей. Ненасильство – наймогутніша в світі сила, здатна протистояти найбільшій спокусі. Ісус знав про зло, заподіяне “породженнями єхидни”, але він просив у Всевишнього поблажливості до них, “тому що не відали вони, що творили”. Я вважаю себе другом місіонерів. Я насолоджуюся добрими відносинами з багатьма з них. Але моя дружба ніколи не була сліпою до обмеженості моїх друзів, їх систем або методів. Помилкові поняття пристойності або страх створити про себе дивну уяву часто утримують людей від висловлення своїх думок і остаточно прибивають їх до берега лицемірства. Але якщо ненасильство в думках розвиватиметься в індивідів, у спільнотах і націях, істина повинна бути виказаною, якою б грубою і непопулярною вона не здавалася в даний момент. Просто ненасильство без думки не має великої цінності. Воно не може бути заразливим, воно завжди схоже на лицемірство. Думка є силою і життям ненасильства. Навряд чи ми знаємо, що думка – щось набагато більше, аніж дія чи слово. Коли зв’язані думка, слово і справа, останні два обмежують думку. А справа є обмеженням слова. Немає потреби говорити, що я маю на увазі живу думку, яка чекає свого втілення в мові та дії. Думки без сили є ніщо і дим[...]. Шлях миру є шляхом істини. Правда навіть

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

98

більш важлива, аніж мир. Поза сумнівом, брехня – мати насильства. Правдива людина не може довгий час залишатися насильницькою. Вона відчує в процесі свого пошуку, що поки в ній залишається легкий слід насильства, вона не знайде істину. Не існує середнього шляху між істиною і ненасильством, з одного боку, та брехнею і насильством – з іншого. Ненасильство не може ніколи бути зайвим у думці, слові та справі. Ми повинні дотримуватися ненасильства як своєї мети і домагатися прогресу в досягненні її. Досягнення свободи людиною, народом або світом повинно точно відповідати досягненням ненасильства кожного з них. Давайте звернемося до тих, хто вірить у ненасильство як в єдиний спосіб досягнення справжньої свободи, несе факел ненасильства, що сіє світло серед сьогоднішнього непрохідного мороку. Правда небагатьох зарахується, неправда мільйонів розвіється ще раніше подихом вітру.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

99

Микита Михайлович МУРАВЙОВ

(1796-1843)

Капітан Гвардійського генерального штабу, дворянин, масон. Народився у Петербурзі 9 вересня 1795 року. Одержав домашню осві-

ту. У 1812 році закінчив Московський університет і отримав чин колезького реєстратора в Департаменті Міністерства юстиції. У 1813 році був прапорщиком свити квартирмейстерської частини, згодом направлений до Польської армії, де був порученцем генерала Л. Бенігсене. Учасник зарубіжних походів російської армії у1813-1814 рр., мав нагороди (за участь у битвах біля Дрездена та Лейпцига(так звана “битва народів” 1814 року) нагороджений орденом Анни IV ступеня, а за битву біля Гамбурга– орденом Володимира IV ступеня). У 1814 році переведений до Гвардійського генерального штабу, а згодом знаходився при черговому генералові Головного штабу у Відні (до 5 квітня 1815 року). Брав участь у військових діях під час так званих “100 днів” Наполеона Бонапарта. До листопада 1815 року знаходився у Парижі. У 1816 році йому присуджено звання підпоручика. Був прикомандирований до Гвардійського корпусу, з яким знаходився у Москві з серпня 1817 до 1818 року. 30 серпня 1818 року отримав звання поручика, а 13 січня 1820 року пішов за власним бажанням у відставку. Але 1 грудня 1821 року знову повернувся на службу до Гвардійського генерального штабу, де з 22 квітня 1823 року виконував обов’язки дивізійного квартирмейстера Другої гвардійської піхотної дивізії у якості начальника штабу при великому князі Миколі Павловичу спочатку як штабс-капітана, а з 22 липня 1825 року – капітана гвардії.

З 30 січня 1817 року – член, а з 14 червня 1817 року – ритор масонської ложі “Три доброчинності”. Один з засновників “Союзу порятунку”, член “Союзу благоденства” (член Корінної ради), член Верховної думи “Північного товариства” та один з його керівників, автор програмного документа “Північного товариства” – Конституції.

Після повстання у грудні 1825 року як активний член так званого“декабристського руху” (грудень – рос. декабрь) 20 грудня 1825 року заарештований у с. Тагіно Орловської губернії, де знаходився маєток його тестя Г. Чернишова. 23 грудня 1825 року привезений до Московського генералгубернатора, а 25 грудня – доставлений до Петербурга, де був відправлений до гауптвахти. Наступного дня переведений до Четвертого бастіону Анни

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

100