Державне регулювання ринку праці: стан, проблеми, шляхи вирішення

 

Постановка питання. Дослідження державного регулювання ринку праці є досить актуальним і життєво – необхідним особливо в період організаційно – економічних змін. Відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» державна політика зайнятості спрямована на реалізацію конституційного права громадян на працю[1]. Функціонування ринку праці в умовах фінансово-економічної кризи вимагає здійснення заходів, спрямованих на створення умов для мінімізації негативного впливу кризових явищ на стан економічної активності населення, підтримку зайнятості та запобігання масовому вивільненню працівників і значному зростанню безробіття, визначає актуальність досліджуваної теми.

Питання формування ринку праці висвітлювались у працях вітчизняних вчених-економістів: Бандура С.І., Богині Д.П., Борщевського П.П., Вовканича С.Й., Геєця В.М., Герасимчука М.С., Долішнього М.І., Заяць Т.А., Злупка С.М., Колот А.М., Купалової Г.І., Лібанової Е.М., Лукінова І.І., Мандибури В.О., Онищенка В.П., Петрової І.Л., Петюха В.М., Пирожкова С.І., Приймака В.І., Садової У.Я., Семів Л.К., Шаленко М.В., Шевченко Л., Якуби К.І. Тривають наукові дискусії щодо специфіки формування ринку праці у трансформаційних умовах, коли за орієнтир розвитку обрано соціальні пріоритети.

Водночас формування та функціонування повноцінного ринку праці неможливе лишень за умов саморегуляції за рахунок дії ринкових механізмів. Інструментарій регулювання ринку праці повинен гармонійно поєднувати механізми ринкового та адміністративного регулювання.

Мета статті – дослідити стан та вирішити шляхи вирішення державного регулювання ринку праці.

Виклад основного матеріалу. Ринок праці є одним з основних елементів ринкової економіки. Він являє собою систему організації найманої праці на засадах закону попиту і пропозиції. Включає в себе: працедавців (пред'явників попиту на працю), робочу силу, що пропонує на ринку свою здатність до праці, а також механізми й інститути узгодження всіх інтересів найманих працівників і працедавців.

В сучасних умовах розвитку економіки особливої актуальності набувають проблеми ефективної зайнятості населення України, створення ринку робочої сили і запобігання масового безробіття. Ринок праці посідає центральне місце серед інших ринків. Він перебуває під впливом багатьох факторів, більшість яких залежить від товарного ринку. Кон'юнктура ринку формується під впливом стану економіки, способу господарювання і структурних змін, технічного і організаційного рівня підприємств, кількісно-якісної збалансованості засобів виробництва і робочої сили. Але, представлений людським фактором виробництва, ринок праці здатний не тільки діяти в межах певних завдань, а й самостійно створювати умови для їх вирішення.

Недооцінка сфери зайнятості в останні роки щодо її впливу на розвиток економіки, рівень та якість життя населення призвела до того, що механізм зайнятості був не стільки каталізатором, скільки гальмом економічних реформ. В Україні сформувався ринок праці з обмеженим попитом.

Ринок праці стає найважливішою ланкою національної і світової ринкової цивілізації, на ньому формуються трудові ресурси творчого типу, що здійснюють повсякденну еволюцію суспільства.

Основні напрями проведення державної політики зайнятості на 2010 – 2011 роки є інструментом регулювання ринку праці за допомогою правових, організаційних та економічних важелів, які створюють умови для мінімізації негативного впливу фінансово-економічної кризи на стан ринку праці, підвищення економічної активності населення. Вони визначають шляхи та заходи розв’язання проблем зайнятості населення та передбачають консолідацію зусиль усіх сторін соціального діалогу, спрямованих на регулювання процесів, які відбуватимуться на національному ринку праці. Таким чином необхідність мінімізації наслідків фінансово-економічної кризи та забезпечення соціального захисту населення від безробіття, стабілізації та подальшого поліпшення ситуації на ринку праці зумовлює визначення наступних напрямів та шляхів державного регулювання ринку праці.

Провідними державами світу напрацьований багатий досвід регулювання ринку праці. Однак невирішеним залишається питання щодо прийнятності тієї чи іншої моделі, проектованої на український ґрунт. У будь-якому випадку власна модель повинна бути адаптованою до національних особливостей та менталітету, потребує визначення значимих для держави пріоритетів і важелів регуляції.

Ефективність державного регулювання ринку праці у нинішніх трансформаційних умовах не може визначатися одним видом державної політики. Виходячи з положень сучасної економічної теорії, необхідно віднаходити консенсус між монетарною й фіскальною політикою з урахуванням соціальних і правових чинників. Зважаючи на зазначене, ваги набуває інституційна теорія регулювання ринку праці. Інституційний напрям регулювання ринку праці відображає широкий спектр діяльності державних органів щодо впливу на попит і пропозицію праці.[3,с.97-99]

Нині нормативно-правова база регулювання ринку праці України достатньо багата й наповнена; запроваджено систему соціального страхування на випадок безробіття; водночас існує низка проблем. Так, вимогою сьогодення є вирішення суперечностей щодо важкості тягаря податкових і соціальних виплат і розмірів соціального забезпечення тих, хто цього потребує, — це обмежує можливості розширення сфери прикладання праці та працевлаштування, утворюючи таким чином замкнене коло. Вирішення цього питання пропоную на користь соціального забезпечення, відшуковуючи джерела для покриття через регуляцію податкових відрахувань. Водночас підвищення заробітної плати в економіці автоматично збільшує обсяги податкових відрахувань, що створить резерв коштів для соціальних виплат. Пропонується змінити непрямі податки на прямі, тобто перенести тягар значної їх кількості на кінцевого споживача, у той же час звільнивши його від сплати невластивих йому відрахувань. Для удосконалення податкового законодавства необхідно, аби воно набуло більш персоніфікованого характеру, тобто градуювалося щодо сфери діяльності підприємства, місця його розташування, обставин діяльності, наявності природних ресурсів, виробничих площ.

Іншою невирішеною проблемою, дотичною до вказаної є умови провадження підприємницької діяльності. Для цього необхідно доопрацювати, а подекуди й прийняти нове українське законодавство, запобігаючи при цьому частим змінам в умовах провадження підприємницької діяльності та ведення звітності. Це стосується насамперед введення пільгового оподаткування для новостворених підприємств (до 1 року), цільового та адресного кредитування.

На розвиток подій, які відбуватимуться на національному ринку праці в 2010-2011 рр., впливатимуть зміни в економіці та соціальній сфері країни, зумовлені, насамперед, фінансово-економічною кризою та її наслідками, а також соціально-економічними перетвореннями у зв’язку з набуттям Україною членства у Світовій організації торгівлі (СОТ).

Згортання підприємствами в умовах фінансово-економічної кризи своїх економічних програм, зменшення потреби у працівниках та ризики масових вивільнень, тінізація зайнятості зумовлює моделювання очікуваних у 2010-2011 рр. параметрів зайнятості населення на рівні 2004-2005 рр., пов’язаних, з одного боку, із скороченням економічного потенціалу роботодавців, а з іншого – з низьким рівнем життя населення.

Згідно з прогнозними даними у 2010 р. передбачається стабілізація ситуації на ринку праці та закріплення позитивних тенденцій у сфері зайнятості населення.

Починаючи з 2011 р., очікується переломлення подій на ринку праці, пов’язаних з поступовим виходом економіки країни з кризи (чисельність зайнятого населення віком 15-70 років зросте до 20,6 – 20,4 млн. осіб, рівень безробіття, визначений за методологією МОП, знизиться до 7,6 – 8,1 відсотка економічно активного населення віком 15-70 років).

У 2010-2011 рр. зусилля центральних та місцевих органів виконавчої влади у сфері зайнятості населення будуть спрямовані на мінімізацію наслідків фінансово-економічної кризи та поліпшення ситуації на ринку праці. З цією метою передбачається забезпечити у ці роки розширення сфери застосування праці шляхом створення робочих місць більш як для 1,4 млн. осіб.

Заходи щодо регулювання ринку праці зі сторони держави умовно поділяють на активні та пасивні.[6]

До активних заходів належать: створення додаткових і нових робочих місць шляхом реструктуризації економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього, створення умов для іноземного інвестування та для самозайнятості населення тощо; профорієнтація, підготовка й перепідготовка кадрів; організація громадських робіт; посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили; розвиток служби зайнятості тощо.

До пасивних заходів належать: виплата допомоги у зв'язку з безробіттям і надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних.

Слід наголосити, що створення нових постійних і тимчасових робочих місць у сучасних умовах значною мірою залежать від розвитку малих підприємств і кооперативів. Нині в Україні на них припадає приблизно 60% загальної кількості зайнятих у недержавних структурах.

Для створення малих підприємств не потрібно великого стартового капіталу. Водночас ці підприємства забезпечують роботою значну частку тимчасово незайнятих громадян.

Галузева спеціалізація, розміри малих підприємств мають визначатися структурними та соціальними пріоритетами розвитку окремих міст, областей з урахуванням збалансованості регіональної економіки. Такі підприємства зможуть функціонувати навіть за умови банкрутства підприємств-монополістів і формуватимуть ринкове середовище та розвиток конкуренції. Малі підприємства можуть створювати вивільнені з виробництва працівники однієї або близьких спеціальностей.

Перспективним напрямом є організація малих підприємств шляхом залучення на них випускників профтехучилищ, технікумів з подальшим переведенням цих підприємств на оренду, викуп. Незважаючи на відносно меншу вартість робочих місць у соціально-побутовій сфері, доцільно створювати нові підприємства у виробничій сфері, зокрема у виробництві будівельних матеріалів, для перероблення м'яса, овочів, фруктів, заготівлі продукції, а також у виробничій інфраструктурі.

Важливим напрямом активної політики зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників з метою створення сприятливих умов для широкомасштабного розгортання процесів структурної та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному хронічному безробіттю, розв'язання кадрових завдань, пов'язаних із раціоналізацією зайнятості.[4,с.52-55]

Необхідно удосконалити систему інформації щодо вакансій, передусім створити інтегровану базу даних про ринок робочої сили, яка б містила інформацію про потребу підприємств у кадрах за професіями та кваліфікаційними розрядами (структура професій, рівень кваліфікації), а також дані про кількість наявних та необхідних робочих місць за категоріями персоналу.

Висновок. Таким чином, серед заходів регулювання ринку праці першочергового значення набуває удосконалення нормативно-правого поля регулювання ринку праці, вирівнювання системи соціальних стандартів і гарантій; заходи непрямого економічного впливу (стимулювання діяльності великих та особливо малих підприємств, підтримка сільськогосподарського виробника тощо). Зниження напруженості на ринку праці можливе завдяки створенню робочих місць із режимом неповного робочого дня передусім у пріоритетних видах економічної діяльності. Запропоновано змістити акценти у державній політиці зайнятості на інноваційну компоненту із пріоритетним розвитком людини в умовах інформаційного суспільства та нарощування глобалізаційних процесів. В даний час український ринок праці не збалансований, про що свідчать серйозний дисбаланс у першу чергу з боку попиту.

В Україні йде формування конкретних механізмів державного регулювання ринку трудових ресурсів. Визначені кроки тут уже зроблені: створена державна служба зайнятості, розгортається система перепідготовки кадрів, офіційно встановлюються прожитковий мінімум і мінімальна заробітна плата. Утім, поки два останніх індикатори є в Україні (на відміну від високорозвинених країн з ринковою економікою) лише умовними показниками.