Історія держави і права України - В.М. Іванов (2013)

Скіфії. Володіння скіфів значно зменшились у ІІІ ст. до н. е. під тиском сарматів.

У Нижньому Подніпров‘ї та в Степовому Криму рештки скіфського населення утворили нову державу, що її Страбон назвав Малою Скіфією.

Найбільшого піднесення вона досягла в другому столітті до н. е. за царів Скілура та його сина Палака. Столиця держави – Неаполіс (поблизу Сімферополя) була важливим ремісничо-торговельним і культурним центром. Скіфія вела успішну боротьбу з античними містами-державами,

зокрема, взяла під контроль Ольвію. Влада скіфів поширилась на всю Тавриду.

На зламі II–III століть н. е. скіфське царство зазнало нищівного нападу готів. Вторгнення у 375 р. гунів призвело до остаточного розпаду Скіфії.

Суспільний лад у скіфському царстві характеризується соціальним розшаруванням. Розкопки курганів свідчать про різкий контраст поховань знаті й простих людей. Панівну верхівку суспільства становили: царська сім‘я, військова аристократія, родоплемінна знать, багаті купці, які постійно збагачувалися за рахунок воєнних походів, работоргівлі, експлуатації общинників і рабів.

За Геродотом, відособленою соціальною групою, яка відігравала значну роль у житті суспільства, були жерці.

Найчисленнішу верству населення становили вільні общинники, які відбували військову службу, платили данину, виконували інші повинності.

Основу скіфського війська становила легкоозброєна кіннота, головною ударною силою були загони важкоозброєних вершників, захищених панцирями та щитами.

У Малій Скіфії (степовому Криму) основну масу міського населення становили вільні ремісники й купці.

На найнижчому щабелі скіфської соціальної ієрархії перебували раби.

Хоча кількість рабів була значною, вони не відігравали вирішальної ролі у виробництві, їх використовували у домашньому господарстві, а також як товар у торгівлі з грецькими містами. Головними джерелами рабства були:

32

підкорені народи, військовополонені, народжені від рабині та ін.

Про соціальну нерівність серед скіфів свідчать археологічні дослідження їхніх поховань. При похованні царя чи знатного скіфа вбивали і клали вмогилу кращих дружин, наложниць, слуг, конюха з кіньми. Також умогилу клали коштовну зброю, цінні прикраси, розшитий золотом одяг, золотий та срібний посуд. Над могилою насипали величезний курган заввишки понад

20 м. та близько 400 м. в діаметрі. Могили простих скіфів були невеликими за розмірами, а разом з померлими до могил клали: чоловікам – списи,

стріли, а жінкам – прості прикраси.

Державний лад. Скіфія була державою рабовласницького типу. За формою правління – один із різновидів рабовласницької монархії. За даними писемних джерел, вона поділялася на три частини, кожну з яких очолював цар. Один з них, що владарював над скіфами царськими, був верховним царем. У свою чергу, царства поділялися на округи – номи. На чолі царств і номів стояли представники царської династії. Верховному цареві належала вся повнота законодавчої та розпорядчої влади. Він самостійно вирішував питання внутрішньої та зовнішньої політики, виконував судові функції.

Базуючись на уявленні про божественне походження царської влади, цар виконував також функції жерця.

Апарат державного управління складався з найближчих родичів,

найвідданіших слуг і військової верхівки. Найвпливовіші з них складали наближений до царя дорадчий орган – царську раду. За часів Геродота у скіфському суспільстві існував також демократичний орган – народні збори

всіх воїнів, на яких обговорювалися важливі питання суспільного життя і престолонаслідування. Із зміцненням царської влади, починаючи від Атея,

значення зборів втратило силу.

Виникнення державного апарату не знищило повністю колишньої родової організації, особливо у місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини й вожді.

Державна структура скіфів була ще досить крихкою і значно відрізнялась від розвинутих рабовласницьких або феодальних держав. Але вона була

33

політичною організацією за своїми основними функціями:

–підтримання відносин залежності й панування;

–зміцнення верховної влади;

–накопичення багатств у руках пануючої верхівки.

Право. Основними джерелами права у Скіфії були: звичай та правила,

встановлені царською владою. Певний вплив на право справляла релігія.

Скіфи уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо від еллінів, таврів,

неврів та інших груп населення.

Цивільно-правові норми захищали державну владу, життя, майно та привілеї царської сім‘ї. Верховна власність на землю належала цареві.

Скіфське право захищало приватну власність на рухоме майно, худобу,

домашні речі, рабів, особисті речі, зброю, знаряддя виробництва.

Було розвинене зобов’язальне право, яке регулювало відносини купівлі-

продажу, дарування, міни. Зазвичай договори скріплювалися клятвою.

Здійснювалася правова регламентація данницьких відносин. Так, відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій,

які супроводжувались пограбуванням майна, худоби, захопленням полонених (рабів).

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік родоводу провадився за чоловічою лінією. Практикувалося багатоженство.

Жінки не мали жодних прав на власність і спадщину. Якщо вдову після смерті чоловіка не було вбито й поховано разом із ним, то вона, як і майно померлого, переходила у спадщину до його старших родичів. Майно після смерті батька успадковував молодший син, а старші сини наділялися частинами рухомого майна при одруженні.

Кримінальне право перебувало у початковому стані. Зазвичай існувала кровна помста. Найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя, замах на життя можновладця, непокора царському наказові, що каралися скіфами на смерть. Жорстоко переслідувалося нехтування законами, порушення звичаїв та боговідступництво. Чітко визначеної системи покарань не існувало. Суддя сам визначав покарання за злочини, серед яких, окрім

34

смертної кари, були калічення, вигнання за межі держави.

Античні міста-держави Північного Причорномор’я та їх право

Колонізація Північного Причорноморя була частиною так званої Великої грецької колонізації VІІІ–VІ ст. до н. е. Вона зумовлювалася низкою причин, головною з яких вважають відносне перенаселення в материковій Греції. Греки-засновники північнопричорноморських поселень були в основній своїй масі малозаможними та безземельними землеробами. Інші їх тогочасні заняття (ремісництво, торгівля) були другорядними. Отже,

грецька колонізація Північного Причорномор’я мала, переважно, аграрний характер, як господарське освоєння греками вільних на той час земель.

Колонії засновувалися, переважно, упорядковано, ще в метрополії обиралися або призначалися керівники груп колоністів – ойкісти.

Найдавніше поселення на Березанському півострові (тепер острів)

Борисфеніда могло виникнути у середині VII ст. до н. е. Інші міста-колонії з‘явилися здебільшого у VI ст. до н. е. (Ольвія на Бузькому лимані,

Феодосія, Пантикапей у Східному Криму, Керкінтіда на місці сучасної Євпаторії, Тіра, біля сучасного Белгород-Дністровського та багато інших), а

також у V ст. до н. е. (Херсонес поблизу Севастополя). Окрім Херсонеса,

який заснували вихідці з Гераклеї Понтійської, більшість згаданих міст заснована вихідцями з району малоазійського міста Мілет. Чисельність населення міст була різною і залежала від рівня розвитку міста (Ольвія близько 20 тис., Херсонес близько 15 тис.).

Новозасновані колонії, як і метрополії, були рабовласницькими полісами,

але політично від них не залежали. Вони підтримували з метрополіями соціально-економічні стосунки, укладаючи угоди щодо взаємного сприяння в торгівлі, надання громадянам рівних прав, мали з ними єдині культи й літосчислення тощо.

Майже тисячолітня історія цих держав поділяється на два великих етапи.

На першому (VII–I ст. до н. е.) міста-держави, виконуючи функцію грецької колонізації Північного Причорномор‘я, формально були незалежними

35

утвореннями. В матеріальному, духовному та державно-правовому житті колоністів абсолютно домінували еллінські традиції. Тому цей період називають еллінським або грецьким. В останній третині V ст. до н. е.

частина причорноморських міст входить до складу Афінського Морського союзу. На другому етапі (I ст. до н. е.– 70-ті роки ІV ст. н. е.) – підкорилися Риму. Міста – держави Північного Причорномор‘я стали для Римської імперії своєрідним бар‘єром перед натиском кочовиків на їх східні кордони.

На північному узбережжі Понту (Чорного моря) спочатку спорадично з‘являються римські війська, а від середини ІІ до середини ІІІ ст. н. е. в Тірі,

Ольвії, Херсонесі розміщуються постійні загони римлян. Відповідно відбувається переорієнтація культурно-економічних зв‘язків.

Занепад міст-держав відбувся на зламі III–IV ст. н. е. внаслідок кризи рабовласницької формації, загострення внутрішніх класових суперечностей і наступу кочових племен.

Грецькі міста мали розвинену економіку, ремісниче виробництво,

землеробство, рибальство. Так, значних успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні виробів із бронзи, міді; славилося їхнє керамічне, ювелірне,

деревообробне, ткацьке виробництво. Освоюючи порівняно нешироку (5–10

км) смугу морського або лиманного узбережжя, переселенці мали ефективне сільськогосподарське виробництво. Найбільшу роль в економіці північнопричорноморських держав відігравало садівництво й виноградарство (особливо Херсонес, Пантикапей), виробництво зерна

(особливо Ольвія), тваринництво, городництво. Кожний із полісів карбував власну монету.

Торговельні стосунки з кочівниками та місцевими племенами відбувалися на обмінній основі. Розрахунки із заморськими купцями здійснювалися головним чином монетами різних місць карбування. На середземноморські ринки експортувалися зерно, риба, шкіра, худоба, сіль. Торгували й рабами.

Предметом імпорту з Греції були тканини, металеві, мармурові вироби,

вино й оливкова олія. Античні міста мали високу культуру. Споруджувалися кам‘яні будинки, оздоблені скульптурою, розписом і мозаїкою. Вступаючи

36

у взаємовідносини як з грізними степовиками, так із землеробами українського Полісся та Лісостепу, міста-держави встановлювали з ними тісні економічні зв‘язки. Хоча метрополії і вбачали в них, передовсім,

джерело надходження прибутків і рабів з «варварського світу», існування таких міст на Північному березі Чорного моря було могутнім стимулом для прискорення процесу соціально-економічного розвитку племен, що їх оточували.

Суспільний устрій характеризується виразним соціально-класовим розшаруванням. Панівним класом були судновласники, купці,

землевласники, господарі виробництв і майстерень. Основна маса населення – вільні землероби, ремісники, торговці. Але вільними повноправними громадянами були тільки чоловіки – громадяни міста.

Жінки вважалися вільними, але не мали політичних прав. Соціальні відносини між громадянами будувалися на принципі рівноправності.

Чисельною соціальною групою були також осідлі чужоземці, вихідці з

«варварського світу», які проживали у містах. Вони не мали громадянських прав, не брали участі в політичному житті міст, а набути громадянство могли лише за великі заслуги перед полісом.

На найнижчих щаблях соціальної ієрархії перебували безправні раби,

яких було віднесено до об‘єктів права. Джерелами рабства були купівля на невільничих ринках, захоплення або купівля у племенах «варварського світу», військовий полон, народження від рабині. Праця приватних рабів широко використовувалась у домашньому та сільському господарстві, у

ремісничому виробництві, соледобуванні та ін. Рабів інколи відпускали на волю, здійснивши обряд посвяти божеству. Релігійна громада в такому випадку ставала покровителькою цих рабів. За мужні дії під час війни міська влада також давала рабам волю. Прикладом тому є рішення міської влади Ольвії в 331 році до н. е., в період облоги міста військами Олександра Македонського під керівництвом полководця Зопіріона, про надання рабам громадянства. Проте, на відміну від Аттіки, в Північному Причорномор‘ї

були відсутні численні групи державних рабів.

37

Крім громадян і рабів, існували й інші категорії людей – залежних або напівзалежних, котрі могли працювати практично в усіх сферах життя полісів. Так, у сільському господарстві, де землею володіла або держава,

або громадяни, особисто вільні були економічно залежними.

Соціальний статус не завжди відповідав матеріальному становищу: могли бути й багаті вільновідпущеники, й бідні громадяни.

Державний лад міст будувався на тих же засадах рабовласницької формації, що й устрій античних полісів Греції. За формою правління це були демократичні (V–II ст. до н. е.) або аристократичні (починаючи з I ст. до н. е.) республіки. Вищий законодавчий орган державної влади – народні збори, які, наприклад, в Ольвії, скорочено називалися «Народ». Практично це були збори міської общини, за участю лише повноправних громадян міста,

до яких належали греки у віці 25 і більше років. Решта населення міста

(раби, чужоземці, жінки) не мала права брати участь у владних органах.

Хоча за великі заслуги перед полісом іноземцям могли надаватись такі права. Збори вирішували найважливіші питання внутрішньої й зовнішньої політики, обирали посадових осіб і контролювали їх діяльність. Збори також надавали громадянство, торгові привілеї іноземцям, вшановували громадян, які мали заслуги перед містом. В Ольвії, наприклад, за розбудову міста й значні пожертви до міської скарбниці громадян нагороджували золотим вінком або встановлювали їхні статуї.

Народними зборами щорічно обирався постійно діючий виконавчий орган

– Рада міста, яку очолював голова; обирався секретар. До складу Ради міста входив також головний жрець міста, який відав релігійними культами. Рада організовувала підготовку та попередній розгляд рішень, декретів та постанов народних зборів. Тому законодавчі акти міст видавалися від імені

«Ради і народу».

Окремою ланкою міського управління були виборні колегії –

магістратури або окремі посадові особи – магістрати, які обиралися з числа повноправних громадян міста. Вони управляли фінансами, судовими установами, військовими справами та іншими галузями життєдіяльності

38

міста. Найбільшими правами користувалась колегія архонтів. Вона керувала іншими колегіями, стежила за станом фінансів і в разі необхідності скликала народні збори. Її очолював перший архонт; йому належало право командування військом міста, хоча військовими справами займалася окрема колегія стратегів. Колегія номофілаків (стражів закону) наглядала за поведінкою мешканців, вимагала від них дотримання законів; колегія агораномів відала питаннями торгівлі. Колегія продиків (юристів)

виконувала прокурорські або адвокатські функції.

У містах-державах Північного Причорномор‘я функціонували суди, у тому числі й суд присяжних. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені,

свідки. Судовий процес мав змагальний характер, вирок суду був остаточним.

Підґрунтям права міст-держав Північного Причорномор‘я була правова система Афінської полісної демократії, а його особливістю – вплив звичаю місцевого або сусіднього з ним населення. Основними джерелами

вважалися закони народних зборів, декрети ради міста, постанови колегій посадових осіб, які приймалися з урахуванням звичаїв і традицій, а також місцеві звичаї.

Розвинутій правовій регламентації підлягали відносини власності. Право регулювало майнові відносини, захищало приватну власність на житло,

рухоме майно, худобу, особисті речі. Земля і раби могли бути як у приватній, так і в державній власності.

Жвава зовнішня і внутрішня торгівля зумовили розвиток зобов’язального права. Укладалися договори купівлі-продажу, позики, дарування, поклажі та ін. Важливі угоди здійснювалися у державних установах при свідках, у

присутності чиновників. Регламентувалося право оренди землі, найманої праці. Для регуляції особистих стосунків між громадянами і в родинах широко застосовувалось звичаєве право.

У кримінальному праві найтяжчими вважалися злочини проти держави

(змова, спроби повалення демократичного ладу, державна зрада,

розголошення державної таємниці). Серед видів покарань застосовувались смертна кара, штрафи, конфіскація майна.

39

Боспорське царство та його право

Боспорська держава виникла у V ст. до н. е. на основі об‘єднання ряду грецьких держав-полісів та приєднання територій місцевих племен синдів,

меотів, торетів та інших на Керченському й Таманському півостровах, а

також Південному узбережжі Азовського моря. Центром цього краю було місто Пантикапей (сучасна Керч), яке й стало столицею царства.

Спочатку тут правила династія Археанактидів, а з 438 р. до н. е.– династія Спартокідів. У ІІІ ст. до н. е. один із представників династії Спартокідів

(Євмел) проголосив себе царем; власне, із цього часу Боспор вважається царством. У IV–ІІІ ст. до н. е. Боспорське царство досягає найбільшого

розквіту й поширює свій вплив на Північне узбережжя Чорного моря. В

середині ІІ ст. до н. е. Боспор переживає економічну й зовнішьополітичну

кризу, яка ще більше загострилась повстанням рабів у Пантикапеї у 107 р.

до н. е. під проводом Савмака. На початку І ст. до н. е. Боспорське царство підпадає під владу понтійського царя Митридата VІ Євпатора. Щоправда,

ненадовго – після поразки Митридата у боротьбі із Римом у середині І ст. до н. е. Боспор опинився під владою римлян. За імператора Нерона (54–68 рр.

н. е.) мала місце спроба перетворити Боспор на римську провінцію, але в останній чверті І ст. н. е. він стає васалом Риму, який, однак, вважав Боспор союзною державою. За римських часів царі офіційно титулувалися «друг кесаря й друг римлян».

У III ст. н. е. на нього нападають готські племена, які розорили значну кількість поселень і міст. Остаточно Боспорське царство було зруйновано наприкінці IV ст. кочовими ордами гунів і підвладних їм племен. Території Боспору в VI ст. увійшли до складу Візантії.

Суспільний лад у Боспорському царстві характеризувався наявністю рабовласників і рабів, вільних і невільників.

До пануючої верхівки належали царі з їх оточенням, представники родоплемінної й військової знаті, жерці, чиновники державного апарату,

судновласники, власники земельних ділянок, ремісничих майстерень.

40