Документ Microsoft Word

Введення

Найбільш дієва і раціональна медико-психіатрична допомога надається в умовах психіатричного стаціонару. Тим не менш і в наш час у свідомості деяких людей ще живуть такі уявлення про психіатрії та психічних захворюваннях, яким, здавалося б, давно вже пора піти зі свідомості, канути в минуле. Ще й тепер подекуди зустрічаються спроби пояснювати психопатологічні прояви з позиції участі надприродних сил, спостерігається песимістичний підхід до долі психічно хворих, невіра в лікування, забобони в судженнях про психічних хворобах.

Розвиток етичних норм в історії психіатрії

Психіатрія порівняно недавно виділилася в самостійну медичну дисципліну. За словами П. Б. Ганнушкіна, вона довгий час була відокремлена від медицини. На всіх етапах розвитку психіатрії її теорія і практика були тісно пов'язані з науковими поняттями про психічне здоров'я і хвороби, з існуючим законодавством, філософією, мораллю. Кожному етапу розвитку суспільства були властиві свої уявлення про природу психічної хвороби, про хворого, про його права і обов'язки. Навіть в один і той же час в різних державах були суттєві відмінності в системах ставлення суспільства до психічно хворим. Свого часу про це писали Ф. Пінель, С. С. Корсаков, В. М. Бехтерєв, В. X. Кандинський, А. У. Фрезі, В. А. Гіляровський, Т. І. Юдін, П. Б. Ганнушкіна, Ю. В. Каннабіх та інші вітчизняні і зарубіжні психіатри. Так, С. С. Корсаков стверджував, що "з того, як влаштовує своїх психічнохворих дане суспільство, можна судити про ступінь поширення цивілізації в ньому".

У Московській державі в XVI-XVII століттях ставлення до психічно хворих, як пише Т. І. Юдін, "... було досить диференційованим: одних шанували святими віщунами, інших тримали в маєтках для забави, третіх посилали на багаття, четвертих" для напоумлення "в монастирі, нарешті, небагатьох, соціально небезпечних, бессодержімих тримали у в'язницях; нешкідливі хворі при цьому залишалися на волі". Але навіть такий стан хворих в Росії було, на думку автора, значно гуманніше, ніж у Західній Європі.

Гуманістичні ідеї у вітчизняній психіатрії мають давні традиції. У дореволюційній Росії піонером громадської психіатрії був І. Ф. Рюль. Будучи "піклувальником з моральної частини" божевільні, він у 1832 р. розробив статут для психіатричної лікарні "Всіх скорботних". Свій гуманізм до душевнохворих І. Ф. Рюль висловив в епіграфі до однієї зі своїх книг:

"Маючи жаль до ближнього твого, втратив найдорожче для людини-розум, не відмовляй подати йому руку благодательной допомоги та страшися не визнати його собі подібним". Примітно, що ці слова, пройняті почуттям гуманізму до душевнохворих, були висловлені автором за два десятиліття до "епохи Коноллі" в похмурий час миколаївської реакції.

Значний внесок у розробку правових і моральних проблем в області психіатрії внесли В. Ф. Саблера, П. П. Малиновський, І. М. Балинський, С. С. Корсаков, П. П. Кащенко, В. І. Яковенко та інші психіатри . Особливо великі заслуги в цій справі С. С. Корсакова. Вчений, мислитель, психіатр-гуманіст, лікар-громадський, він є одним з основоположників сучасної наукової психіатрії. С. С. Корсаков висловив прогресивну думку про те, що багато психічні захворювання людини виліковуються і мають успішний результат. Для поліпшення лікувальної справи в лікарнях він пропонував ввести: систему морального впливу; систему необмежений; систему відкритих дверей; систему робочого режиму; систему постільного режиму. За його задумом, психічно хворі в лікувальному закладі повинні отримувати необхідну моральну опору і допомогу, долучатися до посильної розумовому і фізичному праці.

Однак гуманістичні ідеї вітчизняної психіатрії лише частково здійснювалися на практиці, тому що на своєму шляху вони зустрічали нездоланні перешкоди. Це були і відсталість уряду, і бюрократизм чиновників, і, нарешті, соціальна нерівність людей, у зв'язку з чим багато зусилля психіатрів-гуманістів, спрямовані на поліпшення соціального становища психічно хворих, залишилися благими побажаннями, висловленими в дусі фейербаховской моралі. Найбільш ж далекоглядні психіатри розуміли, що "безліч факторів, що впливають на поширення хвороб, такі, що ослаблення їх вимагає надзвичайних зусиль і часто докорінної перебудови суспільних відносин і умов" (С. С. Корсаков).

У радянській психіатрії питання медичної етики і деонтології розробляються на теоретичній основі діалектичного та історичного матеріалізму, виходячи з марксистського розуміння людини як сукупності суспільних відносин. Важливо підкреслити, що етика і деонтологія радянської психіатрії, з одного боку, успадкували кращі, гуманістичні, традиції світової та вітчизняної медицини, а з іншого-тісно пов'язані з комуністичною мораллю, яка успішно розвивається і збагачується на новій соціально-економічної і світоглядної основі розвинутого соціалістичного суспільства. Цей важливий методологічний принцип дозволяє розглядати медичну етику та деонтологію в психіатрії не в дусі абстрактного гуманізму, а в конкретно-історичних умов життя суспільства, де неминущадуховна культура минулого, вступаючи у взаємодію зі справжньою, знаходить регулюючу силу в багатогранному процесі лікарської практики.

Був час, коли психіатричні лікарні з постійними гратами на вікнах, закритими дверима справляли враження неприступних фортець. Приміщення в таку лікарню приймалося профанами, як писав О. Бумке, за громадянську смерть, "після якої не існує воскресіння". Він писав, що лікар, який дає рада помістити хворого в психіатричну лікарню, часто сягав тільки того, що в майбутньому від його допомоги зовсім відмовлялися. Страх перед психіатричною лікарнею був сильний - її розглядали як "кладовище загиблих розумом". З приміщенням хворих в психіатричний стаціонар не дуже поспішали - вважалося, що вони повинні "дозріти" для лікарні. Інакше кажучи, вони мусять втратити надію на лікування, перш ніж будуть, як про це казали, "поховані в стінах божевільні".

У радянській психіатрії ставлення до психічно хворих корінним чином змінилося. З'явилися нові форми психіатричної допомоги, в тому числі денні стаціонари. Розроблялося багато нових архітектурних форм стаціонарів даного профілю з урахуванням вимог того часу клінічної психіатрії та соціальних запитів, гігієни і естетики. В організації цих форм психіатричної допомоги відбивалося прагнення створювати навколо хворого дружню, воістину домашню обстановку і надати йому всілякі зручності. Поступово зникли величезні палати, канули у вічність "ізолятори".

У сучасному психіатричному відділенні до послуг пацієнтів радіо, телевізор, бібліотека, настільні ігри; на вікнах штори, на стінах картини. У багатьох відділеннях дозволяється носити свій одяг. При організації нових форм стаціонарної допомоги враховується роль впливів середовища на стан хворих. При направленні пацієнта в психіатричний стаціонар лікар керується положенням, що чим раніше почати лікування, тим більше підстав вважати, що воно виявиться найбільш дієвим. Має значення і облік тієї соціальної небезпеки, яку хворий представляє для себе і оточуючих.

Лікування психічних хворих і права людини

Ще й тепер напрямок хворого в психіатричну лікарню часто видається і йому самому, і його родичам вкрай небажаним. Вони побоюються, що це позначиться негативно на їх подальшого життя. Особливо це стосується хворих молодих людей. Нерідко доводиться спостерігати, як внаслідок подібних установокродичів хворі з вираженими суїцидальними тенденціями, відмовами від їжі по маревних мотивах містяться в домашніх умовах, не отримуючи належної допомоги. Пропускаються терміни лікування - час йде, а вичікування іноді призводить до трагічних наслідків. Жертвою такого вичікування стають не тільки хворі, але іноді і навколишні їх близькі люди.

При шизофренії, наприклад, хворий не усвідомлює хвороби і спробу помістити його до психіатричної лікарні відкидає, а прагнення реалізувати напрямок сприймає як насильство. Правда, у ряді випадків емоційне згасання пацієнтів сприяє тому, що напрям в стаціонар сприймається байдуже. Але це буває рідко, переважно у давно хворіють. Буває, що в силу недостатньої уваги оточуючих хворий на шизофренію направляється в стаціонар через тривалий час після початку захворювання. Іноді психічно хворі, особливо ті, у яких психопатологічні симптоми не дуже яскраво виражені, довгий час сприймаються як дивні люди, диваки. На лікування вони потрапляють лише після якого-небудь зовсім незвичайного вчинку.

Деонтологічний підхід до психічно хворому не виключає можливостей примусу, коли справа йде про необхідність направлення в психіатричний стаціонар. Однак не можна визнавати за доцільне обман хворих, особливо, коли придумують щось таке, що негативно впливає на психічний стан пацієнтів та їх лікування. Хворі втрачають довіру до лікаря і це позначається згодом на встановленні з ним контакту. Перед госпіталізацією хворим роз'яснюють її необхідність і лише у випадках безрезультатності такого роду роз'яснень застосовують примус. З плином часу, коли стан психічного здоров'я у них поліпшується, хворі самі починають розуміти необхідність стаціонарного лікування і перестають розглядати його як замах на їхню свободу.

У випадках станів порушеної свідомості, коли визначається нездатність пацієнта керувати своїми діями, можливе примусове стаціонірованія. Відомо, що напрямок психічно хворого в стаціонар іноді може носити драматичний характер і важко переживається й самим хворим, і його родичами.

Психічно хвора людина не завжди усвідомлює, що він хворий. Тому факт поміщення його в психіатричний стаціонар зустрічається як насильство і нерідко викликає опір. У стаціонарі такий хворий нерідко чинить опір лікувальним впливів і необхідності дотримуватися режиму. Лікарям і персоналу відділення доводиться вдаватися до примусу, яке, однак, не повинно суперечити гуманного підходу до хворого.

Неприпустимо, щоб пацієнт втрачав довіру до лікаря і родичам в ситуаціях, коли становище справи змушує долати опір хворого, бо це відбивається на подальшому контакті з лікарями і персоналом. А в психіатрії контакт - чинник величезного лікувального значення. Зроблений у відношенні хворого обман надовго залишається в його пам'яті як обставина, принижувала почуття його власної гідності. Опір хворого і результат цього - примус - обумовлено, перш за все, нерозумінням, а нерідко хибним розумінням ситуації, обумовленим, наприклад, маячнею мотивами. У таких випадках поряд з підозрілістю, образою, гнівом, недовірою, антипатією виникають реакції, що ускладнюють перебіг хвороби і шкідливо позначаються на відносинах хворого.

Відомо, що до примусу в певних випадках вдаються і лікарі інших профілів, але їхні пацієнти розуміють адекватність, законність і необхідність таких вимог. Психічно ж хворі не завжди здатні поставитися в достатній мірі розважливо до справи і пізнати мотиви, якими керуються лікарі, які здійснюють примус. Самевідсутність розуміння і невірне тлумачення мотивів заборони чи примусу викликають негативні емоції, а нерідко і патологічні реакції, що ускладнюють не тільки взаємини з персоналом, але і перебіг хвороби.

В умовах психіатричного стаціонару в ряді випадків неможливо обійтися без заборон і примусу. Одному хворому не дозволяють побачення з-за психічногостану, наприклад, епілептику в період дисфорії. Іншому відмовляють у вільному виході з відділення, враховуючи його схильність до втечі, третього треба перевести у піднаглядних палату, так як існує небезпека самогубства, четвертому забороняється мати при собі недозволені предмети. У відповідь на це хворі ображаються, сердяться, заперечують, сперечаються, лаються, погрожують, замикаються і т. п. Від уміння лікаря в кожному окремому випадку прийняти правильне рішення, поговорити з хворим і умовити його підкоритися вимогам лікарів і персоналу залежить дуже багато чого не тільки для спокою хворого, але і для режиму у відділенні. Тут має значення особистість психіатра, його досвід, кваліфікація, вміння обходитися з хворим, рівень його культури, моральніякості, розуміння обов'язку, мистецтво переконувати, вдумливість і розсудливість щодо кожного хворого.

Рішення щодо заборон і примусів краще приймати колегіально, щоб уникати психічної травматизації. Сама постановка роботи у відділенні повинна доводити хворим, що дії лікарів і персоналу диктуються не міркуваннями симпатії чи антипатії, а ділом, необхідністю ефективної роботи, в першу чергу лікування, і що вони справедливі та обгрунтовані. На п'ятихвилинках при обговоренні стану пацієнтів, їх поведінки слід суворо об'єктивно оцінювати відома персоналу. Але не можна залишати без уваги і скаргами хворих. Жодна з них не повинна залишатися нерозібраному, особливо в тих випадках, коли мова йде про несправедливе ставлення, утиску інтересів хворого. Його завжди необхідно ставити до відома, які наслідки мала його скарга.

Специфіка етичних проблем у психіатрії

Специфіка етичних і деонтологічних проблем у психіатрії визначається наступним: 1) предметом психіатрії; 2) специфікою обстеження, діагностикою та лікуванням психічно хворих; 3) особливостями ставлення психічно хворих до своєї хвороби та лікувального процесу; 4) соціальним становищем психічно хворої людини у суспільстві (в мікро-і макросоціальної середовищі) і тим морально-психологічним кліматом, який створюється навколо нього; 5) ставленням населення до психічно хворій людині і до психіатричного діагнозу; 6) специфікою лікарської таємниці. Зазначені особливості ставлять психіатрію в особливе становище. З одного боку, психіатрія спирається на загальні принципи медичної етики, а з іншого-вирішує притаманні лише їй етікодеонтологіческіе проблеми. До цих питань, насамперед, і має бути привернуто увагу лікаря-психіатра.

Лікар-психіатр обстежує хворого, ставить діагноз, призначає лікування, планує і здійснює реабілітаційні заходи. Його цікавить не тільки об'єктивна клінічна картина хвороби, а й особистість хворого з властивою їй системою суспільних відносин. Будучи включеним у функціонуючу систему соціальних зв'язків, хворий обмінюється інформацією (медичної, правової, етичної, естетичної та іншими видами) з навколишнім його соціальним середовищем. Кінцевий результат від отриманої та переробленої інформації визначається як її кількісними та якісними характеристиками, так і психічним станом хворого, йогоособистісними особливостями. Але у всіх випадках вона надає той чи інший вплив на суб'єктивну картину хвороби і самопочуття хворого, тому всю інформацію, що надходить до хворого, не можна залишати поза полем зору лікаря-психіатра. Вона завжди повинна оцінюватися з етико-психологічних точок зору, і виходячи з принципів медичної етики і деонтології лікар повинен вирішувати питання, наскільки вона відповідає інтересам хворого, його одужання і соціально-трудової реабілітації. У сучасній психіатрії є цілий ряд невирішених етико-психологічних проблем, які в кінцевому рахунку зачіпають особистість хворого. Так, навряд чи з етичної точки зору можна виправдати застосування понять про "некурабельних" "безнадійних" хворих. Поза сумнівами, ці терміни несуть в собі елементи ятрогенії і негативно впливають на весь лікувальний процес, заздалегідь створюючи несприятливу морально-психологічну обстановку навколо хворого. Те ж можна сказати і про поділ хворих на "цікавих" і "нецікавих". Адже у відповідності з таким поділом розподіляється і увагу медичного персоналу між хворими. Тому однобічне захоплення атипової клінікою нерідко ущемляє інтереси іншої хворої, для якого важливі не академічний суперечкапро "цікавинки" або "банальності" того чи іншого випадку, а відновлення його здоров'я, чуйність і увагу лікаря. Розвиток сучасної психіатрії пов'язано з подоланням нею ряду об'єктивних труднощів. Вони обумовлені складністю розробляються в психіатрії проблем, які на різних умовах дослідження мають свої специфічні особливості. Так, на основі тільки медико-біологічних досліджень ми не зможемо зрозуміти всіх проявів особистості хворого, механізмів її соціальної адаптації, дезадаптації і реадаптації. Дуже часто не вкладаються в загальнонаукові моделі хвороби приватні клінічні випадки, коли хворі, що перенесли, наприклад, напад шизофренії, залишаються соціально адаптованими, зберігаючи свої професійні якості. У зв'язку з цим іноді виникає необхідність в перегляді або зняття діагнозу, що дозволяє значно розширити сферу соціальної активності хворого. Але при цьому виникає ряд пов'язаних один з одним клінічних, правових, етико-деонтологічних, соціально-психологічних проблем. Зупинимося на деяких з них.

Клінічні спостереження показують, що основною ознакою шизофренії є характерні зміни особистості хворого. Без їх виявлення діагноз шизофренії непереконливий. Але виникає питання: наскільки особистість хворого відхиляється від норми? Відповісти на нього, керуючись лише психологічним поняттямособистості, неможливо, бо воно не співпадає з клінічним поданням про зміну особистості при даному захворюванні.

У хворих на шизофренію порушується в першу чергу вузьке коло їх особистісних відносин, у той час як високі моральні поняття боргу, почуття відповідальності за доручену справу зберігаються, тому не так вже рідкісні випадки, коли ці хворі, перебуваючи в психотическом стані, сумлінно виконують доручену їм справу , проявляють увагу і турботу до людей. Патобіологіческій процес при шизофренії вражає перш за все ті сторони особистості, які у неї ще до хвороби відхилялися від норми. Очевидно тому простежується певний зв'язок між преморбідним особливостями особистості хворого, формою й типом плину шизофренії.

Однак цим не обмежується проблема взаємини особистості хворого на шизофренію і навколишнього соціального середовища. У визначенні нозологічноїсутності шизофренії важливо вирішити наступну дилему: чи є шизофренія особливої ​​психічної реакцією, як це вважають багато авторів? Якщо прийняти таку точку зору, то тоді зітруться межі між шизофренією, з одного боку, і неврозами і психопатіями-з іншого. кінцевому підсумку це поведе до відродженняконцепції "єдиного психозу", перегляду правових і моральних відносин суспільства до психічно хворим.

Радянські психіатри розглядають шизофренію як патобіологіческій процес, пов'язаний з аутоінтоксикацією центральної нервової системи. Внаслідок цього у хворих на шизофренію порушуються психофізіологічні передумови до адекватного відображення навколишньої дійсності. Тому діагноз шизофренії в будь-якому її клінічному варіанті можлива тільки за умови, що у хворого виявляються певні порушення мислення, емоцій, почуттів, які закономірно виявляються в динаміці клінічних явищ і специфічних змінах особистості.

Хворий завжди по-своєму відноситься до хвороби. При шизофренічному процесі ми нерідко спостерігали хворих, активно протистоять хворобливих змін тим наполегливіше, чим більшими соціальними якостями мала їх особистість у преморбидном стані. Такі хворі потребують чуйного і уважного ставлення з боку медичного персоналу, рідних і близьких людей. Турбота лікаря, поведінка медичних сестер і всього обслуговуючого персоналу відповідно до принципів медичної етики і деонтології можуть адекватно сприйматися пацієнтом навіть за наявності у нього виражених психічних порушень. Серед частини населення досить поширена думка про те, що про людину, що перехворів на шизофренію або що знаходиться у стані ремісії, повинен дбати тільки лікар-психіатр. Біля витоків таких уявлень стоять неправильні погляди людей на психічне захворювання, яке нібито повністю позбавляє особистість хворого її нормальних проявів. Звичайно, психічно хворий з наявністю паранойяльного марення несамовитий щодо вчиненого ним правопорушення. Але в той же час хворий з паранойяльного марення, що не мають антигромадського характеру, за наявності у нього позитивної установки на працю має бути працевлаштованийсуспільством. Завдяки трудової діяльності людина, що перенесла психічне захворювання, включається у певну систему суспільних відносин, розширюючи та збагачуючи сферу свого міжособистісного спілкування. У процесі праці відновлюються і формуються такі важливі моральні якості особистості, як працьовитість, сумлінність, старанність. Працевлаштування хворого сприяє його соціальної адаптації, благотворно впливає на свідомість і самосвідомість.

Є свої клінічні та етико-психологічні проблеми в дитячій психіатрії. Вони пов'язані насамперед з характером захворювання дитини і безпосередньої залежністю його від родини і суспільства, тому дитячого психіатра доводиться займатися не тільки лікуванням, але і питаннями організації виховання інавчання дитини. Діти, особливо хворі, вельми чутливі до оточуючого їх морально-психологічного клімату. Багато хто з них позбавляються найнеобхіднішого-безпосереднього міжособистісного спілкування зі своїми однолітками. Правильно організована система спілкування набуває в цих умовах першорядне значення, так як вона забезпечує дитину необхідної для його психічного розвитку інформацією. Ось чому всі особи, з якими дитина спілкується в процесі лікування, навчання і відпочинку, повинні володіти високою культурою, дієвими моральними принципами, переконаннями, вчинками. Спільними зусиллями вони покликані готувати дитину до життя, всіляко стимулювати його життєлюбність, самостійність, активність, допитливість.

Великий вплив на життя хворої дитини надають його батьки, особливо мати, і чим менша дитина, тим більше він залежний від неї. Багато вітчизняних і закордонних психологи вважають, що для нормального психічного розвитку дитини йому необхідно хоча б протягом перших 2-3 років життя постійноспілкуватися з матір'ю. У процесі спілкування з нею він опановує мову і формується як особистість. Навіть найкращі дошкільні установи не можуть адекватно замінити благотворного впливу матері на психічний розвиток дитини. Ще більшої уваги до себе вимагає дитина з тими чи іншими психічними порушеннями. Він постійно потребує допомоги матері, яка під керівництвом медичного персоналу, педагогів, вихователів бере активну участь у виконанні медичної та навчально-виховної програми стосовно своєї дитини.

Моральні принципи в психіатрії

Найбільш повно і всебічно моральні принципи психіатрії реалізуються на практиці в системі "лікар - хворий". Тут психіатрична служба охорони здоров'я оцінювалася і оцінюється хворими в моральних поняттях справедливості і несправедливості, гуманності й нелюдяності, чесності й обману. Проте моральні оцінки чуйно реагують не тільки на події, що відбуваються в системі "лікар-хворий", але виконують регулятивні функції і в інших сферах життєдіяльності психічно хворої людини - в сім'ї, трудовому колективі та інших соціальних групах. Ця велика сфера являє собою реальну взаємодію хворого з суспільством - його соціальне буття.

У процесі спільної життєдіяльності здорових і психічно хворих людей у ​​них складаються певні моральні відносини, де формується їх моральну свідомість і самосвідомість. Істотна особливість індивідуального моральної свідомості полягає в тому, що воно належить конкретної особистості, що володіє складноюпсихологічною структурою. Тому медична етика та деонтологія в психіатрії стикаються з вченням про особистість, питаннями виховання і самовиховання здорового і хворої людини. Вона також вступає у взаємозв'язку з медичною психологією, медичної педагогікою і соціологією.

Психічно хворої людини, як і соматично хворих, не можна розглядати тільки як пасивного об'єкта лікарського впливу. Він виступає і як активний суб'єкт, що володіє певним життєвим досвідом, установками, цілями. Тому всі моральні проблеми в психіатрії слід вирішувати не на рівні монологу лікаря або діалогу в замкнутому колі медичних працівників, а в безпосередньому, творчому спілкуванні лікаря з хворим, його родичами, суспільством.

У моральній свідомості лікаря-психіатра і хворого відображаються їх взаємини в процесі лікувальної практики, які пізнаються і оцінюються ними з позицій раніше засвоєних моральних норм. У цьому виявляється єдність пізнавальної, регулятивної та оціночної функції моральної свідомості особистості в нормі і патології. Але етичні та деонтологічні принципи в психіатрії відображають відносини лікаря і пацієнта не в їх безпосередньому вигляді, а опосередковуються способом життя і тією системою моральних відносин до дійсності, в якій вони формувалися як особистості. У кінцевому ж рахунку моральні відносини мають класовий характер. Тому медична етика та деонтологія в психіатрії також характеризуються не тільки і не стільки взаємовідносинами лікаря і хворого, скільки їх реальним становищем у суспільстві.

З цієї точки зору стають зрозумілими відмінності в моральних принципах психіатрії в умовах соціалістичного охорони здоров'я та медицини капіталістичних країн.

Лікар-психіатр "застає" ті чи інші моральні принципи психіатрії як щось реально існуюче, як певні моральні знання і моральний досвід попередніх поколінь. Лікар не в силах "скасувати" їх, так як вони відображають об'єктивну потребу суспільства і у вигляді соціальних інститутів виконують регулятивну функцію в сфері лікарської діяльності. Цим, звісно, ​​ми аніскільки не применшує активності особистості при виборі цілей моральної поведінки і здійснення їх на практиці, оскільки обставини в такій же мірі творять людину, в якій сама людина творить їх. І це положення відповідає марксистському розумінню особистості як активного суб'єкта діяльності.

Психічно хвора людина на відміну від людини з нормальною психікою не завжди відповідальна за свої слова, вчинки і дії. За своїм психічним станом він може бути важким у побуті, сім'ї, трудовому колективі, в лікарні та інших громадських місцях. Але це психічно хвора людина. І він, перебуваючи в психотическом стані, не відповідає за свої дії ні морально, ні юридично, тому лікар-психіатр у сфері професійної діяльності повинен перш за все керуватися юридичним правом, моральними принципами етики і деонтології в психіатрії. Він, як ніякий інший представник медицини, виконує не тільки діагностичні та лікувальні функції, але захищає юридичні та моральні права хворого. Це важка робота, що вимагає від лікаря, крім наявності професійних знань, ще й певних властивостей особистості. Враховуючи особливі вимоги, які пред'являються до лікаря-психіатра, комітет експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я з підготовки психіатрів визнав за необхідне вказати, що для особистості психіатра бажані такі якості: теплота у відносинах з людьми, здатність до співчуття та розуміння людських почуттів. Так як для оцінки таких якостей особистості немає об'єктивних критеріїв, то комітет рекомендував при відборі кандидатів для підготовки психіатрів відмовляти лише явно небажаним особам. Підставою до відмови є наявність у кандидата характерних рис психопатичної особистості, вираженої емоційної неврівноваженості чи безвідповідальності. Комітет вважає, що в процесі професійної діяльності психіатра виникають такі емоційні навантаження, з якими не можуть впоратися легкоранимі люди. І з цією думкою слід рахуватися.

Проте ми не схильні перебільшувати роль природних задатків особистості в професійній діяльності лікаря-психіатра. У кінцевому рахунку фахівець формується всією системою навчання та виховання. Моральне ж виховання лікаря-психіатра направлено на вироблення у нього відповідних переконань, моральних схильностей, звичок, стійких моральних якостей. З урахуванням специфіки професійної діяльності лікаря-психіатра йому треба володіти витримкою, самоконтролем, високою самосвідомістю,-тоді він зможе здійснювати контроль над своїми емоціями та почуттями, підпорядковуючи їх професійному обов'язку, принципам медичної етики і деонтології.