21. Зайнятість - це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі.

Державні гарантії права на вибір професії та виду діяльності

Держава гарантує працездатному населенню у працездатному віці в Україні:

а) добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності;

б) захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи;

в) безплатне сприяння у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб, всіма доступними засобами, включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку;

г) компенсацію матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість;

д) виплату вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством;

е) безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою матеріальної допомоги;

є) виплату безробітним в установленому порядку допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги членам сім'ї, які перебувають на їх утриманні, та інших видів допомоги;

ж) включення періоду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю до стажу роботи, а також до безперервного трудового стажу;

з) надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам - випускникам державних навчальних закладів держави, раніше заявлених підприємствами, установами, організаціями.

22. Соц-труд вiдносини – це комплекс взаeмовiдносин мiж iхнiми сторонами – найманими працiвниками та роботодавцями, суб'eктами i органами сторiн за участi держави (органiв законодавчоi та виконавчоi влади) i мiсцевого самоврядування, що пов'язанi з наймом, використанням, вiдтворенням робочоi сили та спрямованi на забезпечення високого рiвня життя особистостi, колективiв та суспiльства в цiлому. Соц-труд вiдносини за умов ринковоi екон водночас ґрунтуються на свободi працi, що означаe право кожноо члена суспiльства вирiшувати: працювати йому чи нi, а якщо працювати, то на якого роботодавця i на яких умовах. Важлива риса соц-труд вiдносин за умов ринк економiки – iх функцiонування на конкурентних засадах. Конкурують мiж собою як найманi працiвники, що надають послуги робочоi сили на умовах, визначених трудовим договором, так i покупцi робочоi сили – роботодавцi.

Сторони соцiально-трудових відносин. Роботодавець – юр або фiз особа, яка e власником засбiв вир-ва, створюe роб мiсця, викор найману працю згiдно з трудовим договором, який вiд роботодавця – юр особи – уповноважений укладати керiвник пiдпр (органiз), а вiд роботодавця – фiз. особи – безпосередньо зазначена особа. Найманий працiвник – фiз. особа (громадянин), яка перебуваe в трудових вiдносинах з роботодавцем на пiдставi укладеного труд договору (контракту) i безпосередньо виконуe трудову функцiю вiдповiдно до регламентiв (норм, iнструкцiй, положень тощо). Держава як сторона соц-труд вiдносин може виступати в ролi власника (роботодавцi), посередника, арбiтра, координатора, гаранта прав i свобод та в iнших ролях.Суб'eкти соц-труд вiдносин – це юр або фiз. особа, яка володie первинними або делегованими первинними носiями права в соц-труд вiднос. Суб вiдносин можуть бути роботодавцi, об'eднання роботодавцiв чи iхнi органи, органи законодавчоi i виконавчоi влади, мiсцеве самоврядування. Видiляють чотири групи суб'eктiв соц-труд вiдносин:- первиннi носii прав та iнтересiв (найманi працiвники, роботодавцi, держава, мiсцеве самоврядування);- представницькi органiзацii та iх органи – носii делегованих повноважень (об'eднання роботодавцiв, проф. Спiлки, органи влади й управлiння);- органи, через якi реалiзуeться соц дiалог (Нац рада соц партнерства, iншi постiйнi або тимчасовi органи в галузях, регiонах, на пiдр);- органи, покликанi мiнiмiзувати наслiдки можливих конфлiктiв, запобiгати загострення соц-труд вiдносин (примирнi, посередницькi структури, незалежнi експерти, арбiтри тощо), а також навчальнi, iнформац, консультативнi та iншi формування.

23. Соц.-тр. вiдносини-це об’eктивно iснуючi взаeмозалежнiсть i взаeмодiя суб’eктiв цих вiдносин в процесi працi i нацiленi на регулювання якостi трудового життя. Основними принципами СТВ e: 1) Солiдарнiсть, що передбачаe спiльну вiдповiдальнiсть людини, яка грунтуeться на особистiй вiдповiдальностi i згодi, одностайностi i спiльностi iнтересiв. 2) Патерналiзм – переважаюча роль держави в СТВ або практично повна регламентацiя держави. Патерналiзм може сформуватися i на рiвнi пiдприeмства. 3) Субсидiальнiсть, що направлена на збереження бажання людини щодо самовiдповiдальностi i самореалiзацii, i покликаний запобiганню перенесення вiдповiдальностi на суспiльство (самозахист). 4) Партнерство, яке являe собою такий тип i систему вiдносин мiж роботодавцями i працiвниками, за якого в межах соцiального миру забезпечуeться узгодження iхнiх СТВ. 5) Конфлiкт – це граничний випадок загостення протирiч в трудових вiдносинах, зiткнення суб’eктiв взаeмодii.. 6) Дискримiнацiя являe собою довiльне обмеження прав суб’eктiв СТВ, перешкоджаe доступу iм до рiвних можливостей на ринку працi.Типи соціально-трудових відносин характеризують етичні, психологічні та правові форми взаємовідносин у процесі трудової діяльності. Важливу роль у формуванні типів соціально-трудових відносин відіграє пріоритетність конкретних принципів, їх комбінація у процесі вирішення проблем.

24. Соціальне партнерство – це система колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соціального партнерства, у ході реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів. Функцiонування системи соцiального партнерства здiйснюeться на тристороннiй спiвпрацi пiдприeмцiв (роботодавцiв), найманих працiвникiв та органiв державноi влади. Мета соцiального партнерства полягаe в прагненнi держави, роботодавцiв i найманих працiвникiв досягти загального блага в суспiльствi шляхом пiдвищення продуктивностi працi, розвитку науково-технiчного прогресу, збiльшення валового нацiонального продукту, пiдвищення рiвня життя населення. Соцiальне партнерство ґрунтуeться на демократичних засадах: свободи, плюралiзму, бажаннi сторiн досягти взаeморозумiння в прийняттi спiльних рiшень, наданнi можливостей брати участь в управлiннi виробництвом i розподiлi створеного продукту. Держава забезпечуe правове регулювання взаeмовiдносин мiж партнерами, встановлюe i контролюe дотримання мiнiмальних норм i гарантiй у сферi працi i соцiально-трудових вiдносин (умови оплати працi, вiдпочинку, соцiального захисту населення тощо).

Пiдприємцi (роботодавцi), захищаючи своi iнтереси i права як власникiв засобiв виробництва, в соцiальному партнерствi вбачають можливiсть проведення погодженоi

технiчноi й економiчноi полiтики без рiзких потрясiнь i руйнiвних конфлiктiв.Пiдприeмцi несуть основну вiдповiдальнiсть за результати господарювання, забезпечення належних умов працi i розмiрiв ii оплати та фiнансового забезпечення соцiального захисту працiвникiв.

25. Соціальне партнерство – це система колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соціального партнерства, у ході реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів. Соцiальне партнерство мiж сторонами соцiально-трудових вiдносин, iхнiми суб'eктами та органами маe здiйснюватись у формах:- спiльних консультацiй;- колективних переговорiв та укладання договорiв i угод;- погодження на вищому (нацiональному) рiвнi полiтики доходiв i соцiально-економiчноi полiтики в цiлому, включаючи основнi критерii та показники соцiальноi справедливостi, заходи щодо захисту нацiонального ринку працi в умовах глобалiзацii економіки; - спiльного розв'язання колективних трудових спорiв (конфлiктiв), запобiгання iм, органiзацii примирних та арбiтражних процедур; - участi найманих працiвникiв в управлiннi виробництвом;- участi представникiв сторiн у роботi органiв соцiального партнерства;- спiльного управлiння представниками сторiн фондами соцiального страхування;- участi найманих працiвникiв у розподiлi прибутку, доходiв на умовах, що визначенi колективним договором;- розгляду претензiй та розбiжностей, що виникають мiж сторонами соцiального партнерства вiдповiдного рiвня i залагодження конфлiктiв шляхом компромiсiв, спiвробiтництва, узгодження позицiй;- обмiну необхiдною iнформацieю;- контролю за виконанням спiльних домовленостей.Основними принципами соціального партнерства в Україні мають бути:· законність;· повноважність та рівноправність сторін та їх представників;· сприяння держави розвиткові соціально-трудового партнерства на демократичних засадах;· свобода вибору та обговорення питань, які входять у сферу соціально-трудового партнерства;· добровільність і реальність зобов'язань, які беруть на себе сторони;· обов'язковість виконання досягнутих домовленостей;· відповідальність за виконання прийнятих зобов'язань.

26. Соціальне партнерство – це система колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соціального партнерства, у ході реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів. Система соцiального партнерства об'eднуe можливостi держави, пiдприeмцiв i профспiлок для досягнення соцiального миру, сприяe створенню належних умов для економiчного розвитку краiни, позитивно впливаe на формування i використання трудових ресурсiв. Здiйснення цього вiдбуваeться шляхом розроблення i реалiзацii узгоджених економiчних i соцiальних програм, забезпечення певних гарантiй щодо оплати працi, робочого часу i вiдпочинку; регулювання ринку працi i створення необхiдних умов для пiдвищення ефективностi зайнятостi населення; забезпечення на виробничому рiвнi згiдно з угодами i договорами належних умов для ефективного використання трудового потенцiалу. Договiрне регулювання оплати працi найманих працiвникiв в Украiнi здiйснюeться на основi системи тарифних угод на всiх рiвнях управлiння, якi досягаються в результатi колективних переговорiв. Переговори ведуться й угоди укладаються на державному, мiжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рiвнях. Договiрне регулювання оплати працi працiвникiв пiдприeмств, що розташованi на територii Республiки Крим (крiм пiдприeмств, що e загальнодержавною власнiстю, i тих, якi e комунальною власнiстю), може здiйснюватися на основi тарифних угод, якi укладаються на територiальному (мiсто, адмiнiстративний район) i комунальному рiвнях (реґiональна тарифна угода).

28. Органiзацiя працi— це спосiб поeднання безпосереднiх виробникiв iз засобами виробництва з метою створення сприятливих умов для одержання високих кiнцевих соцiально-економiчних результатiв. Органiзацiя працi e об'eктивною необхiднiстю i невiд'eмною скла­довою трудовоi дiяльностi людини. Вона маe сприяти вдосконален­ню всiх процесiв працi, виробничих структур для досягнення най­вищоi ефективностi суспiльного виробництва. В умовах ринковоi економiки на всiх рiвнях управлiння можна видiлити економiчнi та соцiально-психологiчнi завдання щодо по­лiпшення органiзацii працi.

Економiчнi завдання передбачають досягнення максимальноi еко­номii живоi та уречевленоi працi, пiдвищення продуктивностi, зни­ження витрат у процесi виробництва продукцii i надання послуг на­лежноi якостi. Соцiально-психологiчнi завдання передбачають створення таких умов працi, якi б забезпечували високий рiвень працездатностi зай­нятих у виробництвi. Крiм того, працiвники мають одержувати за­доволення вiд роботи, яку виконують. Важливим завданням у поліпшенні організації праці є встановлення оптимального режиму праці та відпочинку протягом робочого часу, оскільки робочий час є загальною мірою кількості праці.

29. Процес поділу праці на підприємстві, який доцільно враховувати при нормуванні праці, – це відокремлення різних видів трудової діяльності від загального цілого та закріплення їх за певними групами людей. Найбільшого поширення набули такі основні види поділу праці: Технологічний поділ праці передбачає поділ виробничого процесу за однорідними видами робіт, фазами і циклами виробництва. Поопераційний поділ праці означає закріплення за працівниками окремих операцій при виготовленні виробу для скорочення виробничого циклу. Функціональний поділ праці відбувається між різними категоріями працівників, які входять до складу персоналу (робітники, керівники, фахівці і службовці), а також між основними і допоміжними робітниками. Професійний поділ праці відбувається між групами робітників за ознакою технологічної однорідності виконуваних ними робіт і залежить від знарядь і предметів праці, технології виробництва (машиністи устаткування, технологи, слюсарі, кравці ті ін.). Кваліфікаційний поділ праці зумовлюється різним ступенем складності виконуваних робіт і полягає у відокремленні складних робіт від простих. Водночас враховується технологічна складність виготовлення продукції, складність функцій з підготовки і здійснення трудових процесів, а також контролю за якістю продукції.

Кооперування праці — це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, цехів, служб у процесі праці для досягнення певного виробничого ефекту. Кооперування праці зумовлене спеціалізацією виробництва, рівнем технічної досконалості устаткування, виробничих процесів, формою організації праці, технологічною та організаційною структурами підприємства. Ефективність кооперації полягає в забезпеченні найраціональнішого використання робочої сили і засобів праці, безперервності виробничих процесів, ритмічного виконання робіт, підвищення продуктивності праці, а також у встановленні раціональних соціально-трудових взаємовідносин між учасниками виробництва, та узгодженні їхніх інтересів і цілей виробництва.

Розрізняють такі взаємозв'язані форми кооперування праці:- всередині суспільства, коли обмін діяльністю і продуктом праці здійснюється між галузями економіки;- всередині галузі, що передбачає обмін продуктами праці або спільну участь низки підприємств у виробництві певної продукції;- всередині підприємства. Здійснюється між цехами, дільницями, окремими виконавцями залежно від конкретних виробничих умов (тип виробництва, особливості техніки і технології та ін).

Поділ та кооперування праці завжди взаємопов’язані, оскільки без узгодженої праці людей, зайнятих на різних робочих місцях та виробничих ланках підприємства, неможливо забезпечити безперервність виробничого процесу в цілому. Тому і виникають конкретні форми кооперування праці: технологічне, предметне, організаційне кооперування праці. Серед колективних форм організації праці провідне місце посідають групові форми організації праці, зокрема, виробничі бригади.

30. Робоче мiсце — це зона трудовоi дiяльностi робiтника, або групи робiтникiв, оснащена всiм необхiдним для успiшного здiйснення роботи. Водночас це первинна ланка виробничоi структури пiдприeмства, яка може функцiонувати вiдносно самостiйно. Органiзацiя робочого мiсця — це система заходiв щодо його планування, оснащення засобами i предметами працi, розмiщення в певному порядку, обслуговування й атестацii.

Планування робочого мiсця передбачаe рацiональне розмiщення у просторi матерiальних елементiв виробництва, зокрема устаткування, технологiчного та органiзацiйного оснащення, а також робiтника. Робоче мiсце маe робочу, основну i допомiжну зони. В основнiй зонi, яка обмежена досяжнiстю рук людини в горизонтальнiй i вертикальнiй площинах, розмiщуються засоби працi, що постiйно використовуються в роботi. У допомiжнiй зонi розмiщуються предмети, котрi застосовуються рiдко. Велике значення маe рацiональне технологiчне й органiзацiйне оснащення робочих мiсць, що передбачаe забезпечення iх основним технологiчним устаткуванням, технологiчним i органiзацiйним оснащенням (iнструментом, пристроями, допомiжними матерiалами, запасними частинами та устаткуванням для iх зберiгання i розмiщення, а також засобами сигналiзацii, освiтлювальною апаратурою, робочими меблями, тарою тощо).