Класифікація мовленнєвих актів. Непрямі мовленнєві акти.

Дж.Серль започаткував універсальну класифікацію, в основу якої покладено іллокутивну мету. У своїй статті “Класифікація іллокутивних актів” він визначив найважливіші лінгвістично значущі параметри, за якими розрізняються іллокутивні акти, а значить і МА. Дж. Серль виокремлює п’ять типів МА:

Репрезентативи, або асертиви (Я стверджую). Зобов’язують мовця нести відповідальність за істинність висловлювання.

Директиви (Я наказую). Змушують адресата зробити дещо.

Комісиви (Я обіцяю). Зобов’язують виконати певні дії у майбутньому або дотримуватися певної лінії поведінки.

Експресиви. Виражають психологічний стан мовця, характеризують міру його відвертості.

Декларативи (Я звільняю). Встановлюють відповідність між пропозиційним змістом висловлювання та реальністю.

В рамках п'яти основних іллокутивних класів мовні акти розрізняються рядом додаткових параметрів:

1. співвідношення мовного акту з попереднім текстом;

2. співвідношення соціальних статусів коммунікантів (наприклад, наказ і вимога суть директиви, але при наказі статус того, хто говорить повинен бути вище ніж статус того, хто слухає, а при вимозі це не обов'язково);

3. спосіб зв'язку мовного акту з інтересами того, хто говорить і того, хто слухає;

4. ступінь інтенсивності представлення іллокутивної мети (так, прохання і благання, рівно що є директивами, відрізняються один від одного перш за все цим параметром).

Незважаючи на те, що типологія Дж.Серля відрізняється послідовністю й логічністю, її недолік полягає у відсутності подальшого членування на підкласи за додатковими ознаками.

Майже всі типи мовленнєвих актів, обіцянки, поради, прохання та ін. можна віднести до одного з трьох класів, виокремлених на основі очікуваної реакції адресата мовлення: запитань, спонукань і декларацій або повідомлень. Крім того, всередині кожного класу існують різновиди висловлювань, що розрізняються установкою мовця. Наприклад, серед спонукань виділяють прохання, поради, рекомендації, розпорядження, дозволи та ін.

Мовленнєві акти чи іллокутивні типи висловлювань Г.Г.Почепцов називає прагматичними типами речень. В цій теорії вирішальним для віднесення висловлювання до того чи іншого прагматичного типу є характер прагматичного компонента, який дозволяє встановити типологію не тільки з урахуванням іллокутивної мети, а й способу її досягнення. До класифікації включаються:

1. констативи (речення-ствердження),

2. промісиви (речення-обіцянки),

3. менасиви (речення-погрози),

4. директиви (речення-спонукання адресата до дії),

5. перформативи (речення, вимовляючи яке, мовець виконує дію),

6. квеситиви (питальне речення в його традиційному розумінні).

Класифікація мовленнєвих актів, запропонована В.І.Карасиком, побудована на принципі статусних відносин комунікантів. Мовленнєві акти поділяються на два класи: статусно-марковані й статусно-нейтральні. До останніх автор відносить констативи, наративи і дескриптиви. До статусно-маркованих мовленнєвих актів належать ін’юктиви (накази), реквестиви (прохання), інструктиви (інструкції).

Статусно-марковані мовленнєві акти поділяються на статусно-фіксовані й статусно-лабільні. До першої групи належать мовленнєві акти з заданою позицією адресата: ін’юктиви, реквестиви, пермісиви; до другої – мовленнєві акти з перемінним статусним вектором, тобто ті, в яких статусний вектор залежить від ситуації спілкування: комісиви, локативи, експресиви. Статусно-фіксовані мовленнєві акти, залежно від статусного вектору, поділяються на мовленнєві акти зі спадним і висхідним статусним вектором мовця, а саме ін’юктиви й реквестиви. На наш погляд, подана класифікація доповнює класифікацію Г.Г.Почепцова й дозволяє виявити, як статусні характеристики впливають на вибір типу мовленнєвого акту. Таким чином, вибір певного мовленнєвого акту залежить не лише від інтенції мовця, а й від відносин між комунікантами.