8.Причини розпаду Київської Русі та її значення

Добу від середини XII до середини XIII ст. в історії Київської Русі дослідники називають добою роздробленості. Йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць: хоч їх і справді не бракувало, проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини XII ст. нею почало керувати об'єднання найсильніших князів — правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з'їздом отчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості.

Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, як зміну її устрою та форми правління. Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями — державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об'єднання найважливіших князів.

Причини роздробленості Київської Русі. Історики по-різному пояснюють причини роздробленостВолодарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни та миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.

Та, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою — з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою. Київ лишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми — головним чином, пов'язані з організацією спільних походів проти половців. Кожен удільний князь, тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для посилення великокнязівської влади й відновлення централізації держави.і Київської Русі.

Причини:

великі розміри території держави та їх різний етнічний склад,

князівські усобиці

відсутність сталого порядку столонаслідування,

напади степових кочовиків

занепад торговельного шляху «з варяг у греки».

9.Діяльність Романа Мстиславовича (1173-1205) та об'єднання Галичини і Волині.

Об'єднання Галицького й Волинського князівств відбулося 1199 р. Здійснив його волинський князь Роман Мстиславич Великий. Так було утворено Галицько-Волинське князівство, яке одразу посіло провідне місце в політичному житті Русі. Він зміг подолати боярську опозицію, зміцнити західні кордони великого князівства, здійснити успішні походи проти половців. Такі заходи сприяли посиленню авторитету Романа. Він став наймогутнішим з південноруських князів, адже поширив свою владу на величезну територію — Волинь, Галичину, Поділля, Буковину й Пониззя — майже половину сучасної України. У 1203 р. відчинив перед ним свою браму й Київ. Слава про князя Романа розійшлася не тільки всією Україною, а й сягнула сусідніх держав. Його величали головою всіх руських земель, «великим князем», «царем», «самодержцем всієї Русі».

Під владою Романа Мстиславича опинилися всі, за винятком Чернігівського, українські князівства. Нова сильна держава, здобувши київську спадщину, спиралася на міцну економічну основу — значну частину балтійсько-чорноморської торгівлі на шляху Буг — Дністер, яка замінила занепалу дніпровську артерію. Роман продовжував внутрішню політику Ярослава Осмомисла, спрямовану проти ворожої йому частини галицького боярства, що сприяло зростанню його популярності.

Столицею держави Романа Мстиславича стає не Київ, традиційно зв'язаний з Візантією, і не Володимир-Волинський, а Галич, який завжди підтримував тісні зносини з країнами Захід. Під час одного з воєнних походів на територію Польщі (1205 p.), Роман загинув у битві під Завихвостом.

Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з «самодержцем усієї Русі» Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності, адже на відміну від багатоетнічної Київської держави Галицько-Волинська ґрунтувалася на єдиній українській основі. Це дало підстави українським історикам назвати Романа «творцем першої національної Української держави», що як окремий політичний організм проіснувала до кінця XIV ст.