План

Вступ

1. Етіологія, патогенез і лікування ЦД 2 типу.

2. Сучасні пероральні антидіабетичні засоби.

3. Пероральні гіпоглікемічні препарати імпортного виробництва і вітчизняні гіпоглікемічні препарати

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Частота серцево-судинної патології при ЦД 2 типу в 4 рази вище популяційної, що обумовлює високу інвалідизацію та смертність. ЦД підвищує ризик судинних захворювань головного мозку, судинної деменції і хвороби Альцгеймера незалежно від інших факторів ризику. У пацієнтів з ЦД частіше виникає деменція після першого інсульту, а відновлення когнітивних функцій (пам'яті, уваги, здатності до аналізу ситуації і прийняття рішення) протікає гірше. Це пов'язано з мікроангіопатією церебральних судин, що погіршує відновлення після інсульту і з тканинним ацидозом, що підсилює пошкодження нейронів в гостру фазу інсульту. На перебіг і прогноз ЦД впливають різні чинники. Дуже важливо психологічний стан пацієнта. Когнітивні розлади у хворих на ЦД пов'язані з афективними порушеннями, які найчастіше виявляються депресією. Її поширеність при ЦД значно перевищує популяційні показники (5-10%) і складає в середньому 14,4-32,5%. Застосування антидепресантів призводить не тільки до нормалізації афективної сфери, але і сприяє метаболічної компенсації ЦД. Корекція метаболічних порушень заснована на немедикаментозних підходах - зміні способу життя, відмову від куріння, перегляд харчових пріоритетів і т. д. Але часто результат цим не досягається і виникає необхідність лікарської терапії. Сучасний ринок протидіабетичних засобів, а також цереброваскулярних, ноотропних і антидепресивний препаратів різноманітний. Це обумовлює складність підбору засобів для лікування когнітивних і афективних порушень при ЦД. Розглянемо представлені на сучасному ринку препарати даного профілю. При ЦД 2-го типу в основному використовуються пероральні цукрознижуючі препарати (ПСП), інсуліни показані лише у невідкладних станах. Ще не накопичені достовірні дані про здатність ПЦП зменшувати ризик несприятливих наслідків ЦД. Ширше інших застосовуються дві групи ПЦП: похідні сульфонілсечовини і бігуаніди.

1. Етіологія, патогенез і лікування цд 2 типу.

Цукровий діабет 2 типу [E11] – хронічне ендокринно-обмінне захворювання, зумовлене відносною недостатністю інсуліну внаслідок поєднаного впливу різних ендогенних (генетичних) та екзогенних чинників, що призводять до порушення всіх видів обміну речовин, насамперед вуглеводного, ураження судин, нервів, різних органів і тканин. Специфічним обов’язковим проявом захворювання є порушення вуглеводного обміну з прогресуючим наростанням рівня глюкози в крові і глюкозурією. Цукровий діабет (ЦД) – одне з найпоширеніших захворювань з неухильною тенденцією до зростання. За даними ВООЗ, частота його в середньому коливається від 1,5 до 3-4%, значно зростаючи в розвинутих країнах світу (до 5-6%). При цьому майже 90% припадає на хворих із ЦД 2 типу. У структурі ендокринних захворювань ЦД займає близько 60-70%. Тепер у світі налічується близько 150 мільйонів хворих на діабет, в Україні – до 1 мільйона.  Захворюваність вища серед осіб похилого віку. За прогнозом американських експертів, у разі збільшення середньої тривалості життя до 80 років кількість хворих на ЦД 2 типу в США становитиме більш ніж 17% усього населення. Населення України також невпинно старішає. Геронтологи вважають, що через 25 років практично кожний третій житель країни буде старшим за 60 років. Ураховуючи соціально-економічну й екологічну ситуацію в Україні, вірогідність непередбачуваного зростання ЦД, особливо 2 типу, дуже значна. Найбільший відсоток захворюваності спостерігається серед осіб з ожирінням. Так, у людей з помірним ступенем ожиріння частота діабету збільшується в 4 рази, з різко вираженим ожирінням – у 30 разів. Таким чином, ожиріння і похилий вік належать до основних чинників ризику, які зумовлюють схильність до розвитку діабету.

Етіологія  ЦД 2 типу (інсулінонезалежний) є найпоширенішою формою ЦД, що спостерігається переважно в осіб літнього і старечого віку. Він характеризується відносною недостатністю інсуліну і дуже часто поєднується з ожирінням. Хворі тривалий час, а іноді все життя не потребують інсулінотерапії. Незважаючи на більш чіткий спадковий характер ЦД 2 типу (ІНЦД), дотепер не вдалося виявити його зв’язок з будь-якими конкретними генетичними маркерами. Зв’язок ІНЦД із гаплотипами системи НLA на сьогодні не встановлений. Генетичні дослідження близнюків та родин, де є хворі на ЦД, свідчать про полігенне успадковування захворювання, хоча в окремих популяціях спостерігається і аутосомно-домінантне.  До зовнішніх чинників, які реалізують генетичну схильність, відносять переїдання та гіподинамію, що призводять до ожиріння, внаслідок чого підвищується потреба в інсуліні, розвиваються гіперінсулінемія та інсулінорезистентність. Ожиріння спостерігається майже у 80% хворих на 2 тип ЦД. Можливо, ожиріння та ІНЦД мають якийсь спільний етіологічний чинник (окрім переїдання). Старіння та стареча гіподинамія сприяють виникненню ЦД. До осіб з чинниками ризику розвитку ЦД відносяться:  – особи похилого і старечого віку; – однояйцеві близнюки, з яких один хворіє на діабет; – особи, в яких обоє або один із батьків страждає на ЦД і є хворі на ЦД у родоводі іншого батька; – жінки, які народили живу дитину масою 4,5 кг і більше; – матері дітей з вадами розвитку; – жінки з глюкозурією під час вагітності, а також після викидня або народження мертвої дитини; – особи, які страждають на ожиріння, атеросклероз, гіпертонічну хворобу, гіперурикемію, подагру; – хворі з проявами метаболічного синдрому (інсулінорезистентність, гіперінсулінемія, дисліпідемія, артеріальна гіпертензія, гіперурикемія, мікроальбумінурія, підвищена агрегаційна здатність тромбоцитів, центральне, або андроїдне, ожиріння); – хворі із захворюваннями печінки і жовчних шляхів, підшлункової залози, хронічними інфекціями сечових шляхів, хронічними ураженнями нирок, органів дихання; – особи з нирковою та аліментарною глюкозурією, епізодичною глюкозурією і гіперглікемією, що виявляється в стресових ситуаціях; – хворі зі стійким пародонтозом і фурункульозом; – хворі з невропатіями неясної етіології;  – хворі зі спонтанними гіпоглікеміями. Патогенез В основі патогенезу ЦД 2 типу лежать два головних чинники – інсулінорезистентність і відносний дефіцит інсуліну, тобто щонайменше два види генетичних дефектів. Дефекти першого виду викликають інсулінорезистентність або ожиріння, яке приводить до інсулінорезистентності. Дефекти другого виду стають причиною зниженої секреторної активності бета-клітин або їх нечутливості до гіперглікемії. Сьогодні невідомо, який із дефектів первинний. Концентрація інсуліну в крові хворих часто буває досить високою, спостерігається гіперінсулінемія, яку можна розглядати як компенсаторну у відповідь на нечутливість тканин до інсуліну. Ці процеси мають полігенну природу. Виділяють також моногенні форми: юнацький ІНЦД з аутосомно-домінантним успадкуванням та 3 різновидності діабету дорослого типу у молодих – МОDY (Maturity-onset diabetes of the young). Вони характеризуються помірною дисфункцією бета-клітин, початком у молодому віці (до 25 років), відсутністю ожиріння, кетонемії та інсулінорезистентністю. На частку юнацького типу ІНЦД припадає 15-20% випадків ЦД 2 типу. Гіперінсулінемія зменшує число рецепторів на клітинах-мішенях і сприяє ожирінню. Бета-клітини поступово втрачають властивість реагувати на підвищення рівня глюкози. У результаті виникає відносний дефіцит інсуліну, що виражається в порушенні толерантності до вуглеводів. Через дефіцит інсуліну знижується утилізація глюкози в тканинах і посилюються процеси глікогенолізу та глюконеогенезу в печінці, що підвищує продукцію глюкози і збільшує гіперглікемію. Розвивається клініка явного діабету. Таким чином, гіперглікемія – кардинальний синдром ЦД 2 типу, розвивається і прогресує внаслідок трьох основних механізмів: • зниження секреції інсуліну внаслідок функціональної недостатності інсулярного апарату; • резистентності тканин до інсуліну і недостатньої утилізації глюкози; • компенсаторного підвищення продукції глюкози печінкою. Окрім форм ЦД 2 типу, з подібним механізмом розвитку гіперглікемії відомі види захворювання, які розвиваються спочатку за означеним патогенезом, але в них виявляються імунологічні ознаки діабету 1 типу (антитіла до клітин острівців підшлункової залози, антитіла до глутаматдекарбоксилази та інші показники аутоімунної природи порушень). Ця різновидність ЦД отримала назву латентного аутоімунного діабету дорослих – LADA (Latent autoimmune diabetes of adults). Слід також сказати, що майже у 50% хворих на ЦД 2 типу через 10-15 років, а іноді й раніше, розвивається така інсулінова недостатність, яка вимагає екзогенного введення інсуліну та спричиняє діабетичні ангіонейропатії. Таким чином, ці два типи ЦД (1 і 2), маніфестуючи за різним патогенезом, з роками приходять до єдиного фіналу, в основі котрого лежить гіперглікемія. Для хворих на ЦД 2 типу з ожирінням та інсулінорезистентністю характерна дисліпопротеїдемія (особливо гіпертригліцеридемія), тому що надлишок інсуліну стимулює ліпогенез і секрецію ліпопротеїдів низької щільності (ЛПНЩ) у печінці. Порушення обміну ліпідів є одною з важливих причин розвитку макроангіопатій – атеросклерозу й ішемічної хвороби серця (ІХС). 

Лікування:

Основними завданнями лікування хворих на ЦД є максимальна компенсація обмінних процесів та забезпечення енергетичного балансу. Це здійснюється за допомогою комплексної терапії, яка включає: дієту, застосування цукрознижувальних засобів (інсулін або пероральні препарати), дозовані фізичні навантаження, навчання хворого і самоконтроль. При тривалому ЦД невід’ємною складовою лікування є терапія пізніх ускладнень.  Дієта  Основні принципи дієтотерапії ЦД наступні: 1. Фізіологічне співвідношення кількості білків, жирів та вуглеводів (вуглеводів – 50-60%, жирів – 25-30%, білків – 15-20%). 2. Розрахунок енергетичної цінності добового раціону з урахуванням віку, статі, енергозатрат та нормальної маси тіла. 3. Підтримання нормальної маси тіла. 4. Виключення з дієти легкозасвоюваних вуглеводів, обмеження вживання продуктів, багатих на вуглеводи. 5. Стабільний режим харчування, ізокалорійний розподіл енергетичної цінності харчового раціону. 2 тип ЦД часто пов’язаний з ожирінням. Кардинальним аспектом дієтотерапії цього типу є нормалізація або, у крайньому разі, зниження маси тіла, тобто обмеження калорійності раціону. У цих пацієнтів немає необхідності в подрібненому і фіксованому прийомі їжі, особливо якщо вони не приймають цукрознижувальні препарати. Окрім вуглеводів, суттєво обмежують жири. Відповідно до вказаних принципів основними показниками, які дозволяють розрахувати добовий раціон хворого, є маса тіла і характер праці з поправками на стать і вік. Масу тіла хворого визначають за таблицями або за формулою Брока: маса тіла = зріст у сантиметрах – 100 (10% маси тіла залежно від типу конституції). Загальноприйнятим показником у всьому світі на сьогоднішній день є індекс маси тіла (ІМТ), який розраховують, поділивши масу в кг на зріст у м². При нормальній масі індекс коливається від 20 до 24,9. У стані спокою людина витрачає 84-105 кДж (20-25 ккал) на 1 кг маси тіла, при легкій фізичній праці – 105-126 кДж (25-30 ккал), середньої тяжкості та розумовій – 126-147 кДж (30-35 ккал), тяжкій – 146-165 кДж (35-40 ккал). Добову енергетичну цінність розраховують множенням відповідних енергозатрат на ідеальну масу тіла в кілограмах (масу, яку хворий цього зросту, віку і статі повинен мати в нормі)