Розділ іх.

АВІАЦІЙНЕ СТРАХУВАННЯ

1. Поняття та принципи страхування авіаційних ризиків.

2. Правове регулювання страхування авіаційних ризиків в Україні.

3. Страхування відповідальності експлуатантів повітряних суден за шкоду, заподіяну третім особам.

4. Страхування членів екіпажу повітряного судна та іншого авіаційного персоналу.

5. Страхування працівників замовника авіаційних робіт, осіб, пов’язаних із забезпеченням технологічного процесу під час виконання авіаційних робіт.

6. Страхування відповідальності повітряного перевізника за шкоду, заподіяну пасажирам, багажу, пошті, вантажу.

7. Страхування повітряних суден.

8. Перестрахування та співстрахування авіаційних ризиків в Україні.

9. Особливості правових основ хеджування валютних ризиків у авіаційній галузі.

1. Поняття та принципи страхування авіаційних ризиків

Страхування авіаційних ризиків – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів та доходів від розміщення коштів цих фондів. Можна виокремити наступні риси, що надають специфічності страхуванню авіаційних ризиків як правової категорії. По-перше, це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб. По-друге, це виключний вид діяльності. По-третє, хоча відносини носять обов’язковий характер, вони будуються на рівності сторін. По-четверте, випадковість настання певних подій, визначених чинним законодавством. По-п’яте, встановлення законодавцем переліку видів обов’язкового авіаційного страхування. По-шосте, відшкодування збитків здійснюється за рахунок спеціальних грошових фондів та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Авіаційне страхування є комплексним видом страхування і здійснюється на підставі особистого, майнового страхування та страхування відповідальності. Серед особистих видів страхування найбільший розвиток у світі отримало страхування екіпажу повітряного судна та пасажирів від нещасних випадків на повітряному транспорті.

Надання послуг із страхування авіаційних ризиків базується на загальних принципах страхування. До таких принципів можна віднести принцип страхового ризику. Важливою категорією страхового права є ризики – випадковості та небезпеки, захист від яких і є основою страхових правовідносин. Саме ризик визначає можливість виникнення страхових правовідносин. Так, договір страхування у якому відсутній елемент ризику є нікчемним. Ризик у страховому праві характеризується ймовірністю та випадковістю настання певної події. Складність правового трактування поняття страховий ризик поглиблюється тим, що цей термін у страхових правовідносинах застосовується на практиці дуже неоднозначно, зокрема існує приблизно біля двадцяти його трактувань. Поняття страхового ризику у якості юридичного факту призводить до необхідності встановлення цілого ряду ознак, деякі з яких знайшли своє законодавче визначення, інші висуваються та обґрунтовуються теорією страхового права та практикою правозастосування. Так, законодавчо закріплені ознаки ймовірності та випадковості настання страхового ризику. Подія, передбачена договором страхування має бути такою, настання якої можливе. Якщо настання визначених у договорі подій неможливе, то це призводить до виключення можливості існування страхових правовідносин. Момент часу, на який визначається можливість настання страхового ризику, визначається залежно від етапу реалізації страхових правовідносин. Зокрема, якщо треба визначити чи визнавати правовідносини дійсними, то можливість настання страхового ризику з’ясовується на момент укладення договору страхування. У випадку, коли потрібно вирішити питання про втрату чинності договором страхування з причини, пов’язаної із неможливістю настання страхового ризику з певного періоду часу, тоді визначальним моментом з якого договір страхування втрачає чинність є цей період часу. Крім цього, подія, передбачена договором страхуванням, має бути випадковою, тобто настання якої не повинно знаходитися у причинно-наслідковому взаємозв’язку із винуватою поведінкою учасників страхових правовідносин. При цьому безумовними підставами відмови страховика здійснити страхову виплату являються лише свідомі (навмисні) дії страхувальника, застрахованого або вигодонабувача, спрямовані на настання страхового випадку або вчинення ними злочину, що знаходиться у прямому причинному звязку із страховим випадком. Особливе значення при характеристиці страхового ризику набуває ознака невідомості моменту настання страхового випадку. Страховими ризиками можуть бути обставини, факт настання яких невідомий, тобто взагалі невідомо наступлять ці обставини чи ні, а також обставини, настання яких неминуче, але невідомий момент їх настання (наприклад, смерть страхувальника або застрахованого).

Наступний принцип вільного вибору страхувальником страховика, а страховиком – виду страхування. Цей принцип не обмежує своєї дії і у випадку обов’язкового авіаційного страхування. Його сутність полягає в тому, що навіть за умов обов’язкового авіаційного страхування, страхувальник має право вільно обирати страховика з яким буде укладено договір страхування, але цей страховик повинен мати ліцензію на проведення обов’язкового авіаційного страхування та відповідати іншим, встановленим законодавством вимогам. Страховик, у свою чергу, має право обирати чи буде він надавати послуги з обов’язкового авіаційного страхування, з яких саме видів або взагалі, чи буде він займатися іншими видами страхування, наприклад, страхуванням життя, чи майновим страхуванням.

Відповідно до принципу страхового інтересу страхувальник повинен мати законний майновий (фінансовий) інтерес до конкретного обєкта, з приводу якого укладається договір страхування. Цей принцип вказує на те, що договір страхування передбачає відшкодування конкретних збитків, які нанесені конкретній особі. Якщо страхувальник не мав законного майнового інтересу, тобто не був власником, орендарем, користувачем, наприклад, знищеного майна, тоді він не може понести збитки і, відповідно, не може виступати страхувальником. В цьому випадку договір страхування визнається недійсним або нікчемним. Судові спори, пов’язані із цим принципом виникають постійно. Наприклад, це ситуації і спори, пов’язані із інтересами банків-кредиторів, орендодавців у випадку видачі кредиту на придбання повітряного судна під його заставу або оренди повітряного судна. В цьому випадку виникає законний майновий інтерес банку щодо збереження повітряного судна, придбаного під заставу та власника (орендодавця) повітряного судна.

Сутність принципу максимальної сумлінності полягає в тому, що обидві сторони договору страхування повинні бути максимально сумлінними по відношенню один до одного, тобто страхувальник повинен надати всі фактичні дані щодо об’єкту страхування, незалежно від того витребуються вони іншою стороною чи ні. Цей принцип діє як на момент укладення договору, так і у процесі його виконання. При цьому замовчування фактів страхувальником прирівнюється до їх викривлення, а суперечки, повязані з неточністю або недбалістю страховика, як правило, трактуються на користь страхувальника. Цей принцип потребує від страхувальника виконання двох умов. Перша умова полягає в тому, що при укладенні договору страхування страхувальник повинен повідомити страховику всі обставини, пов’язані із конкретним об’єктом, що приймається на страхування. Друга умова потребує від страхувальника зберігання об’єкту страхування у стані не гіршому, ніж визначений у договорі. У відповідності з цивільним законодавством страховик, який підписав договір страхування із страхувальником на підставі відомостей, наданих страхувальником у обсязі, визначеному страховиком, не може вимагати визнання цього договору недійсним на підставі того, що наданих йому відомостей було недостатньо для прийняття адекватного рішення про укладення договору. Останнє розповсюджується також і на страхових посередників (брокерів та агентів). Страховик, у свою чергу, зобов’язаний ознайомити страхувальника з усіма умовами договору страхування, правилами страхування, а також на вимогу страхувальника й іншою неконфеденційною інформацією.

Згідно з принципом відшкодування в межах реально завданих збитків, страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого фактичного збитку, нанесеного страхувальнику, а відтак приносити йому прибуток. Страхування непрямих збитків дозволяється лише, якщо у договорі страхування це буде чітко визначено та вказані об’єктивні критерії однозначного оцінювання таких збитків.

Сутність принципу безпосередньої причини полягає в тому, що збитки страхувальника можуть бути обумовлені різними причинами. Для того, щоб страхове відшкодування підлягало сплаті, повинна існувати безпосередня причина, яка прямо призвела до виникнення збитку та яка закріплена у договорі страхування як страховий ризик, на випадок якого і провадиться страхування.

Згідно з принципом франшизи у договорі страхування визначається частина збитків у абсолютній сумі або у відсотках до страхової суми, яка в разі настання страхового випадку не підлягає відшкодуванню страховиком.

Принцип суброгації фактично означає принцип зустрічного, регресного позову, коли страховик після фактичної виплати страхового відшкодування страхувальнику або іншому бенефіціару, набуває право позову до третьої особи, винної у заподіянні шкоди страхувальнику у розмірі виплаченого ним страхового відшкодування з метою компенсації матеріальних витрат страховика за рахунок винної сторони.

Принцип взаємодії страховиків має три аспекти, а саме контрибуція, співстрахування та перестрахування. Контрибуція - це право страховика звернутися до інших страховиків, які за проданими полісами щодо одного й того ж об’єкта страхування із страховими сумами, що перевищують вартість цього об’єкта несуть відповідальність перед одним страхувальником з пропозицією розділити витрати по страховим виплатам. Цей принцип не дає можливості нечесним страхувальникам застраховувати одне майно кілька разів з метою наживи. При цьому кожен страховик сплачує свою долю страхового відшкодування пропорційно розміру страхової суми за його договором страхування. Якщо страхувальник отримав від декількох страховиків відшкодування збитків, що перевищує сумарно розмір нанесеного йому збитку, то кожен страховик може звернутися до інших страховиків, які ще не виплатили своєї частки у відшкодуванні збитків страхувальника, покрити витрати страховика по відшкодуванню збитків страхувальника у сумі, що перевищує його долю у сумісному покритті збитків страхувальника. Якщо всі страховики виплатили страхувальнику повні суми страхових відшкодувань, то вони мають право у судовому порядку вимагати від страхувальника повернення переплачених сум. Співстрахування – це страхування одного й того ж об’єкта страхування за одним договором страхування кількома страховиками, які несуть відповідальність перед страхувальником у розмірі певних часток від страхової суми. Перестрахування – це страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обовязків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика) резидента або нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно з законодавством країни, в якій він зареєстрований.

Принцип конкуренції означає, що держава гарантує створення однакових умов вільної конкуренції серед страховиків у здійсненні ними страхової діяльності.

2. Правове регулювання страхування авіаційних ризиків в Україні.

Сутність правового регулювання страхового ринку України полягає у встановленні державою певного порядку взаємодії суб’єктів цього ринку і у захисті інтересів його учасників шляхом встановлення певних правил, критеріїв і стандартів відносно надання страхових послуг.

Правове регулювання страхового ринку може здійснюватися державними органами (державно-правове регулювання) і окремими інститутами (інституційно-правове регулювання). Державне регулювання розвитку ринку страхових послуг можна розглядати в двох аспектах: по-перше, прийняття державою базових законів та нормативно-правових актів, що утворюють страхове законодавство; по-друге, здійснення спеціального нагляду за розвитком відносин страхування відповідно до інтересів субєктів страхової діяльності та загальнодержавних економічних потреб. Державний нагляд за страховою діяльністю здійснюється з метою дотримання вимог законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, в тому числі, й авіаційного страхування, запобігання неплатоспроможності страховиків та захисту інтересів страхувальників.

Страхове законодавство України формувалося за складних обставин. Так, у колишньому Радянському Союзі на протязі всієї його історії воно будувалося з урахуванням існування державної монополії на проведення страхування. Державна монополія на страхову справу була введена декретом уряду у 1918 р. і лише на початку 90-х рр. у страховому законодавстві відбулися певні зміни. Так, найбільш загальні принципи страхування були викладені у “Засадах цивільного законодавства Союзу РСР та республік”, затверджених Верховною Радою СРСР у 1991 р., де були сформульовані загальні положення, а саме визначені субєкти та обєкти страхових правовідносин, закріплено право страхової компанії на регрес, підкреслена платність страхової послуги тощо.

Розвиток страхового законодавства та страхового ринку в Україні пройшов декілька етапів:

- демонополізація страхової справи в СРСР (1988-1991 рр.). В Україні до 1988 р. страховий ринок був монополізований системою Держстраху. Починаючи з 1988 р. після прийняття Закону СРСР “Про кооперацію” виникають перші страхові кооперативи. А після прийняття у 1990 р. Радою Міністрів СРСР “Положення про акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю” та Постанови “Про заходи щодо демонополізації народного господарства” виникають перші акціонерні страхові компанії;

- формування страхового ринку (1991 –1993 рр.). До 1993 р. йшов бурхливий процес утворення комерційних, приватних та акціонерних страхових компаній, завдяки майже повній відсутності законодавчих обмежень, легкості реєстрації, мінімальних вимог до розміру статутного фонду, що призвело до страхового буму, створення фінансових пірамід, обману страхувальників. Особливістю цього періоду була універсалізація діяльності страхових компаній, велика кількість видів страхування;

- розвиток та функціонування страхового ринку України після прийняття Декрету Кабінету Міністрів України “Про страхування” у 1993 р. (1993 –1996 рр.);

- розвиток страхового ринку після прийняття Закону України “Про страхування” у 1996 р. (1996-2000 рр.);

- реформування державного нагляду за страховою діяльністю, реформування страхового ринку у звязку із прийняттям Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про страхування” у 2001 р. (починаючи з 2001 р.)

Нове страхове законодавство дало можливість здійснити заходи щодо гармонізації видів страхування до прийнятих у світі страхових традицій, а правила страхування, відповідно до яких здійснюється укладення договорів страхування, були адаптовані до нового переліку видів страхування, запровадженого у країнах ЄС із середини 80-х років.

Система законодавства щодо регулювання страхування авіаційних ризиків передбачає наявність загального законодавства, спеціального страхового законодавства та пакету підзаконних актів.

Правові норми, що регулюють страхову діяльність та містяться у джерелах страхового права можна класифікувати за ієрархічною ознакою наступним чином:

• Конституція України,

• закони України,

• міжнародні угоди, підписані від імені України і ратифіковані Верховною Радою України,

• кодифіковані нормативно-правові акти,

• постанови Верховної Ради України,

• укази та розпорядження Президента України,

• декрети, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України,

• інструкції, накази, методики міністерств, відомств, інших органів центральної виконавчої влади в тому числі й органу, що уповноважений здійснювати нагляд за страховою діяльністю, які пройшли реєстрацію в Мінюсті,

• нормативно-правові акти місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування.

Основними законодавчими актами, що регулюють авіаційне страхування в Україні є Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про страхування” від 4.10.2001 р. №2745–ІІІ¹, який в цілому регулює відносини у сфері страхування, визначає авіаційне страхування цивільної авіації як вид обов’язкового страхування і спрямований на покращення якості страхових послуг та посилення страхового захисту ________________________

¹ Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про страхування” від 4.10.2001 р. №2745–ІІІ // Урядовий кур’єр. – 2001. – 7 листопада. – С. 1-13.

майнових інтересів фізичних та юридичних осіб, Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” від 12.07.2001 р. № 2664–ІІІ¹, який встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі, Закон України “Про Державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації” від 20 лютого 2003 р. № 545-ІV². Основними міжнародними угодами, ратифікованими Верховною Радою України, у яких регулюються питання страхування авіаційних ризиків є Варшавська конвенція 1929 р. (із змінами та доповненнями), Римська конвенція 1953 р. (із змінами та доповненнями) та ін. Серед кодифікованих нормативно-правових актів можна назвати Цивільний³, Господарський 4, Повітряний 5 кодекси України, у яких закріплено основні засади страхової діяльності та авіаційного страхування. Указом Президента України “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” від 15 грудня 1999 р. №1573/996 ліквідовано Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю, ­­­­­­­­­­а його функції, завдання, права та обовязки покладено на Міністерство фінансів України, а саме Департамент небанківських фінансових установ та ринків, а згодом на Державну комісію з регулювання ринків фінансових ____________________

¹ Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” від 12.07.2001 р. № 2664–ІІІ

² Закон України “Про Державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації” від 20 лютого 2003 р. № 545-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 17. – Ст. 140.

³ Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-ІV: Офіц. текст. – К.: Вид-во “Право”, 2003.

4 Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-ІV // Голос України. – 2003. – № 49-50.

5 Повітряний кодекс України: Офіц. видання. Міністерство юстиції України. – К.: Форум, 2006.

6 Указ Президента України “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” від 15 грудня 1999 р. №1573/99 // Офіційний вісник України. – 1999. - № 50. – Ст. 2435.

послуг. Основними постановами Кабінету Міністрів України у сфері авіаційного страхування є постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку і правил проведення обов’язкового авіаційного страхування цивільної авіації” від 12 жовтня 2002 р. № 1535¹, “Про страховий фонд безпеки авіації” від 17 серпня 1998 р. № 1272², “Про затвердження Порядку та вимог щодо здійснення перестрахування у страховика (перестраховика) нерезидента” від 4 лютого 2004 р. № 124³ та ін. Інші нормативно-правові акти, прийняті органами державної влади у межах їх компетенції, регулюють конкретні, окремі питання страхової діяльності та авіаційного страхування, наприклад, наказ Міністерства транспорту України “Про затвердження Інструкції про порядок реєстрації у Державній авіаційній адміністрації України страховиків (перестраховиків), які здійснюють обов’язкове авіаційне страхування” від 29 грудня 1998 р. № 5504, постанова Правління Національного банку України “Про внесення змін до Положення про застосування іноземної валюти в страховій діяльності” від 10.12.2004 р. № 623 5, розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових _________________

¹ Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку і правил проведення обов’язкового авіаційного страхування цивільної авіації” від 12 жовтня 2002 р. № 1535 // Офіційний вісник України. – 2002. - № 42. – Ст. 1943.

² Постанова Кабінету Міністрів України “Про страховий фонд безпеки авіації” від 17 серпня 1998 р. № 1272 // Офіційний вісник України. – 1998. - № 33. – Ст. 1227.

³ Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку та вимог щодо здійснення перестрахування у страховика (перестраховика) нерезидента” від 4 лютого 2004 р. № 124 //

4 Наказ Міністерства транспорту України “Про затвердження Інструкції про порядок реєстрації у Державній авіаційній адміністрації України страховиків (перестраховиків), які здійснюють обов’язкове авіаційне страхування” від 29 грудня 1998 р. № 550 // Офіційний вісник України. – 1999. - № 3. – С. 120.

5 Постанова Правління Національного банку України “Про внесення змін до Положення про застосування іноземної валюти в страховій діяльності” від 10.12.2004 р. № 623 //

послуг України “Про затвердження Ліцензійних умов провадження страхової діяльності” від 28 серпня 2003 р. № 40¹ тощо.

Таким чином, державно-правове регулювання діяльності із страхування авіаційних ризиків в Україні здійснюється органами законодавчої, виконавчої та судової влади. Насамперед, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, спеціальним державним органом з питань нагляду за страховою діяльністю - Міністерством фінансів України, а саме Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг у його складі. Також свій державно-правовий вплив здійснюють: Національний банк України, який здійснює кредитно-розрахункове, валютне регулювання операцій з авіаційного страхування; Державна податкова адміністрація Україна, яка здійснює податкове регулювання діяльності страхових компаній, що надають послуги з авіаційного страхування; Антимонопольний комітет України провадить антидемпінгову та антимонопольну політику у сфері страхування; Державна комісія з регулювання ринків цінних паперів регулює випуск та обіг цінних паперів, емітентами яких є страхові компанії, що надають послуги з авіаційного страхування; Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва здійснює регулювання підприємницької діяльності страхових компаній; Державна авіаційна адміністрація України реєструє страховиків (перестраховиків), що надають послуги з авіаційного страхування, а також спільно з Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг регулює ринок послуг з авіаційного страхування та здійснює контроль цієї діяльності; Господарські суди розглядають справи щодо спорів, які виникають в зв’язку із страховими правовідносинами та ін.

_________________

¹ Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України “Про затвердження Ліцензійних умов провадження страхової діяльності” від 28 серпня 2003 р. № 40 // Офіційний вісник України. – 2003. - № 38. – Ст. 2047.

Інституційно-правове регулювання на страховому ринку здійснюється інститутами-регуляторами, які утворені або можуть бути утворені згідно ст. 13 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про страхування”¹ (Лігою страхових організацій України, Асоціацією професійних страхових посередників України, Авіаційним страховим бюро) як в середині самих інститутів, так і у межах взаємодії між цими інститутами та іншими учасниками ринку з авіаційного страхування, а також у межах співробітництва з державними органами України, міжнародними страховими організаціями.

Страхування відповідальності експлуатантів повітряних суден за шкоду, заподіянутретім особам.

В Україні встановлений обов’язковий порядок страхування відповідальності експлуатантів повітряних суден за шкоду, заподіяну третім особам на підставі Повітряного кодексу України², Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про страхування”¹ та постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження порядку і правил проведення обов’язкового авіаційного страхування цивільної авіації” від 12 жовтня 2002 р. № 1535³ з метою забезпечення захисту інтересів третіх осіб. Вимоги щодо обов’язкового страхування відповідальності експлуатантів повітряних суден за шкоду, заподіяну третім особам поширюються на українських експлуатантів повітряних суден та іноземних експлуатантів повітряних суден під час виконання ними польотів у повітряному просторі України. Таким _________________

¹ Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про страхування” від 4.10.2001 р. №2745–ІІІ // Урядовий кур’єр. – 2001. – 7 листопада. – С. 1-13.

² Повітряний кодекс України: Офіц. видання. Міністерство юстиції України. – К.: Форум, 2006.

³ Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження порядку і правил проведення обов’язкового авіаційного страхування цивільної авіації” від 12 жовтня 2002 р. № 1535 // Офіційний вісник України. – 2002. - № 42. – Ст. 1943.

чином, укладення договору страхування відповідальності експлуатантів повітряних суден за шкоду, заподіяну третім особам є обов’язковим для експлуатантів повітряних суден, а наявність на борту повітряного судна страхового поліса (сертифіката), що підтверджує факт укладення договору страхування та належить до бортової документації повітряного судна є також обов’язковою. Згідно з цією постановою страховиками є юридичні особи виключно резиденти України, які отримали в установленому порядку ліцензії на проведення обов’язкового авіаційного страхування відповідальності експлуатанта повітряного судна за шкоду, заподіяну третім особам, зареєстровані в уповноваженому органі виконавчої влади в галузі цивільної авіації і які можуть бути членами Авіаційного страхового бюро. Слід відзначити, що Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про страхування” містить диспозитивну норму щодо членства страховиків, які здійснюють авіаційне страхування у Авіаційному страховому бюро. Водночас у частині 2 ст. 103 Повітряного кодексу України передбачено, що обов’язкове страхування здійснюється страховиками, які визнані такими відповідно до законодавства України, одержали в установленому порядку ліцензії на здійснення цього виду страхування і є членами Авіаційного страхового бюро, тобто ця правова норма має імперативний характер. Крім цього, частиною 3 ст. 103 Повітряного кодексу України визначено, що Авіаційне страхове бюро здійснює координацію діяльності страховиків у галузі страхування авіаційних ризиків та представляє їх інтереси у міжнародних об’єднаннях страховиків, а його утворення і державна реєстрація здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Для усунення правової колізії, яка виникла після прийняття Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про страхування”, було скасовано постанову Кабінету Міністрів України “Про затвердження положення про Авіаційне страхове бюро”¹, яка містила імперативну норму щодо членства страховиків у Авіаційному страховому бюро, але аналогічна імперативна норма продовжує діяти згідно з Повітряним кодексом України. На нашу думку, необхідно провести відповідні консультації із залученням науковців, правників та фахівців страхового ринку для розробки відповідних правових норм до проекту нового Повітряного кодексу України та інших документів з метою усунення колізій і суперечностей у діючих нормативно-правових актах, введення ситуації в правове поле та визначення правового статусу Авіаційного страхового бюро.

Страхувальниками виступають українські та іноземні експлуатанти повітряних суден, які експлуатують повітряні судна на законних підставах.

Третіми особами вважаються фізичні і юридичні особи (їх майно), які не пов’язані із страхувальником договірними зобов’язаннями (в тому числі договором на перевезення) та які не є працівниками страхувальника або не діють за його дорученням.

Об’єктом страхування є майнові інтереси страхувальника, які виникають унаслідок зобов’язання відшкодувати у встановленому законодавством порядку збитки третім особам, заподіяні під час експлуатації повітряного судна.

Страховим випадком вважається авіаційна подія за участю повітряного судна страхувальника, внаслідок якої настає його цивільна відповідальність за шкоду, заподіяну життю і здоров’ю фізичних осіб та майну фізичних і юридичних осіб.

Страхова сума встановлюється окремо для міжнародних польотів та для польотів, що виконуються у межах України залежно від максимальної злітної маси повітряного судна і може бути у розмірі від 100 000 гривень до 150 000 000 гривень. У першому випадку страхова сума встановлюється у межах, передбачених міжнародними угодами або законодавством країн на території яких виконуються польоти повітряного судна (у тому числі для військових та пов’язаних з ними ризиків), уніфікованими умовами _________________

¹ Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження положення про Авіаційне страхове бюро” від 27 квітня 1998 р. № 561 // Офіційний вісник України. – 1998. - № 17. – Ст. 625.

об’єднання лондонських страховиків або іншими умовами, що застосовуються у міжнародній практиці, що відповідно ставить вітчизняних третіх осіб у гірше, менш захищене становище порівняно із третіми особами у іноземних країнах.

Розмір максимального страхового тарифу на один рік не повинен перевищувати одного відсотка страхової суми, визначеної договором страхування.

У разі настання страхового випадку страхувальник зобов’язаний протягом двох робочих днів після повідомлення його про настання страхового випадку письмово повідомити про такий випадок страховика. Після цього у найкоротші терміни страхувальник зобов’язаний надати страховику заяву про виплату страхового відшкодування, оригінали або нотаріально засвідчені копії: страхового полісу; розрахункового документу, що підтверджує внесення страхових платежів (банківських або інших квитанцій); письмових претензій третіх осіб або їх спадкоємців; документів, що підтверджують розмір збитків; документів реєстрації події з повітряним судном.

Страховик після отримання необхідних повідомлень та заяви страхувальника про настання страхового випадку та виплату страхового відшкодування може проводити розслідування страхового випадку самостійно або за допомогою аварійного комісару. Термін такого розслідування не повинен перевищувати 30 діб після отримання заяви страхувальника про виплату страхового відшкодування, якщо обставини розслідування потребують надання додаткової інформації державними органами та іншими підприємствами, установами, організаціями, страховик може продовжити термін розслідування ще на 60 діб. Після закінчення розслідування страхового випадку страховик має право відмовити страхувальнику у виплаті страхового відшкодування, надіславши останньому обґрунтоване письмове повідомлення про відмову у виплаті страхового відшкодування протягом 15 діб. Підставами відмови страховика у виплаті страхового відшкодування страхувальнику можуть бути:

вчинення страхувальником або особою, на користь якої укладено договір страхування, навмисних дій, спрямованих на настання страхового випадку;

надання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про об’єкт страхування або про факт настання страхового випадку;

несвоєчасного повідомлення страхувальником страховика про настання страхового випадку без поважних причин або перешкоджання страховикові у визначенні обставин, характеру та розміру збитків;

інші підстави, що не суперечать законодавству України і передбачені договором страхування.

Першою спробою встановити єдиний режим відповідальності іноземних експлуатантів повітряних суден перед третіми особами на поверхні була Конвенція, підписана у Римі 29 травня 1933 р. Відповідно до ст. 12 цієї конвенції відповідальність експлуатанта будь-якого повітряного судна однієї держави-учасниці для здійснення польотів над територією іншої держави-учасниці мала бути застрахована на випадок нанесення шкоди у встановлених розмірах. Конвенція не була популярною серед держав світу внаслідок необмеженої відповідальності експлуатанта, котра наступала у випадку нанесення шкоди, коли експлуатантом не був укладений договір страхування або інші гарантії не були надані, а це підривало основний принцип конвенції, тобто обмеження відповідальності експлуатанта.

У 1952 році була прийнята нова Римська конвенція, що на думку держав-членів ІКАО більш відповідало основним протилежним принципам, закладеним у мету цієї конвенції, а саме принцип забезпечення інтересів третіх осіб та принцип обмеження відповідальності експлуатанта. Римська конвенція 1952 р. застосовується у випадку, коли повітряне судно зареєстровано не у державі, в якій нанесена шкода. Також положення Римської конвенції і Монреальського протоколу 1978 р. застосовуються тільки відносно шкоди, заподіяної на поверхні повітряним судном у польоті. При цьому період польоту визначається як період часу з моменту включення двигунів для дійсного зльоту до моменту закінчення пробігу при посадці. Норми Римської конвенції не застосовуються у випадку нанесення шкоди іншому повітряному судну у польоті, а також особам та майну на його борту, а також до державних повітряних суден.

Норми, що містяться у главі 3 Римської конвенції 1952 р., хоча й мають здебільшого диспозитивний характер, однак надають державам право вимагати від іноземних експлуатантів проведення обов’язкового страхування. Цим правом скористувалася також і Україна, закріпивши положення про обов’язкове авіаційне страхування нормами, що містяться у Повітряному кодексі України та Законі України “Про внесення змін до Закону України “Про страхування”. Таким чином підставою виникнення страхових правовідносин може бути не тільки факт добровільного укладення договору страхування, але й односторонній вольовий акт держави прольоту і в цьому випадку страхові зобов’язання виникають спочатку ex lege, а потім ex contractu.

Згідно з Римською конвенцією 1952 р. обов’язок експлуатанта укласти договір страхування може бути замінено однією з наступних видів гарантій: внеску до депозиту відповідної установи держави реєстрації повітряного судна;

банківської гарантії банку країни реєстрації повітряного судна;

гарантії, наданої країною реєстрації повітряного судна за умови відмови від імунітету.

Відповідно до ст. 17 цієї конвенції гарантія вважається достатньою, якщо вона покриває максимальну суму відшкодування, яка може бути стягнута з експлуатанта згідно з умовами конвенції.

Деякі правники вважали положення Римської конвенції 1952 р. недосконалими, що викликають труднощі у застосуванні, тому на 22 сесії Юридичного комітету ІКАО, що проходила 19 жовтня-12 листопада 1976 р. у Монреалі був прийнятий Протокол про поправки до конвенції, який вніс ясність у деякі питання. Зокрема, вказуючи на застосування його положень незалежно від місця реєстрації повітряного судна, якщо основне місце діяльності експлуатанта або його постійне місцезнаходження, розташоване у іншій державі, було збільшено розмір відповідальності іноземного експлуатанта повітряного судна та вид валюти, у якій розраховувався цей розмір.

Страхування членів екіпажу повітряного судна та іншого авіаційного персоналу

Страхування від нещасних випадків на повітряному транспорті може здійснюватися членами екіпажу повітряного судна самостійно або (від їхнього імені) повітряно-транспортним підприємством на індивідуальній або груповій основі. Об’єктами страхування виступають майнові інтереси, пов’язані з життям та здоровям членів екіпажу. Страхове покриття охоплює лише ті випадки, які трапилися на борту повітряного судна у польоті або на стоянці або під час операцій з посадки та висадки і звичайно знаходяться у причинно-наслідковому звязку з експлуатацією повітряного судна. Розмір страхової суми може встановлюватися або законом або договором (за згодою сторін). Виплата страхової суми провадиться, як правило, незалежно від виплат по соціальному страхуванню та сум з відшкодування шкоди.

У даний час обов’язковий порядок страхування екіпажу повітряного судна діє у багатьох країнах світу, в тому числі й в Україні. Цей порядок може встановлюватися на підставі норм, що містяться у загальних законах про страхування від нещасних випадків на виробництві, у спеціальних нормативно-правових актах, у положеннях колективних договорів, що регулюють трудові відносини між авіапідприємством та його працівниками. Крім цього існує додаткове страхування пілотів на випадок повної або часткової втрати професійної працездатності та позбавлення медичного свідоцтва про здатність працювати у цивільній авіації.

Відповідно до українського страхового законодавства страхувальниками за цим видом виступають експлуатанти повітряних суден, застрахованими особами є члени екіпажу повітряного судна та інший авіаційний персонал, чиї прізвища, імена, по-батькові вносяться або безпосередньо до страхового поліса, або у додаток до нього, який є його невід’ємною частиною. Об’єктом страхування є майнові інтереси, що не суперечать законодавству і пов’язані з життям та здоров’ям членів екіпажу повітряного судна та іншого авіаційного персоналу.

Страховим випадком вважається подія, внаслідок якої заподіяна шкода життю та здоров’ю членів екіпажу повітряного судна та іншого авіаційного персоналу під час виконання ними службових обов’язків. При цьому як страхову подію розглядають смерть, інвалідність, тимчасову втрату працездатності членами екіпажу повітряного судна або іншим авіаційним персоналом. Період часу, який розглядається як виконання ними службових обов’язків і на який розповсюджується дія договору страхування встановлений як період з початку передпольотної підготовки до закінчення післяполітних робіт.

Страхова сума не повинна бути меншою ніж 100 000 гривень за кожну застраховану особу, розмір максимального страхового тарифу на один рік не повинен перевищувати двох відсотків від страхової суми.

У разі настання страхового випадку страхувальник зобов’язаний протягом двох робочих днів після повідомлення його про настання страхового випадку письмово повідомити про такий випадок страховика. Після цього у найкоротші терміни страхувальник зобов’язаний надати страховику заяву про страхову виплату, оригінали або нотаріально засвідчені копії: страхового полісу; розрахункового документу, що підтверджує внесення страхових платежів (банківських або інших квитанцій); сертифікату льотної придатності; листка непрацездатності або довідки спеціалізованої медичної установи про встановлення інвалідності; свідоцтва про смерть застрахованої особи та документів про правонаступництво для спадкоємців (у разі загибелі чи смерті застрахованої особи).

Страховик після отримання необхідних повідомлень та заяви страхувальника про настання страхового випадку та виплату страхового відшкодування може проводити розслідування страхового випадку самостійно або за допомогою аварійного комісару. Термін такого розслідування не повинен перевищувати 30 діб після отримання заяви страхувальника про виплату страхового відшкодування, якщо обставини розслідування потребують надання додаткової інформації державними органами та іншими підприємствами, установами, організаціями, страховик може продовжити термін розслідування ще на 60 діб. У разі встановлення факту настання страхового випадку за договором страхування страховик не пізніше ніж через 10 днів після отримання необхідних документів виплачує:

У разі загибелі або смерті застрахованої особи – спадкоємцям загиблого – 100 відсотків страхової суми;

У разі встановлення застрахованій особі інвалідності І групи – 100 відсотків, ІІ групи – 80 відсотків, ІІІ групи – 60 відсотків страхової суми;

У разі тимчасової втрати працездатності застрахованою особою за кожну добу – 0,2 відсотка, але не більше 50 відсотків страхової суми.

Після закінчення розслідування страхового випадку страховик має право відмовити страхувальнику у виплаті страхового відшкодування, надіславши останньому обґрунтоване письмове повідомлення про відмову у виплаті страхового відшкодування протягом 15 діб. Підставами відмови страховика у виплаті страхового відшкодування страхувальнику можуть бути:

вчинення страхувальником або особою, на користь якої укладено договір страхування, навмисних дій, спрямованих на настання страхового випадку;

надання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про об’єкт страхування або про факт настання страхового випадку;

несвоєчасного повідомлення страхувальником страховика про настання страхового випадку без поважних причин або перешкоджання страховикові у визначенні обставин, характеру та розміру збитків;

інші підстави, що не суперечать законодавству України і передбачені договором страхування.

Правові питання щодо страхування членів екіпажу повітряного судна на міжнародному рівні до теперішнього часу повністю не вирішені, хоча раніше деякі міжнародні організації розглядали це питання та навіть були розроблені проекти відповідних міжнародних угод, повної згоди досягнуто не було і вони залишилися тільки проектами. Так, ІКАО сумісно з МОТ був розроблений у 1939 р. проект конвенції про льотний персонал, у якому передбачалося, що держави повинні вимагати від повітряно-транспортних підприємств страхування льотного персоналу /ст. 6/, однак у рамках ІКАО ця проблема більше не обговорювалася і проект залишився не прийнятим.