17. Причини Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 рр.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні сталися важливі зрушення, що торкнулися всіх верств. Та найчутливішим до змін виявилося козацтво. Не випадково саме тоді спалахували численні козацькі повстання. І хоча, починаючи з виступу Косинського, кожне подальше повстання козаків відзначалося вищим рівнем організованості, охоплювало дедалі більшу територію, засвідчувало вдосконалення військової вправності та вищий ступінь усвідомлення козаками мети боротьби, проте всі вони тієї мети не досягли. Тим часом колоніальний гніт Речі Посполитої щодо України посилювався. Щоб остаточно поневолити українські землі, польський уряд вдавався до ополячення українців, утискував православну церкву. Позбавлялися земель та майна православні церкви й монастирі. Православні зобов'язувалися сплачувати податки на утримання католицького духівництва; їм нерідко заборонялося провадити відправу, обіймати певні посади, створювати вищі навчальні заклади тощо. Подібні прояви національно-релігійного гноблення спричиняли невдоволення і протести всіх верств українського народу, зокрема й представників привілейованих станів — української православної шляхти, вищого православного духівництва, козацької старшини, міської верхівки.

Розуміючи, що найбільшу загрозу для польсько-шляхетського панування в українських землях становлять козаки, польський уряд застосував проти них найсуворіші каральні заходи. Так, наприклад, ухвалена сеймом 1638 р. «Ординація...» мала на меті знищити козацтво як стан: усі козаки, за винятком 6 тис. реєстрових — тоді складової польського війська, перетворювалися на кріпаків надзвичайно погіршилося становище українських селян: набувало темпів закріпачення, зростала панщина, поширювалися різноманітні форми відробітків і податків на користь землевласників і держави; посилювався визиск селян орендарями панської землі.

Отож, заходи, якими польський уряд супроводжував своє володарювання на українських землях, мали на меті цілковите загарбання й підкорення, тобто були колоніальними.

Така політика уряду Речі Посполитої в середині XVII ст. загострила ситуацію в Україні, спричинивши загальнонародний виступ.

18. Початок і хід національної війни.

Визвольну війну українського народу проти панування Речі Посполитої очолив Богдан Хмельницький. Суперечки з чигиринським підстаростою Данієлем Чаплинським за маєток у Суботові, якого той хотів відібрати.

Богдан Хмельницький розіслав універсали до українського народу із закликами вступати до лав козацького війська; налагодив виробництво пороху, організував купівлю зброї та боєприпасів, досяг домовленості про перехід реєстрових козаків із початком воєнних дій на бік повстанців.

Водночас новообраний гетьман вів переговори з Туреччиною та особливо — з Кримським ханством. Заручившись підтримкою Туреччини, у лютому-березні 1648 р. в Бахчисараї уклав угоду з кримським ханом Ісламом-Гіреєм III про військову допомогу у війні проти Речі Посполитої початок збройної боротьби проти Речі Посполитої..

Вирішальний бій стався 16(6) травня 1648р під Жовтими Водами. Він завершився нищівною поразкою поляків. Продовжуючи настуНа світанку 26 травня громіздкий, але боєздатний польський табір вирушив богуславським шляхом із Корсуня..

Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали сигналом для повстань по всій Україні, для визвольного походу української армії на захід.

Богдан Хмельницький збирав війська у Білій Церкві, формував нові, українські органи влади, а керувати визволенням Правобережної України від сил Речі Посполитої послав полковника Максима Кривоноса, який фактично став наказним гетьманом.

До кінця липня було визволено з-під польського ярма всю територію Лівобережжя, а до кінця серпня — Брацлавське, Київське, Подільське (крім м. Кам'янця) воєводства на Правобережжі, а також східні й південні райони Волинського воєводства.

Вирішальна битва під Пилявцями розпочалася 23 вересня 1648р.

Переможним походом повстанська армія просувалася на захід. 26 вересня 1648 р. розпочалася облога Львова. 5 жовтня загони Максима Кривоноса захопили Високий Замок — фортецю на високому пагорбі.

Внаслідок перемоги під Пилявцями й походу української армії на Львів та Замостя на початку листопада 1648 р. майже всі етнічні українські землі було визволено від польського панування.

23 грудня 1648 р. Богдан Хмельницький урочисто в'їхав до Києва. Як і скрізь на шляху повернення гетьмана з-під Замостя, у Києві радо вітали У ніч проти 16 серпня Хмельницький перегрупував війська і щільно оточив польський табір та містечко Зборів. Хмельницький міг остаточно добити польську армію.

Після напружених переговорів, 18 серпня 1649 р. було укладено Зборівський мирний договір. Він передбачав перехід під владу гетьмана територій колишніх Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств. На цих територіях польський уряд позбавлявся права розміщувати свої війська, а державні посади мали обіймати лише православні. Домовилися також про встановлення реєстру в 40 тис. козаків. Усім учасникам війни оголошувалася амністія. Шляхта поверталася до своїх володінь, а селяни мусили виконувати довоєнні повинності в маєтках своїх власників.

Зборівський мирний договір, укладений під тиском обставин, не відповідав фактичним успіхам Національно-визвольної війни. Проте він мав виняткове значення для піднесення ідеї української державності, бо вперше в історії українсько-польських відносин Україна одержувала з боку Польщі визнання певної самостійності як козацька держава. Це давало змогу гетьманському урядові продовжувати боротьбу за незалежність.

Берестецька битва. Вирішальна битва між основними силами польської та української армій сталася 28 червня — 10 липня 1651 р.поблизу містечка Берестечка на Волині. Це була найбільша битва Національно-визвольної війни за чисельністю вояків, які брали в ній участь. Загальна кількість польського війська становила 150 тис

Батозька битва (1—2 червня 1652 р.). Коли українські війська стали підходити до молдавських кордонів, їм назустріч виступив на чолі 60-тисячної армії великий коронний гетьман Калиновський. Довідавшись про поразку під Батогом, польське військо, яке йшло на допомогу Калиновському, повернуло назад.