Розділ 2

ЕКОТОПІЧНА ХАРАКТЕРИСТКА ТЕРЕТОРІЇ СЕЛА РОСІЛЬНА

Адміністративне розташування. Село Росільна віддалене на 14 км від районного центру Богородчани, на 30 км від залізничної станції Івано- Франківськ ( рис. 2.1) .

Рис. 2.1. Адміністративна карта Богородчанського району та територія земель сільської ради с. Росільни.

Площа 9,1км². Кількість дворів – 1108. Кількість населення – 3234 особи. Має три присілки: Воронівка – 4 двори, Петрецький – 27 дворів, Рубань – 40 дворів. Площа сільськогосподарськх угідь – 741,2 га, зокрема: орних земель – 563,9 га, сінокосів – 43,1 га, пасовищ – 103,5 га , лісів – 26,46 га. Росільна межує з такими селами : Космач, Міжгір’я, Хмелівка, Солотвина, Дзвиняч [10].

Геологія

Щоб зрозуміти звідки і чому в даному селі залягають поклади кухонних солей та їх розсолів, потрібно відкрити сторінку геологічного минулого. Дане село розташоване в зоні, яка припадає на внутрішній Передкарпатський гірський

Рис.2.2. Карта-схема розміщення Передкарпатського гірського прогину

прогин ( рис 2.2). Наприкінці палеогену геосинклінальна область Карпат піднялася i стала сушею. Перед їx північно-східним фронтом в міоцені сформувалися вузькі не глибокі морські водойми, які поклали початок Передкарпатсьсому прогину. Отже, Передкарпатськи крайовим прогином називають ту частину Карпатського гірського альпійського поясу, яка прилягає безпосередньо до складчастої гірської споруди Карпат i виповнена переважно потужною товщею так званих моласових відкладів міоценового віку (накопичувалися від 25 млн. до 10-8 млн. р. тому). Молосами називають не відсортовані продукти руйнування гір, складені пісковиками, конгломератами, глинами, вапняками, які інтенсивно зносились i нагромаджувались швидкими темпами у прилеглому морському лагунного типу басейні.

В межах прогину виділяють три зони карпатського простягання (з південного заходу на північний схід): Бориславсько-Покутську, Самбірську i Більче-Волицьку.

Більша частина Передкарпатського прогину лежить на Західно-Європейській платформі, складчаста основа якої складена верхньопротерозойськими i нижньопалеозойськими відкладами перекритими мезозойським чохлом. Виняток становить Більче-Волицька зона, яка на кладена на окраїну древньої Східно-Європейської платформи, у фундаменті якої залягають нижньопротерозойські метаморфічні породи, а чохол складається з верхньопротерозойських, палеозойських та мезозойських відкладів.

Південно-західна частина Передкарпатського прогину лежить на до-неогеновій основі геосинклінальних утворень Карпатського крейдяно-палеогенового флішу.

Бориславсько-Покутсъка зона є південно-західною структурною одиницею Передкарпатського прогину i найшвидшою за часом свого формування. Вона розвинулася на фундаменті Карпатського палеогенового флішу, який у своїй фронтальній північно-східній частині Карпат по повздовжніх глибинних розломах наприкінці палеогену (25-24 млн. р. т.) зазнав коритоподібного опускання, куди відступило море, яке мало лагунну будову, i на дно його в нижньому міоцені інтенсивно почав зноситись з піднятих ділянок уламковий матеріал та відкладатись у вигляді молас. 3 часом відклади Бориславсько-Покутської зони (моласові разом з флішовою основою) були підняті, зім'яті в лінійно-витягнуті складки, шириною 2-4 км, ускладнені насувами. Такі складки насуваючись одна на одну в північно-східному напрямку утворюють ніби декілька поверхів. В свою чергу незначна частина Бориславсько-Покутської зони з південного заходу перекривається насувом Скибової зони складчастих Карпат. У півчно-східних складках цієї зони наймолодшими відкладами, якими, завершувався процес накопичення в межах Бориславсько-Покутської зони були відклади так званої воротищенської світи, представлені темно-сірими піщано-аргілітовими осадками, соленосними глинистими породами, часто сильно подрібненими i зцементовані кухонними i калійними солями. До цієї зони відносяться, також поклади нафтових родовищ в тому числі і Росільнянські нафтові і газоконденсатні родовища.

Самбірсъка зона. Вона зазнала максимального опускания i накопичення моласових відкладів на більш ранньому етапі формування прогину ніж Більче-Волицька. Розріз моласових відкладів Самбірської зони представлений в нижній частині потужними соленосними, зеленувато-сірими піщано-аргілітовими відкладами, глинами, часто дробленими i зцементованими кухонною сіллю, а також пластами кухонних i калійних солей. Їх виділяють у воротищенську світу. Найбільш поширений цей комплекс порід в районі Болехова - Рожнятіва - Солотвино. На південному сході області відклади воротищенської світи фаціально заміщаються так званими конгломератами екзотичного походження слобідської світи - внизу розрізу та чергуванням, досить ритмічним з прошарків cipиx глин i пісковиків добротівської світи, що заповнюють верхню частину розрізу.

На воротищенських відкладах залягає потужна товща (800-1000 м) строкатих (червоних, зеленуватих, cipиx, темно-сірих) глин, аргілітів, алевролітів i пісковиків стебницької світи, а на останніх комплекс (700-800 м) cipиx i зеленувато-cipих apгілітів, пісковиків i алевролітів балицької світи гельветського віку. Як серед перших так i серед других є лінзи i пласти кухонних i калійних солей. Загальна потужність міоценових відкладів коливається від 2,5 до 3,5-4,0 км. Накопичення їx відбувалося на протязі нижнього i середнього міоцену. Наступними тектонічними процесами дані відклади були зім'яті у лінійні вузькі, витягнуті складки карпатського простягання. Вони колись були зірвані з своєї основи i у вигляді покриву насунуті (більше 15 км) на Більче-Волицьку зону.

Ширина Самбірської зони на теренах нашої області по виходах її відкладів на денну поверхню в районі Болехова, Долини, Калуша складає 25-26 км, у межиріччі Бистриць - 10, Надвірни - 13, р. Прут - 7, р. Лючки - 2,5 км., а в Покутсько-Буковинських Карпатах взагалі ховаються під насув відкладів Бориславсько-Покутської зони. Саме з цією зоною пов’язані відклади росіль- нянських родовищ кухонних і калійних солей та виходу розсолів [1, 2, 3, 38]

Клімат

Територія, яку займає с. Росільна характеризується нижче описаними кліматичними умовами. Вона відноситься до гірського агрокліматичного району, головними кліматичними особливостями, якого слід вважати температурний режим і опади. Клімат помірно-континентальний, вологий. Найтеплішими місяцями року є липень і серпень. За температурними показниками цю територію можна назвати помірно теплою. Середньорічна температура повітря становить 4°С – 5°С. Періоди з середніми добовими температурами вище нуля настають в другій декаді березня і закінчуються в кінці листопада (240 – 255 днів). Середня тривалість без морозного періоду 176 днів, а вегетаційного - 180 днів, весняні приморозки припиняються в першій декаді травня, а починаються в третій декаді жовтня. В середньому тут випадає за рік 760 – 1060 мм атмосферних опадів, при чому на теплій період випадає близько 460 – 600 мм, що становить 60% від річної кількості. Тому в літку дощі випадають часто, у вигляді злив, а також мають затяжний характер. На протязі зими сніговий покрив не стійкий. Кліматичні умови району в цілому сприятливі для вирощування наступних сільськогосподарських культур: льону, жита, пшениці, ячменю та бобових культур [9, 10].

Рельєф Територія Росільнянської сільської ради розміщена в умовах передгірського та частково в умовах складного розчленованого гірського рельєфу, який відповідає абсолютним висотам вище 400 метрів. Рельєф передгірської місцевості відносно рівний з добре вираженим мікрорельєфом, який характеризується невеликим пониженням та заглибинами водного характеру. В гірській частині переважають еродовані положисті та складчасті схили різної крутизни та експозиції, які порізані ярами та балками. На схилах гір обробляють лише невеликі земельні ділянки. Вершини гір, як правило, зайняті лісом та сіножатими угіддями [9].

Ґрунти Найбільш поширеними ґрунтами на території села Росільни є буроземно-підзолисті ґрунти, материнськими і ґрунтоутворюючими породами яких служать елювій та делювій різного складу, а також давній алювій. Ці ґрунти виникли внаслідок поєднання підзолистих та буроземних процесів ґрунтоутворення. Найпоширеніші серед них є буроземно-підзолисті поверхнево-оглеєні та буроземно-підзолисті (неоглеєні) ґрунти. Дані ґрунти поширені в південній і південно-східній частині села на вершинах вододілів та їх схилах. За механічним складом - це крупно пилувато-середньосуглинкові ґрунти, що характеризуються таким середнім розрізом: верхній ґумосо-елювіальний горизонт, товща якого 22-24 см (він же орний шар) – темно бурого забарвлення, неміцної, грудочкувато-пилуватої структури. Нижче, до глибини 25-40 см, залягає ясно-бурий світліший від верхнього, підзолистий горизонт з чітко виявленими ознаками оглеєння і пластинчастою структурою. Ще нижче, до глибини 95-120 см, залягає елювіальний горизонт, бурий, дуже ущільнений горіхувато-призматичної структури, а з глибиною 120 см – лежить материнська порода, делювіальний середній суглинок.

В наслідок незмінної розпорошеної структури в орному шарі ці ґрунти схильні до запливання після дощів та утворенні кірки при підсиханні. Слаба водопроникність ілювіального горизонту сприяє періодичному перезволоженню верхніх шарів ґрунту та їх оглеєнню. Використовуються дані ґрунти переважно під природними кормовими угіддями, а менша їх частина зайнята під ріллею.

За даними фізико-хімічного аналізу ґрунти мають невисокий вміст гумусу (1,2-3,3%), кількість якого з глибиною різко зменшується, малий ступінь насичення основами –57,1% та високу кислотність(рН – 4,7), яка обумовлена високим вмістом рухомого алюмінію. Сума відібраних основ цих ґрунтів становить 9,8 мг-екв на 100 г ґрунту.

На площах нижче 400 м над рівнем моря домінуюче поширення отримали дерново-підзолисті ґрунти. Вони залежно від ступеня вираженості підзолистого процесу поділяються на дерново-слабопідзолисті, дерново-середньо-підзолисті та дерново-сильно-підзолистІ. За ступенем оглеєння дерново-підзолисті ґрунти бувають глеюваті (оглеєна материнська порода або нижня частина прилеглої до неї горизонту), глейові (оглеєний весь профіль починаючи з глибини 30-40 см і глибше) і поверхнево оглеєні (оглеєння спостерігається безпосередньо у верхніх горизонтах).

Дерново-середньо-підзолисті поверхнево-оглеєні ґрунти є тут найбільш поширенні. В основному це орні землі і природні кормові угіддя. Залягають в умовах рівнинного та слабохвилястого рельєфу. Гумусово-елювіальний горизонт їх – попелясто-сірий, завглибшки 18-25 см, грудучкувато-пилуватої структури, різко переходить у підзолистий, білясто-сірий елювіальний горизонт, безструктурний, з великою кількістю залізо-марганцевих бобовин. На глибині 39-45 см починається щільний, глибисто-призматичний майже водонепроникний бурий горизонт вмивання (ілювіальний), а глибше 135 см – щільна материнська порода. За механічного складу верхнього шару, ці ґрунти пилувато-легкосуглинкові, але в деяких місцях зрідка зустрічаються піщано-легкосуглинкові та пилувато-середньосуглинкові відміни. Внаслідок слабкого стоку поверхневих вод, особливо навесні та восени, ці ґрунти потребують поліпшення водопровідного режиму. Для чого використовують гончарний дренаж.

Водні ресурси

Через село протікає ріка Саджавка, яка починається на східному схилі Між’гірського низькогір’я на висоті 680 м. над рівнем моря, двома витоками з невеликої заболоченої місцевості. По схилі течуть два ледь помітні струмки, що навіть важко визначити який з них головний.

В підніжжі хребта струмки зливаються і рус­ло вже має біля одного метра ширини. Річка протікає через Росільну, Глибівку, Саджаву де впадає зліва в Бистрицю Солотвинську. Загальна довжина річки 28 км.

В центрі села долина ріки починає розши­рюватися симетричність порушується. Правий берег залишається високим, крутим, а лівий різ­ко знижується. Заплава річки невелика, складена з піску, гравію, щебеню і протягом року часто затоплю­ється. Береги Саджавки задерновані, вкриті дере­вами, кущами. Переважає вільха, верба, лоза. Але більша їх частина зайнята сіножатями та пасовищами. Ріка має переважно дощове живлення. Зи­мою вкривається на два-три місяці кригою і жи­виться тільки підземними водами. Весняні повені невеликі, бо сніг тане довго. Літом бувають паводки, коли випадають зливові дощі і вода підіймається на два метри [9, 10].