Kozatska Derjava Shevchuk

У західноєвропейських культурах утопічних державотворчих систем створено цілий ряд, згадати б "Золоту книгу, таку ж корисну як і забавну, про найкращий лад держави і про новий острів Утопія" Томаса Мора (1516) — до речі, звідси й походить назва "утопія" (з грецького — неіснуюче місце), "Місто сонця" Т.Кампанелли (1602), "Монарх" Н.Макіавеллі (1513) тощо; на нашій же землі утопії мали значно менше поширення, що зумовлювалося рівнем розвитку державотворчості і колоніальним статусом України. І все-таки вони були, при тому по-своєму цікаві, творилися на різних інтелектуальних, емоційних, з більшою чи меншою мірою фантазійності, рівнях.

Розглянемо ці рівні від загального до конкретного; зрештою, вони типові для людини християнського світу. Передусім ідеальне суспільство утопічно бачилося християнами в образі раю, де правив головний правитель світу та всесвіту Бог і правив, ясна річ, ідеально, відповідно укладалася своєрідна суспільна структура, ба, навіть держава, де всі зі всього задоволені, через що описи раю розглядаємо як пам'ятки утопічного державотворчого мислення (згадати б "Утрачений рай" (1667) чи "Віднайдений рай" (1671) Джона Мільтона). Близькі до цього описи ідеальної держави, яка знаходиться на острові чи далеко на Сході і до якої добираються

349

мандрівники (Д.Свіфт, Т.Мор та ін.), зокрема царство Попа Івана, розповіді про яке буяй вельми популярні в часи середньовіччя і після нього. Типологічно ці описи близькі до описів раю, але мають земне поміщення і земний характер (хоч і рай не завжди бачивсь у небі навіть у Біблії). Третім рівнем утопічного мислення були спроби реформувати той уклад, який у країні, де жив мислитель, існував, зробивши його по змозі ідеальним, а через це утопічним; з цього випливала система розмислів про монарха, яким він має бути і як має правити (Н.Макіавеллі, С.Оріховський, С.Климовський та ін.). І нарешті, найнижчий рівень утопічності мають реальні спроби реформувати суспільство, але які не вдалися в силу тих чи інших умов, тобто невтілені державні проекти, котрі, однак, до втілення були близькі. Цікаво, що всі ці рівні утопічного мислення в Україні фіксуємо, хоч і розвивалися вони специфічно, однак не у відриві від форм загальноєвропейських чи християнських. Розглянемо кожен із них.

Описів раю в українській літературі загалом небагато, і що цікаво: рай описується не так у серйозних, як жартівливих творах:

350

інтермедіях, нищинських та різдвяних віршах. Великої фантазії у ньому наші предки не виявляли: рай, на їхню думку (висловлену, щоправда, жартівливо), визначається, кажучи сучасною термінологією, багатими засобами матеріального забезпечення. Друга риса раю — це палац із садом, довкола чудова природа: птахи, плоди, дерева — все розкішне. Найдавніший опис раю маємо в інтермедії Якуба Гаватовича до "Трагедії, або Візерунку смерті пресвятого Івана Хрестителя'1 (Львів, 1619 рік, після третього акту). Тут описується сон Максима. Опис раю казковий: небо неначе із золота, чудової робота замок, його оточують золоті мури, "каменями всі уквітчені", тобто самоцвітами, які "блакитні є і освічені, є дорогії зелені, є білі, а є черлені". До замку веде золотий міст і ворота. Господь сидить за столом (як король на престолі), усі святі б'ють йому чолом, чутно чудовий спів. їжу розподіляє сам

. Бог, за неї "служити усе живе подалося". Описується обід: усього не зрахувати: м'ясива, поросята, печені курчата, варене і смажене, біла і жовта юшки, тісто варене, смажене, печене, пироги (вареники), борщ, капустиця, горох, каша, ботвина, всяка звірина — тобто обід близько нагадує панський бенкет, що його описував незадовго перед цим Іван Вишенський. Схема соціального устрою дуже проста: існує монарх з необмеженою владою, решта в нього на службі, за що монарх розділяє засоби матеріального забезпечення (в якій пропорції — не оповідається, очевидно, скільки кожному потрібно). Супротилежністю раю є пекло, про яке розповідає Грицько. Скажемо принагідно, що описів пекла в українській літературі бароко є значно більше, ніж раю, і зроблені вони зі значною більшою й розлогішою фантазією — це, однак, тема окремого розгляду.

Образ раю може виступати як казкова земля, повна дивовижі та достатку, називатимемо її "чудова земля". Так Петро По- ПОВИЧ- Гученський у рукописному збірнику кінця XVII — початку XVIII століття (вірш "От вже і я з чужої землі лривандрував") подає такий її гумористичний опис, ясна річ, що йдеться про рай: там вивишаються дві масляні гори, на яких дві баби весь час виробляють пироги, а два зайці їх кидають у піч. Розширений опис раю іще у його ж вірші "Ось і я з Кобиволок, триста миль з-за світа" (звертаємо увагу на цей початковий рядок: чудова земля розташована поза світом), де вгадується той-таки рай, опис відповідно утрований: там небеса низько лежать — висять на двох печених кишках, у коморі місяць світить і сяє, у день білий сонце спочиває на печі, зорі — мов дині достигають, свині їдять мигдаль у золотих ночвах, ринком (отже, йдеться про місто) протікає горілчана ріка, горобці гуляють у срібних панчохах, на вербах ростуть живі ковбаси, в дубах вліті і взимі поросяться свині, бджоли щоднини накладують "меду цілу чверть", місто навкруги міцно укріплене, але обмурувалося в лободі і кропиві, а вітчизна героя вкрита

351

С. Литовський

праником, вшита бідою (гіркий іронічний контекст до ідеального опису). Там за печеного вола платять гріш (отже, продають і купують), з-під хвоста у вола витікає часник з оцтом, там "зелений салат" і багата земля. Про людей чудової землі не говориться нічого, хіба те, що й там герой живе бідно, незважаючи на всі її багатства (Антологія української поезії. — Т.І. Українська дожовтнева поезія. Твори поетів XI — XVIII ст. — К., 1984. — С.193 - 195).

У рукописному збірнику другої половини XVIII століття, що складається переважно із творів Дмитра Туптала (зберігається в моїй бібліотеці) є вірш "Опис Божого раю", очевидно, самого Д.Туптала — це один із нечисленних серйозних описів раю. Рай розташований вище всіх гір на сході, найближче до небес, зветься Едем, або Солодкість, перебуває в повітрі між землею та небесами. Вельми гарний, там ростуть чудові високі, під небо, широколисті дерева: кипарис, певч, кедр, мисіни, балсами, з них крапають аромати, ростуть там фініки з солодкими плодами,

352

кинамони, помаранчі та інші плодоносні дерева, яблуні, різні квіти, маслини, мигдалі, горіхи тошо, з таких дерев складаються ліси. Довкола райського саду — стіни, ростуть дивовижного смаку ягоди, виноград із великими гронами. Посеред саду стоїть найкраще дерево життя, подається його докладний опис — цар усіх дерев. Крім дерев — хлібні поля, місця гладкі та рівні, зелені, скрізь квіти (подається опис різних квітів). Нішо там не в'яне — вічна краса. Рай наповнюють чисті води, з нього течуть чотири золотоносні ріки, вони з коштовним камінням. Віють лагідні вітри, нема ні холоду, ні спеки. Птиці чудові, крила посріблені, плечі позолочені, гарно співають. Цей край бажаний для всіх. Обидва вірші споріднені поетикою опису, вони образні, але суспільної організації людей, що в раю мешкають, тут не знайдемо. Опосередковано випливає, що всі ті багатства існують для вжитку посельців чудової землі. Рослинний світ нагадує тропічний чи субтропічний. Єдині соціальні висновки з цих творів — рай мислимий тоді, коли земля матеріально цілком забезпечує людей.

Подібно бачить рай, також серйозно, і Григорій Сковорода. Він у мислителя ідентифікується із його Горньою республікою, яка має образ горнього граду, міста, про це скажемо далі. Рай у Сковороди в небесах, він існує разом із садом, це Божий град і Божий сад (пісня третя "Саду божественних пісень"). В іншому місці рай зветься Гора Господня, місто Бога нашого на горі святій його, священний град — пісня 20. Бенкет у богів, описаний у "Фабулі про Тантата", відповідає описам бенкетів у раю. Райське дерево в саду, так докладно описане Д.Тупталом, у Г.Сковороди — це закон Божий ("Вступні двері до християнської добронравності", глави восьма і десята, де прямо згадується дерево життя). Сам рай — це дім Божий із брамою, подібною місяцю-молодику, схожою на міст ("Наркіс". Розмова сьома). В "Розмові п'яти подорожніх про істинне шастя в житті" є термін "город Миру" чи Миргород, що на божественній горі, згадується навіть, що ворота до раю стереже Петро, котрий у рай і перепускає праведників ("притча про Марка препростого").

Жартівливі описи райських місць, тобто вимріяного краю та суспільства, проходять по так званій "нищенській поезії" (Давній український гумор і сатира. — К., 1959). У вірші "Помагай Бог вам, панове міщани" такий рай, або чудова земля, має назву міста Козина. Школа там накривана пирогами, дощ там іде "сметяний", град падає пироговий, бринза "як сніг з міха сиплеться" — ремінісценція небесної манни, — з-межи неї масло "гоїястрами ринеть", доми муровані з самих сал, замість вапна в них — лій, "книшами, пирогами побиті, а паляницями зверху накриті", двері із цільних шматків сала, так званих полтів, защіпки з ковбаси, а замість колодок (замків) — пшеничнії галушки. "Там душа моя прагне, там я іти маю" (с.197). Подібна картина у вірші "Паска

353

2 3 Шевчук В.

священная — ми найбільше співали", але повідомляється, що райське життя було ніби в минулому. Там школа також укрита пирогами, "у коморах їсти повно єсть і на горі одпочивали п'ятничнії сухарі". Од масла "одні хрипнуть, заледве мовлять, а по обіді писанками об зуби дзвонять", в кутках повно перепічок, біля церкви і на цвинтарі "тільки пасок, солонини, калачів — як звізд у небі" (с.202). У пісні світській "На небесній горі" описується бенкет у раю, де зібралися всі святі та празникували із "воздухами невидимими" і ангелами-херувимами. Керував трапезою Бог. Потім сиділи царі та пророки, попід стінами — священики, коло печі — мученики. Петро з апостолами за столами, перед столом владики, в кутках пустельники, на припічку — молодиці, біля них — дівиці, тобто подається певна структурованість райского суспільства, де кожен має собі визначене місце, отже, існують більш і менш шановані, саме суспільство збудовано ієрархічно. Всі п'ють один до одного мед, вишняк, грає музика із скрипки, цимбал, гобоїв, дудок, пищалок (сопілок) (с.226 — 228). Підпоївшись, почали танці, тобто маємо опис звичайної земної учти, яка переноситься в рай.

У ряді великодніх віршів ідеться про те, як Христос виводить із пекла праведників і веде їх у рай (популярна в бароковій літературі тема про "збурення пекла", власне — її продовження). У вірші "Нуте лиш, беріте яйця" тільки-но вийшли з пекла в поле на зелений гарний луг нові пожильці раю, почали розмови, ітри, а тоді й танці під музику гусель. Після того подалися до раю, наближення раю знаменувалося блискавкою. Опису самого раю нема, пишеться лишень, що вони будуть там розкошувати, гуляти і груші рвати (с.228 — 231). Це саме у "Вірші, говореній гетьману запорожцями" 1791 року, тут згадується відкритий рай, де Адам з усім родом буде утішатися райськими плодами і збиратиме в райському саду яблука, їсти які йому і Єві вже буде дозволено (с.244). В "Доповненні до великодньої вірші" опис раю подається розширеніше: рай — це сад, тут є покої, де навічно оселяються праведні, тут "свобода засіла" і тишина, начальство тут не докучає, ніхто не вимагає повинностей (наприклад, ходити в підводи, що вимучувало простих людей в Україні), немає напасників ("сільських нахалів"), нема податків, колотнеч, зборів, зокрема квартального, людей не дають

веселися"; співають райські птиці: ластівки, жайворонки, соловейки, грають музики — які саме, не описується. Цей опис надзвичайно цікавий своєю, так би мовити, бездержавністю, з нього сам собою випливає висновок: рай настане тоді, коли зникне держава, начальники, податки, збори, не буде сіпак, драчів, напасників — у цій утопії бачимо реальний результат довголітнього неповнодержавного статусу України, своєрідний анархізм (с.244 — 246).

354

Опис раю маємо і у вірші "Отець Негребецький". Герой до раю йде пішки, проходячи "ліси, поля, гори, ями", нарешті побачив рай — це чисте поле, вкрите квітами, сам рай неогороджений. Під раєм стоять сходи, по яких "до неба заходять народи"; героєві здалося, що сходам тим нема кінця, "вони стояли ще вище сонця". Далі — ворота, що їх стереже святий Петро. Після розмови Петро запросив отця Негребецького "до свого фільварку", налив чарку горілки. Неб'яни, тобто жителі неба, "розкішно всі живуть", "вони багаті, як на світі пани". Далі йде безпосередній опис раю. У небесах весело, оповідає отець Негребецький, "такі палати, що хата на хаті, сіяє ясно, бо "єсть свічок сила" (цікаве пророче видіння майбутніх багатоповерхових будинків, освітлених електрикою). Дорогою отця зустрічають знайомі, одна просить на снідання, друга "табаков частує", інші також гостинні. "Що душі мило — всього досить мають". Божий палац не описується, але в ньому — небесні чати. У "великій хаті" Бог сидить на золотому престолі, близько нього "син Божий на чудовому, багатому стільці. Дух Святий "сидить на печі і горох дзюбає" — опис Святого Духа досить вільний. Цікаве чисто барокове обмалювання архангела Михаїла. Він з мечем,

На нім холошні тонкі, замшевії. По всіх швах злотом обмальованії,

Куртка понсова1, з золотими гудзами, Шапка злотиста з білими перами, В жовтих чоботях, крила — як у пави...

Потім отця Негребецького гостили, дали йому їсти "пшеничну паляничку", печеню свинячу, упечену, тлусту, у мисці поставили капусту, отець їв, аж "смалець тече по бороді". Другий раз до Бога отець Негребецький не добився, бо на рай напали вороги: "турки і татари, калмики, греки, козаки (очевидно, дончаки, а може, в автора вже було таке ставлення до козаків своїх. — В.Ш), райтари, збройне шарлатанство, ляхи і всяке поганство", чорти з люципером, отець уключився сам у бійку (с.285 — 288).

Я не ставив собі за мету зібрати всі описи раю, вони, зрештою, значною мірою однотипні і різняться лишень у деталях. Усі вони, за винятком Д.Туптала чи Г.Сковороди, творились у соціальних низах, відповідно відбито в них соціальні ідеали саме тих низів: в раю відсутній соціальний гніт; є щедра матеріальна забезпеченість (цікаво, що автори ніби забувають, що нематеріальним душам, котрі потрапляють у рай після смерті, земна їжа й напої цілком зайві; отже, така заземленість небесних бенкетів тільки підкреслює, що рай — це утопія, людська мрія про ідеальне суспільне життя); лад і організованість, але без вказівок чи розробок, як саме той

1 Червона. — В.Ш.

355

лад забезпечується; батата на плоди земля, що виключає важку працю, але не працю взагалі, бо поля і живність треба доглядати, доступність раю для кожного праведного, незалежно від його суспільного стану, географічна віддаленість чудової землі — вона поміщена або на краю світу, або за світом, або в горах, або між землею і небом, все це наближає подібні уявлення і до мандрівних сюжетів літературних на цю тему, і до народних уявлень ідеального суспільства, де людина може жити вільно і задоволено. Наївність цього погляду очевидна, як і те, що подібні мрії глибоко загніздились у народній свідомості, через що і в наші часи комуністи цілком успішно могли дурити маси подібною легкотравною утопією.

Не дивно, відтак, що описи чудової землі (раю) в давні часи почали входити у пілігримську прозу — вже Мойсей шукав землі обіцяної, чи Господньої, повної чудес і з ідеальним суспільним устроєм. Саме в описах таких подорожей і бачимо зародження утопічного мислення. Іван Франко в "Студіях на полі карпаторуського письменства XVII - XVIII в." (ЗНТШ. - 1901. - T.XLI. — Кн.ІІІ) писав про це цілком виразно: "Коли простий народ і малокультурні уми шукали в таких далеких подорожах і походах тільки диковин та монстрів, то для високоосвічених письменників, філософів та політиків — се були рами, в які вони вмішували свої ідеальні конструкції кращих держав і суспільностей" (с.5). В описах мандрів "розвивається т.зв. суспільнополітична утопія, себто опис якогось далекого, фантастичного краю з ідеальним громадським і державним устроєм" (с.5). Платон описав так Атлантиду, в "Александрії" така країна — Індія; сама "Александрія" стала вельми популярна в різних народів і здобула ряд літературних переробок (твір було складено псевдо-Калістеном в II чи ІГІ ст. н.е.), зокрема в X — XIV ст. На слов'янському грунті в XIV ст. з'явилася сербська "Александрія", а на греко-візан- тійському — оповідання про святого Макарія Римського і про трьох пустельників, що знайшли його, Макарія, недалеко земного раю, а також оповідання про пустельника Зосиму, що ходив до рахманів. Ще один Зосима, чернець, знаходить в однім прийорданськім монастирі ченців, що живуть своєрідним укладом. Оповідання "Про синів Мойсейових", або "Червоних Мошків" записано у Талмуді — йдеться про єврейський народ, що жив щасливим життям. На основі цих оповідань і постав сюжет про царство попа Івана, котрий живе на Далекому Сході, тримається християнської віри, походить од трьох царів, що прибули поклонитися новонародженому Христу, він цар і священик водночас. У XII ст. з'явився лист Попа Івана, написаний ніби до грецького царя Емануїла (очевидно, Комнена) — цей лист став популярний у Західній Європі, його перекладено на різні мови, літературно опрацьовано — тут ідеться про чудове царство в Індії. Іванові служило

356

72 царі. Близьким до цього стало "Сказання про Індію багату", яке часом входило до "Александрії", де також йдеться про міфічне царство Попа Івана з ідеальним устроєм: "Нема в моєму царстві, — пишеться тут, — ні злодія, ні розбійника, ні завидливої людини, бо всім земля моя багата" (с.19) — тут маємо перегук із описами раю. "Сказання" з'явилося десь у XIII — XIV ст., очевидно, в Сербії, тоді перейшло в Україну. Відгомін легенди про Попа Івана фіксуємо в билині про Дюка Степановича, але тут втрачено риси суспільно-утопічного мислення. Легенда про царство Попа Івана ввійшла до "Космографій", але тут Піп Іван — абіссинський володар. "Повість про Вавилонське царство" називає Попа Івана вавилонським царем. У польській хроніці М.Бєльського (1564) Піп Іван зветься африканським царем, тут-таки подається опис цієї міфічної країни. Наводимо його тут, бо "Хроніка" М.Бєльського не тільки була поширена в Україні, але в XVII ст. була перекладена на церковнослов'янську мову: "Оповідають, що відповідно до науки Філіпа віру християнську тримають. Перш за все священики жінок мають, як у греків; не святять на священство до 40 років, а хто мав би позашлюбних дітей, відберуть йому священство. Ченці жінок не мають, працюють, щоб вижившися, як інші люди". Мають патріарха, що зветься Абунна, хрестяться всі щороку "на день Трьох Царів у пам'ять Христа". Мають обрізання для хлопців та дівчат. "Останнього помазання не приймають, чистилища не знають, святих не освячують, окрім кількох апостолів. Мають сповідь і покуту приймають: коли хтось согрішить, падає в ноги священичі, аби його розгрішив, дає йому покуту і тіло Боже під обома тільки особами в церкві, а не в домах, прецінь хворим не дають. Прибутків жодних священики не мають, лише їм в церкві з ласки дають за душі померлих. Службу тільки одну на тиждень мають не за вмерлих, а за живих. Всіх померлих ховають із хрестом та молитвами. Суботу освячують, як і жидове... Царство не переходить спадком до синів, тільки кого цар хоче після себе залишити. Монети власної не мають, хіба що з інших земель приходить, усе за золото та срібло купують, що треба, відповідно ваги. Наплели про нього (Попа Івана) жидове у своїм писанні, ніби він тримав жидівську віру і звідтіль, гадають, постали червоні жиди, які мають посісти цілий світ і обернути на жидівську віру. Писали, що має під собою 40 царів різноманітного за походженням люду" (Цитуємо за І .Франком. — С.25 — 26). Отже царство Попа Івана подається тут як країна громад, близьких до протестантських. Цар з'єднує цивільну та духовну владу, так само й священики.

Легенда про царство Попа Івана знайшла своє поширення в Україні, вона відбилася в "Листі половця Івана Смери до великого князя Володимира" — звісній фальсифікації другої половини XVI століття — цей лист ніби був написаний на дванадцятьох мідяних табличках залізними літерами давньоруським письмом,

357