Історія держави і права України - В.М. Іванов (2013)

Попереджую про те, щоб козаки в далеких українських місцевостях (крім Черкас, Чигирина, Корсуня, де для безпеки від поганих повинні проживати);

в інших містах на самій Україні не проживали, щоб, живучи там разом, вони не мали ніякого приводу до зборищ і далі до бунтів.

Д. І. Яворницький про суди, покарання та кари у запорозьких козаків (1892 р.)

Как в выборе войсковой старшины и разделе земель, так и в судах,

наказаниях и казнях запорожцы руководились не писанными законами, а «стародавним войсковым обычаем, словесным правом и здравым смыслом». ...Писанных законов запорожские козаки даже старались избегать, опасаясь, чтобы они не изменили их вольностей. Оттого самые наказания и казни у запорожских козаков всего больше касались уголовных и имущественных преступлений.

Нельзя сказать при этом, однако, чтобы запорожские судьи,

руководствовавшиеся в своей практике исключительно обычаем, дозволяли себе произвол и допускали волокиту дел: и незначительное число запорожского товарищества и чисто народное устройство его, и полнейшая доступность всякого члена козацкой общины к высшим начальникам делали суд в Запорожье простым, скорым и правым в полном и точном смысле этих слов; обиженный и обидчик словесно излагали перед судьями сущность своего дела, словесно выслушивали решение их и тут же прекращали свои распри и недоразумения, причем, перед судьями были одинаково равны — и

простой козак и знатный товарищ.

Дошедшие до нас акты, касающиеся судебных козацких дел,

показывают, что у запорожцев признавались — право первого займа, право договора между товарищами, право давности владений, - последнее,

впрочем, допускалось только в ничтожных размерах, и то в городах; оно касалось не пахотных земель и угодий, бывших всеобщим достоянием

Текст подано за: Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. – К., 1990. - Т.1. –

С. 188-197

241

козаков, а небольших при домах огородов и усадебных мест; признавался обычай увещания преступников отстать от худых дел и жить в добром поведении; допускались следствия «по самой справедливости, зрелым оком» во всякое время, кроме постоянных дней первой седмицы;

практиковались предварительное заключения преступников в войсковую тюрьму или пушкарню и пристрастный суд или пытки; наконец,

дозволялась порука всего войска и духовных лиц за преступников, особенно если эти преступники выказывали себя раньше с выгодной для войска стороны или почему-либо нужны были ему.

Те же акты и свидетельства современников дают несколько примеров гражданского и уголовного судопроизводства у запорожских козаков. Из преступлений гражданского судопроизводства важнейшими считались дела по неправильной денежной претензии, неуплатному долгу, обоюдным ссорам, разного рода шкодам или потравам, дела по превышению определенной в Сичи на продажу нормы товаров.

Из преступлений уголовных самым большим считались: убийство козаком товарища; побои, причиненные козаком козаку в трезвом или пьяном виде; воровство чего-либо козаком у товарища и укрывательство им краденной вещи: «особливо строги были за большое воровство, за которое,

ежели только двумя достоверными свидетелями в том докажутся, казнят смертию»; связь с женщиной и содомский грех ввиду обычая,

запрещавшего брак сичевым козакам; обида женщине, когда козак

«опорочит женщину не по пристойности», потому что подобное преступление «к обесславлению всего войска запорожского простирается»;

дерзость против начальства, особенно в отношении чиновных людей русского правительства; насилие в самом Запорожье или в христианских селениях, когда козак отнимал у товарища лошадь, скот и имущество;

дезертирство, т. е самовольная отлучка козака под разными предлогами в степь во время похода против неприятеля; гайдамачество, т. е. воровство лошадей, скота и имущества у мирных поселенцев украинских, польских и татарских областей и проезжавших по запорожским степям купцов и

242

путешественников; привод в Сичь женщины, не исключая матери, сестры или дочери; пьянство во время походов на неприятеля, всегда считавшееся у козаков уголовным преступлением и ведшее за собой строжайшее наказание.

Строгие законы, объясняются в Запорожье тремя причинами: во-

первых, тем, что туда приходили люди сомнительной нравственности; во-

вторых, тем, что войско жило без женщин и не пользовалось смягчающим влиянием их на нравы; в-третьих, тем, что козаки вели постоянную войну и потому нуждались для поддержания порядка в войске в особо строгих законах.

Судьями у запорожских козаков была вся войсковая старшина, т. е.

кошевой атаман, судья, писарь, войсковой асаул; кроме того, довбыш,

куренные атаманы, паланочныи полковник и иногда весь Кош. Кошевой атаман считался высшим судьей, потому что он имел верховную власть над всем запорожским войском. Но настоящим официальным судьей в Запорожье был войсковой судья; однако, он только разбирал дела, давал советы ссорившимся сторонам, но не утверждал окончательно своих определений, что предоставлялось войском только кошевому атаману.

Войсковой писарь иногда излагал приговор старшины на раде; иногда извещал осужденных о судебных решениях, особенно когда дело касалось лиц, живших не в самой Сичи, а в паланках, т. е отдаленных от Сичи округах или станах. Войсковой асаул выполнял роль следователя,

исполнителя приговоров, полицейского чиновника: он рассматривал на месте жалобы, следил за исполнением приговоров кошевого атамана и всего Коша, преследовал вооруженной рукой разбойников, воров и грабителей. Войсковой довбыш был помощником асаула, и приставом при экзекуциях, он читал определения старшины и всего войска публично на месте казни, или на войсковой раде. Куренные атаманы, весьма часто исполнявшие роль судей среди козаков собственных куреней, имели при куренях такую силу, что могли разбирать тяжбу между спорившими сторонами и телесно наказывать виновного в каком-либо проступке.

243

Наконец, паланочный полковник, с его помощниками — писарем и асаулом, живший вдали от Сичи, заведывавший пограничными разъездами и управлявший сидевшими в степи, в особых хуторах и слободах, козаками,

во многих случаях, за отсутствием сичевой старшины, в своем ведомстве также исполнял роль судьи.

Показания и казни определялись у запорожских козаков различные,

смотря по характеру преступлений. Из наказаний практиковались:

приковывание ланцюгами или железом к деревянному столбу, стоявшему среди площади, за воровство впредь до предстоявшей преступнику казни;

заключение преступника, окованного цепями, в войсковую пушкарню; в

пушкарню иногда сажали и под «честный караул» иностранцев, как напр.,

татар, заподозренных в воровстве коней и отводимых в пушкарню впредь до расследования дела; привязывание к пушке на площади за оскорбление начальства, за убийство человека, не принадлежавшего к запорожской общине и особенно за денежный долг: если козак будет должен козаку и не захочет или не будет в состоянии уплатить ему долг, то виновного приковывают к пушке на цепь, запиравшуюся замком, и оставляют до тех пор, пока или он сам не заплатит своего долга, или кто другой не поручится за него; приковывались к пушке иногда и не только воры, но и убийцы, но это делалось в виде временного наказания, до наступления суда. Подобный способ наказания, но лишь за воровство, существовал у татар, из чего можно заключить о заимствовании его козаками у мусульманских соседей.

Далее, практиковалось сажание на деревянную кобылу за воровство... Также допускалось, хотя редко, повреждение членов «изломлением одной ноги на сходке» за нанесение ран в пьяном виде ножом; «за большие вины переламливали руку и ногу»; было в употреблении разграбление имущества, за самовольное превышение таксы против установленной в Сичи нормы на продажу товаров, съестных и питейных продуктов... Кроме всего этого, предания столетних стариков указывают еще на один вид судебных наказаний у запорожских козаков — сечение розгами; но так как современные акты о том не говорят, то нужно думать, что подобного рода

244

наказание, если только оно в самом деле было, допускалось только как единичное явление, потому что оно мало гармонировало с честью запорожского «лыцаря». Наконец, в случаях обоюдной ссоры допускалась,

по преданию, и дуэль.

Казни, как и наказания, также определялись у запорожских козаков разные, смотря по роду преступлений, совершенных тем или другим лицом.

Самою страшною казнью было закапывание преступника живым в землю;

это делали с тем, кто убивал своего товарища: убийцу клали живого в гроб вместе с убитым и обоих закапывали землей; впрочем, если убийца был храбрый воин и добрый козак, то его освобождали от этой страшной казни и взамен того определяли штраф.

Но наиболее популярною казнью у запорожских козаков было забивание у позорного столба киями; к позорному столбу и киям приговаривались лица, совершившие воровство или скрывшие ворованные вещи, позволившие себе прелюбодеяние, содомский грех, учинившие побои, насилия, дезертирства...

Рядом с позорным столбом практиковались у запорожцев шибеница и железный гак; к ним присуждались за «великое» или несколько раз повторяемое воровство...

Передают, что от шибеницы, по запорожскому обычаю, можно было избавиться, если какая-нибудь девушка изъявляла желание выйти за преступника замуж. Если это предание справедливо, то, очевидно,

подобный обычай допускался в виду постоянного стремления запорожцев всячески увеличить свою численность при существовавшей безженности сичевых, но при обычае семейной жизни у паланочных козаков.

Железный гак, или железный крюк — та же виселица, но с заменою петли веревкой с острым стальным крюком на конце; преступника,

осужденного на гак, приводили к виселице, продевали под ребра острый крюк и оставляли его в таком положении висеть до тех пор, пока на нем не разлагалось тело и не рассыпались кости, на страх ворам и злодеям; снять

245

труп с виселицы отнюдь никому не дозволялось под угрозою смертной

казни...

Острая паля, или острый кол — это высокий, деревянный столб с железным шпицем наверху. Для того, чтобы посадить на острую палю преступника, его поднимали несколько человек по круглой лестнице и сажали на кол; острый конец кола пронзал всю внутренность человека и выходил между позвонками на спину. Запорожцы, впрочем, редко прибегали к такой казни, и о существовании ее у них говорят только предания глубоких стариков...

Для всех описанных казней у запорожских козаков не полагалось вовсе палачей; когда же нужно было казнить какого-либо преступника, то в этом случае приказывали казнить злодея злодею же; если в наличности оказывался только один злодей, то его оставляли в тюрьме до тех пор, пока не отыскивался другой; тогда новый преступник казнил старшего.

Архивные документы 1700 года говорят еще, что у запорожцев допускалось иногда бросание человека в реку; «насыпав за пазуху песку,

посадить его в реку Чортомлык». Но такие случаи были редки и допускались только при всеобщем негодовании войска против какого-

нибудь ненавистного всем козакам человека.

246

Тема 8. Козацько-гетьманська держава і право

Створення козацько-гетьманської держави.

національної держави, яку прийнято ще називати Гетьманською державою.

Уже перші перемоги козацько-селянського війська під Жовтими водами,

Корсунем, Пилявцями у 1648 р. завдали нищівного удару політичному режиму Речі Посполитої на Україні. Намагання польського короля Яна Казимира приборкати козаків спричинили новий спалах бойових дій у

1649 р. Зрада кримськотатарського війська під Зборовом не дала

Б. Хмельницькому розгромити шляхетську Польщу і визволити Україну з-

під її влади.

Однак у «Декларації його королівської милості Війську Запорозькому» від

8 серпня 1649 р., яка отримала назву Зборовського договору, було визнано українську державність в межах трьох воєводств Київського, Чернігівського та Брацлавського. На даній території, площа якої налічувала близько 200 тис.

кв. км і на якій проживало населення до 1 млн чоловік, встановлювалась козацька адміністрація. В тогочасних документах її називають Військо Запорозьке, Русь, Руська земля, Стара Русь. В адміністративному відношенні вся ця територія поділялась на полки й сотні. Функції органів публічної влади покладались на генеральний, полковий і сотенний уряди.

Сюди не мали права з‘являтись коронні війська. Реєстр козацького війська складав 40 тис. В 1649 р. було розпочато створення власних фінансової,

податкової, судової систем. Ограни державної влади взяли на себе функції

підтримання громадського порядку, охорони торгівлі.

Але продовження воєнних дій і поразка повстанців під Берестечком загальмували процес розбудови власної держави. За Білоцерківським

247

війська, поновлювалась польська влада й дія адміністрації Речі Посполитої.

Умови Зборівського договору було відновлено після перемог козацького війська над поляками під Батогом (1652 р.) та Жванцями (1653 р.).

Однак політичне та економічне становище на визволених землях було важким. Негативно відбивалися на господарстві держави продовження воєнних дій, загальна мобілізація, неврожай, ізоляція від зовнішніх ринків,

татарські навали, з їх трагічними наслідками. Загроза відновлення польсько-

шляхетського панування на українських землях залишалась. За таких умов Б. Хмельницький, не раз обдурений і зраджений союзниками, з якими Україна вступала в союзи під час війни з Польщею (Туреччина, кримський хан, Молдавія), домагається рішення Земського собору Московської держави 1 жовтня 1653 р. про взяття Війська Запорозького «з городами их и землями… под государеву высокую руку».

8 січня 1654 р. в м. Переяславі на загальновійськовій Генеральній раді

було ухвалено рішення про перехід України під зверхність царя. У своєму виступі Б. Хмельницький, наголосивши на потребі України у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя.

Учасники Переяславської ради висловились: «Волим під московського царя православного». Це рішення було скріплено спільною присягою.

Незабаром після того тисячі людей у 117 містах України також склали присягу на вірність цареві. Проте далеко не всі і не повсюдно підтримали рішення Переяславської ради. Відмовились складати присягу полки Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтавський. Попри всі ці розбіжності, якихось значних виступів проти прийняття присяги не було. На думку деяких дослідників, присяга українського населення мала місце ще й тому, що Москва вважала Україну за державний організм із значною долею прямого народовладдя. За таких умов вона мусила вважати недостаньою присягу самого гетьмана і наполягати на присяганні широкої людності як суб‘єкта вирішення найважливіших справ.

Після Переяславської ради гетьманом Б. Хмельницьким від імені Війська

248

Запорозького був укладений договір з царем Олексієм Михайловичем. Договір складається з таких актів:

1. проекту договору «Просительні статті» з 23 пунктів, підписаного Б. Хмельницьким 17 лютого 1654 р. та поданого українським посольством царському уряду 14 березня 1654 р.;

2. акта «Статті Богдана Хмельницького» (або «Статті Війська Запорозького) з 11 пунктів, поданого 21 березня 1654 р. за результатами переговорів у Москві посольства гетьмана Б. Хмельницького на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і полковником П. Тетерею з представниками царського уряду;

3. Царських жалуваних грамот від 27 березня 1654 р.: а) про прийняття України під цареву високу руку; б) Гетьману і усьому Війську Запорозькому про збереження їх прав і вольностей; в) Б. Хмельницькому про передачу Чигиринського староства «на гетьманську булаву». 12 квітня

1654 р. Б. Хмельницькому була направлена ще одна царська грамота, що також підтверджувала права й вольності Війська Запорозького.

За своєю сутністю ці документи (з одного боку – проект договору та акт,

що дістали назву «Березневих статей», а з іншого – царські жалувані грамоти) є актами двох держав, якими вони обмінялись при укладанні договору.

Основні вимоги української сторони, що визначають умови приєднання України до Росії викладено у „Просительних статтях‖ Серед них:

невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи Гетьманщини;

право зносин гетьманського уряду з іноземними державами за дозволом царського уряду;

підтвердження прав і вольностей Війська Запорозького й української шляхти та залишення посполитих (селян)у феодальній залежності;

встановлення 60-ти тисячного козацького реєстру, регулярна виплата платні старшині та коштів на утримання козацького

249

війська;

збереження козацької адміністрації та покладання виключно на неї обов‘язку по збору податків для царської казни;

право Війська Запорозького обирати гетьмана та надання Чигиринського староства гетьманові у рангове володіння;

збереження прав київського митрополита;

участь царських військ у війні проти Польщи та обороні України від нападів татар;

утримання козацької залоги у фортеці Кодак.

Більшість статей було затверджено, а решту, з деякими змінами,

підтверджено царськими грамотами. Скороченою редакцією „Просительних статтей‖ є акт „Статті Богдана Хмельницького‖. Зміст цього документа стосувався:

1)права української адміністрації „згідно з місцевими правами‖ збирати податки до царської казни;

2)встановлення грошової плати козацькій старшині;

3)пожалувань старшини млинами „для прогодовання, тому, що несуть великі видатки‖;

4)витрат на артилерію;

5)дипломатичних відносин (права гетьмана приймати послів, які прибувають з „добрими ділами‖, про що інформувати царя, і обов‘язку затримувати у війську послів, які прибуватимуть із «справами противними царському величеству» та заборону мати зносини „з турецьким султаном і польським королем без волі царського величества‖);

6)царських пожалувань київському „митрополиту і всім людям духовного чину‖;

7-8) відправки царського війська проти поляків під Смоленськ та „на

пограничу охорону України‖;

9)плати Війську Запорозькому;

10)наказу донським козакам не порушувати мир з Кримом, якщо

„Кримські люди не будуть зачіпати‖;

250