11. Відновлення могутності Галицько-Волинської держави за Данила Галицького

Князювати Данило Галицький почав на Волині (20-ті pp. XIII ст.), а 1238 p. утвердився і в Галичині, подолавши міжусобні чвари, що спалахнули по смерті Романа з ініціативи галицького боярства. Протягом свого володарювання йому доводилося одночасно долати опір кількох суперників: зі сходу загрожували монголи, із заходу на українські землі зазіхали Литва, Польща й Угорщина. Так, 1238 р. Данило поклав край наступові Тевтонського ордену, розбивши війська хрестоносців у битві під Дорогичином.

У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з приведеним Ростиславом військом угорського короля та його союзниками біля міста Ярослава на р. Сян. Унаслідок Ярославської битви Данило зламав опір боярської опозиції, остаточно утвердився в Галичі й надовго зупинив експансію угорського королівства на північ від Карпат. Тоді ж князь здійснював успішні походи проти литовців та ятвягів, 1243 р. взяв Люблін та Люблінську землю. Допомагаючи своєму сину Романові, одруженому з сестрою австрійського герцога Фрідріха II Бабенберга Гертрудою, здобути австрійську корону, Данило Галицький пішов на Чехію та Сілезію. Так далеко на захід не заходив жоден із руських князів. Проте активність зовнішньої політики Данила виявлялася не тільки оружними походами. Свідченням її були й династичні шлюби його дітей. Так, Лев Данилович був одружений із дочкою угорського короля Бели IV. Наймолодший син, Шварно, взяв шлюб із дочкою литовського князя Міндовга. Дочку Данила Переяславу було видано заміж за мазовецького князя Земовита.

Важливим напрямком зовнішньої політики Данила Галицького були відносини з монгольськими володарями. Князь мав намір об'єднати зусилля західних держав у боротьбі з Ордою. Проте перша спроба спільного антимонгольського виступу не була вдалою. Отож Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия. Хан прийняв князя з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від Орди. Втім, Данило не відмовився від пошуків союзників для боротьби з ординцями. Нову спробу організації антимонгольського союзу він здійснив у 1254—1255 pp. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило й Василько були змушені розібрати укріплення найбільших міст (Львів, Луцьк, Крем'янець тощо). Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

З метою залучення до антимонгольської боротьби західноєвропейських держав Данило прийняв королівську корону. Коронація українського князя відбулася 1253 р. в Дорогичині.

Коронація Данила. Вона засвідчила визнання української держави з боку європейських країн, які саме Галицько-Волинське королівство вважали державою руського народу, Руссю, спадкоємницею Київської Русі. Данило об'єднав під своєю владою майже все сучасне Правобережжя України включно з Києвом. За його правління було розбудовано місто Львів, столицю Холм

Об'єднати землі батька під однією рукою заповзявся Лев. До своїх володінь він приєднав Люблінську землю, частину Закарпаття з м. Мукачевим. По смерті Шварна він посів Холмське князівство, у 1272 р. переніс свою столицю до Львова. Невдало претендував на литовський престол. У зовнішній політиці Лев Данилович прагнув щонайтісніших відносин із Польщею. Широкі дипломатичні зв'язки підтримував також із Чехією та Тевтонським орденом.

Король Юрій І Львовичем, правління якого (1302—1308) стало часом розквіту, спокою та економічного добробуту королівства. Своєю столицею Юрій І обрав Володимир-Волинський.

За його володарювання 1303 р. в Галицько-Волинській державі за згодою константинопольського патріарха була утворена окрема українська православна митрополія — Галицька. Ця подія засвідчила неперервність церковної традиції України-Русі, самостійність української церкви та допомагала захищати незалежність об'єднаного князівства

Спадщина Юрія І дісталася його синам — Андрію й Леву II, які правили удвох. Вони називали себе «князями всієї Русі», у такий спосіб висловлюючи претензії на наступництво державницьких традицій Київської Русі. Провідним напрямом зовнішньополітичної діяльності Андрія і Лева була орієнтація на союз із Тевтонським орденом і Польщею. Оскільки жоден з братів не мав дітей, то з їхньою смертю 1323 р. династія Даниловичів урвалася.

Майже два роки галицько-волинський трон залишався вакантним, хоча претендентів не бракувало. 1325 року галицько-волинські бояри главою держави обрали князя Болеслава, сина Марії, сестри останніх правителів Андрія та Лева II, який прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325—1340). У зовнішній політиці Юрій II Болеслав тримався союзу з Тевтонським орденом, знайшовши в такий спосіб противагу Польщі, відносини з якою були ворожими. 1337 р. разом із татарами він навіть намагався повернути Люблін, але невдало. Юрій налагодив дружні стосунки з Литвою, зміцнивши їх шлюбом із дочкою князя Гедиміна. Цьому князеві випало накласти головою від змовників: 1340 р. його було отруєно. Загибель Юрія II Болеслава мала для Галицько-Волинської держави негативні наслідки.

З його смерті скористалися західні сусіди, котрі прагнули збільшити власні території за рахунок українських земель. Державами, які скористалися з ослаблення руських земель, стали Литва, Польща та Угорщина. Внаслідок тривалої війни (1340—1349), яку розв'язали проти Галицької держави (Волинь мирним шляхом була інкорпорована Литвою) Польща та Угорщина, остання незалежна держава Русі-України припинила своє існування у 1349 p., а її землі були поділені між переможцями. Пізніше Галичина закріплюється за Польщею.

Та хоч би якими несприятливими були наслідки занепаду Галицько-Волинського князівства, вони аж ніяк не применшують його значення в українській історії. Як зазначав видатний український історик Михайло Грушевський, Галицьке й Волинське князівства були безпосередніми спадкоємцями політичної та культурної традиції княжого Києва. Галицько-Волинське князівство — перша власне українська держава, оскільки у XIII ст., за доби своєї могутності, воно охоплювало 90 % населення, котре проживало в межах нинішніх кордонів України.