8.3. Ускладнення простого речення нефінітними конструкціями

Просте речення могло ускладнюватися різними дієприкметниковими та інфінітивними конструкціями. Зокрема, в готській мові це, так звані, абсолютні конструкції:

2. абсолютний давальний, ядро складає сполучення дієприкметника І і займенника в давальному відмінку, які обидва залежать від дієслова-присудка. Напр.:

гот. dalath þhan atgaggandin imma аf fairgunja laistidedun afar imma iumjons – “Коли він зійшов із гори, за ним слідувала велика кількість людей”.

3. абсолютний знахідний, вживаний рідше – ядро складають дієприкметник І і займенник у знахідному відмінку, напр.:

гот. ūsgaggandan þan ina in daur, gasalυ ina anþara – “Його, що виходив з воріт, побачила інша”.

4. абсолютний називний. Напр.:

гот. Jah waurþans dags gatils… – “Коли настав зручний день (=ставши зручним день)”.

5. знахідний з інфінітивом – вживався після дієслів зі значенням чути, бачити, знати, напр.:

гот. Hausideduþ ina siukan – “Ви чули, що він хворіє”.

двн.-англ. ic hyrde hīe secgan – “я чув, що вони говорили”.

двн.-в.-нім. daz hōrtih rahhōn – “я чув, що про це розповідали”.

Походження цих конструкцій у давніх германських мовах залишається нез’ясованим. Найпоширенішим є припущення, що вони є кальками з латинської і грецької мов. Однак теза про запозичення, наприклад, абсолютної давальної конструкції в готській мові з грецької є недостатньо аргументованою, оскільки в грецькій повністю відсутня конструкція із суб’єктом у давальному відмінку.

8.4. Складне речення в давніх германських мовах

Як відомо, існують такі типи складних речень: складносурядне та складнопідрядне. В лінгвістиці панує думка, що в германських мовах складні речення існували ще в дописемний період. Складне речення утворювалося на основі низки простих речень за допомогою сполучників або безсполучникового зв’язку. В германських мовах засвідчені приклади складних речень з такими сурядними сполучниками: двн.-англ. and ‘і’ oþþe ‘або’, ac ‘але’; двн.-в.-нім. inti, ioh ‘і’, ouh ‘також’; двн.-ісл. ok ‘і’, eđa ‘або’.

Як зазначалося вище, складнопідрядне речення виникає на основі складносурядного, що властиве усім індоєвропейським мовам. Деякі дослідники пов’язують розвиток складнопідрядних речень із введенням писемності та розвитком канцелярського та книжного стилів мовлення. Згідно з І.Р.Буніятовою, становлення експліцитного гіпотаксису можна представити у такий спосіб: атрибутивні конструкції => асиндетичні конструкції типу апокойну => підпорядковані речення, що вводяться особовими займенниками => відносні речення, оформлені сурядними сполучниками в сполученні з дейктичними елементами => відносні речення з дейктичними елементами => відносні речення, що вводяться власне релятивними маркерами.

Головною формальною ознакою залежного компоненту складнопідрядного речення є підрядні сполучники і сполучні слова. До факультативних ознак підрядності належать: 1) використання особливого порядку слів в головному і підрядному реченнях; 2) використання умовного способу дієслів у підрядному реченні; 3) певний порядок розташування зв'язаних між собою речень; 4) вживання лексико-морфологічних засобів.

Основними типами підрядних речень у давніх германських мовах були такі:

1. присубстантивно-означальні: відносні (релятивні) або комплементарні (додаткові);

2. придієслівно-означальні: мети, причинові, умовні, допустові, темпоральні, порівняльні, питальні, заперечні, локативні.

Дані стосовно структури сполучникового складу для кожного типу наведено в табл. 6 (за [Буніятова 2003: 240-243]).

Таблиця 6